Ілюзія...

****************************************

ілюзія (від лат. - висміюю, обманюю) - оманливе сприйняття світу, дійсності, нездійснена мрія, марні надії, чуттєва вірогідність зображення...оманливо слухові та зорові враження...суб'єктивно ідеалістичний погляд - наче світ є лише сама видимість...обманна видимість чуттєвої різноманітності фізичних речей, реального світу, що приховує реальну сутність буття.

*********************************************************************************************

дивно бачити вибухи поруч твого помешкання...

коли реально відчуваєш, як тебе вибухова хвиля відриває від землі, кидаючи в обличчя сталевий град уламків, що залишає криваву мітку війни на твоєму лобі та лицях...

і твоє серце вистрибує з грудей від зненависті, а не від страху...

і ти стискаєш міцно пальці в кулак, коли бачиш як падає небо на голову і вже тої ж миті - ти ледь живий, майже бездиханний лежиш під тонами сміття, що звалося твоїм минулим, сьогоденням та мріями про майбутнє....

і наче ти чуєш як до тебе барабанить, б'є костуром незваний гість об двері, що на вхід та вихід з твого життя...

але - ні! то все мої ілюзїї, які вчора я узяв собі у супутники, аби не з'їхати з глузду під час ретельного огляду цього загадкового об'єкту моїх досліджень у просторі Всесвіту під № 7 ІНКАЕМ.

як я тут опинився?...

історія досить ординарна - за те, що я називав речі своїми іменами і говорив те, що думаю мене рішенням Авесалю Обраних причислили да загону Гнаних. і це вважається ще за велику честь! мене помістили на саморегулюючу станцію та відправили по запрограмованому напрямку у простір крізь час, який для мене вже нічого не означав - бо я існуватиму стільки, скільки працюватиме ця станція. то ж, скільки того часу у мене - не знають навіть самі Обрані. а щоб цей переліт у часі не був даремний, мені делегували місію від цивілізації Авесалю - вивчати зустрічні світи та доносити (якщо буде кому) відомості про нас. усі мої здобутки автоматично фіксуватиме станція. і не лише здобутки - кожен мій крок, вдих та видих, відрижка та пук мій, моє ікання...навіть сни...бо знаходжусь під пильним наглядом Авесалю і усі дані передаватимуться, так би мовити, у прямому ефірі про мене та мої мандри...адже я - під карним арештом (крок вліво чи вправо - смерть!). доречі, прямий ефір йтиме за допомогою все тих же ілюзій - останні досліди довели, що це найнадійніший спосіб переміщення інформації крізь безмежні простори усіх Усесвітів, які лише відомі нам.

прямуючи плутаним шляхом у джунглях диковинної планети - умовно назвав її Калемента (і сам не розумію - що то таке за слово?...) - не помітив навіть як опинився у штучному лабіринті із щільно притиснутих одна до одної невідомих рослин. вони утворили тверді непохитні стіни і вийти за їх межі не було як...розгублений, я зупинився, плануючи свій подальший шлях...але нічого не міг вигадати, як прикликати на допомогу мої улюблені ілюзії...попри все, не забував про місію - весь обвішаний різними лабораторними ємностями, я клав туди різні зразки рослин, комах та грунту. і навіть з атмосферних явищ я умудрявся взяти щось - починаючи від фіксації на світлинах та камерних зйомок (камери встановлені в мої очі) і закінчуючи колбами, які я наповнював вмістом хімічного складу атмосфери цього незвичайного об'єкту моїх досліджень. чим він мене привабив? своїм незвичним у просторі кольором - брунатно зеленим з перламутровим відтінком та неймовірним золотистим сяянням.

...а мене вже виводив із лабіринту мовчазний в пістрявому одязі блазень. ми просувалися крізь всілякі ігри та ігрища якихось дивних істот (яких насправді не існувало) - просувались живим коридором рослин. тримали в руці смолоскипи (яких те ж - звичайно ж! - не існувало), не спиняючись упевнено крокували вперед, не звертали увагу на дикі шуми, вигуки, крики та не зважали на такі ж самі дикі танки та співи навколо вогнищ неіснуючих істот в кошмарному безладі, що звалося лабіринт.

блазень був досвідчений сталкер - та все ж я боявся його загубити, відстати від нього, крокував нога в ногу, слід в слід - став його тінню. ненароком глянув угору - стелі нема, лише важкопрогнуте донизу желеподібне сірого кольору небо...і небо лише здригалося, коли я хотів злетіти до нього, але так і не зміг того зробити - небо було не пробивне.

аж ось раптом дійшли - ткнулися в темряві у двері кімнати (хто їх тут спорудив?). мій провідник невдоволено (таке склалося враження) буркнув <<...далі вже сам...>>, розвернувся та зник...він кинув мене! залишив біля дверей зачинених на іржавий замок (звідки він тут?,,,), який провисав на такому ж іржавому ланцюгу (...і це також - звідки?!...), заіржавілого майже на порох - торкнув ланцюга, він просипався наче темний пісок. разом із тим до ніг мені брякнув об землю замок і також розбився на порох. двері я відчинив - вони були на вхід, а навпроти - на вихід, їх тихенько штовхаю ногою. відчинились...в обличчя вдарило світло!

...і чую...чую - дзвони дзвонять, дзвоном гучним та закличним. тихо по сходах зійшов до високої брами. спробував її відчинити - зачинена не відчинилась вона. ба! навіть і не ворухнулась! з останньої сили штовхнув - брама чорна і не здригнулась. зморений сів біля неї. а там, за брамою доносився шум суєти та свободи...<<...і навіщо виходив я з того лабіринту? щоб подохнути тут, валятися тутечки хламом, відходом, лайном побутовим суспільства?!... в лабіринті було веселіше...>> - так подумалося перед тим, як звалилася раптом ця брама...ледь відскочити встиг! зовсім вилетіло з голови - я ж міг спокійно перелетіти над брамою...дурень!

...біля ніг мені билися хвилі морські білогриві. а там, вдалині горіла яскраво заграва над обрій вечірнього сонця...<<...дивовижна краса!>> - подумалося мені. червоний промінь видовжився прямісінько мені до ніг. і я ступив на нього - промінь переніс мене на інший берег цього моря наче в інший світ...

переді мною був голий степ. вигорілий, він більше нагадував пустелю, якби не квіти, що де-не-де розквітали у мене на очах від величезних бутонів (може то саме від нього, цього цвітіння так світився досліджувальний мною об"кт?...). повітря наповнилося якимсь задушливим ароматом та легкою димкою золотавого пилу. я тричі пчихнув - квіти знову сховалися у бутоні. і, так мені здалося, то, певне, з переляку - бо мій пчих пролунав наче гарматний постріл. я інстинктивно затулив вуха.

пильніше оглянув місцевість - знаків діяльності розумних істот я не помітив. тоді... - хто мене сюди привів? і звідки та брама? двері? а сходи... - хтось же їх там зробив...а цей дивний тривожний дзвін - кому, звідки, від кого?...я облетів усю місцевість над степом та навколо нього - нічого живого не виявив. планета була безлюдна. особливо, після того, як я завершив обстеження всього об'єкту моєї допитливості, я зрозумів - планета була пуста... і я перейменував її на - ...Планета Ілюзій. і ця назва мені сподобалася більше, бо нагадувала про мій рідний Авесаль.

...обливаюсь сльозами від ностальгії...тому завершую свій репортаж.