Коли "любов" стає кліткою:"Посібник жертви № 332.

Минуло вже два тижні, коли Єва нарешті зрозуміла, що щось змінилося. Усі ці дні вона почувалася набагато краще, ніж в останні роки.

Вона повернулася до своєї справи, яку давно закинула, – тепер знову працювала тату-майстром. З дитинства вона добре малювала, тому, коли їй знадобилися гроші на проживання, нічого не залишалося, як тільки навчитися і почати робити людям татуювання. І ця робота її цілком влаштовувала, адже вона завжди любила творчість. Проблема була лише в тому, що в Японії ця справа майже не приносила прибутку. Тут непроста історія, пов'язана з татуюваннями, і навіть зараз прикрашати себе подібним чином людям небажано. Найчастіше Єва працювала з українськими туристами.

Мабуть, найголовнішим досягненням стало те, що вона знову сіла на мотоцикл. Будь-хто інший зненавидів би все, що пов'язано з ним, але Єва знала винуватця аварії. Льоша розбився в гонці з хлопцем на ім'я Адам. Про цю людину можна сказати одне: він – справжнє чудовисько.

Адам навмисно штовхнув Льошу, що категорично заборонено правилами, і той не впорався з керуванням і перекинувся. Від сильного удару стався крововилив у мозок. Льоша помер на місці.

«Він мріяв виграти цю гонку, а тепер його мрію повинна здійснити я. Повинна помститися Адаму».

У Льоші було два мотоцикли, тому другий Єва забрала собі. Отримавши права, вона потихеньку освоювалася. Однак через деякий час зрозуміла, що більше не може цим займатися. Ніщо не могло заспокоїти її розгнівану душу, а сідаючи на мотоцикл, вона щоразу згадувала цю жахливу аварію. Зараз же, після сну, який змусив її знову повірити в себе, Єва зрозуміла, що повинна довести цю справу до кінця.

– Слухай, як гадаєш, чи варто на нозі бити ще одне тату? – Навпроти Єви на кушетці лежав український хлопець на ім'я Саша. З ним вона познайомилася два роки тому, коли він вперше прийшов у її тату-салон. – Ей, ти мене чуєш?

– Ой, Саш, вибач. Просто задумалася, – відповіла Єва і продовжила заповнювати контур татуювання.

– І про що ж думаєш? – Він усміхнувся і підняв голову, подивившись на неї.

– Та так, про життя.

– Знаєш, все це якось дивно. Я так часто тут буваю, а про тебе майже нічого й не знаю. Може, хоч зустрінемося, прогуляємося?

– Все, вставай. Доробила.

Саша встав, підійшов до великого дзеркала і подивився на свою ногу.

– Це дуже круто, правда! Прямо зробила саме те, що я хотів. Я тебе обожнюю!

– Не дякуй, – усміхнувшись, відповіла Єва.

– То що щодо зустрічі?

– Звучить непогано, але не сьогодні, гаразд? Зателефонуй мені на днях, вирішимо.

– Домовились. Я тоді піду. Ще раз дякую за тату, ти диво! – сказав він і вийшов з кабінету.

Коли двері зачинилися, Єва видихнула. Вона настільки відвикла спілкуватися з людьми, що тепер навіть не знала, про що говорити з Сашею при зустрічі.

«Гаразд, якщо вже я вирішила почати нове життя, значить, потрібно і друзів знайти».

Єва взяла свою сумку і зачинила кабінет. Потім вийшла на вулицю і побрела в бік зупинки. У середині жовтня в Токіо неймовірно красиво. Погода тішила душу: з дерев повільно обсипалося листя, дув прохолодний вітер. Єва йшла тротуаром, насолоджуючись атмосферою цього міста. Люди часто не помічають прекрасного в тому, що їх оточує, але в Токіо навіть найбільш неуважна людина зможе перейнятися чарівністю буденних речей.

Хмарочоси світилися різними кольорами, на вулиці грала музика відомих японських виконавців. Всі люди кудись поспішали, намагалися сховатися від дощу або погрітися в магазинах. Багато хто сумував за літом. У випадку Єви все було з точністю до навпаки. Вона завжди любила осінь: саме в цю пору року можна спокійно гуляти, заздалегідь купивши чай з імбиром і лимоном. А на заходи і світанки Токіо Єва була готова дивитися вічно.

Через годину вона дісталася до свого будинку в Камакурі. Єва кинула сумку на ґанку і попрямувала до затоки. Сіла на пісок і подивилася вдалину. Через кілька хвилин у неї задзвонив телефон.

– Алло.

– Єва? – на іншому кінці трубки почувся чоловічий голос.

– Так. А хто це?

– Ти мене не впізнала? Це Рома.

– Ем, який Рома?

– Протасов.

У цей момент Єву ніби вдарило струмом.

«Чорт забирай, Рома! Як же я могла не впізнати його голос?»

З самого дитинства Рома був найкращим другом Льоші. Хлопчик жив неподалік від дитячого будинку і часто грав з хлопцями звідти. Вони завжди і всюди були разом. Коли сім'я Льоші переїхала до Токіо, Рома зі своїми рідними приїжджав туди тільки заради того, щоб побачитися з другом.

У день аварії Рома теж був у Токіо. У Єви досі стояла перед очима картина, як він сидів в обіймах з тілом Льоші і кричав, не стримуючи сліз. Це останнє, що вона запам'ятала з того дня. Після цього Єва втратила свідомість і потрапила до лікарні. Рома відвідав її там один раз, а потім поїхав назад в Україну.

Через рік Єва випадково зустріла Рому з компанією молодих людей на вулиці, чому дуже здивувалася. Виявляється, у нього з'явилися нові друзі. Вони всі разом багато подорожують, і Токіо стало для них улюбленим місцем. Тоді Єва була не в найкращому моральному стані, тому поспілкуватися толком не вийшло.

– Ну, привіт, – важко зітхнула Єва.

– Ми знову приїжджаємо до Токіо. Десь на пару місяців. Я б хотів, щоб ти приїхала до нас у гості. Було б цікаво всім разом посидіти, поспілкуватися. Що скажеш?

«Хм, а чому б і ні? Тоді я була в жахливому стані і, по-моєму, викликала у його друзів тільки жалість. У мене завжди було упередження, що багаті надто зарозумілі, але під час тієї короткої зустрічі склалося враження, що друзі Роми – приємні люди. Сподіваюся, так воно і є, я б із радістю познайомилася з ним ближче. Рік тому вони винаймали величезний особняк на березі моря, але я відмовилася від запрошення. Раптом зараз у мене вийде добре провести час?»

– Знаєш, а давай! Коли ви приїжджаєте?

– За тиждень! У перший же день ми влаштуємо величезну вечірку з нагоди приїзду. Ти ж пам'ятаєш Василісу? У неї в Токіо зараз живе брат, ми його теж до нас покличемо. Коротше, я тобі подзвоню, добре?

– Звісно, пам'ятаю. Хороших людей не забувають. Домовились. Дякую за запрошення, Ром. – Вона поклала слухавку і посміхнулася.

Єву й справді порадувала ця новина. Їй бракувало спілкування, і зараз саме підвернулася можливість знову відчути себе живою людиною. Рома був близький з Льошею, і йому вона довіряла.

«Так дивно, на вулиці вже темніє, а я ще не терзаю себе похмурими думками… Такого не було вже дуже давно. Господи, зроби так, щоб відтепер так було завжди. Тепер я просто хочу жити. Спокійно жити і радіти цьому життю».