ГРОШІ

Деякі люди мають схильність до філософських роздумів у вільний час. Ось і Василь Тимофійович, кожного разу коли задумувався над сенсом життя, його рука, як завше, сама, зрадливо тягнулася до пляшки з оковитою.

Змолоду він ще міг змагатися наввипередки з всіма прижиттєвими негараздами, але зараз, коли вже всі барви почали втрачати колір, він заслаб і фізично, і духовно.

Сьогодні, саме тринадцятого, в понеділок, ледь ця нав’язлива думка-примара почала затьмарювати мозок, він духовно не пручався, навпаки, відразу налив оковиту в склянку аж по вінець, потім, широко роззявивши рота, вилив рідину прямо у шлунок одним ковтком. Смачно крякнувши опісля, чи то від задоволення, чи від знайденого нарешті сенсу життя, та ще й гучно, що сили, ляснувши долонею по стільниці, він вилаявся, пригадавши всіх святих на землі.

– Все!.. Кінець бідності настав!!! – заволав він на всю хату.

З відчинених настіж дверей злякано визирнула дружина.

– Васю, ти що, знайшов сенс життя? Чи оковита останній розум каструвала?

– А то!.. Завтра ж продамо паї, доки гарненькі гроші пропонують, купимо «Лендровер», ось потім і заживемо по-людськи. Набридло вже на старості у свинячому лайні порсатись, та зерном пайовим пацюків годувати… Житимемо, як в місті; зранку каву з філіжанки лизькатимемо, зирячи на світ божими очима незаяложеними поденними господарськими турботами… та-а-а… їздитиму на рибалку своїм кросовером – вершиною авто техно-драйву.

– Свят… свят… свят!.. Дружина тричі покрила чоловіка хресним знаменням.

– А що ж ми діточкам в місто передавати будемо? – залилася вона гіркими слізьми. – І онучата охлянуть з голоду-у-у.., – стала голосити стара.

– Заткнись, дурна! Набридли вже мені ті зарозумілі міські дармоїди! Сказав продамо! Продамо-о-о!!! Панувати будемо!.. І в землі поденно не копирсатимемося!

– Ага, зарікалася свиня лайно їсти, – в розпачі пробурчала дружина, та й пішла геть поратися біля корови.

Зранку, як мухи на мед, приперлися покупці; молоді, діловиті, улесливі, стріляли яструбиними очима по хаті, нахвалялися світлим майбуттям.

Сторгувалися без зайвого клопоту; вже після третьої чарки, та паперових процедур, вдарили по руках, а потім, ткнувши колишньому землевласнику жменю зелених асигнацій, чкурнули джипом збезземелювати інших, хто вирішив, що сенс життя в грошах.

Старий же залишився стояти біля паркану присліпувате вдивляючись в куряву запроторених паїв. Зелені він міцно тримав у жмені; душу переповнювало почуття ніби від знайденого бісівського скарбу.

Та «недовго музики грали, недовго фраєр танцював»…

Вночі, лиш сховалося за хмарами «циганське сонце», двері колишніх землевласників не пручаючись піддалися кострубатій фомці; тріснула дошка, брякнув засів і, троє прудких привидів, схожих на японських ніндзь, вдерлися до спальні.

Розмова була коротка і гучна, як постріли з рушниці.

– Де наші гроші сховав?! Кажи хутко! – труснувши старого за плече гаркнув ніндзя.

Спросоння, отетерілий від несподіванки, старий лише дурнувато кліпав очима жмурячись від ліхтарного світла.

– Кажи, старий мудак, куди гроші сховав?!

Лезо ножа вп’ялося під ребро.

Старий мовчав.

– Стилет! души стару, може в цього мудака язик швидше розв’яжеться?! – не своїм голосом наказав ніндзя тому, хто стояв з фомкою в руці.

Стара зойкнула.

– В курнику під насістом, – прошепотів крізь зуби старий. Не чіпайте бабу.

– Ось і ладунки, – вже спокійнішим тоном промовив ніндзя. – Крендель! дуй в курник за заначкою, а я ще видушу гробові, – гаркнув він тому хто стояв на шухері.

Двері знову жалісно рипнули…

Ніндзі немов розчинилися в темряві.

Миттю настала мертвецька тиша.

– Гей, Фросю, ти жива? – очухавшись гукнув старий.

Баба крекчучи підвелася з ліжка.

– Жива-а, хай йому хрін та редька. Недарма ж кажуть розумні люди: «Сенс життя в тому, аби блохи не кусали»…