НЕСТАНДАРТНЕ ЗАХОПЛЕННЯ

– Агов, старий ану вилазь з автівки! Швидко, вилазь! Ти вже добігався!

Кремезний військовий підійшов до благенької старої "лади" невизначеного коліру. За ним ще один габаритний чолов'яга у камуфляжі і ще один....

– Давай , давай! Тобі ніде діватися! Годі. Відчиняй!

Продовжував погрозливим тоном перший. Я не втрималась від коментарів, такий лемент стояв. Впевнено наблизилась з пакетом сміття наготові, сміливо запитала:

– То що вже й старих до війська гребуть? Порушуєте конституційні права людини!

– Слухайте, жіночко! Ідіть собі своєю дорогою. Вас це не стосується ніяким боком. Та й погляньте, он видно! То ніякий не дід. Я його так назвав! Бо ж якого біса він собі бороду відростив?! Як думаєте?

Дійсно в автівці сидів чолов'яга з рудою бородою, та видно було що йому від сили 30 років. Він панічно вчепився побілівшими пальцями у кермо і вийти , ба, та навіть відкрити двері, видно дуже боявся. Тому і сидів як у ступорі з невимовним жахом в широко відкритих очах.

– П'ятеро на одного, теж якось не гарно!

– Вгамуйся тітко! Тобі ж сказали куди іти! То давай, дуй, не заважай працювати! – Другий пузань, котрий стояв біля їхнього білого міні бусика безцеремонно втрутився у нашу розмову з першим військовим.

Я напрягалася. Що за тітка? І чому на "ти"? Він мені що родич- знайомий? Що за фамільярність?

– Я щось не зрозуміла? Показав свої документи! Хутко!

– Хто ти така?

– Тобі розповісти ,дядьку хто я така? Працівник прокуратури.

– Ти там певно туалети за прокурорами миєш!

Усі п'ятеро гидко, басовито засміялися:

– Ні, не вгадав! Я заступник окружного прокурора. Керівника. Друга людина в районній прокуратурі!

І я віднайшовши потрібну дістала з гаманця і показала їм свою ксиву. Побачивши моє посвідчення, вони не вибачились, а просто замовкли. Я лише розгорнула. До рук не дала. Стало тихо навкруги і чутно як співають пташки і гудуть на трасі моторами автівки:

– До речі хабарів я не беру, не вимагаю, а навпаки корупціонерів саджаю. Тому живу в звичайній квартирі в маленькому містечку у районному центрі. На велику заміську віллу не заробила. На крутий джип -- теж. Живу на заробітну плату..І мені вистачає! А тут, – я кивнула на дев’ятиповерхівку – мама мешкає.

– А хіба бувають такі прокурори?

Я не відповіла, натомість врешті підійшла до сміттєвого баку і викинула сміття. Шлях до якого був очищений. Представники ТЦК тупцювали коло свого буса, не знаючи як себе поводити зі мною.

– Їдьте! Залиште хлопця в спокої! – Порадила я – він не схожий на мужнього воїна! Погляньте самі! Переляканий, блідий. Його як не готуй, не муштруй! Не вийде з нього воїна. Я впевнена, що відкупитися від служби не зможе. І взагалі він певно сусід. Будинок великий. Живе тут моя мама тільки два роки. Тож усіх її сусідів в обличчя, на жаль ще не знаю. На роботі я до піздна. І в свята і у будні. Маму навідую вкрай рідко і тільки у вихідні....І ви?

А ви усі грубо порушуєте права людини.

– Він ухилянт! Кого ви захищаєте?

Вирішив таки посперечатись зі мною той самий наглючий військовий, що назвав мене тіткою.

– А Ви мені так і не показали ваше посвідчення.

Я спокійно дістала телефон:

– Доведеться Вас сфотографувати! І попросити в колег вашу особову справу для ознайомлення. Мені не подобається вчинення вами насильницьких дій по відношенню до пересічних громадян. А також ваше хамство і грубість. Ваше посвідчення! Швидко!...

Всі позадкували. Я про себе відмітила що найкремезніший чолов'яга попрямував до місця водія, так і не показавши мені свої документи. Всі інші ще чекали, доки я піду. Але вже мовчки. Тож я сфотографувала номерні знаки. І зробила вигляд що не поспішаю, а натомість чекаю, доки вони врешті поїдуть:

– Ну, що хлопці приймете правильне рішення і не будете дратувати працівницю прокуратури? – підійшов знайомий пенсіонер з квартири на першому поверсі теж з голубим пакетом сміття. Він чув з відчиненого вікна нашу розмову. Я вдячно йому усміхнулась.

Потім з дальнього під'їзду вийшли ще дві жінки і одна пенсіонерка з собачкою. Всі зацікавлено наблизились. І нас стало більше. Всі стояли затуливши собою стареньку "ладу" невизначеного коліру:

– А потім дивуються,що ніхто воювати не хоче! – Наостанок сказав перший чолов'яга, що нещодавно гатив у дверцята старої автівки, – країну захищати від ворога, ну взагалі немає кому. Всі молоді і здорові і довідки мають, придбали собі, відмазалися. А такі як оцей, за спинами жінок ховаються!

– То ви йдіть країну захищати! Молоді, здорові, повні рішучості і сміливості і досвіду. Заробітна плата більша. Ніхто не проклинає у спину, – не змовчала одна із жінок

Ми непохитно стояли всі разом Допоки не дочекалися від’їзду представників влади.

І тоді Іван Федорович, так звали пенсіонера, нахилився до мене:

– Добре мати дома талановитого художника! Що він тобі там намалював цей "фальшивомонетник", ану-но покажи!

І я з гордістю дістала ще раз своє посвідчення, показуючи сусідам і Андрію з третього поверху, що врешті несміливо вийшов з своєї автівки:

– Григоренко Алла Павлівна заступник окружного прокурора Р...го району Л...ї області . І твоє фото. Печатка, на ній підпис окружного прокурора. Оце я розумію! – Захоплено сказав Іван Федорович – розглядаючи фальшивку, – а де він оригінал бачив? І де таку бумагу взяв?

– Та в інтернеті сидить, цікавиться. Ось і знадобились його таланти! А ти ухилянт, іди додому давай! – Повернулась я до Андрія, – мама твоя там місця собі не знаходить.

– Малий твій неабиякий талант, – погодилась з Іваном Федоровичом і пенсіонерка Зоя Петрівна ,що вийшла першою на прогулянку з собакою, – він не просто як усі підлітки в його віці, без толку сидить в телефоні! А має своє захоплення!. Посвідчення твоє, як справжнє виглядає на перший погляд. На принтері надрукував? А оформив як! Молодець! Андрій з тебе морозиво для Сашка і його мами. І пляшка пепсі-коли. Виручили тебе, ухилянт!

І ми всі засміялися:

– Я між іншим це його захоплення не підтримую! Сварюсь. Почерк підробити може будь-який. Та й взагалі, хіба ото в житті в нагоді може стати ? Оці його "таланти"? – не погодилась я

– Так він в тебе і в "Білий м'яч" (спортивний клуб) ходить на карате, здається, і в художню школу ходить. І комп'ютерний дизайн вивчає! І коли все встигає тільки? Хороший хлопець,- сказав своє слово і Федорович. Вони з моїм малим товаришували, не зважаючи на різницю у віці.

– Дякую! – почули і від мене і від Андрія, худа постать якого в два широкі кроки вже була біля під'їзду, – морозиво обов'язково куплю! Дякую вам усім! Трішки прийду до тями – і в магазин. Ще хліба треба додому купити. Або дружина сходить. Їй важко самій буде, ну не самій , а з мамою, якщо мене заберуть. Мама хворіє, а Юля вагітна. До побачення!

Металеві кодові двері за ним зачинились, допоки ми переварювали почуте. Сім'я бідна, всі знають. Живуть разом в однокімнатній. Та й який вояка з Андрія? Малий, худий, змарнілий. Один в родині працює, шабашить на будівництві. Мама на пенсії, дуже хворіє, та групу інвалідності з такими болячками не дають...Верніше дають усім, але треба мати на це великі кошти! А в неї що? Маленька пенсія, мінімалка. А серце воно хворе, воно болить, голова паморочиться – гіпертонія. Дружина Андрія, Юля ще навчається останній рік в педагогічному інституті, закінчує. Попереду дипломна....Дійсно, от що вони робитимуть без годувальника? Ну, зрозуміло, що мама буде щодня плакати і перейматися! І це остаточно підірве її і так слабке здоров'я! Єдиний син все-таки!

А на мене дома чекає мій малий Сашко – одинадцяти років, мій талановитий. Може ще що намалює, чи надрукує на принтері корисне. Хороший хлопець, винахідливий, старанний. Іноді і на прогулянку поганим віником не вигнати, такий зайнятий!