Останній танок

У повітрі застигло якесь марення небезпеки. З кожним днем воно зростало, поглинаючи дедалі більше людських душ й стискаючи більше сердець. Тоді ми ще не знали, що небеса от-от вкриють нас вогняним дощем. Ми не знали, що кара Господа паде на наші голови вранці, за кілька годин до світанку. Закрившись від усіх поганих передчуттів, того вечора ми танцювали.

За кулісами гуляв невловний, крижаний протяг, і я потерла долонями змерзлі плечі. Куртка лишилась в роздягальні, а лляна сорочка зовсім не захищала від холоду. За спиною було чутно веселий гомін дівчат. Шурхотіли спідниці. Небесно-синя тканина потьмяніла з плином часу, і тепер мала колір хіба що каламутного ставка. Певно, цей костюм пережив сотні виступів та був свідком сотень овацій. Сьогодні він скромно служитиме мені.

Музика стихла, як і завзятий тупіт черевичок на сцені. Молодша група закінчила свій танок й зникла за кулісами навпроти нас. Я поправила обруч з квітами й запевнилась, що він міцно тримається на волоссі. На плече лягла важка долоня Свята, мого партнера. Я не стала запитувати, де він вештався весь цей час, лише міцно схопила його за руку. Ось ведучий оголосив номер. Ось з колонки полилась гучна мелодія. В такі моменти час ніби зупинявся, й все навколо здавалось нереальним.

Таке ж відчуття було після вибуху. У вухах шуміла кров, наче я опинилась у вакуумі. Хтось безжально стискав мою долоню й тягнув за собою. Уламки скла свистіли за спиною, й у мене не було часу озирнутися. Стіни кришилися, ніби глазуровані різдвяні пряники. Крок вперед, і світло несподівано засліпило очі, повертаючи мене до реальності.

Після темряви, що панувала за кулісами, від білого сяйва прожекторів стало боляче. Мої ноги рухались самі, та й тіло стало невагомим. Воно жило тепер в ритмі польки. Каламутно-синя спідниця закружляла в повітрі, всюди замайоріли вишиті квіти. Чобітки вибивали дріб деревʼяною сценою в шаленому падебаску. Я випустила руку Свята й побігла до кола дівчат. Ми рухались навдивовижу синхронно, як один організм, перетікали з одного сценічного малюнку до іншого.

В якусь мить фарби змішались й попливли перед очима. Їдкий дим огортав мене, як метелика, якому не пощастило потрапити в павутиння. Я не знала, чим дихати. Серце не знало, як вгамуватись. Щось змушувало мене рухатись вперед, панічно витанцьовувати серед полумʼя. Ноги без упину повторювали завчені рухи. Ось відчинене вікно — клаптик світла, ось хтось міцно тримає мене, щоб я не впала.

Я спіймала на собі погляд Свята. Його долоні лягли мені на талію, й хвацьким кроком ми рушили на інший бік сцени, кружляючи швидке і швидше. У нього було червоне, але щасливе обличчя. Я тоді ще не знала, що бачу його востаннє. Я не знала, що квітчаста спідниця й сорочка, що передавались із покоління в покоління, згорять з моїм будинком. Але це ще не мало значення тоді, в останній мирний вечір. Може, якби мені сказали, що то мій останній танок, я б насолодилась кожною його хвилиною.