Герої не вмирають

— Тиск у плазмовому інжекторі на нулі, лейтенанте. Усе в нормі. Можна закривати?

Голос сержанта Ковальські, мого техніка, пролунав у навушниках шолома. Я пробігся поглядом по передстартовому чеклисту на голографічному дисплеї мого винищувача «Яструб-7». Усі показники горіли заспокійливим зеленим світлом.

— Зачекай, сержанте, — відповів я. — Запусти діагностику ще раз. Повний цикл.

У рації почулося ледь чутне зітхання.

— Лейтенанте, ми вже тричі перевіряли. Система працює ідеально.

— А я хочу, щоб вона працювала більш ніж ідеально, — відрізав я. — Коли зграя ворлонців буде сидіти у мене на хвості, я не хочу думати про те, чи добре ви закрутили гайки. Виконуйте.

Я відкинувся на спинку крісла і оглянув ангар авіаносного крейсера «Олімп Монс». Величезне, гулке приміщення, що пахло озоном та розігрітим металом. Навколо снували техніки, заправляли та озброювали винищувачі моєї ескадрильї. Мої винищувачі. Вони були найкращими, бо я був найкращим. Десять бойових вильотів, двадцять три підтверджених збитих кораблів ворога. Мене звали Алехандро Доджерс, позивний «Алекс», але за спиною всі називали мене «Маестро». І я знав це.

Я не звертав уваги на людей, що метушилися навколо. Техніки, зброярі, оператори катапульти — усі вони були лише функціями, частиною величезного механізму, єдиною метою якого було запустити мене в космос. Мої очі, мої рефлекси, моя майстерність — ось що мало значення там, у холодній порожнечі.

Мій погляд ковзнув по великому екрану на стіні ангара. Там знову крутили пропагандистський ролик. Кадри стрімких атак, вибухи ворожих кораблів, і в центрі — він. Його винищувач з характерним жовто-блакитним забарвленням, що виконував неможливі маневри. «Жовтий Лідер». Командир ескадрильї «Привиди Арктура». Герой, що першим зустрів ворога біля воріт системи і вижив, ставши легендою. Ніхто не знав його імені, ніхто не бачив його обличчя під шоломом. Але його позивний знав кожен. Він був уособленням ідеального пілота. І я мріяв стати таким, як він. Навіть кращим.

— Лейтенанте, усе готово. Системи в повному порядку.

— Нарешті, — буркнув я, пробігшись поглядом по показниках, і виліз кабіни. — Мені все час на брифінг.

У кімнаті для брифінгів вже зібралася вся моя ескадрилья. Мій ведений, молодий лейтенант Лео «Малюк» Ортега, нервово потирав долоні.

— Алекс, чув новини? Здається, щось насувається. Велике.

— Розслабся, Малюче, — я поплескав його по плечу. — Просто тримайся за моїм хвостом і не заважай. І все буде добре.

Він зніяковіло кивнув. Я не бачив у ньому партнера, лише тягар, який може підвести в відповідальний момент.

На голографічний стіл лягла карта зоряної системи. Командер нашої авіагрупи, суворий капітан ІІ рангу, почав брифінг.

— За даними розвідки, великий флот Ворлонців готується до прориву. Їхня мета — станція Арктур-1. Наше завдання — не допустити цього. «Олімп Монс» займе позицію в секторі Гамма-7. Наша ескадрилья «Яструби» прикриватиме флагман нашого флоту «Тот» .

Я ледь стримував позіхання. Оборона, прикриття — нудна робота.

— …головний удар на себе візьме елітна група, — продовжував командер. — Наше завдання — зв'язати боєм ворожі перехоплювачі і не дати їм дістатися до наших бомбардувальників. Ми будемо працювати спільно з...

Він зробив паузу, і в кімнаті запанувала тиша.

— ...з ескадрильєю «Привиди Арктура».

По кімнаті прокотився збуджений шепіт. Навіть я відчув, як серце закалатало трохи швидше. Побачити їх у бою. Побачити його. Це був шанс. Шанс показати Жовтому Лідеру, на що я здатний.

Коли брифінг закінчився, я повернувся до свого винищувача. Замість того, щоб відпочивати, я увімкнув у кабіні голографічний запис. Це був той самий легендарний бій. Жовто-блакитний винищувач танцював серед десятків ворожих кораблів, його рухи були ідеальними, смертоносними. Кожен постріл — в ціль. Кожен маневр — витвір мистецтва.

— Скоро, — прошепотів я, дивлячись на безликий шолом на екрані. — Скоро ми покажемо їм, хто тут справжній ас.

Раптом по всьому кораблю пролунав різкий сигнал бойової тривоги. — Усім пілотам зайняти свої місця! Повторюю, усім пілотам зайняти свої місця! Ворог увійшов у систему!

Я зачинив копіт. Техніки заметушилися, від'єднуючи останні кабелі. Сержант Ковальські віддав мені честь. Я ледь кивнув у відповідь. Мій погляд був прикутий до стартової катапульти попереду.

Я не думав про Ковальські. Я не думав про Малюка Лео, що нервово перевіряв свої системи в сусідньому винищувачі. Я не думав про тисячу людей на борту «Олімп Монс», чиї життя залежали від нас. Я думав лише про одне. Про те, що за кілька хвилин я зустріну свого героя. І весь всесвіт побачить, хто з нас літає краще.

Трохи пізніше

Бій був схожий на розлючений рій. Сотні ворожих винищувачів, схожих на чорних комах, висипали з нутрощів ворлонських крейсерів і кинулися на наш флот. Я відчув знайомий приплив адреналіну. Це була моя стихія.

— Малюк, тримайся мого крила і не лізь під гарячу руку! — кинув я в рацію Лео. — Решта — парами за мною!

Мій «Яструб» увірвався в гущу бою. Я не думав про тактику ескадрильї чи накази командера. Я бачив лише цілі. Ось один ворог, що зайшов у хвіст нашому бомбардувальнику, — коротка черга з гармат перетворила його на вогняну кулю. Ось інший, що намагався взяти мене в кліщі, — я зробив різкий маневр, змусивши його підставитись під вогонь власного ж фрегата. Вони були повільними, передбачуваними.

Периферійним зором я помітив, як Лео відстав і тепер відбивався від двох ворогів. Я роздратовано вилаявся, різко розвернув свій корабель і довгою чергою змусив їх відступити. Знову доводиться няньчитися з цим салабоном.

І тут я побачив їх. Жовто-блакитні винищувачі «Привидів Арктура». Вони рухалися не як окремі пілоти, а як єдиний організм. Їхній танок був смертоносним і бездоганним. А попереду — Жовтий Лідер. Його корабель був невловимим. Він не просто ухилявся — він передбачав кожен рух ворога, кожен постріл. Я дивився на нього, і в моїх грудях змішалися захоплення та чорна заздрість. Я міг би так само. Навіть краще.

Бій закінчився так само раптово, як і почався. Ворлонці, зазнавши важких втрат, відступили. Ми перемогли.

На післябойовому брифінгу панувала суміш полегшення та скорботи. Командер зачитував список втрат. Коли він вимовив: «...і пілот ескадрильї «Привиди Арктура», лейтенант Кайл «Привид-5» Реннер», моє серце пропустило удар. Але не від жалю. Від можливості. Щойно брифінг скінчився, я, ігноруючи спроби Лео подякувати мені за порятунок, попрямував до своєї каюти і склав рапорт на переведення.

Увечері в кафетерії мене знайшла вся моя ланка. — Алексе, ми чули, ти подав рапорт на переведення... — почав Лео. — Ми думали, ти частина «Яструбів».

— Чувак, ми твої друзі. Ми прикриваємо твою спину, — додав інший пілот, Марко. — А ти просто йдеш, навіть не попередивши?

Я презирливо подивився на них.

— Друзі? Прикриваєте спину? Я сам собі прикриття! Я переріс цю ескадрилью. Моє місце там, серед найкращих, а не тут, з аматорами, яких доводиться рятувати в кожному бою.

Я бачив, як мої слова вдарили по Лео. Він зблід і відступив на крок.

— Знаєш, ти можеш бути найкращим пілотом в галактиці, Алексе, — процідив Марко. — Але ти паршива людина.

Вони розвернулися і пішли, залишивши мене самого за столом. На мить я відчув укол самотності, але швидко заглушив його гордістю. Я мав рацію. Я заслуговував на більше.

Наступного дня новина розлетілася по всьому кораблю. Її оголосили по загальному зв'язку.

— За результатами розгляду численних кандидатур та з огляду на виняткові бойові заслуги, на вакантну посаду в ескадрилью «Привиди Арктура» призначено лейтенанта Алехандро Доджерса.

Коли я увійшов до ангару, мене зустріли оплесками. Навіть після вчорашньої сварки, мої колишні товариші щиро раділи за мене.

— Ти зробив це, Маестро! Ми знали, що ти зможеш! — кричав Лео, його обличчя сяяло від гордості за мене.

Я зупинився і холодно оглянув їх. Їхнє схвалення було мені непотрібне.

— Звісно, я зміг, — промовив я, і в моєму голосі не було ані краплі тепла. — Інших варіантів і не було.

Я розвернувся і пішов до свого «Яструба», не озираючись, залишаючи за спиною здивовану тишу, що прийшла на зміну радісним вигукам. Я отримав те, чого хотів. І мені було байдуже, яку ціну за це заплатили інші.

Наступного дня

Човник, що віз мене з «Олімп Монс», зістикувався з малим авіаносним фрегатом «Архангел». Цей корабель був іншим: компактний, стрімкий, створений не для лінійних битв, а для однієї мети — бути гніздом для найкращих пілотів флоту. Я йшов його коридорами, і моє серце калатало від гордості. Я вдома.

Коли я увійшов до ангару, перше, що мене вразило — це кількість винищувачів. Десятки «Яструбів», вишикувані в ідеальні ряди, всі в характерному жовто-блакитному забарвленні «Привидів». Я насупився. Фрегати такого класу були розраховані на одну ескадрилью, максимум двадцять одна машина. А тут їх було щонайменше вдвічі більше. І технічного персоналу, що метушився навколо, було стільки, ніби вони обслуговували цілий крейсер. Дивно. Навіщо одній ескадрильї стільки машин? І стільки техніків?

Я знайшов казарму пілотів. На стіні висів список ескадрильї «Привиди Арктура». Я провів пальцем по екрану, шукаючи своє ім'я. І завмер. У списку було тридцять чотири пілоти. Тридцять чотири! Стандартна ескадрилья налічувала десять, максимум дванадцять пілотів. Це була команда, родина. Як можна було досягти тієї легендарної злагодженості, яку я бачив у бою, з таким натовпом? Це суперечило всій військовій логіці.

— Лейтенант Доджерс? — пролунав голос за спиною. — Лідер хоче вас бачити.

Це був він. Момент, якого я чекав. Мене провели до невеликої кімнати для брифінгів. За столом, спиною до мене, стояв чоловік у звичайному льотному комбінезоні й дивився на зоряну карту. Він повільно обернувся.

Шолома не було.

Це він? Легендарний Жовтий Лідер? Він виглядав... звичайно. Чоловік років тридцяти, з втомленими сірими очима, коротким темним волоссям і парою шрамів на щоці. Він не був схожий на бога війни з пропагандистських роликів. Він був схожий на будь-якого іншого офіцера флоту. Втомлений, як і всі ми.

— Лейтенант Доджерс, — сказав він, і його голос був тихим, позбавленим того героїчного пафосу, який я очікував. — Ласкаво просимо до «Привидів». Я чув про вашу роботу в останньому бою. Вражає.

— Командире, для мене честь служити під вашим командуванням, — випалив я, намагаючись приховати своє легке розчарування. — Я досі вивчаю ваш маневр у туманності Оріон. Той подвійний розворот з інверсією тяги... Як ви його зробили? Це було геніально!

Жовтий Лідер на мить насупився, його погляд став порожнім.

— Туманність Оріон? — він замислився, ніби намагаючись пригадати щось далеке. — Так, пригадую щось таке... важкий був бій. Але деталі... знаєте, лейтенанте, після стількох вильотів усе зливається в одне ціле.

Я втупився в нього. Він що жартує? Він не пам'ятав? Він не пам'ятав деталей свого найславетнішого бою, маневру, який зробив його легендою, який я знав напам'ять, розбираючи по кадрах сотні разів?

— Я хотів, щоб ви ознайомилися з нашими протоколами, — продовжив він, ніби нічого не сталося, і простягнув мені планшет. — Відпочиньте. Скоро знову буде гаряче.

Я взяв планшет, віддав честь і вийшов з кімнати, відчуваючи, як мій світ перевертається. Я прилетів сюди, щоб приєднатися до пантеону богів, а знайшов переповнену ескадрилью на дивному фрегаті, якою керує звичайна людина з провалами в пам'яті. Моя мрія, щойно здійснившись, розсипалася на порох. І на її місці з'явилося холодне, тривожне питання: що, в біса, тут відбувається?

Пару днів по тому

Моє розчарування швидко потонуло в шаленому ритмі служби на «Архангелі». Тут не було довгих періодів очікування, як на «Олімп Монс». Фрегат постійно перебував у русі, мов сторожовий пес, що бігає вздовж невидимого паркану. «Привиди Арктура» були пожежною командою — щойно десь виникала загроза, нас кидали туди, щоб закрити дірку в обороні.

— Увага, ескадрилья! Ворожий розвідник у секторі Дельта! — лунав голос Жовтого Лідера по внутрішньому зв'язку о третій годині ночі.

— Прорив торпедних катерів біля газового гіганта! «Привиди», на виліт! — ревів сигнал тривоги під час обіду.

— Невідомий об'єкт наближається до транспортного конвою. Час реагування — п'ять хвилин.

Кожен день був калейдоскопом коротких, лютих сутичок, миттєвих передислокацій та напруженого очікування наступного наказу. Про деякі мої колишні звички, що здавалися непорушними, довелося забути. Першим помер ритуал. На «Олімп Монс» мій «Яструб-7» був моєю фортецею. Я знав кожен його гвинтик, кожну подряпину на склі кабіни. Навіть старий добрий сержант Ковальські та його команда що готували корабель до вильотів, були лише мої. Тут усе було інакше.

— Доджерс, твоя пташка — номер дванадцять! — гукав мені начальник палуби, коли я забіг в ангар, — Вона гаряча, щойно з обслуговування!

Я застрибував у незнайому кабіну. Усе було стандартним, але чужим. Наступного дня це був винищувач номер вісім. Потім — двадцять третій. Пілоти «Привидів» не мали особистих кораблів. Ми сідали в той, що був першим у черзі, повністю готовий до вильоту. Величезна кількість техніків та запчастин, що так здивувала мене спочатку, тепер мала сенс. Це була конвеєрна система, розрахована на безперервну бойову готовність, де пілот і корабель були лише тимчасово поєднаними, взаємозамінними елементами. Мій унікальний «Яструб-7» залишився в минулому. Я став просто оператором бойової одиниці.

Зник і вільний час. Вечірні посиденьки в кафетерії, де ми з «Яструбами» обговорювали бої, травили байки і сперечалися про тактику, тепер здавалися розкішшю з іншого життя. На «Архангелі» кафетерій майже завжди був порожнім. Ми їли на бігу, часто прямо в кімнаті для брифінгів, поки на тактичній карті вже розгорталася нова загроза. Сон став уривчастим, по кілька годин між вильотами, іноді я засинав просто в кріслі, не знімаючи льотного костюма.

Зникла навіть ескадрилья в моєму звичному розумінні. Три десятки пілотів були розбиті на тактичні ланки, склад яких постійно змінювався. Сьогодні моїм веденим міг бути мовчазний пілот з позивним «Тінь», а завтра — балакуча дівчина «Сирена». Я не знав їхніх імен, не знав їхніх історій. Вони були лише голосами в рації, функціями, що мали прикривати мій фланг. Я виконував свою роботу бездоганно, але почувався гвинтиком у величезній, безликій машині.

Єдиною константою був голос Жовтого Лідера в навушниках — спокійний, впевнений, що віддавав накази з холодною точністю. Я бачив його корабель у бою, але його самого — майже ніколи. Він був таким же далеким і недосяжним, як і раніше.

Одного разу, після особливо важкого бою, я приземлився, виснажений до краю. Ледве я виліз з кабіни, як знову пролунав сигнал тривоги. Начальник палуби вказав на інший винищувач, з двигунів якого ще йшов пар після перевірки.

— Доджерс, це твій. Сектор Бета-4. Швидше.

Я мовчки кивнув, схопив свій шолом і побіг. Не було часу думати, не було часу відчувати. Був лише нескінченний потік наказів, злетів та боїв. Ритм війни поглинув мене повністю, і я почав забувати, ким був до того, як потрапив сюди.

Через якийсь час

Сигнал тривоги пролунав на світанку. Цього разу це була не дрібна сутичка. Дані розвідки показували, що Ворлонці зібрали ударний кулак і збиралися прорвати оборону в нашому секторі.

На брифінгу я ледь дихав від хвилювання. На тактичній карті наша ланка була позначена поруч із флагманським маркером.

— Доджерс, сьогодні ти летиш у парі з Лідером, — буденно сказав командер. — Прикриватимеш його спину. Не підведи.

Нарешті. Він побачить, на що я здатний.

Бій був жорстоким, справжня м'ясорубка. Ворожі винищувачі кидалися на нас хвиля за хвилею. Я літав на межі можливостей, збиваючи одного ворога за іншим, але головною моєю метою було залишатися поруч з ним. Я бачив, як його жовто-блакитний корабель, немов привид, ковзає між плазмовими зарядами, як його постріли безпомилково знаходять ціль. Він був ідеальним.

Раптом він відхилився від загального строю, кинувшись за ворлонським командирським човником.

— Лідер, це пастка! — крикнув я в рацію, помітивши на радарі дві ворожі точки, що заходили йому у фланг. — У вас на шести!

Але він не почув, захоплений полюванням. Я кинув свій винищувач за ним, намагаючись перехопити нападників. Я був надто далеко. Я бачив, як два ворожі кораблі дали одночасний залп. Жовтий Лідер спробував ухилитись, але хмара плазмових зарядів була надто великою. Один з них влучив йому прямо позад кабіни де був реактор. Жовто-блакитний винищувач мого кумира огорнула сліпуча куля вогню. На мить вона засяяла, як маленька зірка, а потім згасла, залишивши по собі лише хмару уламків.

— Ні! — закричав я, не вірячи власним очам.

Лють засліпила мене. Я розвернув корабель і кинувся за двома вбивцями, що вже відступали. Я помщуся. Я покажу їм...

— Привид-4, повертайтеся на базу, — пролунав холодний, беземоційний голос з командування. — Наказ виконано. Повторюю, повертайтеся на базу.

Я зціпив зуби так, що затріщали пломби, але підкорився.

На «Архангелі» панувала ділова метушня. Техніки прибирали уламки невдалої посадки, заправляли і ремонтували вцілілі винищувачі. Ніхто не плакав. Ніхто не дивився з сумом у стелю. Я підійшов до Сирени.

— Ви бачили?! Його збили! Жовтий Лідер загинув!

Сирена втомлено подивилася на мене.

— Так, ми всі когось втрачаємо, Алексе. Це війна. Добре, що ми хоч втримали позицію.

Її байдужість вдарила мене сильніше за будь-який ворожий постріл. Легенда померла, а нікому не було до цього діла.

Мене викликали до капітана фрегата. У його кабінеті, крім нього, був ще офіцер з тактики. Вони мовчки дивилися на мене. На столі між ними лежав шолом. Новий, бездоганний, пофарбований у знайомі жовто-блакитні кольори з характерним малюнком.

— Лейтенанте, ми бачили Ваш запис бою, — почав капітан. — Ви діяли зразково, захищаючи свого лідера.

— Я не зміг його захистити, — хрипко відповів я. — Він загинув.

— Символ не може загинути, лейтенанте. Лише пілот, — спокійно сказав офіцер з тактики. Він підштовхнув шолом до мене.

— Жовтий Лідер — це не людина. Це посада. Це легенда, яка потрібна Федерації для підтримання бойового духу.

— І пілот, що носить цей шолом, має бути найкращим. Бездоганним. Непереможним, — підхопив капітан. — Сьогоднішній Лідер загинув. З завтрашнього дня його місце займете Ви. Герої не вмирають, лейтенанте. Вони просто змінюють обличчя під шоломом.

Тієї ночі я сидів у своїй каюті, дивлячись на жовто-блакитний шолом на столі. Я досяг своєї мрії. Я став героєм. Я увімкнув термінал. У стрічці новин йшов черговий випуск.

— ...із сумом повідомляємо про втрати в сьогоднішній битві. Серед полеглих героїв — лейтенант Алехандро Доджерс, позивний «Привид-4», що віддав своє життя, захищаючи флагман...

Я подивився на своє відображення в темному екрані. А потім на анонімний шолом. Алехандро Доджерс помер. Залишився лише Жовтий Лідер. І я вперше в житті відчув справжній, крижаний страх.