Лісова казка

"Я шлю вам найщиріші вітання, моя люба панно. Сподіваюся, що ваше ясне личко дарує цьому сірому світові свою найкращу посмішку. Не можу дочекатися нашої наступної зустрічі, щоб міцно вас притулити до серця і більше не відпускати. Усі мої думки день і ніч вертаються до вас, ви заполонили мій розум. Не можу я й хвилини не згадувати про вас, моя голубко. Готов я вам віддать і серце моє й душу невмирущу, аби навік лишитися з вами. Лиш з вами світять мені сонце й місяць, лиш з вами я живу. Нема на світі краще місця, ніж біля вас. Моє гаряче серце я дарую вам, воно навіки ваше, як і я."

Брехня... Пусті слова написані на тлінному папері. Такі ж і людські почуття. Оспівують любов немов то божий дар, хоча ваш бог її гріхом вважає. Та і хіба уміє люд любить? Лиш бавиться заради потіхи. Не вірите мені? Ну що ж, тоді я розкажу вам, свою історію кохання. Це не Шекспірівський сонет, а гірка правда нашого буття.

Любила й я, як молода була. Він парубок був знатний та веселий. Все бігав попід тин та звав на вечорниці. При світлі місяця ясного й свідченнях яскравих зір він обіцяв мені кохання, якого ще не бачив світ. Романтика і квіти, слова мов мед лились - моя голубко, люба. Та як тут не любить.

Та ось стою я вже на площі біля церкви, а кругом мене люд. "Спалити кляту відьму! Хай димом до небес сягне, прокляте кодло! Згинь, нечість ти бісівська, що прокляла людський рід! ". І я одна, хоча довкола люди, та я сама стою, прикута до стовпа. Довкола крик та гам, я бачу перекошені обличчя, що гнівно щось кричать і вимагають. І все по колу, люд, кострище, церква. Аж раптом я бачу в натовпі ЙОГО ... Але нема вже в погляді кохання... Нема жалю чи відчаю, чи смутку. Лиш страх й огида, як тавро, закарбувалися у його на обличчі. І він кричить "Паліть її, Паліть! Проклята відьма ж мене причарувала. Ледь розум не затьмарила й життя не відібрала. Убийте чортову дочку! "

Той день я досі ясно пам'ятаю. Як полум' я мені лизало шкіру і як народ радісних пісень співав, поки я мучилась в кострищі. Та Лада-берегиня мене зберегла. Я вижила і від богів взяла дари. Тепер я лісова цариця, чорти, русалки, мавки і вовки мені за служок, все як і годиться відьмі. Я маю силу нитку долі перервать, й туман, що потойбіччя закриває для мене вже розсіявся давно. Ліси, степи, озера і поля, безкраї межі вільного простору - мій дім і влада то моя.

А він... Його серце мені потім мавка принесла. Загрались лісові сестриці та й погубили парубка.

Відтоді я не вірю у людське кохання. Хіба може люд любить? Чи справді це любов а не тілесна тяга задля розваги власної і вигоди буття?

Чи вміє люд любить? Скажи мені глядач.