Не сци!

«Саша. Просто. Найобує, — блимало в наляканій голові Остапа. — Зара посвітить. Тупо в очі. І зарже».

Та нічого такого не сталося.

Хлопець рвучко мазнув світлом з телефону подзьобаними кайлом стінами. Інтуїтивно розгледів вихід у початок розгалуження.

«Ми пройшли таких чотири… П’ять? Бля! Я не пам’ятаю! — у паніці він схлипнув і спробував заспокоїтись. — Триматися правого краю. Тоді вийду. Лиш би стало заряду в цій хуйні. Лиш би стало…»

Відчув, як гострі пазурі зненацька вп’ялися йому в груди. Телефон випав з руки у воду. І миттю загас. Йому в очі вперся погляд, що горів червоним навіть у темряві. Руку обнюхав мокрий ніс. Лизнув слинявий язик. Остап зачепив пальцями… ікло.

***

— Саш, харе гнати, — прохрипів Остап. Навкруг було темно, хоч око вибери. Хтось дихнув йому в потилицю. — Блядь, це не смішно! — він зняв рукавицю й знову спробував тремтячими пальцями запалити налобний ліхтар — марно.

Розщепив блискавку на комбінезоні. Намацав у кишені «самсунг». Полегшено видихнув. Зв’язку — нуль. Зарядки мало. Увімкнув ліхтар на телефоні. Освітив кілька метрів перед собою. Щось сахнулося вбік. Проляскотіло по воді. Щось велике. Сіре. Потворне.

Остап від раптового нападу жаху виблював. Просто на хімзу.

***

Вони заблукали. Принаймні так здавалося Остапові. За останні пів години лазіння вони бачили лише залиті тунелі. Кути й колеса перекинутих вагонеток стирчали з брудної води.

А потім натрапили на оце: розкидані й потрощені кістки та черепи на невеликому острівці. Деякі свіжі. Нібито людські.

Миттю забувши про «історичні фотки» і печіння у ногах, хлопці розвернулися щонайшвидше чкурнути з цього місця. Та Саша раптово перечепився. Гепнувся просто ліхтарем до підпірки. Їх огорнула непроглядна темінь.

— Саш? — жалібно проскиглив Остап.

— Не сци, — відказав друг. Й буквально одразу за кілька метрів від них щось заскавчало й завило. Блимнув спалах фотоапарата.

— Йоб твою мать! — закричав Саша. — Ліхтар! Світло! Запальничку! Що-небудь!

Щось шубовснуло у воду майже біля ніг Остапа. Від жаху йому шлунок впав у п’яти.

А за мить усе стихнуло.

***

Ноги від гумаків і майже безперервного пробирання крижаною водою по коліна страшенно пекли, наче в чоботи насипали солі з шахти, і тепер вона там кисла та роз’їдала шкіру. Здавалося, біль повз щораз вище й вище і намагався їх спаралізувати.

В Остапа раптом загаснув налобний ліхтар.

— Ти його що, не зарядив? Ото придурок, — той лише здвигнув плечима. — Лан’, не сци, — буркнув Саша і, вже менш упевнено, покрокував у чергове розгалуження, клацаючи затвором фотоапарата.

***

Спускалися вони довго — драбина буквально покришилася в місцях, де з неї щільно звисали тонкі сталагміти солі, яку колись видобували в цій штольні.

Унизу налобні ліхтарі висвітили повний безлад. Напівзотлілі картонні коробки, пластикові пляшки, якесь дрантя, уривки дротів і навіть кілька брудних іграшок.

Саша підняв одну з них, схожу на коричневого недоколобка з очима.

— Пу, — сказав і кинув іграшку в калюжу. — Грьобане тамагочі на планшеті — пожерло, поспало, посра… — Сашу урвав незрозумілий писк із темряви тунелю.

— Може, назад? — Остап так благально глянув на друга, що той аж скривився.

— Що, щура нашугався?

Остап напружено глитнув і кивнув.

— Заїбісь, — Саша закотив очі. — Пішли. У нас мало часу, — і ступив гумовиками в брудну воду, що залляла долівку тюбінга, знимкуючи ще австрійську дерев’яну опалубку.

***

Мотузка з легким шурхотінням шугонула в стовбур шахти.

— Ти впевнений? — Остап нахилився, оглядаючи драбину, вкриту якоюсь рудуватою фігнею. — Щось воно пиздець якесь… ненадійне. І несе звідти… падлом.

— Не сци, — поплескав його Саша по плечу. — Будуть історичні фотки, старий. Обв’яжемося шнурками. Підстрахуємо один одного.

Згори копром наче щось посипалося, дзенькаючи об метал сходів. Остап сіпнувся та звів очі на дашок.

— Саш, ти це чув?

— Що? — хлопець зиркнув на друга, перевіряючи міцність вузлів і справність налобних ліхтариків. — Нє, ніц. Погнали, — він підступив до краю та став обережно спускатися, намацуючи ногами сходинки. Уже за кілька хвилин його голова зникла в шахтному стовбурі. А за мить заходився спускатися й Остап.

***

Щось у цілковитій темряві тягнуло безживне тіло хлопця вглиб штреку. Далі швиргонуло об стіну. Вискнуло, наскочило зверху й заходилося шматувати хімзу й ще теплу плоть. Воно радше винюхувало, ніж бачило, завитки кишок, що вивалилися назовні. Роздробило масивними щелепами череп, потім решту кісток. І за якусь годину порпання у свіжих трупах від фотографів закинутої штольні залишився самий лише фарш.