Храм немічного

І була неділя і було воно добре.

Та день той був не такий як інші. Невідана сила, що зветься красою, полонила тоді всіх та кожного. Найсліпіший з сліпих міг її побачити. Світило небесне ніби кричало про неї. Днину таку можна вважати милістю Всевишнього. Добрий був день. Добрий був Бог.

Прокинувся чоловік, як то звичай був, одразу після співу третіх півнів, та й зібравшись, рушив до храму, аби славити і прославляти Бога свого.

Краса днини тої не оминула і його душі. Він не міг стримувати усмішку, що рвалася з його вуст. Так і простував дурень до місця, яке раніше згадувалося.

Шлях лежав короткий, бо ж колись та й оселилися прабатьки мирянина десь коло храму. Кристали покою його не раз відбивали хрести праведні, що гордо стояли, як ті знамена війська небесного, з безмежними рядами якого пан хотів був злитись воєдино.

Простуючи, спинився був той на хвильку, бо неспокій дивний сповнив був його матру. Руки його похололи, а серце калатало так сильно, що йому на мить здалося, мов вона буде його останньою. Тепло дивне стало розтікатися його нутром, коли торкнувся його молодик, аби, ймовірно, поцікавитися його самопочуттям, але пан не зрозумівши його мови обернувся і рушив ходою до святині, горючи зсередини новим та дивним для нього почуттям.

І зрадів люд, почувши молот, що вперше був вдарив.

Увійшовши до храму сповнився був чоловік спокоєм та приступив до вже звичних йому ритуалів. Запалив був свічу, як то звичай був, і поставив її топитися біля Воріт. Сам же став коло неї, аби промовити слова звичні, привітавшись з Отцем нашим. Люд же став храм наповнювати. Свіча його стала матір’ю, від полум’я якої народжувалися інші свічі. Як народилася остання, відійшов був чоловік від матері та рушив до місця яке займав був у храмі.

І зрадів був люд, як молот вдруге вдарив.

І відкрилися ворота і почав отець проповідувати.

Не слухаючи того, що отець проповідував, на храм той став задивлятися. Дивився той на Ісуса, а той зі стіни дивився на нього у відповідь. Дивився той на Марію, а та зі стіни дивилася на нього. Пройшли очі його по фрескам святих, по вітражах святіших, по іконах найсвятіших, допоки не зупинилися на стелі, звідки дивилося на нього всевидяче око Всевишнього.

Вловився в туж мить, пан, за слова отця, які проповідували одну з вже знайомих йому молитов. Що змусило душу його колихнутися, так це неспокій, що тіло його розривав. Почав той задкувати до дверей, допоки не вперся в когось, імені якого він не пам’ятав. Молодик ж став стіною для пана, яка його тримала від його цілі, але не гоже було мирянину йти проти мирянина, тож скорився чоловік був істині, яка його застала і продовжив стояти на місці до якого встиг дійти під час його не довготривалої втечі.

І заревів люд, почувши третій удар молота. Бо ж здійснено було їх волю.

Впавши на коліна, разом з людом, що оточував його, душа його сповнилася дивним неспокоєм. Відчув той спис, яким Ісуса проткнули. І благав він солдата оцту не лити, але не розумів був римлянин його івриту, тож залив ту рану оцтом, аби втішити немічника. Оцет, ввійшовши до плоті різаної, заспокоїв болі мученика. Видихнув був той відчуваючи полегшення і подякував Отцю небесному.

Коли люд встав на рівні, той зробив те ж. І погляд його тепер гуляв по натовпу, що оточував його. Дивився той з прихожанина на прихожанку, з грішника на грішницю. Ті ж були занадто у ділах своїх аби помітити бідолагу, який вивчав душі їхні. І зловив себе чоловік на тому, що на свічку свою дивиться. Палала вона найяскравіше. Опустилися очі його трішки нижче там же, між святих та святіших відображення своє вбачав. Дивився той так, допоки запах ладану не вдарив по носі. Вже через мить тіло христа було в його роті, а вино текло по вустах. Римлянин напоїв його вином. Душа сповнилася радістю.

Почав був гласити той вже останні гімни. Очима споглядав на отця, який гласив більше та голосніше всіх. Радістю своєю захотілося йому з ним поділитися, як Бог його життям сповнює радістю. Став чекати той закриття Врат.

І закрилися Врата і стихли гімни і храм спустів. Залшився в ньому лиш чоловік та ще кілька бідолаг.

І рушив був чоловік, як попередньо рішив був, до отця.

Зустрів був його вірний сторож воріт Божих, і велів зачекати, допоки святійший сам до нього не взветься. І чекав був той, як йому веліли. І взвався святійший, як то було сказано, і провів немічного до царства, де, як той був думав, нога грішника ще не ступала. Так не судилося і його нозі там ступати, бо пройшли вони повз царство, у сакральну усипальницю святійшого.

І взвався до нього святійший знову, тепер голосом своїм:

– “Чого хочеш, ти, сину?” – мовив той

– “Отче, душа моя від радости співає! Бо сповнив Господь її щастям неземним!”

– “Сину, радість се добре є. Всемилостивий Господь сповнює нас нею з дня в день. Але не всьому люду земному дано її вбачати у житті своєму мировому. Ти ж я бачу воістину щасливим є! Хвала Богові нашому Ісусу Христу за те що відкрив тобі очі на щастя, яким тебе сповнює! Йди сину, радій та Бога прославляй благодаттю даною мною та Всевишнім! Йди!”

– “Хвала Господу нашому Ісусу Христу!” – скрикнув був той як уста його розплилися в усмішці та й вибіг з покою святійшого.

Подивися був отець на бідолашного, який вибігав з його ложа і туга неясна сповнила його. Помолитися вирішив був той за грішника, але гіркота, якою сповнився його рот не дала йому цього зробити. Дав собі тоді той обітницю помолитися за стражденного наступної неділі.

Чоловік вибігаючи ж з місця святійшого, пролетів повз царство, майже не помічаючи його. Не побачив руку Стража, і вибіг так само швидко, як до того з Стражового ложа.

Лилося вино по устах його, п’янючи того, а той все просив ще. Римлянин ж ніколи не розумів його івриту.

Відкрилися двері храму чоловіком, і вітерець, який влетів до храму перевернув його благовонія винісши їх разом зі страждальником.

Загасив був вітер його ще недоплавлену свічу.

І рушив пан славити та прославляти Господа. І ділився радістю з людом. І веселив. І веселився. Додому прийшовши помолився. Закінчивши молитву почав був той дивитися на ікону в його кутку, яка була там ще з часів якогось з його пра-. Дивився на неї, а з неї від нього погляд відвело було сумне обличчя Ісуса.

І вино з уст потекло в рану.

І ліг був той спати.