циклоїда

<<...ти надто багато балакаєш, хлопче... - озвався до мене сусід по барній стойці. - ...забув про наші свята?!...>> - і криво посміхнувся. не добре так посміхнувся, якось не привітно. можливо, то в нього так віддзеркалюється байдужість на обличчі, але зараз на ньому ясно читалося - власнику раптом закортіло отримати гарного щигля по носу...та я був не налаштований до жорстких дій. <<...вибач, дядя, я навіть слова не вимовив...і не дістаю інших...чого і тобі, дядю, бажаю. якщо ти не коп, звичайно...>> - відповів, дивлячись в його злегка захмелілі очі. до мене розкручуючись в танці підкотилася дівчина, схожа своїми рухами на гарненьку малу мавпочку. вона схопила мене за руку та повела до танцю. був змушений зі своїм напоєм топтатися нависаючи над нею та абияк витримуючи ритм мелодії, яка лунала з невеликої кафешної естради.

в це місто потрапив випадково - завернув відпочити з тривалої дороги. чогось перекусити, на ранок прийняти душ, почистити зуби і поїхати собі далі. та з якоїсь не зрозумілої мені причини затримався в цьому (непоганому, доречі) готелю.

скоріш за все, місто привабило своїм безтурботним життям...я вже тут тиждень, а воно безперервно, "безпробудно гуділо" святкуючи безкінечні свята. саме це мене і привабило - люблю безтурботність...та уважніше придивившись я зрозумів... - ніхто тут вже навіть і не згадає від коли ці свята, хто їх розпочав, з якої причини...і, взагалі, що вони святкують? - ніхто вже не знає...я намагався дізнатися - дарма! замість відповіді усі пропонують станцювати з ними, чи випити, чи просто сміються з мене. і, певне, з такої довготривалої незрозумілості цих шумних свят мешканці потроху почали вже втомлюватися, поступово банально тупіли від шуму, біготні, від пустої суєти у безтолковому безладі (наче буває толковий...), в гармидері, де (образно кажучи) усе змішалось - небо, хати, коні, люди, звіри, птахи...і цьому нема ради.

а ще ці салюти, гучна музика духових інструментів, танці, циркачі, клоунада, співи, славослов'я сьогоденню, всілякі забавки та гра в казино, ряснота різного питва та страв... - все підштовхувало до думки, що це хтось навмисно хоче "отваринити" людей та перетворити їх на ні на що не здатних істот (дехто пригадував про якогось "генерального розважальника")... - хтось бажав, що б вони ні про що не думали, окрім як де жерти, напитися до нестями, повеселитися та пореготати через і без причин. це все нагадувало рух суспільності міста по кривій пласкій поверхні крізь веселий безлад в тартарари...бо люди всі були вже надто сп'янілі та надто вже веселі... - веселі настільки, шо у повітрі вітав дух сварки та бійок. хоча де-не-де вони виникали, але як виникали, так і завершувались - швидко та весело під регіт, музику і танці.

...у передчутті неприємностей, почав збиратися до від'їзду, але спізнився - ...місто почало перетворюватися на коло...воно почало "скручуватися"...наче бинтом змотувалися дороги, хідники, дерева, будинки...туди, у ту "мотанку" потрапляли люди, небо, тварини, птахи. а комашня ... - так та взагалі чомусь сльотним дощем крутилася у повітрі, не спадаючи до землі...до землі, яка все більше скручувалася у якесь фантастичне колесо...допоки усього навколишнього разом узятого не стало, допоки усе не перетворилося на прозоре коло, у яке було "замотало" і мене....і усі ми покотилися по вигнутій прямій, наче ввійшли кружлянням у піке літаком.

мене якимсь дивом було викинуте із цієї своєрідної коловерті міста, яке зімкнулося наче міцним швом" магнітною лінією" - по цій лінії "стягнулися", зійшлися крайні точки небокраю. замість нього тепер місто огортав густий білий дим, від якого мешканці задихалися у кашлю...так от, коли мене викинуло якоюсь то незрозумілою силою, я втрапив у глибоке озеро. і це мене врятувало від участі багатьох.

я стояв біля безмежно глибокої прірви та відчував своє безсилля та неспроможність чимсь зарадити цій біді - шокований, лише дивився як місто "колесом" котилося по тоненькій кривій стежині над прірвою, над місцем його колишнього розташування... - куди воно падає?...хтозна. з того "колеса", що котилося бозна-куди вилітали люди разом з усім всім, що містилося в середині його...люди вилітали вже не живими...і це жахало... особливо, коли зрозумів, що місто дійсно котиться у прірву - воно повільно заглиблювалося по спіралі донизу. там і зникала та тоненька стежина, яка більше нагадувала сталеву струну, що злегка розгойдувала на собі зникаюче у темряві вже абсолютно мертве місто...а я стояв і відчував усю свою нікчемність - не йняв, що мені робити із врятованим життям, із цим дарунком, який зараз тиснув на мене важким тягарем...і побрів світ за очі у пошуку... - а раптом ще хтось вцілів, вижив, проскочив у своє пошарпане життя...може, моя знадобиться допомога кому...

ішов по краю бездонної прірви, в надії когось знайти зі своїх "земляків", що стали мені такими як щойно в'їхав сюди більш ніж тиждень тому. раптово бурхливий проливний дощ шумно почав заповнювати безодню прірви тисячами струмків, струмочків та стрімких потоків води. наскрізь промокла на мені рвана одежина звисала непотребом, стала схожою на лахи злидня. дощ зарядився на увесь день. тому, аби не стати одним із тисяч струмків, я підшукав собі таке-сяке сховище від нього, того дощу. хоча важко було назвати сховищем майже вщент зруйновану сільську халупу - дах протікав, вільно гуляв вітер...але як-не-як, а перебути якийсь час можна було. промоклий та мерзлий я зіщулився "колобком" та забувся у сторожкому сні.

...на ранок дощ від зливи обернувся у сльоту нудну, настирну та іще холоднішу за учорашню літню зливу. я вийшов з халупи, але вже не у пошуку постраждалих людей, яким поталанило врятуватися від тої страшної стихії зникнення міста - я шукав де б чого попоїсти. і хоч тут мені одразу поталанило задибати у напівзруйновану крамницю - а саме у її кладовку...певне, хазяїн-крамар був дуже запасливим та гарним ґаздою - наче передбачував якусь біду. і дякуючи Богу та власнику крамниці, я гарно перекусив. після чого згадав про вчорашні свої пошуки. ідучи повз прірву, зазирнув у неї - там уже сяянням виднілися відблиски сірого неба у воді...то ж, виходить, що прірва не така вже і глибинна та є надія на вивчення причин страшного "катаклізму" у житті нашої планети - вияснити, що спровокувало оте "скручення" та падіння у прірву цілого міста...

нарешті я натрапив на живу душу. і то була жінка - вона дихала,..коли наблизився до неї вона щось шепотіла до неба. <<...певне, читає молитву якусь до Бога...>> - подумалось мені і прихилився ближче до її вуст...ні! вона кликала про допомогу у мене, повторювала одне й те саме <<...там дитина...там дитина...там дитина...>> - вона вказала у прірву і рука її одразу мертво опустилась до землі...жінка в останнє зітхнула і замовкла...назавжди. я здійнявся, перехрестив її та себе, накрив померлу тканиною, що лежала поряд неї...та пішов далі...я зрозумів, що переді мною постапокаліптичний світ в мініатюрі...бо за кілька годин сюди вже понаїхало всіляких рятувальних груп (хоча, рятувати було вже нікого...окрім мене...щасливчика). безліч кореспондентів і просто цікаві роззяви у вигляді туристів утворювали хаотичну метушню навколо велетенської прірви на місці поселення, існування якого важко було вже уявити...