Душа Йонатана

Душа Йонатана

«Йонатанова душа зв'язалася з душею Давидовою, і полюбив його Йонатан, як душу свою...», «І склав Йонатан із Давидом умову, бо полюбив його, як душу свою», «І зняв Йонатан із себе плаща, що був на ньому, та й дав його Давидові, і вбрання своє, і все аж до меча свого, і аж до лука свого, і аж до пояса свого» (з Біблії у перекладі І. Огієнка)

Цитата із Старого Завіту.

— Кронпринце Йонатане, вам прийшов лист, — озвався до сидячого на столі командира світловолосо-кучерявий молодик у мундирі. Поставивши листа на стіл, він відійшов крок назад, заклавши руки за спину у районі талії та гордовито випнув груди.

— Ах, це ти Тадею. Скільки я разів тобі казав, стукати в мій кабінет перед тим як зайти, — озирнувся Йонатан забравши свої ноги зі стола та ліниво прибрав капелюха з лиця, що допомагав йому, чи то спати на робочому місці вдень, чи то просто думати, — і ще одне, я ж казав тобі на роботі називати мене за моїм званням.

— Пробачте командире, я не спеціально, — вишкірив зуби Тадей, зробивши задоволену пику, ніби сказав щось вкрай кумедне.

— Якщо це лист від батька про підвищення, то міг і особисто сказати, а не слати листи, — заворкутів принц Йонатан протираючи обличчя, досі не глянувши на листа, — а-а-а, він навіть без печатки… ти впевнений, що це лист мені? Якщо там якась маячня, Тадею, я тебе випатраю. Ні, ні. Не бійся, я жартую. Біс з тим листом, довго я ще маю на роботі нудитись?!

— Але принце… тобто, командире Йонотане, зараз лише полудень, а ви навіть не торкнулись паперів, — презирливо поглянув на цілий стос, що ліниво лежав на робочому столі, в такому ж вигляді, що зранку залишив.

— Тадею… ти лише дві хвилина у моєму кабінеті і вже двічі запропонував читати буквочки… в мене голова йде обертом. Ти знаєш скільки мені довелось прочитати книг у дитинстві?! Скільки науки мені довелось пізнати? Тепер, я чортів командир сотні солдатів найвеличнішої країни, нашої священної Рунляндії, яку благословили самі боги! І що я роблю? Граюсь зі сраними паперами, замість того, щоб підтирати ними зад. Замість того, щоб воювати! – Тадей прибрав без емоційного та розгубленого вигляду, ніби вдаючи із себе овечку.

— Тадею, коли там вже війна із Королівством Троєзамства? — значно стишив голос Йонатан, знаючи, що його простий помічник не знає відповіді на це запитання.

Тадей глянув на свого змученого командира: темні мішки під очима від недосипу, ліниві та байдужі до всього очі. Підборіддя, що наче й добре виголене, але мало чітку смугу чорнявого волосся, що окреслювало лінію бороди і таке ж тьмяне волосся на голові, що м’яко та слухняно спадало на обличчя, без зайвих чубчиків. Тадея така зализана зачіска дратувала.

— Ще шість годин на роботі командире і можете йти додому, – жорстко промовив Тадей та по-військовому розвернувся на 180 градусів, виходячи із кабінету.

Йонатан втомлено зітхнув. Знову закинув ноги на стіл. Ліниво підняв капелюха. Зупинив капелюха, навпроти свого обличчя, повністю витягнувши руку над головою і став уявляти, що тримає в руках важезний камінь. Розглядав його нерівні, надщерблені вигини під променями сонця, що ледь визирає з-під вікна. А потім жорстоко опустив камінь-капелюх собі на обличчя, уявлячи як він трощить його зуби, ламає ніс, та робить синці під очима. Він знову підняв капелюх-камінь і поглянув на нього кривою, похмурою посмішкою, ніби бачачи сліди своєї крові. Опустив його, цього разу надіючись, що він залишить тріщини на черепі. Він піднімав свій капелюх-камінь знову і знову, доки не побачив, як він пробиває його череп та перетворює мозок на безживне місиво, доводячи себе цим до хворого екстазу.

«Гарно було б, повторити таке в дійсності. Розтовкти себе нафіг, а потім… ні тобі болю. Ні спогадів. Ні роботи. Ні обов’язків. Ні життя. І мій молодший брат Міран успадковує корону. Але… ні, що може бути гірше за це. Краще вже я піду на війну із королівством Троєзамстава і помру там, поки буду мститись».

Одягнувши капелюха на обличчя цього разу: перед ним постала звичайна реальність. Крізь просвічувану тканину чорного, як він сам, капелюха можна було угледіти промінчики сонця. Нараз, його уява провела аналогію із зоряним небом. Тепер, весь світ усередині капелюха належав йому і він не хотів нічого з ним робити, лише бездумно дивитись, як бездумний спостерігач. Без жорстокості, без жалю, без емоцій. Ніби він злився з тим, у кого немає плоті, немає крові і відповідно немає думок. Безживний, звичайнісінький предмет. Проте, одна емоція все таки була і він вже й не пам’ятав чи колись відчував умиротворення. Зараз він зіткнувся із цим і збагнув, що це воно. Зараз він не відчуває злості, не відчуває пекучої ненависті і це неабияк заспокоювало. Але в голові мимоволі закралася думка, що цей раптовий спокій лише тимчасовий. І треба бути дурнем, щоб вважати інакше. Не хотілося це визнавати, але йому зовсім не хочеться розставатись із цим спокоєм. Хотілося вирвати його якнайбільше для себе. Хотілося почувати себе так частіше. Відкусити та скласти в коробку дрібку умиротворення, щоб при нагоді витягнути і застосувати. Але… хіба це можливо? Як викликати умиротворення? Бо ненависть легко міг викликати як у себе, так, і у ворогів, і у союзників. Але ця емоція була щойно розблокована, як він може викликати її за потреби? Та певно, що ніяк. Адже в нього немає жодних сильних спогадів для цього. А цей зовсім новий та не такий вже і значущий. Він не має жодних гарантій, що у безпросвітній темряві його життя, він не загубиться вже через тиждень.

Здавалося б простий чорний капелюх із позолоченим ремінцем і середньої твердості основи, а які дива уяви він може з ним творити.

Єдиний мінус – важко позбутися відчуття страху, що це ненадовго, що ось-ось зайде його помічник Тадей і порушить цей інтимний момент.

Гаряче джерело променів опускалось до горизонту. В капелюху дуже швидко стало темно, аж надто швидко. По відчуттям Йонатана, Тадей пішов не більше 2 годин тому і так швидко не могло стемніти. Це було незвично для нього. Він звик, що на його робочому місці час тягнеться повільніше за равлика.

Почулися легкі два стуки у двері.

— Заходь, — невдоволено вигукнув Йонатан, сідаючи нормально в крісло та лагідно відклавши капелюх вбік, як доброго друга.

— Капітане Йонатан, — віддав честь Тадей, приклавши кулака до лоба потиличною стороною долоні. Цей жест, був символом сили Рунлядії, – Робочий день закінчився.

— В цей момент дня, ти мені подобаєшся найбільше.

— Ваше величність навіть не торкнулись паперів…

— А ти що думав, що я раптово передумаю і різко захочу в них копирсатись? Не перехоплюй через край, я все ще високого роду. Я можу не виконувати цю роботу. А за твоє нахабство, я можу зробити дещо гірше за просте звільнення і мені все одно, що ти служиш мені ще з дитинства, — погарячкував Йонатана, по особливому промовляючи «звільнення». – От не псуй комплімент, який я тобі дав.

— Я думав, що коли ви станете на цю посаду, то будете більш серйозно до неї ставитись. Покращувати ряди своєї армії, набирати нових людей, дослухатись до їх потреб… це важлива робота. Особливо після того, що ви пережили. Але все скидається на те, що ви не зацікавлені.

— Я ціную тебе за чесність, — підійшов Йонатан до Тадея, та поставив руку на плече. Принц відчув, як його плечі різко напружились і як Тадей повернув свої очі в його сторону не повертаючи голови. — Але коли ти бачив, щоб моя сім’я переймалась за звичайний люд? Ти син лорда Кондрасіуса, мав би знати це.

Йонатан підступив до вішака і накинув на себе плаща. Застібнув його на лівій ключиці. Темний плащ мав позолочені і круглі як монети нашивки зі званням, по обидві сторони ключиць. Разом їх з’єднувала дві товсті вишукані мотузки.

— Запам’ятай уже, якщо не хочеш розчаровуватись у людині, то не очікуй від неї нічого і вона тебе здивує. — Йонатан підійшов до дверей, та обернув голову на Тадея, — ходімо вже звідси, довго будеш там стояти як укопаний? Я йду у таверну чогось випити.

— Так, капітане, — Тадей розвернувся, і покрокував слідом за принцом та замкнув його кабінет. Принц не чекаючи йшов попереду.

— Досить цієї офіційності, ми йдемо відпочивати, — докинув Йонатан крокуючи пишним довгим коридором. Луна його голосу розійшлася по всьому поверху.