Аптекар

У повітрі лише дзвін скла, вогонь, що кривавою трояндою розкривається за небокраєм, ще тоді, як ясно світять зорі. Розбуджений, розтривожений спокій. Туга. Дзвін мечів. Темряву розривають спалахи смолоскипів.

Маленький Фабіан відчуває, що він один. Тільки він і той чоловік, на обладунках якого виграє заграва. Вітер розсипає срібний пил. Той пил вкриє все навколо, сніжком притрусить кров, щоб її не було видно. А солоний запах, від якого вивертає нутрощі залишиться назавжди.

Фабіан підбіг якраз вчасно, щоб побачити, що його нехитра допомога – перев’язати рани, напоїти водою, вже не потрібна. Останній воїн впав. Той, хто боровся за нього лежав на землі. Завойовники понурим сірим ранком в’їжджають у місто блискучою змією. Немає нікого. По вулицях виє вітер. Всі або загинули, або ж вирішили піти самі за обрій. Тільки Фабіан лишився. Він не знав, де мечі, де отрута, що могла б убити його. Зазвичай отруйне зілля, що красивими квітами колосилося в парках та садах – випалене стоптане кіньми. Йому лишається жити.

– Еміре, тут живий є – хлопчина… – сильні руки підхопили його й посадили на коня перед вершником. Огидний солонуватий запах крові просяк все Фабіанове єство, він в’ївся у його шкіру. Його повезуть до палацу. Нічого доброго там не чекає. Каламутний світ на мить розступився від жаху, а потім зімкнувся знов. Він усміхнувся, випростався й перед володарем стояв рівно. Його наказано було лишити живим.

***

Фабіан струснув головою, щоб повернутися до реальності. Тепер він заходжується коло м’яти, щоб зібрати тоненькі зелені листочки й зробити олію, що рятує Ясмина від головного болю. Він все знає у цьому саду, що став його маленьким затишним світом після поразки. Він і є частинка, душа цього саду. Завжди усміхнений, ввічливий, але потаємний та тихий, він хоч і не подобається почту та челяді, але емір тримає його коло себе, адже він єдиний, хто вижив у цьому місті. Наче злий жарт долі, він не знайшов для себе отрути, тож тепер – аптекар, лікар еміра, що знає як собі і йому продовжити життя. Борсатися у сірій каламуті з солонуватим запахом вічно.

Однак, серед квітів йому на диво ставало спокійніше. Тут у саду за палацовими мурами була тиша, споконвічний спокій та умиротворення, яких не може бути у завойованому місті, вулиці якого ще довго пахли життям, теплом, мріями та надіями попередніх мешканців. Десь тут і загинув воїн. А Фабіан несвідомо відчув у той день, що мусить не спаплюжити жертву воїна, відтоді він не проронив ні сльозинки. Вогнисті спогади ночами блукали відблисками в його пам’яті, в його стриманій, змученій травнево духмяними, льодяними кайданами. У той день він підняв із землі мішечок з квітами. Потім, коли розбивали сад, він посадив їх на маленькій діляночці. На зло завойовникам квіти виросли. Нікому зі слуг не було діла до того, чому один з мільйонів підданих еміра копирсається в землі, які чудернацькі квіти він вирощує. Відтоді, як квіти проросли й щороку колосували більше, Фабіан почав пізнавати себе і їх.

Коли він перед світанком, ще до початку палацового дня, коли тільки вартові перекликалися на вежах, виходив у сад, щоб полити свої квіти, він позбувся страху. Поволі Фабіан позбувався усіх страхів, адже квіти ділилися з ним пахощами, гріли його серце. Він не раз боявся, що буде, якщо він все ж від своєї долі заплаче, чи що як емір дізнається про його таємницю? Аромати квітів: солодкі, терпкі, з кислинкою, вони наче візерунчасті килими заводили все далі й далі у лабіринти, з яких Фабіан не міг вибратися й у яких губив все, що заважало йому. Він осмілів настільки, що посадив кущ жасмину там, де стояв воїн, як він пам’ятав. Кожен рік у день битви він писав лист воїнові, вкладаючи його у спеціальну мідну скриню. Більше ніхто в цілому світі не знав про ті листи. Фабіан розповідав воїнові, що давно злився з небесною блакиттю, як живе, яким стало місто, як дбає про сад і насіння. Він був упевнений, що мішечок з насінинами, що дають відраду його душі лишилися саме від його захисника. Він більше нічого не знав про нього, тільки цей факт, що і фактом міг не бути.

***

Ясмин знов прокинувся від різкого й пекучого болю. Вже кілька років він вдивлявся у темряву, вслухався у кожен шерех за вікном, вимагав, щоб варта обійшла-обдивилася-обнишпорила весь палац і знайшла-таки того негідника, що жив тут, здається, з самого його дитинства. Той негідник у блискучих обладунках приходив до нього щоночі. Він роз’їжджав на білому коні по його саду, стріляв його пишних фазанів, зривав дорогоцінні троянди, дорожчі за всі самоцвіти й дарував челядинкам. Як він сміє?

Вже вкотре Ясмин кликав аптекаря. Той з’являвся до нього, трохи заспаний, але завжди спокійний, з ледь вловимою усмішкою на вустах. Навіть емір не зміг переконати сина, що то просто усмішка, що цей чоловік стільки пережив… А не насмішка над його, Ясминовим болем. Аптекар натирав його скроні духмяною олією, від якої в Ясмина дзвеніло у вухах. У покоях ставало привітніше, чистіше, зелений спокій огортав Ясмина, навіть посмішка аптекаря спадкоємцю здавалася усмішкою. Він щось казав невтямне, скаржачись аптекареві на свою біду, а потім засинав. Аптекар тихенько зачиняв за собою двері й наказував всім бути якнайтихіше.

А цього похмурого ранку, коли небо ще зночі затягнуте грозовими хмарами, що от-от проллють свинець на землю, Ясмин дивився крізь високі вікна свого покою на сад. Серед сірої каламуті передгрозового світанку він угледів аптекаря, що обережно відрізає, поливає кожну квітку в саду. Але один з острівців квітів не такий… Пригледівшись пильніше, Ясмин роздивився, що ті квіти світяться. Аптекар нахилявся над кожною із них, розмовляючи з ними тихіше світанкового вітру. Ясмин згадав, як йому й навіть батькові не можна було так просто увійти в ту частину саду. Вони заходили туди тільки разом з аптекарем. А тоді син еміра згадав і пишний кущ жасмину, що завжди квітував, розливаючи п’янкі пахощі. Ясмин висковзнув з покоїв. Він не став одягатися пишно, хоч якщо хтось із слуг розкаже батькові… Сьогодні день, у який багато років тому захопили це місто. Все тут в міцних емірових руках оберталося довкола цього дня.

– Звідки це? Ти шпигуєш? Батько скарає на горло! – зло кинув Ясмин аптекареві, вирвавши з його рук скриньку зі скрутками. Він перерахував їх очима, їх було рівно стільки ж, мабуть, як і літ завоювання міста.

– Я не роблю нічого такого, що може нашкодити вашому батькові… – вклонившись відповів аптекар з тою ж усмішкою на вустах, хоч краєчки губ помітно дрижали.

– Що це?

– Листи до того воїна, який врятував мене тоді. Ви ж знаєте, що я єдиний вижив тоді в місті.

– Знаю, – спохмурнів спадкоємець еміра. Він рвучко розгорнув один із скрутків, пожадливо водячи очима по рядках: «Дякую, що тоді подарував мені життя, мені не зоставалося нічого, крім як вижити, прислухаючись до землі й до себе, виростити сад, навчитися лікувати, забувши про те, що вбивство теж ліки…»

– Це моя вдячність, моя шана й пам’ять, моє світло – ці листи і цей сад, , – відказав аптекар, обережно забираючи з рук остовпілого Ясмина мідну скриньку з листами й закопуючи її під жасминовим кущем, що нескінченною ніжною музикою розливав навколо свої пахощі.

– Цей сад буде знищено, я вже сьогодні накажу, – процідив Ясмин, – саме через нього я хворію й метаюся уві сні вже довгі роки. І ти, ти це свідомо робиш! Цього саду не мало би бути, то надто велика милість тобі!... Я володар відтепер, хіба ти, вірний слуга, не чув, що емір от-от помре? Чи ти сам заганяєш його в могилу?!

Аптекар похитав головою, сумно глянув на великий і красивий сад. Проте, як не пильнував його Ясмин, мідну скриньку з листами викопувати не став.

Звістка про наказ сина еміра облетіла палац. Хоч піддані були занепокоєні, але ніхто не міг слова сказати всупереч волі спадкоємця держави-держав. Скільки б аптекар не готував настоянок, трав’яних відварів, мазей, порошків – намарне. Він так і задрімав біля володаря. Нічого, здається, вже не могло допомогти. Завтра сад буде знищено, квіти порубано, усмішку й серце його порубано, а його страчено на світанку. Добре ще якщо на світанку…

– Візьми ці квіти й дістань, що найцінніше в них, розітри… і будуть ліки… – Фабіан почув далекий голос, що наче шум моря поволі всотувала його свідомість. Так міг би розмовляти воїн, голос рідким золотом могутньо переливався у застиглому, пропахлому ліками повітрі.

– Хто тут? – стрепенувся він. Але нікого не було. Анізвуку. Еміра ще можна було врятувати, хоч Фабіан відчував, що кожної миті життєва нитка його володаря витоншується і от-от обірветься.

Стрімголов він кинувся у сад. Кинджалом Ясмин сік квіти. Бризки пахощів летіли навсібіч, сумні й свіжі як востаннє. Мах-мах-фіть – летіли квіти з-під кинджала. У центрі саду, звідки починалася вся Фабіанова історія, він знайшов фіолетову квітку, що зараз міцно стулила свої пелюстки чи то уві сні, чи то від страху. Він зірвав її. На землю впало кілька крапель його власної крові.

***

Емір важко розплющив очі.

– Чому ти врятував мене? – запитав емір, скерувавши проникливі каро-золоті мигдалини очей Фабіанові в душу…

– Сад усе ще є, а ви навчили мене плакати, – відповів Фабіан, вказуючи рукою на понівечиний сад, голі чорні стовбури й землю, всипану різнокольоровим інієм квітів.

– Пробач, ти показав мені, що мій страх був безпідставним… виходить… – емір на мить замислився, а потім наказав привести свого сина.

– Він не помстився ні на мені, ні на тобі, хоч стільки разів міг би це зробити. Однієї квітки, однієї травинки-пелюстки було б досить…

– Квіти знов світяться, батьку… – видихнув Ясмин.

– Квіти. Світяться… Але не для тебе. Варто, нехай перша зоря встане, а тоді стратьте його...

Світ замовк на мить. Фабіан ледве втримався на ногах, каламутний світ знов захопив його.

– Володарю, можу я тебе просити про милість?

– Так, ти врятував мені життя, вік цього негідника. Що був моїм сином, рятував. Проси. Я ні в чому тобі не відмовлю.

– Відпусти його. Нехай мандрує по світі й навчиться мудрості.

– Він, він, котрий сплюндрував сад? Твій сад! Наш чарівний сад!

– Так, а квіти можна відновити… щороку я висаджуватиму нові… Кожного сорту по одній.

Згорблений, постарілий на вічність Ясмин збиває босими ногами срібний пил, що притрусив бридкий солонуватий запах, в якому Фабіан борсався довгі роки, мріючи вибратися, і вибрався, саджаючи молодий білоцвіт жасмину.