Валька, Капченка

Валька, Капченка

Заглушила свій паджеро і стала неподалік. Їй не хотілось туди йти, все настільки було звичним, що муляло око, зудило одноманітністю. Знала, що тільки но переступить поріг, почнеться “ми не виконали замовлення, у нас зламалась машина, не сходиться накладна, вчора не приїхала сировина, потік холодильник, і сіль у нас не солона, і цукор не солодкий…ітд”. Так було завжди, роками.

Валентина кілька днів занедужала. Сезонний грип не оминув нікого з оточуючих, а вона, як затятий трудоголік, схопила найважчу форму. Так було не добре, що вперше за багато років, не змогла дійти до машини. Взагалі мала міцне здоров'я, хворіла не часто і то “на ногах” переносила. Та, у ці рідкісні хвороби, дуже боялась, що втратить нюх і смак, на які спиралась у своїй справі. Але колеги не дали ні вилікуватись, ні навіть виспатись, телефонували кожну хвилину. Звідкілясь взялась купа питань, які ніхто не міг, вірніше не хотів, вирішувати.

Цілих три дні її не було на роботі. З жахом думала, що ж там чекає. Сьорбаючи носом, прагнучи спокою і жарознижуючого, спостерігала через машинне скло за метушнею навколо будівлі. Підʼїхала вантажівка з м'ясом. Неспішно вийшов комірник, довго розмовляли з водієм. Біля будівлі валялись розкидані дрова, десь мокла на снігу зв'язка з щепою, посеред вулиці стояли спеції, мабуть постачальник привіз, і їх ніхто не заніс на склад, персонал снував між дверима і вулицею, підглядаючи в щілинки, ніхто нікуди не поспішав. Навіть через стіни відчувалась невимушена і занадто спокійна атмосфера.

«Побачили мій джип, зараз будуть метушиться, демонструвати зайнятість. Бардак розвели за три дні, знають же, що влетить. Але невже так складно відразу все скласти по своїм місцям?”- роздумувала Валя. Привідкрила вікно. “Я не відчуваю запаху фірменної буженини, зазвичай вона на квартал пахне. Якщо не поставили в роботу, мабуть звільню всіх до єдиного…Або все так погано з моїм носом.”

- Крок за кроком тихо ступала скрипучим снігом, біля дверей вухом вхопила:

- Е, шухер, Капченка приїхала!

- Відкрила двері.

- Добрий день, Валентино Петрівно!

***

Її родина була дуже схожа на інші сім'ї. Мати - вчителька, красива, струнка блондинка, жінка з загадковим поглядом, дуже любила музику і танці. Батько ж - інженер, працював на заводі в районі. Носив золоті вуса, за вдачею - моторний, заводний, завжди мав в запасі десяток анекдотів і рішення будь-яких проблем. Вони тримали господарство, обробляли землю, ходили на роботу. Жили дружно і мали чотирьох дочок, серед яких Валюша була наймолодшою.

Батько мріяв про сина все життя і чекав коли ж пощастить. Та доля кожний раз іронічно вирішувала по-своєму. Коли з'явилась Валя, він зітхнув “Ай, най йому… Але ви подивіться, як вона на мене схожа! Хай буде щаслива!”

Мала ж дійсно була копія тато - кругленька і червонощока з жовто-гарячим волоссям, прудка, допитлива тому батько зовсім скоро забув свою печаль.

Найменша росла впертою, непосидючою і трохи неслухняною. Виявляла до всього інтерес, плуталась під ногами і заважала старшим. Ще змалечку, почала цікавитись різними господарськими, більше чоловічими речами. Не любила ляльок і плюшевих ведмедиків, яких було вдосталь. Вона прагла гратися молотками, пасатижами і викрутками. Весь час проводила з татом в гаражі, там стільки було всього цікавого - старий запорожець, який часто не заводився, мотоцикл, розібрана пральна машина, стара м’ясорубка, точило, кресало, згорівша праска і багато чого, що приваблювало і займало дівчинку весь день.

Днями лазила по деревах, бігала луками, і приносила реп'яхи у своїй рудій голові, часто замурзана, але щаслива. Ще до школи вміла змащувати мастилом цеп на велосипеді, забивати цвяхи, закручувати гайки. Мама не могла зрозуміти, що то за дитина така, а батько не міг натішитись і дуже її любив.

З сестрами вона не проводила часу, бо ті всі були дуже спокійні і грались всім “дівчачим”.

***

- Добрий день. А буженину поставили в роботу?

- Та ні, все рівно не можемо доставити вчасно.

- А які питання з доставкою?

- Та ж машина зламалась.

- Що з машиною і де вона зараз?

- Ми не знаємо, це Володька, водій знає.

- Знову забухав ваш Володька. Чому мені не сказали?

- З офісу менеджери сказали, що везти нема чим, то не треба і лінію завантажувати, а вас не турбувати.

- Я до них зараз завітаю… терміново, буженину на лінію.

- Але ж, вона навіть не замаринова.

- Швидко готуйте маринад, хай полежить там хоча б дві години потім на ін'єкції, тоді в піч і на ніч в коптилку. Завтра ранком веземо.

- У нас не працюють вночі.

- Тепер працюють - відрізала Валентина.

“Але чому продукт не поставили у виробництво? За всякими дрібницями дзвонили кожні три хвилини, а тут хоч би хто сказав.”

- Валентино Петрівно, у нас сіль скінчилась…

- На готівку, йди в найближчий магазин, я зараз виясню чому так все організовано.

- Але хто відвезе?

-Я відвезу, хутко по сіль!

***

З усіх дитячих забавок, найбільше вона любила їздити з татом на тракторі! Батько мав техніку і у вихідні допомагав людям обробляти землю. Він часто брав Валю з собою на оранку по весні. Садив її на коліна і давав тримати кермо! Малу зовсім не лякала шумна і пильна кабіна, в ці миті відчувала себе найщасливішою дитиною на землі! Їй належав весь світ! Поля, луки, лісополоса… Вона, ніби капітан корабля, поважно спостерігала за худобою, машинами на дорозі, людськими метушливими дворами.

Валя часто залишалась дома одна, коли білявок возили на танці. Одного такого дня, було тоді їй років з десять, думала чим себе зайняти - гараж зачинили, а іграшками вона не грала. Щоб себе розрадити гуляла двором, залізла в трактор, щоб за курми вести спостереження і помітила ключі (батько ключів ніколи не виймав з кабіни, все одно ніхто не вміє їздити, одні дівчата навкруги), повернула - засвітилась панель, вижала зчеплення, повернула ще ключ, машина заричала, стрепенулась і завелась. Дівчинка не довго думаючи сіла зручніше і поїхала до ставка милуватись водичкою. Ох було їй за те потім!

А іншим разом сусідка прийшла:

- Валю, а батька нема? Скажи йому хай в мене поле виоре, а я пізніше ще зайду.

Та швидко зметикувала, що може допомогти татові, і, нічого не сказавши сіла в трактор і поїхала на поле. Ввечері прийшла тітка:

- Петро, ти шо геть зовсім п'яний був? Ти що на полі наробив? Та мені ж тепер все переорювати треба.

Батько, хотів було сперечатись, але помітив свою помічницю, яка причаївшись слухала їх розмову, густо почервонів. Його переповнювало почуття захвату, до сліз пишався своєю найменшою! Валіна допомога залишилась в таємниці, але ключі в кабіні вже не залишав.

***

Важкі кроки на сходах передбачали біду для колективу. Було зрозуміло - буде виверження вулкану!-

- Добрий ранок- Валентині геть не хотілось сваритись.- Чому на виробництві немає солі? Коли зламалася машина?- ледь стримуючись. - Чому не поставили буженину в роботу? І чому я цього всього не знаю?- вже гучні звукові потоки розривали повітря.

- То у постачальника солі не було в наявності, ми не могли це вирішити. - відповів тихо закупівельник.

“Господи, які бовдури! Як їх не повбивати”- думала Валя. Вона важко дихала від гніву і відчаю. Її від природи червоні щоки стали густо багряними, і зливались з бронзовою косою. Кілька хвилин мовчала і намагалась заспокоїтись, привести голос в порядок, хоча він на хворому горлі швидко зірвався.

- А чому буженину в роботу не поставили? Ви ж всі чудово знали, наскільки це важлива поставка, до того ж, якщо підпишеться контракт, всі матимуть прибавку. - вже майже спокійно сказала вона.

- Ми думали це перенесеться!

- А в-и д-у-м-а-л-и…А що для цього зробили?- директриса спеціально протягувала слова аби знову не почати кричати.- Елементарними речами чуть контракт не зірвали! Я була на виробництві і буженина вже в роботі, всі бригади роблять одночасно. Завтра відвантажуємо, як і планували.

Вони тихо лупали очима, чекали поки мине. Чомусь так була поставлена робота, що могли працювати тільки під її наглядом, але, бодай хоч десять хвилин ніхто не контролював, дозволяли собі тинялись офісом, пили чай, вели цікаві бесіди, спокійно ігноруючи всі завдання, термінові і планові. Більшість працювали вже досить довго, тому “подарунки” отримували часто і випрацювали стабільний імунітет до криків, знали важливу життєву філософію “Все проходить і це пройде” від Сенеки, здається. Саме це і дозволило дружній команді проігнорувати запит на сіль, не поставити продукт в роботу, не зробити документи і зірвати важливу поставку. Все пройде, у Капченки буде знов гарний настрій і всі отримають свою зарплату. Тому офісники щурились, втягуючи вуха у голови і чекали на зміни клімату.

***

Вона запамʼятала той день назавжди! Її маленьку ще, батьки взяли у свою дорослу компанію на травневі шашлики! Це було краще ніж вистава в цирку! Старших сестер не взяли, а її, найменшу, з собою повезли!

Дорослі вирішили відпочити, запросили друзів і поїхали в ліс. Знайшли поляну і почали готуватись до обіду - жінки нарізали овочі, чистили молодий часник і редиску, чоловіки встановлювали бочку з квасом (у селах по весні використовували зброджений березовий сік, додавали родзинки і сушені груши, інколи лимон). На імпровізований стіл застеляли целофанову скатертину і діставали пластикові прибори, хтось підключав радіо.

Валюха крутилась біля свого тата, він часто брав на себе кухарський обов'язок не тільки в лісі, а і вдома. То ж вони зайнялись багаттям, нагребли трохи хмизу, нарубали тонких дров, підклали сестрин старий зошит з п’ятірками, і розпалили. Ох як же вона любила вогонь! Вдома частенько, тишком, двері грубки відкривала щоб на нього подивитись. Біля полум'я встановили каркас з гілок, щоб казан з водою підвісити.

Батько вирішив приготувати травневу картоплю (гартаначка називалась), свою фірмову буженину, ну і шашлики звісно.

- Валю, біжи до мами, нехай дає овочі.

Бульба кипіла вже добрих хвилин з десять, пора додавати пшоно, цибулю і часник (їх на мить у багаття кинув, щоб димом провіялось), додав солі, перцю. Коли вже все було готово, став готувати пюре, вбив туди кілька яєць, вкинув підготовлені шкварки. Швидко все розтер, закрив казан і поставив у жар, де вже підходила його фірмова буженина. До її приготування нікого не допускав і таємницями не ділився. Валя тільки бачила, що м’яско плаває в якомусь пахучому розчині день або два до приготування. Тоді батько виймав його з тієї ванни, перевязував міцними нитками, щільно заматував у фольгу і клав у жар, постійно ворочаючи. А вже в кінці знімав металеву обгортку і за ниточки підвішував над вогнищем! Який же там стояв аромат! Це не можна було описати словами! Валя не могла відірватись від багаття, розжарена і червонощока, ніби приворожена стояла біля вогню, ловила одягом смачний дим і чекала мяско! Її ніс жадно вхоплював аромати, здавалось, відчуває кожну спецію, кожну дровинку, кожен компонент, а потім все життя буде орієнтуватись на ті спогади. І десь в таких поїздках до неї приліпилось прізвисько “Капченка”.

***

Рано вранці, ще лиш почало світати, Валентина вже була на роботі.

- Валентино Петрівно, добрий ранок. Ми майже справились. Вже завантажуємо машину.

Вона підійшла до найманої машини, подивилась на продукцію, важко видихнула, її щоки ставали багряними…

- Я бачу, розвантажуємо машину.

- Що? Ми тут так стараємось, щоб вас порадувати.

- Ви молодці. Але поспішили пакувати. Продукт гарячий і у вакуумі буде мокрий. Це погіршить вигляд, смак і якість. Буженина повинна бути холодною і сухою, а вже тоді запакованою.- директорка трималась як могла, щоб не рознести їх, бо ж дійсно старались.- Швидко розвантажуємо, розпаковуємо, підвішуємо на держаки, ставимо під обдув, потім знову пакуємо, етикетуємо і вантажимо, за кілька годин впораємось.

- Але…

- Впораємось, давайте так само дружно тільки швидше.

- Е, у мене графік!- обізвався водій машини.

- Скажи, що ти колесо пробив.- Валентина вкинула в його кишеню якусь купюру.- Ввійди в положення, не можу я таке відправити.

Дружній мурашник запрацював в інший бік. Стали змійкою, передавали один одному свіженьку буженину, одночасно мелькало багато рук, аж в голові паморочилось!

В цеху продукцію “роздягли”, обдули, затрусили новими спеціями, запакували, причепили етикетки і тією ж самою змійкою завантажили знову. Валентина сама керувала процесом, працювали злагоджено і весело. Незчулись, як пролетів час, все було готово, останній шматок кинули водію під сидіння, і видихнули.

- Молодці, дякую. Я подумаю як вам віддячити - сказала задоволена Валя.

- Нам би вихідний, більше нічого не потрібно.

- Добре, сьогодні працюйте, підготуйте мікси ковбас до пакування, а завтра всі вихідні.

- А хто ж запакує?

- Офіс! Їм потрібно трохи розворушитись.

- О, клас!

***

Якось влітку батько розбудив її дуже рано, ще до схід сонця.

- Валю, швидко одягайся, тільки тихо, сестер не розбуди, і гайда зі мною.

Мала швидко натянула шорти, кофтинку, стрибнула у кросівки. По дорозі кухнею прихопила пару огірків, сала, краєць хліба, вибігла шукати батька. А він вже чекав у заведеній машині.

- Ти швидко, молодець. Ми на річку, ловити рибу.

Валя ще сонна, не зовсім розуміла, навіщо так рано і так таємно, та запитувати не стала, вони з татом удвох, значить буде щось цікаве.

Машина була навантажена якимсь дивним приладдям, сітками, вудками.

За пів години заглушили двигун на березі великої водойми. Пологий піщаний берег, прозора вода…

- Ні, для риби не підходить, нам треба он туди, на інший бік. А сюди колись купатись приїдемо.

- Ого!- Валі аж дух перехопило.

Очерет вище голови, крутий берег, сосни, що нависають над водою, тиха вода, туман, через який пробиваються промінчики сонця, солов'ї перегукуються з жабами, а головне - навкруги зовсім нікого!

Тато одягнув гумові чоботи, такі високі, аж до пояса, і почав натягувати сітки, готував вудки з приманкою.

Іди покажу як черв'яка надівати.

Вона швидко і з радістю справилась. Коли було готово, вони сіли на бережку і почали чекати. Валя не розуміла звідки має з'явитися риба і вже почала нудитись, та ось хтось з води, натягнув леску, потім почав смикати, і все чимдуж!

- Тягни! - крикнув тато, і підбіг на допомогу- Ого!

На іншому кінці брикалась срібляста рибинка, все пролетіло так швидко, що мала незовсім і зрозуміла, що відбулось, але радості не було меж, вона зловила карася! Радісно підстрибувала на вологому бережку і роздивлялась свій улов. Згодом почала ворушитись сітка, і інші вудки по черзі. Риба з радістю йшла на пригощання.

- Валю, гадаю варто поснідати. Розпалюй багаття.

Нарешті! Якщо чесно, мала вже давненько цього чекала. ЇЇ кусали комарі, від води віяло прохолодою, а шлунок давно просив їсти. Вона миттю назбирала хмизу, знайшла тонких гілочок, підготувала все.-

- Тату, а лопата в нас є?

Бачила, що батько на природі завжди обкопує вогнище, щоб не займалась трава.

- Звісно є. Бери.

Швидко зробила рів і чиркнула сірником. За мить сірий димок повільно піднімався в туман. Вдихнула. Тепер все стало на свої місця.

***

Коли завантажили крафтову авторську продукцію, Валентина зайшла в офіс відзвітувати, хоча мало б бути навпаки.

- Ми завершили, буженіна поїхала, все добре. Проконтролюйте будь ласка щоб завтра виставили на полиці, тримайте постійно контакт з їхніми менеджерами. Ви підготували дегустацію? У нас вона запланована на сьогодні.

- Та ні, не готували, ви і не нагадували.

- А ви ніколи не задумувались, що у всіх вас є обов'язки, і це не нагадується, що ви отримуєте за це платню і ходите у відпустки.- спокій залишав її. Знову страждало хворе горло.- І до речі, завтра на виробництві вихідний. А ви всі виходите на пакування ковбаси.

- Що?

- Що чули! Можливо толку більше буде. І ще. ми починаємо будувати рибний цех. В понеділок будуть проектанти. Готуйтесь.

***

Хоч родина в селі жила і роботи мала позав’язку, та дітям намагались приділяти увагу. Старших дівчат батьки возили на музику і танці у сусіднє містечко. Валю теж намагались на танцюлькі запихнули, звідки вона швидко втекла через вікно. “Фу, тут все дівчаче, платтячка, батники” І ніякі вмовини не діяли- “Не піду, не буду”.

Одного разу тато повіз трьох старших на заняття, і з Вальою чекав їх на вулиці. Тут мала рвонула через перехід на інший бік вулиці, до якоїсь яскравої вивіски.

- Куди побігла, налякала мене - відхекуючись сказав батько.

- Можна туди? Мені дуже треба! - мала потягла тата в темний під'їзд.

Вони зайшли, мала знала точно - їй сюди, відкрили двері і опинились у світлому холі з багатьма дверима, по ньому снували босі хлопці, іноді дівчата, всі одягнені у однакові білі форми, схожі на імпортні піжами. З привідкритої щілини, однієї кімнати, було видно, що всі в тих дивних костюмах сидять на полу і щось говорять, а потім хтось підвівся і почав показувати рухи, такі граційні і вправні! Найменша захопливо підглядала!

- Я нікуди звідси не піду!- голосно заявила вона.

- Пішли вже і старші зараз будуть вільні!

- Ні.

Батько знав, розмова закінчена. Підійшов до дівчини, що сиділа за столом в холі:

- Чи можна дитину в школу записати?

- У нас лише старші групи - дівчина глянула на Валю.

“Тобто ні? Мені треба!”- з жахом думала та.

- Я розумію, що вона ще маленька, але можна спробує разок?

Дівчина незадоволено пішла в тренерську кімнату.

- Один раз, якщо сильно бажаєте, можна побути на занятті - тренер вийшов до них у хол.- Тримай свою форму.

Валя ще ніколи не була така щаслива! Дозволили, дали одягнути це дивне!

За хвилину вона вже сиділа на занятті в гостьовому кімоно, занадто їй великому.

Дома мама влаштувала скандал:

- Я проти щоб мої доньки в драки лізли. Ні, це вже занадто. І так подивись на себе, сестер вихованих позориш.

Тут навіть батько був безсилий.

***

На жаль, так було частенько. Складалось враження, що на зло робили. Звісно Валентина Петрівна була імпульсивна, своєнравна, щедра на “горіхи” але ж і справедлива хазяйка. Вона горіла своєю справою, а всі інші - ні. Не щастило їй з персоналом. Документальні нюанси вона розуміла не досить глибоко, щоб сперечатись з спеціалістами, і мала через це купу проблем. Спеціалісти ж бачивши, що катастрофічно не вистачає людей, підтягували своїх родичів і знайомих. І поступово у офісі організувався дружній і міцний клан. Вони часто маніпулювали, що “якщо щось не так, ми звільняємось всі разом”. Валя навіть собі не могла зізнатись наскільки боялась втратити команду.

- Дивляться он на мене ніби на ворога, так виходить ніби це я в них працюю, а не навпаки. Невже я занадто вимоглива? Але такі недолугі, на таких дрібницях просідають… Може спеціально? Тоді з якою метою?

- Може дійсно всіх звільнити? Хоча ми набрали вже таких обертів, що будь яка допомога є цінною. Сама я вже не витягну. Але і так сенсу не має.

- Останнім часом донімають нав'язливі думки, що має щось статись…Щось я втомилась. Це точно та справа, про яку я мріяла все життя?

***

Валя дуже відрізнялась від старших, ніби з іншої родини. Ті були блідими спокійними білявками, ходили на музику, гарно вчились декламували вірші, складали казки. А ця - кругленька, червонощока фурія з мідною головою! Активна енергійна, запальна, придумувала ігри, на місці не могла всидіти ні секунди. Частенько задиралась до сестер, смикала їх, носила їм жаб з поля, і псувала малюнки. Ті бігли до мами жалітись, на фоні цього виникали сварки у батьків.

Від малку вона була дуже практичною. Допомагала по господарству, здебільшого татові. Легко рубала дрова і обпилювала гілочки, лагодила велосипед і заливала соляру в трактор, багато часу проводила в гаражі і часто ходила замусолена технічним маслом ще й хизувалась цим. Одним словом - папина доця. Тато справді дуже нею пишався, підтримував у всьому, багато дозволяв, але це малу не псувало.

А мама навпаки не могла змиритись з її виглядом і уподобаннями і постійно намагалась виправити, поставити “на вірний шлях” свою наймолодшу.

- Ну що з тебе за дівчинка? Дивись як сестри гарно вчаться, як вони танцюють, співають, малюють, врешті виглядають як годиться.

Валя воліла до всього зручного. На неї міряли сестринскі платтячка і в ці моменти найменша тішилась, що не влазить в них “Фу, рожеве і з рюшиками” думала про себе, а вона ще і кругленька була з дитинства, тому приходилось купувати окремо, найшвидшше рвались кросівки, бо в них лазизли по яблунях, бігали по крапиві і ремонтували забор.

- Одні розтрати з тобою!- часто дорікала мама.

***

Що вона робила не так? Де те омріяне задоволення від власної справи? Де пляжі, дорогі готелі, тури по заповідниках? Її прибутки давно вже перекривали базові потреби. Тому будь які відпустки могла собі дозволити, та за іронією долі коли з'явились можливості, кудись зник час і вона не могла це все залишити бодай на день.

І ніби так було завжди, але виснажувалась все більше і більше. Не могла послабити контроль, невміла довіряти. Зарплату платила, але не вміла знаходити душевні контакти, цінувати кожного, чи що? Її дратували “Ми не можемо, не виходить, шукаю своє призвання”, не розуміла такого, хоч убий. Вона була емоційна але не чуттєва. Сама пройшла важкий шлях тому слабаків не дуже поважала, а для неї майже всі були слабаки. Працювала до автоматизму. І відчувала себе машиною.

З командою складались дуже непрості відносини. Дуже гостро реагувала на чиюсь недолугість (а хто працював у колективах, той знає, що людський фактор завжди присутній і часто пояснити дуже непросто). Не могла себе стримати, і всі бачили припливи хвилинних істерик. Сама розуміла, що це не правильно і щоб подружити недружніх, знайти з ними контакт, організовувала походи в гори, на озеро, шашлики чи просто “душевні посиденьки”, причому намагалась це все зробити в робочий час, щоб не забирати особистого, але це зовсім не цінилось, попили, поїли за її рахунок і знову все те ж саме. Валя ні з ким не товаришувала, хоча і намагалась. Для колег була “черствою Капченкою”. Ніхто не знав яка вона є насправді, що вона мала почуття, відчуття, що думала і про що мріяла, ніхто цим не цікавився.

Відчувала, що так далі не можна. Задумалась.

Якби тяжко їй не було, але вчилась делегувати, десь послаблювала контроль і звільнила собі дрібку часу. Почала ходити на карате, про яке мріяла все життя. Стала працювати з спеціалістами різних напрямків, щоб приборкувати свої реакції, пройшла багато курсів по “позитивному мисленню”. Та вони не допомагали, всі ці поводирі один за одним демонстрували методики як віднайти себе, здобути внутрішній спокій, техніки релаксу. А насправді вона жила у своїх страхах і образах на сім'ю, панічно боялась втратити все, диверсій, підстав і обманів. Але ні один гуру цього не сказав. Їй не вистачало спілкування, такого простого і людяного, не вистачало підримки, і батька, за ним вона особливо сумувала.

***

В школі їй було не цікаво і результати мала такі собі, скільки мама не вмовляла, нічого не діяло. Валя на уроках малювала схеми, плани, якісь приміщення. Її думки літали десь далеко.У її дитячій голові поселилась ідея завалити сільський магазин продуктами, щоб всім вистачило. Йшли роки, а її не покидали думки, про забезпечення харчами. Вона любила все з вогню і думала як же можна передати аромат диму у страву.

Якось сидячи в бібліотеці, мала готувати реферат по географії, але гортала підшиті журнали “Сделай сам” і знайшла цікаву картинку як зробити коптильну установку, випросила журнал і понесла татові.

- Давай зробимо, ну тату, будь ласочка.

- Навіщо?

- Будем свої колбаски робити.

- Добре, спробуєм.

Хоча мама була не в захваті від ідеї, батько все ж змайстував її у дворі. Кілька татових вихідних і в садочку, від грушею, стояла власна коптильня. Валіній радості не було меж. Сама рубала дрова і пильнувала щоб дим правильно йшов. Це було її найбільше захоплення. Випросила у мами шмат м’яса, посолила, зав’язала мотузками і підвісила на гачку в середині коптильної кабінки, вийшло непогано. Вся сім’я куштувала. Згодом мала біля тієї халабуди проводила весь час і експериментувала на всьому навіть на грушах (знаєте який смачний узвар взимку з сушених на диму грушах?).

***

Перейти від крафтового виробника до промислових масштабів було дуже складно. Одна справа, коли ти сам виготовляєш продукт, відчуваєш як себе веде на кожному етапі - кількість спецій та солі, дим, дрова, аромати. Зовсім інше - перенести це у промисловий вимір. Передбачити, як поведе продукт на обладнанні було досить складним, все здобувалось кропітливим досвідом.

Вирішила - пора розширювати горизонти. Знайшла приміщення, зробила ремонт, встановили холодильники, морозильні камери, коптильню установку, промислову вже, не з журналу. Поступо збільшувався штат, і за кілька років таки вибудувала якусь структуровану роботу. На виробництві працювало вже більше двадцяти, а в офісі біля десяти людей. Асортиментом, підбором постачальників і обладнання займалась сама, та й з ресторану багато чого перейняла. Панічно все контролювала, адже кожна цеглинка, кожен кілограм продукції і сантиметр виробництва, був продуманий нею. Вона горіла своєю справою, але згодом почала вигорати.

***

Здавалось, вона жила в ідеальній родині, принаймні зі сторони так було видно, та в сім'ї почались сварки і скандали. Згодом всі поділилась на два лагері - мама і сестри проти Валі з татом. Причина була “Валька не така як інші дівчата, що з неї буде, для пристойної родини це занадто”. Це дуже ображало наймолодшу дочку і вона відчувала постійну провину, що через неї всі сваряться. Найчастіше через Валіни вподобання, зовнішній вигляд (а вона ніколи не була схожа на своїх сестер), була висока, кремезна, зі своєю яскраво - рудою головою і червоними щоками. Ніколи не боялась роботи і на рівні з татом тягла найважще. Маму дратувало, що наймолодша не схожа на неї, не поділяє її інтересів і думок, не питає порад. Все життя не могла заспокоїтись, притісняла, принижувала і заставляла почувати себе чужою.

Валя, хоч і не показувала, але переживала відносини з мамою. Вона була гидким каченям, не такою, як має бути дівчинка, з дивними інтересами, хлопчачими замашками, зовнішністю (ну що це взагалі таке?). Різка, трохи груба, сильна і конкретна як чоловік.

Та незважаючи на це, у неї було щасливе дитинство яке минало, потрібно було визначатись з майбутнім. Вже у старших класах вона вирішила, що зробить свою коптильню. Недарма ж, малювала її ще з малку! А чому ні? Комусь це потрібно робити. А продуктів зайвих не буває, завжди буде попит. Тому хотіла рухатись у цьому напрямку, і обрала кулінарний технікум. Мама ж тисла, що треба в університет, як усі, але та не пройшла по балах (і була дуже від цього щаслива), тому як і запланувала пішла на кухаря. Для матері це був стрес, вона постійно говорила “он вона університет на щось пристойне не змогла поступити, що з неї буде. Добре хоч старші влаштовані”. Тато ж навпаки “Ну то й що - каже. Валя не пропаде, не те що твої піаністки”.

Сварки між батьками вже ставали нормою і все дужче гучнішали. Тато все частіше не бував вдома, обгрунтовуючи зайнятістю, згодом став зазирати в чарку. Мама не довго думаючи, вигнала його. Валя дуже це переживала, здається найбільше за всіх. Вона втратила всю підтримку яку мала, прекрасні спогади, і найближчу людину. Хто тут винен? Намагалась розібратись, але батько різко перестав з ними спілкуватись, а мама ходила роздратована, питати не було в кого. Зрозуміла лише, що є якась таємниця, і, що весь цей сімейний сир - бор припав на її випуск зі школи.

Осінь наздогнала літо, почався вересень. На навчання поїхала з важким серцем і без копійки грошей.

Вона швидко мусила адаптуватись і зрозуміла, що якось треба підзаробляти. Не цуралась ніякої роботи - були і роздачі листівок, і продажі квасу, і нічні зміни офіціантом. Щось постійно вигадувала, трохи задачі робила лінивим сокурсникам, то реферати писала, хоча ненавиділа сидячу роботу. А колись наліпила котлет і давай в гуртожитку продавати. І таким чином кишенькові гроші мала завжди. Цього не вистачало, для стабільнішого заробітку потрібна була стипендія, прийшлось сісти за книжки і таки отримала її, навіть підвищену. У мами грошей не брала, у неї звідкись з'явився сором просити собі навіть на необхідне. Ретельно продумувала чим зайнятись на канікулах, щоб трохи заробити і допомогти родині і потроху почала відкладати частку стипендії.

***

- Валентино Петрівно, доброї ночі. Вас турбує диспетчер відділку пожежної частини.- нічний дзвінок перервав її напружений сон.- Ми отримали виклик на пожежу за вашою адресою.

- Що?- Валя не зовсім ще розуміла чи сон це чи дійсність.

- Отримали виклик про пожежу у коптильному цеху в місті. Бригади вже виїхали.Чи може хтось приїхати з керівництва щоб вияснити деталі?

- Буду за десять хвилин.

Паджеро мчався на яскраве свіло. Здавалось, палав весь квартал. Вибігла з машини і хотіла від разу в полум'я.

- Пані, сюди не можна. Це небезпечно. Працюють оперативні групи.

- Але ж… як так? - вона важко дихала. - Щось вдасться спасти?

- Ми намагаємось, але підпал був відразу в кількох локаціях.

- Підпал?!!

- Найімовірніше, це слідство вияснить. Але зазвичай коротке замикання чи недбалість не мають так багато осередків займання і не розповсюджуються так швидко. Там люди є?

- Тільки один охоронець, нічної зміни не було сьогодні.

- Охоронець живий, його в швидкій оглядають. Чекайте на слідчого.

Їй плило перед очима, не вірила, що це наяву. Промайнуло все - будівництво, ремонт, закупка, підбір персоналу, іноземні делегації, екскурсії, налаштування обладнання, вийшла перша продукція, ярмарки, дегустації, пішли контракти. Нічого не відбувалось без неї.

Від полум'я затріщав дах і рухнув в середину. Під трам-та-ра-рам летіли мрії, надії, інвестиції, кредити… Розпач, біль, відчай.

***

Перед поїздкою додому Валя накупляла різних ковбас і повезла у село цілу торбу, що на весь автобус пахло. Зайшла відразу в місцевий магазин. Продавчиня так неохоче з нею розмовляла.

- Не будуть у нас їх купувати, я ж знаю цих людей.

- Але ж їм у вас просто нічого брати!

- Не візьму, ти б краще про навчання думала, а не спекулянткою влаштувалась!

Валя мовчки, забрала свою пахучу сумку і потащила додому. Там на неї чекали свої сюрпризи - мама і набір правильних сестер.

- Що? Ти що торгувати будеш як базарна баба? Ти б мала про навчання думати, тобі ж на хліб є.- мама репетувала на весь двір - Це ганьба! Що ти тепер маєш робити з тією ковбасою? Я думала отримаєш стипендію, то хоч трохи щось грошима допоможеш! А ти транжира!

Валя ніяковіла і мовчки слухала, а потім сказала:

- Якщо все так погано, чому сестри на роботу не йдуть?

- Вони вчаться у ВУЗІ! Ти що з дубу рухнула? Марійка піаністка, їй треба пальці берегти, Софійка і Людмилка вчительками будуть, за книжками сидять, голів он не піднімають.

Від тих слів Валя багровіла і кипіла, хоча здавалась спокійною. Вона ж навпаки намагалась якось покращити становище! Про всіх думала. І, значить, не могла розраховувати на свою стипендію! Ба більше, ті мізерні гроші які вона заробила успішними іспитами, вже хтось поділив, які насправді нічого не вирішували, крім як кілька продуктових закупок.

Паморочилось, переодягнулась і пішла у татків гараж заспокоїтись, але отримала ще один шок.

- Мам, а де трактор і мотоцикл?

- Ми те барахло старе дядьку Сергію віддали на запчастини, хоч якісь гроші отримали.

- Як ви посміли? Він же мав їх забрати.

- А що дивного? Ми ж тебе у технікуму вчимо, гроші треба. А батько твій десь світом повіявся, не допомагає родині.

Да, оце приїхала на канікули… Все ж, покопершавсь трохи зі старим брухтом, прийшла до тями. Перекладала татові речі, знайшла обривок старої скрученої ізоленти, кинула машинально собі в кишеню і повернулась до родичів.

ЇЇ природній холодний мозок не впадав у відчай. Взяла свою колбасу привезену зі столиці і поїхала на базар у сусіднє село. Пристроилась там біля бабок на краєчку стола, нарізала на пробу і давай зазивати “Підходьте спробуйте столичну колбаску”. Спочатку обминали, а тоді якийсь дід прийшов по безкоштовну закуску.

- О, це смачно! Ідіть купуйте!

Пішли люди і за пару годин все розібрали, порахувала прибутки і витрати, задоволена поїхала додому.

- Я бачу ти таки вирішила позорити родину, гроші мені віддай, нащо вони тобі на канікулах. - вдома чекала на неї мама.

Валя нічого не зрозуміла. Що відбувається взагалі? Зрозуміло було лише, що з грошима було туго. Марійка вже закінчила інститут, але не працювала, шукала собі працю до душі, Софійка і Людмилка ще вчились в інституті, вона - в технікумі, маминої вчительської зарплати звісно не вистачало. Батько, як пішов з родини, на зв'язок не виходив, і нічим не допомагав. “Он Валька, Петькина дочка, бачиш до чого докотились вже колбасою торгують, а така ж сімня була” - чула краєм вуха ехо чужих пліток. Мовчала, їй боліло, але вирішити нічого не могла, поговорити з кимось також. В роздумах засунула руку в кишеню, і разом з дрібними монетами, дістала шматок брудної синьої ізоленти. Там дрібним почерком був напис “колись ти мене зрозумієш”. Вона зблідла. Питань ставало все більше.

Терпіла, але здаватись не збиралась і робила як вважала правильно. Віддала мамі кошти, не всі правда, залишила собі на закупку. Так всі канікули і провозилась з тією ковбасою. Допомагала родині, обновила свій гардероб. Тож на наступний курс приїхала загорівша ніби з моря і ніхто не підозрював, що на базарі засмагала.

У технікумі занять було вже менше, а більше практики, то ж вона легко поєднувала навчання і роботу. Сама жила дуже скромно, ніколи не жалілась, відчувала провину за тата і десь непомітно для себе, перетягнула відповідальність за родину на свої юні плечі.

Спочатку мила посуд у ресторані, згодом стала кухарям допомагати. Якось подзвонила мама і каже:

Знаєш Валю, Марійка вагітна, нам потрібна допомога.

І Валя мовчки пішла на ще одну роботу.

Поступово закріплювалась в ресторані. Якось розговорились з шеф- кухарем і Валя розповіла що в дитинстві мала прізвисько “Капченка” і за коптілку заодно.

- Слухай, а привези на пробу. - зацікавився шеф.

На вихідних поїхала в додому, півдня возькалась зі старою коптильнею, вимивала і прочищала, рубала дрова ягідних порід, маринувала м’ясо. Завезла на роботу шмат вялено - копченої домашньої буженини. У ресторані всі були у захваті, і згодом стала робити замовлення для унікальних “страв від шефа”. Тепер їй приходилось мататься між навчанням, роботою і їздити додому до коптильні. Бувало, падала з ніг, але заробляла досить не погано. За рік закінчила навчання і перейшла в ресторан кухарем. Але кинути коптильні не могла, адже відвідувачі так звикли до “страв від шефа” з її м'ясом.

У такому режимі минуло кілька років. Відносисни з мамою і сестрами були все такі ж натягнуті і складні. Вона постійно їм допомагала, але не переставала бути “позором інтелігентної родини”. У старшої сестри підростав хлопчик, Софійка теж була при надії, а Людмилка навіть на роботу влаштувалась, секретарем у школу, за фахом не хотіла.

Валя ж маталась кілометрами між домом і роботою, не через родину, а через коптильню. І згодом почала задумуватись, як перенести її імпровізований цех в місто. Треба місце, треба холодильники, треба дрова, треба люди, треба аренда, а головне -знайти когось грамотного, щоб правильно змонтував саму коптильню. Вона з орендованої квартири переїхала на окраїну, винайняла будинок з садочком. Довго шукала і знайшла таки чуть лиш не столітнього діда, що знав толк і бачив журнал “Сделай сам”.

- Та я ще гетьманам сало коптив. - жартував він.

Кілька днів кропіткої роботи і вже перший шмат лежав на столі. Відновились поставки в ресторан. І правду кажуть, що слухами земля повниться, про авторську буженину пішов дух між кафе і її замовлення стали зростати. Взяла собі двох помічників на заготовку дров, і на підготовку м'яса. Крутилась, кілька раз поривалась піти з ресторану, але якось не наважувалась.

Валю, як ти могла кинути родину, навіщо ти переїхала, ну прямо вся в тата. - завжди однакові телефонні розмови з мамою.

Нічого не змінювалось, вона була позором через неї розійшлись батьки, не закінчила вищу освіту, не мала дітей, нікого не вчила і не грала на піаніно, не любила спідниць, бантиків, зачісок і підборів. ЇЇ вважали невдахою, грубою, необтесаною. Сестри навіть не дзвонили їй на день народження, натомість своїм дітям замовляли дорогі подарунки. Валя ніяк не могла перестати їм допомагати, але в тій родині завжди відчувала себе ошуканою. Особисте життя у неї не складалось. Постійно думала про тата. Вона розуміла, що мають бути причини, не може бути так! Не могла і не хотіла вірити! Все дитинство їй здавалося, що в них родина зразкова, мама вчителька, тато інженер, сім'я ні в чому не відчувала гострої потреби, було і на хліб і до хліба, дівчата всі росли ніби в любові, займались чим хотіли. У родини було багато друзів і знаомих, з якими часто організовували посиденьки або спільні виїзди на шашлики чи по гриби.

- Бачиш у щось з тобою не так, навіть дитини не змогла народити, он твої сестри вже подарували мені онуків. - говорила мати- А ти як твій батько, ніколи за родину не думала.

Вона думала, але коптити мясо виходило краще. Тому, десь заглушивши свій біль стала думати як орендувати більше приміщення. Їй треба було постійно розширятись.

***

Догорало. Уже не було ні відчаю ні болю, вона просто сиділа на снігу неподалік, папила цигарки одну за одною, і дивилась як падає її коптильня, цех, офіс. Метушились пожежники, щедро поливавши піною. Вперше в житті вона відчула, що не має сил боротись, сперечатись… Але з ким боротись, з вогнем, з собою?

За спиною почула скрипучі кроки, вони йшли з пітьми. Не оберталась, відчувала.

- Не переживай, новий відбудуємо, ще більше.

- Ага, тільки в іншому місці… я знала, що ти прийдеш.

- Я не міг раніше.

- Але ти був поряд завжди.

- Так, вибач мене, я дозволив собі слабкість, десь здався, важко це переживав, боявся, що ти не зрозумієш. Та я зажди був поряд, спостерігав зі сторони, тобі було тяжко, та ти молодець, моя дівчинка.

- Я відчувала, не знаю як це пояснити, але мені здавалось, що ти допомагаєш, були ситуації, де відверто щастило, повертало краще ніж хотілось.

- Я завжди був у тобі впевнений. - він загадково посміхнувся.

- Мабуть вже прийшов час, розповідай.

- …ми познайомились студентами в сільському клубі, на дискотеці, обоє молоді, гарні, запальні. Закрутилось все швидко, було романтично, красиво. Та за деякий час виявилось, що на той момент вона була у парі, а зі мною стало цікавіше, той перебігла, звісно, я був хоч куди молодець. Почали сваритись, вона клянеться “з тим все, тільки тебе кохаю”, повірив, плаче, відверта наче. Та ось почав заходити до нас той, її колишній, музикант. Прийшлось з ним по чоловічому поговорити. А вона кричить “тільки не по пальцях, він піаніст!”. Ніби з тим вирішили. Ми одружились, і за пів року з'явилася Марійка. Я все зрозумів ще в пологому, і влаштував грандіозний скандал! У неї молоко пропало, така була вразлива. Дитина росла бліда і хвороблива. Я тоді подумав, заспокоївся трохи і поставив вимогу, що виховую доньку від піаніста, а вона мені народить сина. За кілька років з'явилися Софійка і Людмилка! Двоє відразу. Ти не уявляєш як же я чекав! І знову теж саме…Я тоді не витримав, попросив своїх друзів, взяв гріх на душу… Більше ніхто того піаніста - наркомана не бачив. Вона підозрювала і влаштовувала скандали, наші відносини посипались, а всі навколо просто заздрили сімейним ідиліям. Тим часом підростали дівчата, я кілька разів хотів було піти, але дізнався, що знову при надії.

- І знову з'явилася донька. - Валя навіть за пожежу забула.

- Так, але хоч на мене була схожа і я - неймовірно щасливий!

- Чому ти пішов саме тоді, залишив всіх на призволяще.

- Зламався в моменті. Але я не залишив на призволяще. Я залишив гроші, дім, все майно. Причому троє старших вже були повнолітніми.

- Тобто гроші? Я на базарі змушена була торгувати ковбасою, зі своєї стипендії закуповувала, працювала одночасно на двох чи трьох роботах, і всім допомагала.

- Я років з п’ять був у брата в іншій країні, і не знав цього всього, а коли повернувся, чуть в лікарню не потрапив через напад. Не розумію маму, як вона могла. А пам'ятаєш того старого діда, що тобі коптильню монтував вже вмісті?

- Так, загадковий дуже і я тоді ще зрозуміла, що це твій посланець. І воно пішло все швидко і успішно, але працювати приходилось ледь не цілодобово.

- Я знаю…

- Я вирішила, що потрібен відпочинок, лечу в Італію на пару місяців. А тоді повернусь, і буду знову починати.

- Лети моя пташечка, а я поки тут почекаю.

***

- Паджеро загальмував біля воріт.

- Що навіть в хату не зайдеш?

- Ні, я поспішаю.

- Ой Валя, а як так вийшло, що згоріла твоя коптильня. Як же ти тепер будеш заробляти?

- У мене вже є план, але це буде пізніше. Зараз я їду в Італію.

- О, це так добре. Може з собою Людмилку візьмеш, хай іншого світу побачить, а то стогне там в тій школі.

- Ні.

- Ну хоч племінників, візьми. Ти ж їх не залишиш.

- Ні. Я все знаю, мам.

- Ох, той негідник обявився, а він обіцяв мені, що це таємниця буде!

- А ти йому скильки всього обіцяла? І постійно порушувала, цинічно обманюючи.

- А що я мала робити, піти по світу з трьома дітьми?

- Мам, я їду на кілька місяців. Нікого з вас брати не збираюсь.

- Будеш гроші тратити, а про нас хто подумає.

- Всі дорослі люди, і впевнена, що дасте собі раду.

- А як же племінники, їх вчити треба.

- Всім племінника я відкрила рахунки в банках на навчання, правда скористатись вони зможуть виключно після повноліття.

- Ох, непереймаєшся ти сімєю, таке враження ніби ти ніколи і не була наша.

***

- Valentina, прокидайся! Дивись який чудовий буде день. Сьогодні відкриття!- сказав Лоренцо посміхаючись чорними очима.

…Довго думала над всією історією, про тата і маму, про сестер, племінників, зраду, кохання, каяття, неприйняття, вину, обман, відповідальність…

Багато боліло, було що згадувати. Одного разу навіть сіла на берегу моря і розридалась, мабуть шкода себе стало. Це ж треба було летіти в іншу країну, щоб дозволити собі поплакати наодинці! Вдома в неї не було на це часу! Все життя мала бути сильна як кінь, працелюбна як віслюк, хитра як лисиця, комунікабельна як пташка, витривала як верблюд і покірна як слуга. Вона сама взяла відповідальність за всю сім'ю, в якийсь момент замінивши батька. Їй нав’язували почуття вини перед родиною, і як могла спокутувала це, не звертаючи увагу на себе. Як тільки пішла навчатись, стала працювати. Далі на двох роботах, тоді на трьох, нічні зміни, підробітки, робила якісь реферати, смажила котлети, вона завжди була чимось зайнята. Вся діяльність направлялась на можливості заробітку, у неї ж родина, їм треба підтримка. Після останнього курсу пішла кухарем і паралельно робила буженину в ресторан, потім розширювалась і це переросло у великий цех, стала на промислові колеса. Але мало хто знає як це було тяжко! І за весь цей час так і не отримала визнання і вдячності ні від родини ні від колег. Мама, завжди була холодною до неї, а батько в якись момент десь пропав просто. ЇЇ покидали сили і ентузіазм, вигорала, але тягла далі. Коли не має сенсу, все стає неважливим. Набридало… Шли роки, а за власне життя вона ще не думала. Досягла висот, але не тішилась їми.

Сльози текли і висихали, солона вода обпікала шкіру. Вона сиділа на березі, міряла оком далечінь. Сонце заховалось за густі хмари, підіймались хвилі, найбільша шипіла і змивала сліди з піску. Чекали шторм.

“Починаю нове життя”- подумала вона і перейшла на затишну терасу, спостерігати через димок запашної кави як бурлить море.

…Пройшло мабуть не два місяці, а трошки більше. Вона повернулась і відразу принялась за ремонт. Приміщення, обладнання, і майже весь персонал знайшла ще перебуваючи там. Ідею мала, ще давно, але не бачила реалізацію. До того ж не знала як покінчити зі своїми, вже набридлими, справами. А там, в Італії, надивившись на затишні ресторанчики, швидко зрозуміла, що має робити. З новими силами організувала все швидко.

І ось настав цей день. Запрацював основний зал і літня веранда. Вона змогла створити атмосферу невимушеності і легкості. Веселі офіціанти снували між столами, ледь справляючись з аншлагом. Італійський шеф, Лоренцо, вправно керував всіма процесами, з кухні виходили неперевершені аромати і запрошували гостей.

Вона сиділа в самому кутку на терасі серед квіткових вазонів, спостерігала за своїм заповненим рестораном, телефон не замовкав. Працювала, організовувала, спостерігала, отримувала вітання, здавалось це так це невимушено легко виходить. Згодом вийшов Лоренцо з філіжанками кави:

- Це твій день,Valentina. Святкуй!

- Я не очікувала, що буде аж так багато людей в перший день.

- Che bello! Ти неймовірна, я в захваті! Завжди мріяв тебе зустріти! Це ти все створила! Твої зусилля нарешті будуть оцінені справедливим успіхом.

- Я, впевнена, що весь шлях вартий таких моментів!