Заклякни!

Томас виріс, виріс на цілих три сантиметри! Цілий день бігав за Дуґласом, аби той, стоячи зі старою дерев’яною лінійкою, виміряв його зріст.

Нетерпляче підтанцьовуючи, Томас підганяв брата, крутився та всіляко заважав. Дуґлас намагався бути ввічливим, але потім все ж не витерпів і пригрозив лінійкою.

— Битиму як містер Гаррісон. Влучно та сильно! — суворо заявив Дуґ.

— Добре. Тільки не як містер Гаррісон! — сміючись, попросив Том. — В мене ще ті синці не минули!

— Молодець. Постій спокійно.

Але Томас і "спокійно" — антоніми. І навіть попри погрози та обіцянки Дуґласа дати стусанів, Том не стояв на місці. Дуґлас зітхнув, набравшись терплячості та діставши з глибин серця спеціальну порцію братерської любові, таки зробив своє. Ввечері всі святкували сто тридцять шість сантиметрів Тома.

— Скоро тебе наздожену! — пообіцяв він того ж вечора, облизуючи ложку з останніми краплями ванільного морозива. — Мені не так багато зосталось.

— Еге. Довго тобі рости доведеться, — кахикнув Дуґлас у кулак.

Томас коротко посміхнувся і, злизавши залишки ласощів, залишився задоволеним. Він завжди спостерігав за тим, щоб Дуґ покінчив з морозивом раніше. Була якась особлива насолода у знанні: морозиво у твого брата вже давно з’їдено, а твоє — ще ні.

— Як ти думаєш, — коли смак морозива остаточно зник з язика, Том замислився над іншим, — чи будемо ми як тато і дядько Стів?

Дуґлас похрустів плечима: після довгого сидіння в одній позі, вони завжди хрускотіли, наче свіжі вафлі.

— Ти про що?

— Ну, — Том дивився донизу, наче знайшов щось неймовірно цікаве у стародавній тріщині на підлозі. — Чи будемо ми часто бачитись, чи наші дороги розійдуться так далеко, що… Що нічого не зможе звести їх.

Відповідь, яку Дуґлас готувався озвучити, не пролунала. Він ковтнув її разом зі слиною, від чогось гіркою, без краплини смаку солодкого морозива. Батько з братом бачились рідко, і хоч дядько іноді приїздив, це все було зовсім не те. Бо історії з татового дитинства — майже жодна з них — не існувала б без участі дядька, і не була б в половину такою захопливою.

— Чесно?

— Чесно, — врешті Томас поглянув на брата, сподіваючись, що той от-от скаже якусь безсмертну мудрість.

— Я не знаю.

Мудрість втопилась в приємних теплих сутінках, які поволі захоплювали владу над містом. Дуґлас стукнув себе по коліну, вбивши величезного комара, а Том розчаровано зітхнув.

— Чому? — запитав він. — Чому не знаєш? Бо життя непередбачуване і все таке?

— Та ні, — Дуґлас потер коліно, позбавляючись від решток комахи. — Я просто… — він зупинився, пригадавши ім’я ліпшого друга, яке давно хотів забути, та яке ніяк не йшло з голови. — Я просто… Гадаю, що треба жити тут і зараз. Батько з дядьком так і робили, еге ж? Тому їхні спогади з дитинства такі яскраві, такі кумедні, такі незвичайні.

— Дуґласе.

— Так?

— А наші спогади? Вони які?

— Неймовірні! — з жаром неабикого натхнення вигукнув Дуґлас, стрімко підійнявшись. — Такі карколомні, ні на що не схожі, такі захопливі, цікаві, що… Що я одного разу навіть напишу про них!

— Ого, — прошепотів Том. — Ого.

Він більше нічого не сказав, а просто сидів та дивився на брата. Дуґлас говорив впевнено, і хоч тон його не був позбавлений мрійливості, Том йому вірив. Може, йому просто хотілось вірити, але… Ніхто не написав би краще про їхнє дитинство за Дуґласа.

— Ось так, — широко усміхнувся Дуґлас, підморгнувши брату. — Ми зможемо перечитувати це завжди, навіть коли станемо старішими за саме сонце, — він засміявся, і сміх його полинув вулицею, наче дзвінка музика.

Том кивнув. Спочатку він хотів запитати: «Хіба можливо стати старішими за саме сонце?», проте змовчав. Уява вже робила свою справу: сивий, наче попіл з дідусевої люльки, сидів Томас біля каміна і, читаючи книгу брата, іноді бідкався через біль у суглобах. Лише потім, коли минуло багато-багато років, Том зрозумів: стати старішими за саме сонце все-таки можливо.

***

З верхньої полиці сховища думок злетіла крита пилом банка. Дуґлас навмисно поставив її там, волів ніколи не торкатися її та забути про неї якомога скоріше. Та питання молодшого брата, які здавались невинними та природними, поривом стрімкого вітру ввірвались до голови. Банка з надписом «Джонні Хаф» розбилась, а її уламки розлетілись усюди. Всі думки Дуґласа тепер були подряпані, вражені, поранені цим самим ім’ям.

Джонні Хаф давно переїхав. Він давно вже не приїздив у гості, писав все рідше і рідше. Нові друзі, про яких Джон згадував у листах, напевно вже замінили йому старих. Дуґласу не подобалось це, хоч він розумів: треба рухатися далі. Про друзів дитинства у дорослому віці майже не згадують, якщо ті друзі залишились у дитинстві, якщо дружба давно перервалась. Та Дуґласу було неспокійно. Передчуття говорили про те, що Джона залишити там, обабіч дороги дорослішання він не зможе.

Деяких людей неможливо забути. Напевно, Джон Хаф був одним із таких. І Дуґлас щиро сподівався, що десь там, за сотні кілометрів, він сам для Джона був таким же. Незабутнім.

Того вечора, коли Дуґлас спочатку кричав, бажаючи понад усе на світі зупинити час, він якимось чином пришвидшився. Дуґ боровся з неминучим і жорстоким, програв і втратив друга.

— Краще б він помер, — якось сердито пробурмотів Дуґ, — краще б… Тоді я би точно знав, де він і що з ним. Тоді б я не сподівався даремно, що він повернеться.

І він знав, що це неправда, Дуґлас знав. І навіть погода знала про це, бо вдарила таким нещадним дощем по місту, що бабусині помідори ледве вижили. Дуґласу не вдалось запевнити себе у ненависті до Джона. Все було навпаки.

Коли бабуся, не стримуючи гніву та розпачу, розібралась зі справами на городі, врятувавши помідори, Дуґлас сидів на подвір’ї. Том пішов гуляти з хлопцями, він став вже дорослим для того, аби гуляти самому, а його старший брат залишився залишився. Вперше в житті, мабуть, йому так сильно хотілось побути одному.

— Онуче, ти чого похнюпився? — запитала бабуся, тримаючи в руках чистенький рушник.

— Та нічого, — він натягнуто всміхнувся. — Нічого.

— Бачу, — вона похитала головою, закинула рушник через плече. — Як закінчиш — проходь на кухню. Зготуємо щось смачненьке!

— Добре.

Бабуся пішла, а Дуґлас дивився їй услід. Бабусина їжа завжди підіймала настрій: коли хтось з онуків повертався з розбитим коліном, з синцем чи подряпинами; коли вони програвали у велогонках, або коли не вистачало грошей на шоколадку, навіть розбите серце лікувала. Та тепер Дуґлас залишився на місці, наче зупинив час лише для себе. Навіть відчувши апетитний аромат з кухні, хлопець не встав. Він почухав лікоть, яким колись, сміючись, часто жартівливо штовхав Джоні, і заплющив очі.

Прокинувся Дуґлас глухої ночі. Хтось вкрив його ковдрою та залишив на столі вкриті серветкою пиріжки. Жодне вікно у домі не світилось, з одного лунало тихе сопіння когось з родичів. Загорнувшись в ковдру, яка колись неприємно кусалась, а тепер приємно зігрівала, взяв кілька пиріжків. Через кілька хвилин Дуґлас повільно прогулювався вулицею. Не ноги, а серце несло його до будинку Хафів.

Це ж не вперше, не вдруге і навіть не втретє приходив Дуґ сюди. Коли родина поринала у сон, він вештався вулицями вночі. Колись темрява лякала його, здавалась ворогом, здавалась самою смертю. А зараз темрява змінилась, стала помічником, приховувала так багато! Хоча, якщо казати правду, змінилась не темрява, а сам Дуґлас.

Він зупинився навпроти будинку, звиклий бачити у вікнах мертву темряву, а на колись охайному газоні плями бур’янів. Будинок так ніхто не купив, лише зрідка сюди приходили далекі родичі Хафів, не дозволяли будинку повністю занепасти. Дуґ, задерши голову, дивився на віконце другого поверху, за яким ховалась знайома кімната. Кімната, в якій вони з Джоном колись майстрували шпаківню, грали в знайдені у Джонового батька карти, пили смачнючий лимонад і багато-багато чого.

— Цікаво, яка в нього кімната там, — запитав сам у себе Дуґлас.

— Гірша за цю.

Таємнича гра уяви, коли здається, начебто хтось стоїть за твоєю спиною, а потім починає розмовляти, саме те, що буває коли сам виходиш вночі гуляти. Повернутися страшно, але й стояти, не рухаючись також неможна. І Дуґласу лячно від того, що він може побачити когось там, позаду, але також лячно, що він там нікого не побачить. Бо той голос, надто знайомий голос, аби ігнорувати його. І він також настільки знайомий, що якщо виявиться фантазією, буде боляче.

Тому Дуґ обертався повільно, наче флюгер погожого, майже безвітряного дня.

— Заклякни! — попросив голос, і Дуґ завмер на місці. Він майже не дихав, відчуваючи лишень гуркіт серця, яке намагалось проломити діру у грудях.

— Заклякни! Заклякни! — прохав голос знову і знову.

Це просив Джон. Це точно був він. Приїхав. Він приїхав!

— Джоне, це ти? — спантеличено запитав Дуґлас, і власний голос здався йому далеким, ніби лунав з-під води.

Легкий подих вітру, яких приніс з яру запахи свіжої зелені та теплої землі, змінився лоскотом. Так лоскотало чуже дихання десь біля шиї, біля вуха, від якого хотілось одночасно відсахнутися та затримати його надовго.

— Дай мені руку, — попросив Джон. Дуґлас шкірою відчував, що це саме він, тому і дав руку.

Через кілька хвилин вони бігли темною вулицею, бо всі ліхтарі тут давно не працювали, бігли так, що легені наче різали ножами, і повітря не вистачало. Зупинились аж біля яру, на межі між містом та природою, там, де проходить кордон між владою людини та тим, чого їй ніколи не підкорити.

Дуґласу не вдалося як слід роздивитися Джона. Той, звісно, змінився, та темрява приховувала його обличчя, наче тюль вид з вікна. Міцно стискаючи руку давнього друга, Дуґ переконувався, що це — не гра фантазії, не дивний сон, не видіння. Джон реальний, із плоті і крові, хоч і інший. Він тепер майже дорослий, такий же як і сам Дуґ.

— Що ми тут робимо? — запитав Дуґлас, коли Джон потягнув його вниз по звивистій доріжці.

— Я дещо пригадав, хочу перевірити це прямо зараз! — відгукнувся Джон, а ніч радісно поглинула його дзвінкий голос.

Переступивши через мурашник, який наче хмарочос посеред пустелі, виріс на дорозі, Дуґ запитав:

— А коли… Коли ти приїхав? Чому не попередив?

Джон усміхнувся, Дуґ не бачив усмішки, але почув її відлуння у голосі:

— Сьогодні, кілька годин тому. Хотів зробити сюрприз. Мені ж це вдалося?

— О, так. Вдалося.

Вони побігли донизу, де повітря увібрало в себе запахи трав, землі, сирості та ще чогось загадкового, що зветься передчуттям. Джон відпустив руку Дуґа, і стало якось прохолодно.

— Вона так виросла, — сказав Джон, обійшовши по колу молоде сильне дерево. — А я пам’ятаю тут лише маленьке кволе деревце. Ми навіть не думали, що воно виросте.

— Так, пам’ятаю. Ми просто жбурнули тут яблуко, коли нам було по п’ять чи шість, а потім тут виросло деревце. А тепер… скоро буде плодоносити.

— Цікаво, — Джон повернувся і тепер, незважаючи на пануючу тут темряву, Дуґ зміг краще побачити його обличчя. Можливо, тому, що і без світла знав його надто добре, можливо, тому, що навіть багато років розлуки не змусили його забути друга. — Цікаво, що буде на цьому місці через десять років.

— Не знаю. Може, хтось побудує тут дім і заживе, не знаючи про страшні легенди яру.

— Ти часто бував тут?

— Ні, — зізнався Дуґлас, який частіше блукав вулицями та заглядав у порожні вікна дому Хафів. — Сюди я майже не ходив. Тут ти не закляк. І звідси ти й пішов.

— Так, я пішов, — кивнув Джон. — Але ти не повіриш, як мені кортіло повернутися!

— Що? Невже в тому місті тобі було так погано? — трохи ущипливо запитав Дуґ.

— Та ні, — стенув плечима Джон. — Але у Ґрінтауні краще. Мій дім, мої родичі, мої друзі. Ти.

— Еге. Я.

Джон похитав головою. Дуґлас не приховував саркастичних настроїв, хоч боровся з самим собою: якась частина його стрибала до стелі, стрибала до самого Місяця від радості. Але Дуґ стояв непорушно, дивлячись на яблуню, зелене гілля якої ніби тануло в нічному повітрі. Джон стояв поряд, їхні плечі то зіштовхувались, то віддалялись.

— Ти залишишся? — тихо запитав Дуґ, заплющивши очі та звернувшись до Бога, аби відповідь пролунала як «так».

— Залишусь, — без секунди вагань відповів Джон.

Він підійшов до яблуні, зібравши в долоню залишки яблуневого цвіту. Вдихнув медовий аромат та підкинув пелюстки догори. Кілька з них впало на волосся й на плечі. Не поспішаючи позбавлятися від них, Джон зачаровано промовив:

— Іноді треба поїхати далеко-далеко, аби зрозуміти де насправді твій дім.

Дуґлас усміхнувся. Він розтулив рота, щоб відповісти на слушне зауваження друга, але змовчав. Деякі слова не потребували відповіді. Він просто підійшов до Джона і, обережно запустивши руку в м’яке волосся, дістав звідти кілька яблуневих пелюсток. Джон усміхнувся самими зеленими очима, а потім, коли Дуґлас, тремтячи, дістав пелюстки, сказав:

— Нам стільки всього треба обговорити! Стільки всього!

— Так, — нарешті промовив Дуґ. — Тебе не було надто довго. Надто довго.

Над яром пронісся вітер. Він приніс запахи пізньої вечері, алкоголю та сигарет. І, забравши з собою аромати трав, землі, сирості та яблуневого цвіту, ввірвався у місто. Того вечора у повітрі пронеслось ще дещо, але того ніхто не чув, крім Дуґа та Джона. Так лунала справжня дружба.