Один день на памʼять

Один день на памʼять.

— Твою ж маму бог любив! — останнє, що встиг проговорити парубок, перечепившись на сходах. Він вхопився за поручні, але це не дуже врятувало: ногу прострелило болем.

— Йой, як недобре, — почувся зверху незнайомий голос.

Парубок підняв голову і побачив над собою простягнуту руку.

— Тримайся.

Насилу підвівшись, постраждалий глипнув на свого раптового рятівника. Ним виявився невисокий хлопчина трохи за двадцять: світле волосся, хитромудра зачіска, хаотично вистрижений розтріпаний чубчик, що спадав на очі.

— Фідель. Можна Федько, — простягнув руку рятівник.

— Іван.

— От не потрафило. Треба до лікарні їхати, знімок робити, те, се. Підвезти? Щоправда, у мене мотоцикл. Впадеш ще, — хлопчина розсміявся, але якось необразливо, швидше просто констатуючи смішне.

— Та я машиною.

— Сам не доїдеш, нога ж права, як педалі натискатимеш?

Довелось погодитись.

Після ретельного огляду, рентгену та запевнень, що перелому нема, поволеньки поїхали з лікарні відвозити Івана додому. Фідель ще допоміг дійти до ліфта і провів аж до квартири.

— Ну бувай. Одужуй, — посміхнувся.

— Спасибі за допомогу.

— А, пусте. Бережи себе, — Фідель швидко потис руку, крутнувся назад і ігноруючи ліфт побіг униз сходами.

— Позер, — махнув рукою постраждалий, зачиняючи двері.

***

Того ранку Іван за звичкою прокинувся о сьомій. Домашні поїхали на дачу і не збиралися повертатися раніше понеділка. Можна було не поспішаючи поснідати і перейти до лінивого байдикування. Він доїдав останній бутерброд, коли у кишені заволало.

— Привіт, як самопочуття? — голос у трубці належав його недавньому знайомому.

— Нога не болить, лікарняний триває, жити буду, — відрапортував парубок.

— Які плани на день? — поцікавилась трубка.

— Ніяких наче.

— Чудово. Одягайся, за півгодини заїду, — співрозмовник відключився.

Рівно за півгодини теленькнув вхідний дзвоник. Іван трохи підкульгуючи — не стільки від болю, скільки від обережності — пішов відкривати. За порогом стояв Фідель. У чорних вузьких джинсах, чорній шкіряній куртці і високих черевиках на шнурівці. Під пахвою затиснутий мотоциклетний шолом.

—Ну що, готовий?

— Та ніби, — Іван зняв з гачка вітровку.

Вони вийшли з під'їзду. На майданчику перед будинком чорнів здоровенний мотоцикл. Фідель дістав з-під сидіння ще один шолом.

— Надягай і тримайся міцно.Зараз потрясе трохи. І головою не крути.

Іван обережно схопив Фіделя за куртку.

— Ну, погнали, — видихнув той і рвонув праворуч прямо в густі придорожні кущі. Іван з усієї сили вчепився у пекельного водія, побоюючись не те, що повернути голову, а навіть скосити очі зайвий раз, щоб не тицьнуло якоюсь із гілок, що хльоскали по шолому.

Шалений заїзд тривав хвилин двадцять. Зрештою виїхали на рівну галявину, мотоцикл пару разів чмихнув і зупинився під розлогим вʼязом.

— Ти там ще живий? – хлопчина легко зіскочив на землю.

— Начебто так, — Іван злазив повільніше та обережніше, памʼятаючи про травмовану кінцівку, Що це до біса була за поїздочка?

— Зараз побачиш. Ходімо, — Фідель повісив шолом на кермо і пішов галявою, трохи забираючи вправо. Коли Іван наздогнав товариша, той стояв на краю скелястого урвища. Внизу під ними до самого небокраю розстилалося море. Справа воно доходило практично до скелі. А ліворуч було видно шматок прибережної смуги, густо всипаної заростями жасмину. Якраз був час цвітіння, і з висоти здавалося, що хтось кинув на березі сліпучо-біле мереживо.

— Гарно тут, — краєвид і справді вражав.

— Ага. Я люблю це місце, — Фідель сів на траву, звісивши ноги з урвища.

Іван вмостився неподалік.

— Пиво будеш? — обернувся хлопчина.

— Давай.

Фідель відійшов до мотоцикла і за кілька хвилин повернувся з двома банками пива.

— Тримай.

Було добре просто сидіти, неквапливо пити пиво, спостерігати, як унизу коливається жасмин, а по воді пробігають пухкенькі баранчики. Думати не хотілося, рухатися зайвий раз теж не хотілося, взагалі не хотілося нічого. Думки котилися повільно та ліниво. Іван обернувся на долину. По правій стороні темнів край лісу, а далі, до самого виднокраю, рівне поле, вкрите яскраво-зеленим килимом, по якому де-не-де були розкидані схожі на зірочки незнайомі білі квіти. Від вітру цей килим ворушився і здавалося, що це шкіра живої істоти, яка спить і рівномірно дихає уві сні. На мить уявилось, що зараз цей невідомий звір прокинеться і підніметься на ноги.

Іван похитав головою, струшуючи видиво, і повернувся до Фіделя. Той перемістився на розстелений під деревом плед. Світле волосся розтріпалося від вітру. Шкіряна куртка недбало накинута на плечі. Під курткою — біла полотняна сорочка з підгорнутими рукавами. На зап'ястях — кілька дивних браслетів. Серед них особливо виділявся один: шкіряний шнурок з кількома вузлами, між ними невеликі намистини, посередині овальна вставка зі шкіри на якій випалена незнайома квітка з шістьма витягнутими пелюстками, трохи схожа на ті, що росли на луці.

Іван підійшов і сів поруч.

— Гарне місце.

— Мені хотілося б подарувати тобі цю пам'ять, — Фідель махнув рукою кудись у бік квітучої луки.

— Тобто?

– Ми самі обираємо, про що пам'ятати. Мені було б приємно, якби ти пам'ятав цей день і це місце.

– Хіба ми обираємо? — скептично хмикнув Іван.

— Так. Але зазвичай зовсім не те, що слід. У житті з нами трапляється дофіга речей. Які з них справді варті того, щоб про них пам'ятати?

— А що? Забувати, ніби нічого не було?

Іван раптом почав злитися. Як можна просто так вибрати, що пам'ятати, а що ні? Як можна забути те, від чого й досі боляче? Якщо навіть тінь спогадів змушує серце стискатися від туги, сорому та розпачу. Дурню верзе цей дивний хлопак.

– Ні. Не пропоную, — Фідель знизав плечима, – пропоную просто пам'ятати не так.

Іван скривився.

Хлопчина давно допив своє пиво і тепер розтягнувся на пледі, підклавши під голову куртку. Рука мляво перебирала намистини на браслеті з квіткою.

— Мене навчив цього один поважний чоловік. Це років сім тому було, — неквапливо почав разповідати, — я молодий зовсім був, тільки універ закінчив. Сповнений трагізму та страждань. Вліз в одну історію з дурного розуму. Пошарпало мене тоді сильно — душевно переважно. Хотілося втекти кудись світ за очі. От і втік. Біг, біг, а потім мене перехопив Борух. Мене тоді у передгірʼя занесло. І його також. Занесло. Загалом носило нас тоді на пару... йой, де тільки не носило. Одного разу занесло в степ, а там табун втік. Іноді таке трапляється, — Фідель замовк усміхаючись чомусь своєму.

Вони мовчали. Іван розмірковував про примхи долі і про свої власні життєві пригоди, які досі викликали лише гіркоту. Фідель лежав, заплющивши очі. Грудна клітка рівномірно здіймалася натягуючи сорочку, через що при кожному вдиху крізь тонку тканину злегка проступали ребра. Неслухняний чубчик упав на лоба. Іванові раптово захотілося доторкнутися до хлопця. Погладити пальцями по щоці, прибрати біляве пасмо, побачити як розкриються темно-сірі очі, доторкнутися до грудей, відчути їх тепло під долонею. Немов у мареві парубок простяг руку і легенько торкнувся пасма.

Бойовий захват промайнув одним розмазаним рухом, і через секунду він уже лежав на спині, а зверху його міцно притискав Фідель. Одну рука була зафіксована коліном, друга — лівою рукою, нога хлопчини повністю знерухомлювала іванові ноги, а права рука відчутно тиснула на горло. Пару секунд хлопці дивилися один на одного. Потім Фідель відпустив Іванові руки і розплів примхливу конструкцію з ногами. Тепер він лише нависав зверху, спираючись на ліву руку і продовжуючи фіксувати хлопця однією правою, змістивши її нижче на ключицю.

— Що ти робиш? — прохрипів Іван, намагаючись віддихатися.

— Налякав? — сірі очі дивилися спокійно та ласкаво. Обличчя було так близько, що на щоці відчувалося дихання.

— Налякав, — адреналін у крові періодично накочував тугою хвилею дивного, неочікуваного і незрозумілого бажання.

— Не роби так ніколи, якщо не готовий до наслідків, — Фідель схилив голову убік, від чого повітря ковзнуло по шиї, викликавши чергову хвилю нервового тремтіння.

Іван шумно ковтнув:

– А якщо готовий?

Фідель нахилився нижче, майже до самого вуха. Видихнув практично пошепки:

— Тоді роби.

І наступної миті поцілував.

Івана понесло геть у вир категорично несанкціонованих відчуттів. Дійсність відкотилася манівцями кудись у недосяжну далечінь і повертатись не квапилась. Свідомість оповилася легким серпанком, у якому вже не було ні думок, ні звуків, ні навколишньої реальності. Час стиснувся в одну точку, яка розтяглася в безкінечність, де не залишилось практично нічого. Тільки губи — м'які, ласкаві, вибагливі. І руки — сильні, ніжні, що пурхали скрізь, куди лише можна дотягнутися. За цими руками хотілося тягтись усім тілом. Футболка полетіла у траву. Іван намацав ґудзики на сорочці Фіделя — маленькі пласкі кружечки насилу вивільнялись з вузьких петельок — він просто потягнув сорочку з джинсів і ковзнув руками під тонку тканину, обіймаючи гарячу спину.

Нескінченний поцілунок усе тривав і тривав. Якоїсь миті пальці Фіделя, пробігши по животу, опустилися до пояса джинсів, намацали застібку. Всередині Івана спалахнуло бажання якнайшвидше стягнути цю прикру перешкоду, але раптово, немов крижаною водою з цебра, обдало пекучою хвилею сорому.

«Що я творю, одоробло нечесане! Твою ж маму бог любив! Я ж нормальний. Я ж не про це...»

Яке саме «це» він мав на увазі, парубок додумати не встиг, тому що в цей момент Фідель, вловивши зміну настрою товариша, відкотився вбік.

Іван якийсь час лежав, витріщаючись у небо і намагаючись відновити дихання. Здавалося, за ці нескінченні миті легені забули як то треба робити. Серце калатало мов навіжене. Думки стислися до безкінечного повторення, немов у зламаному патефоні: «Я не… я ж не…».

— Я не гомік, — нарешті видушив ніяковіючи.

— Знаю, — почув у відповідь. — Я теж.

— Не сказав би, — Чомусь Іванові захотілося дошкулити цьому надто легковажному хлопцю. Досадити, вкусити болючіше, поставити на місце. Сором змінився злим роздратуванням. Він різко підхопився, сів, не обертаючись, кинув за спину з не дуже ретельно прихованою гіркотою:

— А цього тебе хто навчив?

– Хіба ніжності треба навчати умисно? Ти просто хочеш нею поділитися та ділишся. Все просто.

Голос за спиною звучав спокійно та трохи сумно. Іван зніяковів.

— Вибач. Не хотів тебе образити.

– Не сказав би, – пирхнув Фідель.

Всередині Івана спалахнуло кусюче багаття.

— Так. Хотів. Чому ти вирішив, що тобі все можна? Чому вирішив, що прийдеш такий, весь крутий, і все буде так, як ти захочеш? Я нормальний чоловік. У мене, зрештою, є дружина та діти. У мене нормальне життя із нормальними стосунками. Звідки ти взявся на мою голову? Я жив... якось жив. Нормально, як всі кругом: сімʼя, робота, теща… померла, най би на ній чорти болото орали… Намагався заповнити порожнечу. Шістнадцять років заповнював. Майже вийшло… Ти кажеш про ніжність. Що не треба пам'ятати. А як не пам'ятати, якщо за півжиття так і не вдалось забути? Якщо досі болить? І пече. Там помер шматок мене. І нема тепер чим ділитися. Згоріла вся ніжність разом із довірою. Нічого не лишилося. Порожньо. Тут порожньо, — Іван стукнув кулаком у сонячне сплетіння.

***

Спогади знову виринули з холодної темної безодні, де він так ретельно намагався їх утопити.

Тоді теж був кінець весни. І все цвіло. І душа співала. Коли вона ще була душею, а не шматком задубілої брили. І Вона була там. Прекрасна, як сама весна. Він довго наважувався запросити її на побачення. Зрештою покликав гуляти на ставок, і вона погодилася. Скільки у тому було щастя! Воно все лишилося там. На дні ставка. Коли Вона попросила «зірвати латаття для прекрасної дами». Він був готовий для неї навіть пірнути в холодний ставок і зірвати цю чортову квітку. Ось тільки був зовсім не готовий до того, що на березі на нього чекатиме не тільки Вона, а й її брат із друзями. Разом із його одягом. Комусь стало весело. Хтось спробував висмикнути з руки квітку, в яку він вчепився, як в останню надію. Хтось поставив підніжку, коли він зробив крок до Неї. Хтось засміявся...

Прийшов до тями він на порожньому березі ставка. На піску. Без одягу. Без душі. Потім виїхав із міста. Навчання, робота, якісь стосунки, все порожнє, сіре. Потім трохи затерлося, загубилося в черзі днів. З'явилася дівчина, одружилися, діти, кар'єрне зростання, все, як у людей... А тут цей хлопчисько. Всього на два роки молодший, а стільки життя, стільки свободи, стільки, чорт забирай, ніжності, яку він готовий дарувати просто так, бо хочеться. Бо може.

«Я ж йому заздрю. Тому, що він може ось так, легко, з посмішкою, а я не можу себе відпустити. Вчепився репʼяхом у ту болючу тугу і досі тримаю. А може просто більше не маю у що».

Злитися перехотілося. Усередині ніби луснула повітряна кулька і весь запал щез. З чоловіка ніби витягли опору. Він опустив плечі, скулився, наче намагався згорнутися у клубок, та так і принишк роздивляючись кущик трави під ногою.

— Не підставляй вітрові спину, — пролунало тихо.

Іван смикнувся:

— А тобі? — сіпнувся повернути голову, але завмер, страхаючись побачити крижаний погляд у відповідь.

— Мені можна, — шелеснуло позаду.

На спину опустилися теплі долоні, провели вздовж лопаток, погладили плечі, пробіглися пальцями по затерплих м'язах зігріваючи, розминаючи, заспокоюючи. Хотілося так сидіти нескінченно, відчуваючи шкірою, як стара кривда поволі відступає, стає якоюсь нікчемною, пустою, мізерною, як комашка на квітці.

До рук доєдналися губи. Пройшлися вздовж хребта, подихали теплом на прохолодну шкіру, через що спина негайно вкрилася мурашками, а всередині потроху набирала обертів жагуча коловерть. Губи піднялися вище, покриваючи спину поцілунками, легкими, грайливими, схожими на дотик крил метелика. Гостренькі зуби злегка прикусили рамено і так, то покусюючи, то цілуючи, піднялися до вуха, де язик почав спритно витанцьовувати на вусі якесь чудернацько-сороміцьке танго, а гарячі губи залишали пекельний розсип поцілунків. По спині стрімко гасала туди-сюди отара мурашок.

Охоплений цим диявольським міксом почуттів та відчуттів Іван вигнувся як натягнута тятива, спираючись потилицею на плече Фіделя. Губи хлопчини посунулися уперед, піднялися до скроні мимоволі ковзнувши по щоці. Іван повернув голову назустріч цим губам, що зустріли його чуттєвим шквалом, пестячи і даруючи нескінченну ніжність. Остання жагуча хвиля пройшла крізь усе тіло від маківки до кінчиків пальців, десь унизу вибухнув маленький всесвіт, а світобудова розсипалася на тисячі зірок, що повільно гасли, залишаючи за собою блискучі доріжки.

Він так і стояв, поступово повертаючись у реальність. Реальність підтримувала мужньою рукою і старанно зігрівала спину гарячим чоловічим торсом. Усередині було спокійно та приємно. І трошки божевільно.

Фідель вмостив підборіддя на Іванове плече, смішно пирхнув, намагаючись здути пасмо волосся, що впало на очі.

— Чи бажає пан горнятко кави? — запитав з тією натхненною інтонацією, з якою зазвичай прорікають Велике Одкровення.

Іван хихикнув. Позаду почав пирхати Фідель. За хвилину вони вже валялися на землі, голосно регочучи.

***

Фідель сидів під деревом витягнувши ноги, і допивав каву. Іван розлігся поруч, замість подушки вмостивши голову у Фіделя на колінах. Було сонно, тепло і ліниво. Десь там, за багато кілометрів відсіль, шуміло місто, вирував людський потік. А тут, на краю скелі, було тихо, пахло жасмином і не було нікого, хто міг би осудити чи присоромити.

— А з Борухом ви досі спілкуєтеся? – знічевʼя поцікавився Іван.

– Ні.

— Чому?

— Розійшлися дороги.

— Вибач, не знав, — зніяковів хлопець.

— Ти й не міг знати, — сумно усміхнувся хлопчина. — якось один мій друг сказав: «Іноді ми зустрічаємо інших людей на короткий час, щоб дати їм те, що ми можемо дати. А потім беремо отримане, щоб зберігати у своєму серці».

— Ти тому... ось це все... — Іван затнувся.

— Розумієш.., — Фідель задивився на квітучу галявину, збираючись з думками, — людина насправді може витримати наслідки практично всіх своїх вчинків і пережитих подій. Якщо ти досі живий, то мав достатньо сили, щоб сюди дожити, незважаючи на всі душевні і моральні негаразди. Фігня у тому, що найчастіше ця сила витрачається не лише на проживання наслідків, а ще й на абсолютно безглузді речі. І коли доходить до діла, то проживати вже й нема чим. Так, зовсім небагато на денці залишилося.

— Не розумію… Ти ж не хочеш сказати, що... Я ж не...

— Не гомік. Я пам'ятаю. – усміхнувся Фідель.

— Я нормальний. Ну, принаймні, завжди вважав себе нормальним, — обурено пробурмотів Іван.

— Ти і зараз нормальний, — погодився з ним хлопчина.

— А як же... Ось це все...Я завжди вважав... І взагалі... Але сьогодні це...було... — підходящі слова ніяк не підбирались.

– Було несподівано приємно? — закінчив за нього думку Фідель.

— Так, — видихнув Іван.

— Ось що ти зараз робиш? — Фідель схилився до обличчя Івана, — з тобою сталася подія. Ти вчинив певні дії. Це має наслідки. Ти маєш достатньо сили, щоб їх прожити. Так і живи це. А не витрачай себе на нікому не потрібну рефлексію, картаючись за чергове надумане безглуздя. Що насправді кардинально змінилося?

— Нууу...

— Може, у тебе виросла третя нога? Ні?

— Ні.

— І цюцюрка не відвалилась.

— Іди ти знаєш куди, — хлопець ткнув жартівника ліктем у ребра.

— Не бешкетуй, — Фідель легенько смикнув товариша за чуба, — тебе навіть з роботи не вигнали. Хоча цього ми напевно не знаємо. Не сталося абсолютно нічого, що потребувало б таких серйозних душевних страждань. Ти просто здобув певний досвід, котрий нічого у тобі не прибрав і не додав. Лише трохи розсунув межі твоєї внутрішньої світобудовки. Але чи вартий цей досвід того, щоб його пам'ятати?

– Беззаперечно вартий.

— Не знаю, — хитнув головою хлопчина, — тобі вирішувати. Я даю тобі те, що у мене є. Те, що я хочу дати. Що можу дати. Але тільки тобі вирішувати, чи є сенс зберігати це у своєму серці.

— Я хотів би тебе зберегти, — одними губами прошепотів Іван, — я б дуже хотів.

— Сонце низько. Збираймося. Час додому, — Фідель швидким змазаним ривком підвівся і попрямував до свого мотоцикла. Іванові нічого не залишалося, як мовчки піти слідом.

***

Поки дісталися дому на дворі остаточно стемніло. Фідель зупинив мотоцикл під дворовим ліхтарем.

— Тобі час, — кивнув на під'їзд.

— Так, — Іванові шалено не хотілося закінчувати цей напрочуд дивний день, — дякую за.. ну загалом... за все.

— Ну, бувай.

— Бувай, — Іван повільно пішов до підʼїзду. Обертатися не хотілося. Нічого не хотілося.

— Ваню, зачекай!

Хлопець зупинився. Фідель підбіг, ухопив за руку і заклацнув на зап'ясті свій браслет з незнайомою квіткою.

— Візьми. Нехай буде, — не відпускаючи зап'ястя на мить застиг, потім рвучко потягнув до себе і лагідно поцілував.

Опісля так само стрімко розвернувся, застрибнув на мотоцикл і вже за кілька секунд лише ледь чутний гуркіт мотора нагадував, що тут щойно хтось був. Потім зник і він. Іван торкнувся браслета: квітка здавалася теплою, наче чудернацький візерунок зберіг у собі шматочок колишнього власника. Хлопець ще трохи вдивлявся у темряву, потім розвернувся і неквапливо почимчикував додому.

***

Ранок понеділка добрим не буває, особливо якщо не виспався.

Діставшись офісу Іван мріяв про велику чашку кави і кілька хвилин на самоті. Однак не судилося. У кавовому куточку вже метушилась колєжанка з сусіднього поверху.

— Привіт, у вас кориця є? — дівчина порпалася у коробці з прянощами до кави.

— Не люблю корицю, — промимрив Іван, запускаючи кавоварку в режимі подвійного еспресо.

— Поганий ранок?

— Та так. Бувало й гірше, — Іван потягся за цукром, з-під рукава вигулькнув браслет.

— Прикольна цяцька. Асфодель? — придивилася уважніше, — Хочеш щось забути?

— Що забути?

— Квітка, — сьорбнувши капучино, дівчина негречно тицьнула пальцем у браслет, — у стародавніх греків асфодель вважався квіткою забуття колишнього життя чи ще якої фігні.

— Шариш у міфах?

– Нє. Взагалі ні в зуб ногою. Друг якось просвітив. Мав схожий, — кивнула у бік браслета, — казав, що іноді нам трапляються люди, які просто дають те, що можуть дати. А ми самі обираємо пам'ятати то чи ні. А квітка має допомагати у виборі.

Дівчина підхопила чашку.

— Ну щасти.

— Тобі теж, — машинально відповів Іван. Його увага була прикута до простої квітки з шістьма витягнутими пелюстками, — Асфодель, кажеш. Друг, кажеш. Ось тобі і Федько, – забрав каву і, посміхаючись, пішов до робочого місця.

Життя беззаперечно починало вартувати того, щоб його пам'ятати.