Темнотінь

Повненька срібноволоса жінка дивилася на мене крізь прямокутні окуляри на ланцюжку. Погляд гострий, мов лезо ножа, намагався дізнатися, з чого ж я складаюся всередині.

— Тетяно, послухайте, — каже вона, розгладжуючи клітчасту спідницю, — я не розумію, про що ви мене запитуєте.

Галина Іванівна, яка точно розуміла, про що я питаю, з викликом задерла на мене брови.

— Вони мені сказали, що ви викладали в них до мене.

— Хто сказав?

— Мої нічні студенти.

— Не знаю, що відбувається у вас вночі, та в нас лише денна й заочна форми навчання.

— Так, я знаю, — ото вперта жінка, — до речі, вони згадували, ніби ви змінили свою думку про сучасну літературу. Можна привітати вас у клубі фанів?

— Я ніколи їм такого не казала, — відпирхнула вона, запиваючи обурення кавою за мій рахунок.

— Ну от бачите, а казали, не знаєте, які студенти.

Я сховалася від її погляду за своєю чашкою.

— То чому ви не викладаєте в них зараз?

— Ви не відчепитесь же, ні?

— Ні.

Вона зняла окуляри, щоб протерти їх, і одягла назад. Тепер її погляд був втомленим, як і осіннє небо під вагою хмар.

— Коли Оксана Мельничук пішла на пенсію за кілька тижнів до кінця семестру, Василь Михайлович розкинув її години на нас всіх. Спочатку я думала, що це просто реалістичний сон, — Галина Іванівна струсила ложку і поклала її на блюдце. — Я вела в них теорію й історію української літератури. Вони якраз закінчували цей курс, це були теми модернізму, постмодернізму. Іздрик, Андрухович, Забужко. — Вона окинула зал поглядом, ніби перевіряла, чи ніхто не підслуховує. Тоді нахилилася вперед і стишила голос: — Та при цьому стали відбуватися дивні речі.

Павза затягнулася. Музика в закладі, де ми сиділи, встигла змінитися на іншу.

— Які речі? — не витримала я.

— Ті, що дозволяють зайти, та не дають вийти. Я завжди боялася, що одного разу, університет мене просто не випустить. Та, на щастя, прийшло літо, а на канікулах з "ними" — наголосила вона на останньому слові, — сидів вже сам Михайлович.

— Але вони не погані... — Я заступилася за своїх студентів.

Викладачка зміряла мене поглядом, який я не змогла розібрати. Щось між жалістю і небажанням бути гінцем поганих новин.

— Вони вже не ті діти, якими були раніше. Це місце змінює суть, робить подібним собі й залишає назавжди. Я рада, що звільнилася з роботи, слідом за Оксаною Павлівною. Я би порадила вам теж, — вона відсьорбнула кави й глянула на мене поверх чашки, — та ви завжди були протеже Михайловича. Ні він, ні університет не відпустять вас так легко.

🌕

Мої студенти, що, як всі нормальні люди, відвідують пари вдень і не лякають мене дивними фразами, навіть проявили якийсь спектр радості, коли я відпустила їх на пів години швидше.

Пил проник в ніс, і я голосно чхнула в порожньому приміщенні підвалу.

— І де ж мені шукати, — подумала вголос, роззираючись архівом.

Запилені полиці довгими рядами тяглися вглиб. Кілька старих похилих столів, що як острови, виринали серед моря паперу, мали такий вигляд, наче розваляться від найменшого дотику. А я на них навалила купу папок.

Дані про групи 2021 року мали б зберігатися в деканаті, але Михайлович казав, що це закрита тема в стінах університету. А куди ще ховати таємниці, як не в архіві, про існування якого ніхто не пам'ятає.

Ще одна коробка — і знову нічого.

Я тяжко зітхаю й дістаю телефон. Зв'язок тут майже не ловить, але я набираю номер і прикладаю трубку до вуха.

— Алло? — з перебоями й тріскотінням пролунав трохи здивований голос.

— Привіт, Асю. Пам'ятаєш, ти колись говорила про університетський архів. Я хочу дещо знайти, та не знаю, де шукати.

Одногрупниця промовчала, мабуть, згадуючи, що вона тоді казала і що саме я можу від неї хотіти.

— Ем..добре.

У кінці коридору ніби щось впало. Я подивилася туди, та нічого не побачила.

«Зараз я не сплю», — довелося нагадати собі.

— Я була там кілька разів, коли підпрацьовувала в деканаті. Що саме тобі там треба?

— Список групи та особисту справу студентів, — відповіла їй, досі дивлячись в дальній кут.

— Вони у відділенні А, перші дві шафи.

Я поглянула на розібрані полиці, де вже все перерила раніше.

— Слухай, а якби треба було щось заховати в архіві, де для цього найкраще місце?

Ася помовчала на мить довше.

— У тебе завжди дивні питання були, — лише сказала вона, — якщо сховати так, аби не знайшли, то це останнє відділення від входу. Колись там мала бути документалістика, та гроші на це так і не виділили. Ця частина досі належать до архіву, хоча нічого цінного там вже нема. Якщо кудись і ховати, то лише туди.

— Добре. Дуже тобі дя.. — звуки вулиці, які лунали на фоні Асі зникли, коли дзвінок перервався.

Але дівчина була надто ввічливою, щоб ось так кинути слухавку.

Я глянула на екран: нема сигналу.

Роздратовано цикнула й пішла шукати Асену таємну схованку.

Вимикач над останнім рядом стелажів не працював. Та й навіщо — на полицях було майже порожньо. Я ввімкнула на телефоні ліхтарик і передивилася старі методички. Поодинокі роздруківки вигоріли настільки, що літери зливалися з папером.

Про всяк випадок я провела долонею під полицею, ні на що не сподіваючись. Але пальці торкнулися чогось цупкого, як картонна обкладинка чи.. схована папка.

Я присіла, щоб роздивитися. Звичайна картонна течка, посіріла від пилу й давнини, була міцно примотаною до поверхні скотчем.

Десь далеко знову щось бухнулось, та це, мабуть, лише початок перерви, коли всі носяться коридорами, мов стадо слонів.

Розгорнувши папку, я побачила контракти студентів на навчання. Чи могли вони передбачити тоді, що стануть таємницею цих стін.

Поки нічого цікавого, і нічого закономірного: хтось вчився на бюджеті, хтось на контракті. Майже всі з різних міст, і в усіх інші школи. Жодних підозрілих збігів.

Я перегортала далі. Ця папка — повна інформації, зручно зібраною в одному місці. Тут є все: від імен батьків до підписів самих студентів. Усе згруповано та задокументовано. Майже у хронологічній послідовності.

Гуркіт перерви й досі долинав до мого закутку, та, окрім нього, було щось ще: шурхання підошви по підлозі, рипіння паркетинок, що підгинаються під вагою чиїхось ніг.

Я завмерла, дослухаючись, чи є цей звук лише витвором моєї переляканої уяви. Визирнула за край полиці, де між рядами попадало світло від ламп.

Між шафою та підлогою, за три стелажі від мене, протислася видовжена тінь.

Архів не є забороненою територією, сюди міг зайти будь-хто. Той, хто знав, що університет має архів, той, хто знав, де він є, і той, хто знає, що архіваріусів тут нема, тож шукати необхідне доведеться самим. Або це хтось, хто знає, що тут я, і цього достатньо.

Але зараз день. А нагорі, певно, тисяча студентів.

Я маю вийти назустріч. Це хтось із працівників. Можливо, дехто зі старожилів, що не змогли знайти щось у комп'ютерній базі.

«Просто вийди й привітайся».

Стиснувши папери під пахвою, я вже взялася рукою за полицю, щоб підвестися, але відчула за собою якийсь рух.

Перш, ніж я встигла обернутися, біла хмаринка протислася між мною та шафою, хлиснувши по щоці хвостом. Досі сидячи навприсядки, я ледь не гепнулася п'ятою точкою на тверду землю. І навіть не тому, що напівкістлявий, напівпухнастий кіт потерся до моєї шкіри, а тому, що взагалі звідкись тут узявся.

Може, я втратила свідомість від пилу? Або якась шафа не витримала, і я дістала по голові дошкою? Або в мене галюцинації на фоні стресу.

— Мур?

Це було суворе мурлик-питання, наче він хотів знати «тобі досі не подобається моя зовнішність, ти, боягузлива критикантко?».

Гордо розвернувши морду в бік тіні, про яку я ненадовго забула, як і личить нащадку хижих тигрів, Привид вигнув спину і настовбурчив шерсть на одній половині тіла.

Тінь від нас розділяв лише один стелаж. Кіт зашипів, і до мене дійшло, що це хтось з "того" університету. З його нічної сторони.

Але як вони потрапили сюди? Невже це так легко. Невже більше немає межі, яка б розділяла два світи.

Волосся на шиї стало дибки, а серце завмирало з кожним кроком чогось, що наближалося сюди. Привид витягнув кігті на одній лапі, бо на іншій він їх нікуди підігнути не міг, лише розпростер задля загрози.

Зараз це звірятко взагалі не було в списку моїх пріоритетів. Мабуть, без нього, було б ще гірше.

Кроки зупинилися за метр від мене. Я могла чути важке дихання, ніби повітря проходило крізь мішки, замість легень.

Те, що стояло за шафою, з іншого боку якої ховалася я, мало бути високим. А може, це мені так здавалося через сидяче положення.

Я простежила очима дорогу до втечі. Пряма лінія, складена зі стелажів, на інший бік кімнати. Тоді — вверх по сходах і через двері.

Я маю встигнути, поки не почалася наступна пара, і поки хол університету повний народу.

Ноги знову рушили, зупиняючись прямісінько по той бік моєї схованки. Якщо тікати, то доведеться пробігти попри нього, хто б то не був.

Кіт настовбурчив єдине своє вухо, дослухаючись до тихого рипіння паркету та важкого гуркітливого дихання, ніби бряжчання каміння при перетиранні.

Жодна людина так не дихає.

Худі видовжені пальці з'явилися з-за краю полиці, вчепившись у дошку. Слідом показалося напівзнайоме та водночас якесь викривлене й нечітке жіноче обличчя, та я не мала часу над цим подумати.

Від різкого шкрябання по дереву серце пішло в п'яти. Привид зашипів.

Глибоко в підсвідомості я очікувала невідомої істоти з задзеркалля, втім, це був хтось інший.

Вона відпустила полицю, де лишилися тонкі борозни. Рукави її сорочки були обтріпані, наче зняті з городнього опудала. Та й сама вона була якась непропорційна: задовгі руки, надто видовжені ноги, обвиті подряпаною тканиною картатої спідниці.

Всупереч усьому, найбільше мене лякало, що це навіть не ніч.

Здавалося, я спостерігаю за всім збоку, наче це не я оточена двома створіннями, яких не мало існувати взагалі.

Це хтось точно "звідти". Але що як ні?

Я знову перевела погляд на спідницю, точнісінько таку, як і в Галини Іванівни. Та це не могла бути вона.

Все навколо завмерло.

А тоді Привид скочив на неї.

Я кинулася попри них до виходу швидше, ніж встигла це освідомити. Понад двадцять стелажів обабіч були єдиними свідками, які бачили, що тут відбувається.

Кросівки ковзали по запиленій підлозі. Позаду щось відбувалося, та в моїх вухах я чула лише вітер від бігу й бачила лише дорогу до виходу.

На кожне відділення по кілька стелажів. Відділ Д, далі —відділення Ґ й Г...

У спину вдарило поривом. Від гуркоту забриніла підлога.

Біжучи вперед, я повернула голову. Збоку повалилася одна шафа, та я нікого не побачила.

Рух угорі привернув увагу. Я встигла помітити край спідниці, коли та істота перестрибнули на верх наступного стелажа. А тоді подивилася на мене й скочила на шафу у відділенні В, опинившись переді мною.

З мене вирвався короткий крик і я звернула вбік, в'їхавши ліктем у кут, у який ледь-ледь встигла вписатися.

Тінь накрила мене згори, та я бігла далі не спиняючись.

До виходу недалеко, але вона швидка.

Я навалилася всім тілом на стелаж, перевертаючи усю стінку. Довга шафа, заставлена книжками, сперлася в наступну у ряду, перекинувши і її. Це мало затримати ту істоту.

За моєю спиною лунав гуркіт доміно із меблів. Не думаю, що шафи пережили падіння, та байдуже.

Моя нога дісталася першої сходинки.

За дві секунди, що розтяглися у вічність, я вже трималася за дверну ручку, потягла на себе двері, й нічого не сталося.

Вони замкнені.

Я стукнула кулаком по вогнетривкому металу. Задьоргала ручкою, ледь не відірвавши її.

Папка випадково вилетіла, нечутно вдарившись об підлогу. Вона розгорнулася на сторінці особистої справи Уляни Яворської.

Я нахилилася по неї, повиснувши рукою на безтолковій ручці.

Двері раптово прочинилися. Крізь шпарину виднівся рятівний коридор, що в кінці з'єднувався з багатолюдним холом. Я схопила папку, готова мчати туди, і мене потягло вперед, коли вони знову захлопнулись, і я ледь не влетіла в метал носом.

Вони що, жартують з мене.

Я відпустила папери, щоб допомогти собі обома руками. Потягла зі всіх сил на себе, й мене відкинуло на перила, об які я ледь не забилася спиною.

Я перевела погляд на папку, через яку, здається, мене не пропускало. Істота досягла сходів. Нас розділяло тільки кілька сходинок, а з її здатністю стрибати...

Я полишила папку, пробігла крізь дверний проріз, захлопнула двері з того боку, тягнучи за ручку і спираючись на них ногою.

Трохи далі, де коридор перетікав у повноцінний хол, юрмилися студенти. Наче нічого не сталося, вони сміялися у групах, збігали головними сходами й теревенили так, що аж гул стояв.

А я, всього за кілька метрів, боялася відпустити двері.

І от відпустила.

Але за ними вже нічого не давало про себе знати.

Зате тепер я точно готова звільнитися.