Матір

Прекрасний ранок. Сонце пробивалося крізь ніжно-персиковий тюль. Тепла ковдра обіймала моє тіло. З підлоги долинала легка, невимушена гітарна композиція, яку я мала необережність встановити як сигнал будильника. І бачить Бог, я вже ненавиджу цю пісню. Я акуратно дістала руку з–під ковдри і торкнулася телефону, намацавши його на підлозі, не відкриваючи очей. А потім, легко піднявши його, я щодуху захерачила його вперед, і він бахнувся об стіну, видавши «передсмертне» кавкання. Добре, що мій телефон звик до цього. На зміну легкій гітарній пісні прийшла Everyday Normal Guy 2. Гангстери теж страждають від будильників, знаєте. Під цю ж пісню я почистила зуби, під неї ж одягнулася і поснідала. Іноді я замислююся, якби моє життя було кінофільмом, у ньому було б із сотню флешбеків, рубрики очікування/реальність, чорного гумору і закадрового сміху (ні за що) голосу. Чудова ідея. Так і зроблю, хоч фільм про невдах на кшталт мене ніхто в здоровому розумі не зняв би. Але, чому б не уявити? Втім, мені потрібна ваша допомога: підіграйте. Гаразд? Отже, увімкніть уяву, додамо пафосний театральний ЗАНАВЕС і найепічніший момент пісні What Kind of man, чудової Florence & The Machine. Уявили? Тоді вперед.

*Отже. Перший кадр. Я шурую містом із кислою пикою, поглядом серійного вбивці і ходою дроворуба, що не виспався. Моє волосся переливалося золотом на сонці, вітер жбурляв його мені в обличчя, і воно прилипало до лакової вишневої помади, тож доводилося прибирати його пазурами, розмазуючи тонкі бордові смужки по щоках. На мені улюблена мотоциклетна куртка, грубі черевики на високому підйомі й окуляри на півфізії. Зараз я п'ю найвідстійніший віскі в супермаркеті і намагаюся не скривитись. А тепер ви чуєте мій закадровий голос.*

Я могла б сказати, що живу супер. Що все життя моє – суцільна казка, успіх, блиск, фантастика...

*Тут флешбек, де я купую найбільший ріжок морозива, з трьома різнокольоровими кульками, епічно надкушую одну з кульок, залишаючи вишневий слід на білосніжному пломбірі. Буде супер якщо і зуби в мене тепер вишневі. Тепер я йду в уповільненій зйомці, тримаючи ріжок у руці. Уявіть собі тільки: сонце відблисками відбивається від скелець моїх окулярів. Я йду під I Lie гурту The Leaning Eaves, і якраз у момент приспіву, коли я майже уявила себе рок-зіркою, героїнею найкасовішого фільму в історії... найбільша кулька падає на потрісканий асфальт просто, бляха, біля мого черевика!*.

Так... життя моє – казка. Якби не сумний факт – живу я в лайні і життя моє лайно. Але про все по черзі.

*Тут всі мої попередні дії повинні піддатися перемотуванню і на екрані з'являюсь я, на кілька місяців раніше, у своєму колись улюбленому літньому сарафані з пишною спідничкою, з накрученими локонами і посмішкою на обличчі. Яка гидота.*

Я щойно залишила салон своєї улюбленої машинки і поспішала на зустріч до подруги. Ми зустрічалися щочетверга в барі нашого друга Монті.

*Зараз ви побачите Олівію, високу струнку дівчину двадцяти трьох років від народження, з короткою стрижкою, в ментоловому брючному костюмі. Лів у мене бізнесвумен. Вона була з того десятка жінок, яку хочуть усі, а не може ніхто. Так... Буває й таке. Напевно, тому вона записалася на програму штучного запліднення. Схоже, мужиків нормальних хрін знайдеш у наш час. Благо у мене все добре...Принаймні, тоді я так думала.*

Побачивши мене, Лів просяяла і підійшла, чмокнувши в щоку. Ми взялися за руки і увійшли в бар, Монті зарезервував нам наш улюблений столик, і я послала йому повітряний поцілунок. Він підморгнув нам і поспішив доручити нас своєму найсимпатичнішому офіціантові.

У принципі все, мої подруги скінчилися. Ні, є ще сестра...

*Тут ви маєте зустрітися з Веронікою, невисокою худорлявою дівчиною вісімнадцяти років, з червоними та синіми канікалонами, пірсингом у носі та нижній губі, чорним одягом, жахливими кросівками і з черговим татуюванням на шиї, що зараз було перемотане плівкою. *

Так, є ще сестра... Але я не думаю, що вона рахується. Це опудало хвилює тільки дві речі: гроші і як їх отримати ніхріна не зробивши. У коледж не пішла, школу закінчила геть паршиво, від батьків втекла до мене, що може бути простіше, ніж доїти старшу сестру? Я ж бо не повинна їй відмовити, так? А дідька лисого їй, а не гроші! Помітивши нас, Вероніка видала якусь судому, смію припустити, що це була подоба посмішки. Просто прибульці, що вкрали мою сестру в дитинстві і підклали нам свиню свою заміну, не вчать своїх реагувати на речі, як людські істоти. Вероніка сіла поруч і нахабно взяла в руки мій коктейль.

– Як справи, Ві? – обійнявши її, запитала Лів.

– Супер. Якби моя дорога сестричка підкинула на чай, було б краще.

– Іди працюй. Я не банкомат,– пирхнула я і вирвала з її рук свій коктейль.

– Як у вас справи? – запитала Лів.

– Нормально. Скоро нам півтора року... – почала Ві, я зціпила зуби: якщо вона заговорить про наступний крок, я вріжу сестрі по її власних.

– Це добре, – сказала Лів.

– Так, думаю, скоро буде весілля, все-таки півтори роки вже... – Ві зустрілась зі мною поглядом. Я розуміла, що вона мене провокує, але все одно с величезним зусиллям стримувалась.

– Ну, так, якщо не вийдеш заміж зараз – вважай ніколи не вдасться, – реготнула Лів.

– Ага. Або якщо вона зараз його не захомутає, він розсиплеться на порох, чи не так? – припустила я.

– Замовкни. Ви з Енді вже п'ять років, міг би вже й заміж покликати, він несерйозний до тебе, а...

– Сказала та, що справді вважає ніби одруження в перші два роки стосунків  чудова ідея! – відповіла я.

– Якщо не сказати неминучою, – підтримала мене Лів.

– А що такого? Знаєш, що? Ти вузько мислиш, чим довше ви не в шлюбі...

– Тим менше в тебе мізків, судячи з усього, – закотила очі я.

– У мене все гаразд.

– Так вже й усе?

– Звісно.

– І моя допомога тобі не потрібна?

– Обійдуся! – хмикнула вона, склавши руки на грудях.

Ми пограли в диво-глядки з секунди три й вона, повернувшись до Лів, запитала:

– Лів, не позичиш трохи...

–Ні. Лів, не смій! – урвала сестру я.

– Шкода, чи що? – втупилася на мене Ві.

– Так, шкода. Раз така самостійна, нічия допомога тобі не знадобиться.

– Ти – моя сестра, і повинна мені допомагати, – нагадала вона.

– Підтримкою і порадою – безперечно, в будь-який час. На додачу можу стусанів виписати, за милу душу та абсолютно безкоштовно!

– А чому ти не хочеш допомогти мені фінансово, поки я починаю і взагалі...

– Усе просто: я їх заробляю, а ти їх просиджуєш. Безцільний внесок.

– Просиджую? Ми з Трентом...

– Наскільки пам'ятаю, твоєму... – *я видихнула, щоб не сказати, що було на думці, а на думці було ****** *  – не дуже молодому хлопцю, двадцять сім років. І він десь працює, напевно. То нехай він тебе і забезпечує, раз у вас таке кохання. Або що? Мені потрібно позичити вам грошей на новий стартап? Хоча у твоєму розумінні позичити, значить подарувати, тому що я тобі хто? Мати з батьком? Що ж у них не попросиш? Що? Соромно?

Вероніка замовкла. Вона зчепила руки на грудях і втупилася на стіл. Вона підібгала губи і кільце в нижній тремтіло, вона завжди смикала його язиком, коли нервувала. У наших батьків була своя позиція з цього приводу. До вісімнадцяти років вони забезпечують нам наше існування. А після кидають напризволяще. Знайшов роботу – забезпечуй себе сам. Я у вісімнадцять жила в гуртожитку коледжу і збирала на оренду квартири, де живу зараз. До кінця першого семестру я вже шукала житло і до Дня Закоханих уже  відзначала з Енді новосілля. А Ві... Ві й не намагалася. Навіщо? Вона в шістнадцять втекла з дому, і щойно я переїхала, вона перебралася до мене. Батьки платять тільки за моє навчання, це і так достатньо щедро з їх боку, втім за рік це вже буде виключно моя відповідальність. Телефонують раз на два тижні дізнатися, як навчання і здоров'я. На що живемо їх не хвилює. Ні, вони не жорстокі. Це виховує силу духу. Вони навчили того, що в дорослому світі сподіватися час вже на себе і тільки на себе. Я вдячна їм за це. А от Ві ніяк не змириться, що весь світ не біля її ніг.

Лів схвильовано поглядала на нас. Їй було ніяково. Мені неприємно сваритися з Ві при ній, але Лів уже стільки з нами, що звикла.

– Та–ак ... ем... як ваш день, дівчата? – запитала вона, потерши долоньками свої коліна.

– Нормально,– відрізали ми в один голос.

Лів опустила очі. Так час брати ситуацію у свої руки. Це неправильно.

– У тебе як справи? –спитала я, взявши Лів за руку. – Як робота?

– О... усе нормально, я готуюся до... підсадки.

Ми з Ві переглянулися. Це третя підсадка. Ті не прижилися і Лів уже неабияк зневірилася, хоч і не показувала.

Ми посиділи години півтори. Ві змилася через півгодини, коли до неї дійшло, що грошей я не дам. А ми з Лів пройшлися до перехрестя і попрощалися до наступного четверга. Енді ще працював. Але обіцяв мені зустрітися в обід. До зустрічі дві з половиною години. Я планувала посидіти, підготуватися до тесту, переодягнутися і вийти. Я підходила до своєї квартири, задихаючись наче піднялася не трьома поверхами, а двадцять трьома. Тисячний раз пообіцяла собі, що після такого запишуся в тренажерку, тисячний раз пообіцяла не виконувати попередню обіцянку і всунула ключ у замок. Я вийняла один навушник і спустила окуляри під підборіддя, вони дужками трималися за вуха.

– Джекі, стій! Я хотіла дещо запитати.

Скажімо так, почувши це, я пошкодувала, що зняла навушник. Я з секунду стояла там і дивилася, як у сповільненій зйомці на мене летить це щось в ультрамодній спідниці-трапеції, що розширює її втричі, і прямій блузці з воланом на плечах, що розширює її ще вчетверо з половиною. Просто розуміла, що якщо не відійду, ця істота налетить на мене і затисне, як змученого плюшевого ведмедика з очима – ґудзиками. Ні, вона не жирна, і ні, вона не потворна або дурна як двері. Ніщо з того клішованого персонажа, який народився у вашій голові після цих рядків. Вона просто... не моя людина. Зовсім не моя. І по правді скажу – я не впевнена, що існує її людина. Хоча послухати її, кожна людина від неї в штанці пісяє. Ну, так, пісяйте і ви, леді та джентльмени, представляю вам – Вайолет Еллу Коллінз (або Веллу, як кличу її я) – мою ідіотку-сусідку. Загальні відомості: висока не надто витончена дівчина, з дитячим виразом обличчя, довгим тонким волоссям світло-каштанового кольору, довгим кирпатим носом, у неї були трохи повні губи, бліда веснянкувата шкіра і сіро-зелені очі. Коли вона посміхалася, у неї виднілася дірка від одного зуба, десь там, де закінчувалася її посмішка. Мабуть, поліція поки що не зуміла знайти загублений зуб, але робить усе можливе. На вечірці на честь вступу до коледжу, знайомі притягли Веллу з собою, і та була до неподобства п'яна, вішалася на всіх, кого бачила, а потім розповідала, як її всі люблять. Як ви зрозуміли, не найприємніша особистість. Радше вона приємна, як збита до оскоми тема інстаграм-фільтрів і чудо-дієт, величезних жопних тьюторінгів сімейки простигосподи кардаш'янок та сексуальних скандалів у голлівуді. Ось приблизно так вона приємна, як ремонт о шостій ранку або пінопласт, що плавно зісковзує зі скла, як сісти у фруктову жуйку, яка надовго залишиться на твоїй дупі. Досить порівнянь, жодне навіть поруч не стане з тим, що я до неї відчуваю – любов до самої домовини... до її домовини.

– Іди до біса! – швидко відчиняючи двері, я влетіла всередину. Я встигла зняти сукню, переодягнутися в іншу, перевзутися й нафарбувати губи, а вона стояла там само, де я її залишила – з носом біля моїх дверей.

– Люба, ну куди ж ти? Я хотіла тобі дещо показати!

Я закотила очі. Я сволота? Дитина до мене тягнеться? Я не ціную увагу? Адже вона нічого поганого мені не зробила? Добре. Давайте поговоримо про те, чим мене так виморожує "вельмишановна" Велла. По-перше, вона "золота". Не вірите?

* Тут я покажу момент минулого четверга, коли вона перестріла мене на сходах, щоб показати чергове тупориле фото зі снепчата, вона штовхала в мене свій улюблений (до такої міри, що розбитий вщент) айфон, зі словами:*

"– Поглянь, яка я золота. "

По-друге, в неї всі закохуються. Буквально.

*А тут маса епізодів* :

" – Він у мене взагалі максимально закоханий."

" – Ну, я ж не винна, що всім подобаюся!"

" – Я нічого не роблю, вони самі закохуються."

І всі до неї підкочують, треба ж, які негідники!

" – До мене вчора мій тренер підкочував. Ледь відшила!"

" – Не повіриш! До мене підкочує мій історик."

" – Схоже до мене вже і лесбіянка підкочує."

По-третє, у кожне твоє бажання вона вліпить себе, уявіть діалог, де ви зізнаєтесь, що в захваті від лабрадорів, тоді Велла не забариться відповісти:

" – У моєї подруги є лабрадор. І він мене просто обожнює. "

Або ви скажете, що вам подобається взуття Крістіана Лобутена, я вже чую, як вона відповість:

" – Мені кузина подарувала на день народження такі. Вони з останньої колекції – так і валяються. Мені, звісно, гарно, але вони страшенно незручні. Не раджу."

Або ще гірше: будь-яке ваше бажання вона припише собі, і виконає, не тому, що поділяє ваші інтереси, а тому, що може собі дозволити. Наприклад я дуже хочу на концерт Foo Fighters, який післязавтра буде в ЛА. І все, чекаю післязавтра її нових фоточок в інсті з концерту моєї мрії.

Ну, ви зрозуміли, так? Наша дурепа голосніша за всіх? Ну, ваша може і голосніше, але ось наша, мало того, що себе в зад цілує, так ще й інших на цьому "помічає". Розумієте, мені особисто її любити вкрай складно, а яким чином її люблять інші – для мене загадка століття. Загалом усе. Досить із мене Велли. Я нагнула їй триповерхового і втекла вниз.

Енді буде на роботі ще півтори години, тож я встигну зазирнути у свій улюблений магазин, а потім почекаю його в нашому кафе за рогом. Замовлю йому його улюблене м'ясо в соусі і теплий салат собі. Так я думала, коли йшла до магазину, і так само думала, коли через годину йшла до кафе. А коли помітила його на терасі, так зраділа. Знаєте, ми з Енді дуже щасливі. Я маю на увазі, ми живемо як будь-які пари, у нас є розбіжності, але є почуття, є те, що я в ньому ненавиджу, а є те, за що я жити без нього не можу. У наших стосунках за ці майже п'ять років було все, але головне – повага і чесність, ми завжди були чесними одне з одним. Уявіть собі мій гордий вираз обличчя на цій фразі, а потім, уявіть, як офіціант, що закривав вид на столик Енді, відійшов. І я помітила з ним декого до болю знайомого. Нічого такого, подумалося мені, всього лише спілкуються. Це – не злочин. Я вже рішуче рушила вперед, послати її до чортової матері геть від мого мужика, але раптом Енді взяв її за руку. І я пригальмувала на півдорозі. Я частково мріяла, щоб він помітив мене, просто, щоб побачити його обличчя. А частково я сподівалася, що не помітить, просто, щоб подивитися, що він зробить далі. Серце гулко відбивалося в грудях. У роті пересохло. Я просто чекала подальших дій. Велла, із самовдоволеною посмішкою поклала голову йому на плече, вони про щось воркували, він обійняв її за плече і втупився в неї, чекаючи, коли вона підніме голову. Вона зробила це, їхні погляди зустрілися, і він без зволікання поцілував її. У моїй голові після, звісно, похоронного маршу за нашими стосунками, пронеслося торнадо. Сумбурні думки вилися навколо мене, як надокучливі комахи, у горлі клубок, а серце так схопило, ніби до нього прив'язали камінь і жбурнули з урвища. Я розвернулася. Мені хотілося заплакати, хотілося піти потріпати повію за волосся. А потім й іншу повію, з якою я зустрічаюся п'ятий рік.

Я навіть кілька разів розвернулася, збираючись здійснити свої найтемніші наміри. Але, ні. Ні–ні–ні–ні. Можна ж потішити себе, вислуховуючи його пояснення, або намазати клеєм її улюблену маску для обличчя. Помсту ж подають холодною, так? Потрібно просто трохи видихнути. Напевно. Зараз тремтіли руки. Я не могла чекати. Не могла чекати, не могла продовжувати бути обдуреною. Я хотіла кричати на весь світ, що знаю, який він, Ендрю Стівенсон – блудливий прутень. Хотіла, крикнути йому у вуха так, щоб із них кров ринула, про те, що я знаю, що він накоїв. Як ну, як люди роками живуть, виношуючи плани помсти? Як, якщо кинути йому в пику його ж лайно мені хочеться вже в цю секунду? Як, якщо я насилу змусила себе розвернутися спиною (буквально) до його (майже, але нехай буде так) зради? Ну, звісно. Ви все правильно зрозуміли. Моє життя було цілком нормальним. І зіпсував його невментозний мужик. Так, ось тільки це мій мужик. Або був моїм. З яким я промучилася майже п'ять років (гаразд, не всі, але останні роки два точно). Я йшла, шкодуючи, що не захопила навушників, і мріючи, щоб сльози забралися назад у мої очі. Сльози гніву. Як же це жалюгідно. Так, кидайте в мене каміння, кажіть мені, що поцілунок не зрада, і будете, напевно, праві. Але, скажіть чесно. Вам би дозволило почуття власної гідності і поваги до себе і свого партнера, просто так, з ніхріна цілуватися з кимось ще? Вам би було приємно, якби ваш хлопець або дівчина вчинили так з вами? Адже загалом, нам боляче не стільки від тілесної зради, скільки від душевної. Від того, що людина, попри все, що між вами було, віддала перевагу іншому. Що вона, здавалося б, послана особисто вам, помислила про когось, абсолютно чужого. Дивилася на нього тим самим поглядом, цілувала його так само як вас, торкалася. П'ять років, це не жарт. Усі, хто знав нас, говорили, що нам уже час або вбити одне одного, або одружитися. Не можу сказати, що я палаю бажанням у двадцять років поспішати заміж, я ще при здоровому глузді, спасибі. Але й забажай цього я, він би не відмовився, та жити все життя, знаючи, що робив це він, тому що я напоумила, не хочеться. І звісно, він купить мені каблучку, оплатить сукню і подорож, і я напевно буду казати Лів, що він отак просто встав на коліно в центрі міста, поки ми йшли купувати йому чергові труси на день Закоханих, і освідчився. Але сама я чудово знаю, що каблучку він мені подарував і став на це бісове коліно тупо від того, що тижнем раніше я до нього під'їхала на кривій кобилині зі словами: "мені знову сказали, що нам би пора одружитися. Що скажеш, милий? Одружимося?" і він, не переводячи погляду з монітора видав без ентузіазму: "Чому б і ні. Давай." Самообман крута штука, напевно. Але не для мене. Якщо він лайняний хлопець, я, чорт забирай, не буду ліпити з нього Аполлона в очах інших. Ви не зобов'язані любити того, кого люблю я. А якщо я сама його придурком вважаю, що вас зупинить? Почувалася б зараз ще більшою дурепою, якби вигороджувала його в очах усіх навколо: "ой, мій Енді така намистинка, купив мені квиток до Флориди" або "уявляєш, ми пішли до супермаркету, і він сказав мені вибирати будь-яку палицю ковбаси, яку я тільки захочу! Так незручно... але я вибрала середню за ціною, звичайно, хоча я впевнена, він оплатив би й дорожче, він такий щедрий". Так, я, безумовно, була б ще більшою дурепою у своїх очах, якби я була ось такою середньостатистичною зеленою першокласницею у стосунках. Схоже це єдине, що утримує мене від істерики з вириванням волосся на голові.

Я сяк-так добрела додому. На останній сходинці я зовсім розклеїлася, сльози крапали на мої туфлі, і мені захотілося стягнути з себе цю дурну сукню. Я почувалася незахищеною, і такою дурепою, бляха, якою ніколи ще себе не почувала. Коли я відчинила двері квартири, мене навіть не насторожило, що вони не замкнені. Втім як і картина Вероніки, яка саме порпалась у моїх речах.

– Якого біса Ві? – запитала я, скоріше втомлено, шмигнувши носом.

– Привіт, сестричко! –широко *ШИРОКО* усміхнулася Вероніка.

– Чого така добра? – жбурляючи сумку на підлогу, запитала я. – Що потрібно?

Я роззулася і пішла у вітальню, яка плавно переходила в кухню.

– Грошей дай.

Отак, без прелюдій, нахабне створіння.

– А немає в мене грошей.

– Тоді в Енді позичу, – зітхнула Вероніка і зазирнула в спальню. – Він у себе?

– Ні. І свого в нього тут нічого немає. – я дістала з холодильника пляшку недопитого вина. Енді любив, коли я готувала м'ясо в маринаді з вина. А готувала я його часто, як ще змусити цього звихнутого на особистому просторі, залишитись у себе на ніч? Так часто, що доводилося щотижня виносити сміття з однією-двома пляшками червоного сухого. Я рідко п'ю, практично ніколи. Коли ми познайомилися, я, як і будь-який типовий підліток, ненавиділа деспотичну систему влади батьків і любила покурити, сидячи на дитячих гойдалках. Воістину героїня ранніх творінь The Pretty Reckless, як там було? О, так: "Однією ногою в колисці, іншою в могилі". Так, такими ми себе уявляли. Не вічно юними, що живуть у горезвісних "найкращих роках" у своєму житті, а скоріше тими, хто надто рано подорослішав (так нам тоді здавалося), надто втомленими від життя, в якому не відбувалося нічого. Вважали себе бувалими, пожилими, зіпсованими. Вважали, що життя нас херачить бейсбольною битою по нирках, на ділі ж у наші шістнадцять, ми натерпілися від наших "жахливих" і "розбитих" життів радше лоскоту. Я завжди сміялася над словами: "підростеш – дізнаєшся". Завжди вважала себе дещо кмітливішою за своїх ровесників. Я не стрибала з головою в чергове лайно, не подумавши сто разів. Не сідала на голку, не нюхала порошки. Боже, та за їхніми мірками я зануда. Лише кілька разів курнула в гаражі в кузена косячок із травичкою. І: увага – шок-контент – мені не сподобалося, сидиш, як очманидло кілька годин витріщаючись в одну точку і не викуповуєш, чим вона так тебе приваблює. Тільки зараз я розумію, що тоді життя було прекрасним. Воно здавалося таким довгим, незбагненним. Я ніде не працювала, а просто отримувала свою двадцятку раз на тиждень, яку збирала, щоб витратити або на книжки (кліше, знаю), або на цигарки, які мені приносила тодішня подружка, із липовим посвідченням, іноді ми зустрічалися в неї і випивали щось із їхнього домашнього бару. Але ж тоді вважалося, що все лайно. Ще б пак, не мати нормального хлопця більше трьох тижнів, не втратити цноту в чиїйсь машині, це здавалося мало не ганьбою. Хоч тут мені за себе не соромно. Ніколи не вважала цноту клеймом, мені не було незручно чи соромно зізнатися в цьому. Я вважала, що в мене все супер (хоча б тут), так ми з Енді й захопилися одне одним. Він поділяв ту саму думку. Такий смішний, у нього було довге волосся, але завжди чисте. Він був схиблений на чистоті, від ідеально зрізаних нігтів, до начищених черевиків. Сам смалив, як паровоз, а мені забороняв (намагався), боже, адже ми так і розлучилися в перший раз, через рік. Він спіймав мене за сигаретою на задньому дворі школи. Скільки крику було. Моє серце здавалося розбитим. Єдиний хлопець, якого я витримала понад місяць, кидає мене через шкідливі звички. Я почала з ним зустрічатися і не помічала, що він подібно до пітона заковтував усе, що мені подобалося, я була настільки зачарована його турботою й увагою до мене, що не помічала, що разом з усіма дрібницями, які робили мене собою, зникла і я сама. Я ніби проповзала десь в утробі слизького еластичного тільця, і ставало все тісніше. Він любив говорити мені як було б краще для мене. Боже, наскільки дурною треба бути, щоб вестися на це? Та Джаклін у житті б не дозволила якомусь недоумку наказувати, що їй робити. А ця... ця просто повільно перетравлювалася в пузі пригрітої на грудях змії. Я не напивалася по-людськи приблизно з тих років, але сьогодні гріх не випити, можливо, мене від двох келихів розвезе, але нехай. Енді любив випити. Але не традиційні чоловічі напої, на кшталт віскі, горілки чи рому, ні, він любив сухе вино. Обов'язково нудотне біле. Він знав, що я ненавиджу біле, і пив його ніби тикаючи в мене тим, чого мене позбавив. Він позбавив мене моєї волі робити те, що я маю право і хочу робити. Як бісовий мозгоправ, він навіював мені, що це для мого ж блага. Він знав, що я хотіла б мати дітей, коли закінчу універ. Хлопчика Томаса і дівчинку Емілію. І це стало його незаперечним аргументом у моїх перших спробах відстояти своє право на звички, на які я маю право і власний заробіток. А я дурепа. Я просто не хотіла підвести його. Невже можна бути такою слабкою? Адже перші кілька років, ми з ним буквально воювали. А потім мій темперамент трохи вщух. Він так багато робив для мене, піклувався, підтримував, щоразу, коли я хотіла поставити його на місце, я згадувала про те, скільки він для мене зробив, і розуміла, що це суща невдячність.

– А, ясно. Він класний чувак, дивно як тебе психопатку терпить! – вивела мене з думок Ві.

– А ніяк, – я зняла корок і відпила, холодне терпке 1989–го потекло в голодний шлунок. Ось як шкода, теплого салату з цими лизунами я так і не поїла... – Знайшов собі повію.

Я сіла за стіл і, поклавши на нього ноги, потягувала вино прямо з горла. Кислятина, але все одно червоне сухе набагато терпиміше за біле. Від білого на стіну лізти хочеться. (Каже та, що пила його частіше ніж раз на п'ять років). Хоча від тієї мене залишилося мало. Мені здається, буде велика зрада собі, якщо зараз мені сподобається біле сухе. Тоді він переміг. Тоді він здійснив своє завдання – змінив мене до невпізнання. Зруйнував мене на шматочки і склав так, як йому захотілося. Благо я, звісно, не перетворилася на дурепу, що цілком слідує словам деспота. Так-так, я порівнюю нас із Ві, тому, що вона дуже любить вказати мені, що я поводжуся так само. Ось тільки, те лайно, що він робив, я ніколи не прикривала тим, що він зробив хорошого. Бо якщо є купа гною, обсади її хоч милями квітів, гнойова купа нікуди не дінеться. І так уже історично склалося, скільки б людина добра не зробила – підісри вона тобі всього раз, і все її добро анулюється. Я любила Енді, але любов до нього мене ніколи не сліпила. Ні на початку, ні в кінці. Я завжди знала, що він жук, і знала, що не дам повернути себе в його бік. Радше, я поводилася винятково по-жіночому, знаєте, справжній матріархат, він не в тому, щоб жінка обмінялася з чоловіком ролями, заробляла вдвічі більше, приходила голодна і вимагала вечерю. Ні, справжній матріархат, це коли її накази виконуються так, що чоловік вважає їх своїми власними. І в цьому плані Енді найкращий дресований песик. Він був так зациклений на тому, щоб позбавити мене того, що робило мене мною, що не помічав, як змінив три роботи на більш оплачувані, зробив чудовий ремонт у своєму будинку. Він не хотів, щоб в інтер'єрі був чорний колір, але от халепа, після кількох потрібних слів, він вирішив (так, він вирішив), що білий матовий диван матиме гарний вигляд на тлі чорної стіни. Я порівнюю ті дрібниці, які мені вдалося перетягнути на свій бік з тими, що перетягнув він, і розумію, що ми квити. Ось тільки він не знає, що він не вирішив зовсім нічого. Головна відмінність Ві і мене в тому, що я кинула випивати і курити тому, що з ним мені це було ні до чого. Я і робила це коли була в пригніченому стані, а з Енді це випарувалося. Так, він був скотиною і багато чого в мені намагався змінити, але навіть при цьому, я ніколи не була з ним самотня. З людиною можна бути самотнім, це правда. Якщо не вірите, значить, вам пощастило. (Або ви зловили першу сардинку, яка дивом впала вам до рук, і вважаєте її тунцем, терплячи все життя, бо боїтеся самотності, і вам не хочеться рибалити ще, що трапляється значно частіше за везіння.) Але всі мої короткі інтрижки до Енді короткими були якраз через те, що, бувши разом із найкрасивішим хлопцем у школі, я почувалася самотньою. І річ не в браку інтересів чи різних поглядах на щось. Це почуття, страшне, якщо людина тобі дорога, і вона намагається стати частиною твого життя, але з нею ти в тій самій сраці, що й без неї. З Енді я не відчувала подібного, і нехай я зараз звинувачую його у всіх гріхах, якщо подумати. З моїм характером, якби він казав мені, що героїн – це добре, а ЗСЖ – це погано, і мені стане краще, я навряд чи підсіла б, навіть якби він сам вживав. Так, чому ж це може діяти у зворотний бік? Що якщо мені простіше обманювати саму себе? Що якщо мені простіше думати, що він мене змінив, насильно, ніж я змінила себе, тому, що він дорогий мені і я хотіла стати кращою для нього, тому, що він був найкращим (якийсь час)? Стати зручною йому, бо він був зручним? Стати ідеальною дівчиною, як вдячність за його підтримку? Йосип драний, так і є... Я відпила ще. Енді виродок. Пішов він до чортової матері, паршивець!

– Як... – видихнула Ві, дивлячись на мене з якоюсь жалістю, приголомшенням і, що це? Огида? Наче це я під нього Велл підклала зі словами: "сюрприз, коханий". Звісно, Енді довгий час був для Ві добрим копом, захищав її переді мною, давав грошей, відмазував у поліції. Не дивно, що вона на його боці.

– А ось так. Він спить із Веллою. Або починає спати, не знаю. Застала їх, коли вони лизалися за нашим столиком. Такий він? Твій класний чувак, так? А тепер збирай свої пожитки і звалюй геть з моєї квартири. Вали до свого виродка. І нехай він тебе годує, поїть і оплачує все твоє лайно. Навчися вирішувати свої проблеми самостійно. О, або ще краще, йди до Енді. Раптом він тебе прийме.

Я зачинила за собою двері в спальню і, з'їхавши на підлогу, почала ревіти. Мені все набридло. Нічого не хочу. П'ятниця завтра. А напитися я хочу сьогодні. Монті ще на роботі? Думаю, так. Потрібно його провідати. Я стягнула сукню, борючись із бажанням порвати її. Трясця, раніше любила її, а тепер це буде сукнею, в якій я зустрілася зі зрадою. Я подивилася в дзеркало. Я очікувала там побачити виснажене депресивним голодуванням сіре тільце, але ні, за кілька годин такого бути не може. Я виглядала цілком здоровою, з ніжною світлою шкірою, кольору пряженого молока, зі здоровим блиском, витончені пропорційні вигини фігури, оптимальні за співвідношенням до тіла округлості дупи і грудей. Стрункі, але не худі ноги, акуратні стопи й пальці. Усе більш ніж у порядку. Ось тільки... Боже, на мені майже немає косметики, туш, помада світло-сливового кольору. Нудьга. Я схопила лайнер і вивела дві масивні стрілки, губи перетворилися на темно-винний, майже чорний колір. Я оцінювально на себе глянула, маю саме такий вигляд, який має самодостатня дівчина, що впоралася з гнівом. (Знаю, самопереконання відчайдушної людини, узагалі потужна штука, зате в мене ідеальний мейк–ап) Я переодяглася в шкіряні штани й майку з чиїмось ім'ям, а зверху накинула улюблену мотоциклетну куртку з косим замком. Я перевзулася в черевики на підборах, а, ледь не забула, я взяла навушники і залишила свою скромну обитель.

Дзвінок від Енді. Безглузда пісня на його номері, видалю до чортової матері. 03:25 дня. Він думає, що я спізнююся на пів години. Цікаво, він нализався зі своєю ідіоткою? Я скинула дзвінок і зупинилася перед квартирою Велли.

–Я не думаю, що ти така тупа, але дуже сподіваюся...

*Я всунула руку в просвіт під дверима. Рука пролазила до кісточок. До дверей знизу, якраз на цій відстані, скотчем був приклеєний ключ. Сяк-так видравши його, я фиркнула і відчинила двері в її квартиру. У ніс вдарив нудотний запах кокосово-малинових парфумів. Напевно буде розповідати, що це супердорогі ультрамодні парфуми, і насрати наскільки вони смердять. Головне, щоб цінник мав більше двох нулів. Я навіть уявила цю розмову:

– Фу, що за сморід?

– Це мої парфуми. Тобі, що не подобається?

– У мене горло зводить. Вони дуже солодкі, здається, я вся ними просмерділась.

– Ну, взагалі-то це (уявіть фешенебельну назву марки, про яку ніхто не чув).

– І?

– Не знаю. Це просто дуже крутий бренд. Мені його подарував (вставте ім'я, від сестри чи чергового залицяльника до королеви Єлизвети або Майкла Джексона, неважливо, що обох більше немає).

Я прогулялася квартирою. Обставлено непогано, я сказала б навіть зі смаком. Фотки, хм... фото з Мерайєю Кері, не думаю, що воно тобі потрібне, люба. Я жбурнула рамку на підлогу і та розбилася. Упс... Барабанна паличка з чиїмось автографом. Я думаю, її половинки тобі буде достатньо. О, моя улюблена твоя спідниця... на опудалі Гая Фокса буде симпатичнішою. Так-так, увімкнений комп. Отже, привіт, листування. Кажеш, я мила, містер Джей1235? Йди під три чорти Джею, ніхера я не мила, я шматок лайна, який навіює усім, що кожен мене хоче, і застрибую на хлопця сусідки. Ал Гопс, ну й ім'ячко. Я тобі подобаюся? Окей, віддамся за два центи, приїзди. Гаразд, шкода цю дурепу, вкажу йому ліву адресу. Я перевела погляд на фото її самої біля монітора в золотій рамочці.

– З тебе пляшка, ідіотино.

Зак, прізвище не виговорю, вимагає мого фото? Зараз буде, де в нас гугл? Шукаємо фотки голих знаменитостей, обрізаємо до шиї. Отримай, Заку, я сьогодні твій добрий фей. А взагалі, знаєте, що? У тебе нечувані кишенькові витрати, а комп слабенький. Купи–но новий. Я одним махом збила монітор зі столу. Так, чим би розхерачити системник... я задумалася, нишпорячи по кімнаті очима. Битка. Вона захоплюється бейсболом? Вона знає, що таке бейсбол? А, ми ж про Велл, не чула, щоб вона взагалі чимось захоплювалася. Швидше створює видимість. Я заручилася підтримкою (звісно підписаної) битки і розбила їй системний блок комп'ютера. Усе. Оце я даю, так? Це було круто.*

Так, це було би круто, якби я хотіла загриміти в сусідню одиночку, недалеко від Ві. Але ні. Я просто злісно покосилася на її двері й штовхнула їх ногою. Може, вигуляю сусідського пса, а його "подаруночок" підпалю в пакеті під її дверима. Я подумаю, чи варто це робити.

Я кілька разів зітхнула. Так, усе. Час до Монті. Що? Хто такий Монті? Взагалі він Монтгомері Бартолом'ю Гіткліфф. І це, мабуть, моя найулюбленіша людина на світі. Монті завжди був нам із Веронікою як батько. Ні, у нас нормальна сім'я, батько працює у великій будівельній компанії, мати володіє мережею магазинів рукоділля. Зразкова пара на всіх бізнес-бранчах і благодійних аукціонах. Вдома вони не скандальні, холодно чемні одне з одним, наче їхня іскра згасла давним-давно, і воно було б так, якби ця іскра хоч колись запалювалася. Батько матері, наш дід, тривалий час не здавав позицій у своїй компанії, але чи то любов до рому, чи то до міцних кубинських сигар, чи то до всього потроху – поклала його на лікарняне ліжко на цілих три роки. Дідові потрібен був наступник, оскільки мама в цей бізнес лізти відмовилася, а в його партнера ріс розумний син, усе було вирішено. «Вкрай вдалий шлюб», казали вони. Ми з Веронікою результат вкрай вдалого шлюбу. Батьки виховували нас у порядку, режимі, все відповідало етичним і моральним рамкам, наче вони гарували на конвеєрі й чекали на міфічний знак якості згори. Звичайно, у нас були подарунки, але рівно те, що нам було необхідно, з боку може здатися, що нас балували. І можливо це так, сім'я в достатку, але навіть ці потурання були ніби за графіком. Поміркуйте самі: раз на рік ми їздили в Хептонс, раз у Лос-Анджелес на пляж і щовесни, перед Великоднем, ми їздили в Діснейленд. Ми були розпещені тим, чим обирають хвалитися вискочки. Але ми не мали того, про що рідко розповідають діти – простої любові, спільних ігор, поцілунків на ніч, обіймів підтримки. Хоча якби це було в нас – впевнена, робилося б так само. Наче їх змусили, наче це обов'язок, суворо вписаний у контракт. Монті ж, завжди був готовий підтримати, покарати хуліганів, які ображали нас, і пригостити нас із Ві безкоштовною порцією морозива. Монті працював у кафе, воно відкрилося в день, коли народилася Вероніка. Ми відзначали не одне свято там, зокрема і мій дев'ятий день народження. Мамі не подобався тутешній чай. А мені він був до смаку. Прямо, як у моєї бабусі Корделії, а вона як ніхто зналася на чаюваннях. З тих пір зовнішній вид закладу змінився і він перетворився на бар «Гвинтокрил». Монті працював там щодня, і ми, приходячи зі школи, завжди заглядали до нього. Він знав, як нас розвеселити. І ось, сьогодні я теж прийшла до нього. Як завжди, поділитися наболілим і вислухати пропозицію покарати негідника Енді за зраду. Він міцно мене обійняв, посадив за стійку і почав готувати всі мої улюблені коктейлі, запропонував сьогодні залишитися в нього, до нього приїжджає Брендон, єдиний із трьох дітей, хто підтримує з ним спілкування. Брендон був гомосексуалістом, і Монті єдиний з сім'ї хлопця, хто спокійно прийняв це і підтримав сина.

Я колупала трубочкою склянку і намагалася дістати шматочок апельсинки, але він на мої хитрощі не піддавався.

–Джекі, хочеш, я з ним поговорю. – витираючи стійку, запитав Монті. – Можу навіть начистити йому його пику, якщо хочеш.

Я змучено посміхнулася. Монті завжди розбирався з тими, хто нас ображав. Але зараз він сімдесятичотирьохрічний старенький чоловік, радше Енді поб'є його, ніж навпаки.

–Спасибі, Монті. Я сама.

Він погладив мене по руці.

Я заїхала додому переодягнутися і пожаліти себе. Лів у лікарні, їй зараз потрібен спокій, Вероніка забралася з дому разом із частиною моїх прикрас. Ну, і байдуже, живучи з нею, я навчилася двох речей: ховати все цінне в сейф у ліжку, імітований під декоративне різьблення, і викладати дешеві мічені підробки на найвидніші місця. Тож якщо вона спробує десь штовхнути те намисто або каблучку, копи одразу ж посадять її до найближчого карцеру на якийсь час. Чекаю не дочекаюся. *Я уявила її в помаранчевій формі у кріслі перед дзеркалом і зловтішного мужичка з тримерами в руках*. Я хороша сестра, просто іншого способу обстригти відстій на її голові, навряд чи передбачається.

Я колупала трубочкою склянку і намагалася дістати шматочок апельсинки, але він на мої хитрощі не піддавався.

– Джекі, хочеш, я з ним поговорю? – витираючи стійку, запитав Монті. – Можу навіть начистити йому його пику, якщо хочеш.

Я змучено посміхнулася. Монті завжди розбирався з тими, хто нас ображав. Але зараз він сімдесяти чотирьохрічний старенький чоловік, радше Енді поб'є його, ніж навпаки.

– Спасибі, Монті. Я сама.

Він погладив мене по руці.

Я заїхала додому переодягнутися і пожаліти себе. Лів у лікарні, їй зараз потрібен спокій, Вероніка забралася з дому разом із частиною моїх прикрас. Ну, і байдуже, живучи з нею, я навчилася двох речей: ховати все цінне в сейф у ліжку, імітований під декоративне різьблення, і викладати дешеві мічені підробки на найвидніші місця. Тож якщо вона спробує десь штовхнути те намисто або каблучку, копи одразу ж посадять її до найближчого карцеру на якийсь час. Чекаю не дочекаюся. *Я уявила її в помаранчевій формі у кріслі перед дзеркалом і зловтішного мужичка з тримерами в руках*. Я хороша сестра, просто іншого способу обстригти відстій на її голові, навряд чи передбачається.

Я подзвонила майстру. Пора б замінити замки в будинку. А то ключ від моєї нескромної обителі і так у владі двох невдячних драконів. А взагалі...*тут має бути сумна пісня зі Шрека 3 від Damien Rice * Я думаю, вони (в плані Велл і мій недалекий бойфренд) чудова пара. Вона з розряду тих дівчат, які напевно радіють, якщо у її друзів (якщо такі є) щось гірше, ніж у тебе. Адже тоді завжди можна тішити себе думкою, що переплюнув когось. А з таким хлопцем як Енді, паскудити подружок ще простіше. Він невпинно хвалив мою фігуру, порівнюючи мене з моїми друзями і дівчатами з коледжу. Незважаючи на те що я ненавиджу, коли рідні люди піддаються обговоренню. Він же навпаки, часто говорив, що якби мої груди були у Лів, у неї б від хлопців відбою не було, або мої б мізки та в голову Вероніки, мої стрункі ніжки моїй напарниці на роботі, а мою гнучкість і мініатюрність та нашій розпрекрасній сусідці (з якою він лизатиметься за рік) – все було б ідеально. Словом, він намагався розібрати мене по шматках, щоб удосконалювати інших. Мовляв, я для нього ідеальна, а всі інші не дотягують. Що я гарна для нього, просто ідеальна, і жодна не затьмарить мене, що я здатна завести його, як жодна інша, що моя їжа смачніша, ніж у кого завгодно, що в мене широка душа, я прониклива і таке інше. Наче я напрошувалася на компліменти. Наче в мене самооцінки немає. Я і так знаю, в чому я хороша, а в чому ні. Тільки зараз я зрозуміла, скільки брехні чула. Але мене це не зломить. Навпаки, я пишаюся тим, що не набила йому пику. Шкодую тільки лише, що не помітила прецедентів. Втім, з гордістю скажу, що в мене не було стадії, коли "мій може все", не було стадії всепрощення. Чи то він не чудив спочатку, і мені просто прощати нічого було, чи то я просто за природою не дурна. Він багато що намагався робити, намагався прищепити мені смиренність (Ага–так, мені. Смиренність.) Кілька разів я виперла його з квартири в трусах, кілька разів він прокинувся голим у парку о сьомій ранку, кілька разів бився посуд об його голову. І він усвідомив, хто з нас має бути слухняним. Краще нехай вважає мене психічкою, ніж жінкою, яка буде йому черевики цілувати. А Ві любить порівнювати себе зі мною. Ми, мовляв, норовливі, сильні, витривалі. У нас, мовляв, мужики в кулаках сидять, а ми королеви світу цього, і весь він біля ніг наших. А я дивлюся на неї, на це опудало райдужне з проколотим обличчям і думаю, в якому місці вона норовиста, якщо і херня на її обличчі його заслуга. Іноді мені складно не брикнутися і не струсити бідолаху за плечі. Мовляв, прокинься, нещастя, що ти з себе корчиш? А іноді, я пишаюся тим, що молодша сестра хоче бути схожою на мене. Що вона вважає мене сильною і норовливою. Бо я себе такою вже давно не відчуваю.

Загалом, не рахуючи Енді, моє життя хороше. Я вчуся, працюю, захоплююся багатьма речами, хочу жити, маю успіх і повагу, маю сім'ю, маю сестру – здавалося б, найближчу до мене людину, яку (це правда, не зважаючи на жодні її шаленості) я люблю. Я була б щаслива бути їй прикладом. Це лестить. Але навряд чи вона буде старанною ученицею і обміняє цього морального виродка на побудову власного життя, а не його руйнування. Як там кажуть? Просто порадій, але не роздавай порад? А толку? Я з жахом прокидаюся ночами, як уявляю, що вона за нього вийде або ще гірше залетить. Я не хочу, щоб вона жила в мене, але й боюся, коли вона переїде до нього. Бо тоді він зжере її повністю. А до цього дня, просто кусав по шматочку.

Я не проста, знаю, втім я така не тому, що мені цього хочеться. А тому, що такою мене зробила низка обставин. Тому що бути злим, і посилати всіх до чортової матері, в наш час, найкраща служба охорони власних почуттів. Тримати ніжну душу можна лише за сталевою брамою. Це означає не дозволяти нікому і ніколи, чіпати те, що належить тобі. Не дозволяти нікому доторкатися брудними мацаками до того, що тобі важливе. Вероніка здатна мене розлютити, як ніхто інший. І наодинці, вона від мене отримає ще якихось ляпасів, але якщо хтось зачепить її чи будь-кого з сім'ї, чи Монті – дадуть відповідь по повній програмі. Тому що неважливо що не так зробили люди, яких я люблю. Або чим вам не подобається моя робота чи моє хобі, чи навіть моє бачення чогось. Важливо, хто дав вам право відгукуватися про них погано? Бо таке право маю тільки я, і я не передавала і не передам його нікому. І, як на мене, вже краще бути такою, ніж підтирати всім дупи, а перед найріднішою людиною вставати на диби. Висновок такий: Вероніка – моя мігрень. І іноді я просто мрію про забійну дозу аспірину. Але це моя мігрень. Вона не повинна збивати мене весь час, але я маю бути готовою до неї, тому, що їй необхідно когось мучити.

А що до Лів, там усе складніше, ніж у мене і у Ві набагато, вона не може побудувати нормальних стосунків. Вона дуже стримана, за весь час, що ми спілкуємось, вона ніколи не розповідає нічого про сім'ю чи стосунки. Знаю лише, що вона хоче завагітніти, та поки ніяк. Та я не засуджую її, скоріш за все я просто не була в ситуації, коли доводиться ховатися. Адже так чинять навіщо? Якщо відчувають, що? Заздрість? Суперництво? Нерозумно. По суті змагатися можна тільки перебуваючи в однакових ситуаціях. Маючи більше чи менше ресурсів, хіба можна вважатися суперниками? Та й у чому? Хто краще живе? Напевно той, хто не думає про подібне, спіймавши хлопця на поцілунку з іншою. Не просто з іншою, а з ВЕЛЛОЮ, прости Господи. Навіщо ховатися ще? Сором? А чого соромитися? Якщо людина твоя, і ви близькі? Не знаю. Люди – дрімучий ліс для мене.

Мама завжди ненавиділа Енді. У день, коли я їх познайомила, ми страшенно посварилися і вона з криками переконувала мене, що він мене негідний. Я тоді страшенно розлютилася на неї, але тріумфуй, мамо, ти мала рацію, він і справді мене негідний. Однак від цього знання мені не стає краще. Монті подзвонив, запитати чи все гаразд зі мною. І зі мною все гаразд, звісно. Просто в око щось потрапило. Вже не знаю, смітинка, колода або відразу весь лісоповал!

Я йшла під Old Haunts New Cities гурту Typhoon, і уявляла, як з кожним завиванням, я намокаю під дощем. Якого не було. Ні, всупереч моєму вразливому стану, на вулиці шарашило спекотне липневе сонце, чорт би його забрав. А я хотіла йти набережною, і щоб дощ, і хвилі, і мокрий пісок, і бруд, і листя навколо, і невментозники–чайки на голови туристам...і ви зрозуміли. Усе не за планом. Я перетнула два квартали, і пісня змінилася на Stoner гурту Mirror Travel, і кров у моїх жилах закипала, господи, ідеальний саундрек для дівчини яку зрадили. Просто божественна, поставлю-но на повтор. Ще одна прекрасна пісня знайшлася, коли я скуповувалася в крамничці в Боба, касира звали Кел, тож хто такий Боб, історія замовчує, але його старенька радіолка подарувала мені новий саундтрек для мого відчаю – The Fling – Cold Comfort. Я йшла в розбитому стані, здійнявся вітер, сонце нарешті зробило послугу і звалило в хмари, а я продовжила свій шлях. Музика мені подобалася, вона була цілком співзвучна зі станом моєї душі. Я йшла під What if God гурту Belasco. Моя погана уява малює мені стільки сценаріїв смерті Енді із закосом під нещасний випадок. Я жахнулася. Напевно, так стають убивцями. Не обов'язково мати вавку в голові від нестачі материнської уваги. Можна просто зловити хлопця з язиком у глотці найнеприємнішої тобі людини. Неймовірно. Пісня ідеальна, вона мене доповнює. Хоча зізнаюся, палити будинок Енді мені було веселіше під Silent Killer – яку співає якась Alexina. Ні, до епічного приспіву, я, звісно, погуляла довкола, зайшла всередину, подивилася на наші спільні фото, забрала свою баночку крему, яка стояла в його ванній. Я озирнулася. У його будинку пахло кавою. На столі як завжди купа папірців, проте один привернув мою увагу більше за інші. Це повідомлення про щомісячне вилучення аліментів, подане міс Лоун О'Доннел позаминулого місяця. За цим документом Енді заборгував їй і якомусь Пітеру О'Доннелу вельми крупненьку суму. Під документами лежав тест на батьківство, що засвідчував спорідненість аналізів 99,9%. Ноги стали ватяними, і я спробувала сісти на шкіряний диван. Обертаючи папірець із печаткою в руці, я не розуміла, що мені відчувати. Здається, у мене вирвалося щось на кшталт: "очманіти", але це була мала частка емоцій. Щоразу, коли твій наївний маленький мозок подає сумну звістку, що гірше нікуди – доля, з неймовірним почуттям гумору, підкладе жирну свиню, вкотре доводячи, що гірше завжди є куди. І ось ти й схаменутися не встигнеш, як з волоссям, яке стало дибки, парою з роздутих ніздрів, носишся поверхнею планети, як кінь із яйцями, думаючи, коли, в який із найганебніших моментів, ти встиг просрати своє життя?! І як перепросрати його назад, та й чи можливо. Я провела незалежне розслідування (залізла у фейсбук), і знайшла цю Лоун буквально відразу. Це була молода жінка років тридцяти, брюнетка з темно-зеленими очима. Серед нових фото вона весь час із дрібним кучерявим хлопчиком однорічного віку, може трохи старшим. Побоювання підтвердилися. Я відкинулася на диван, намагаючись запхати сльози, що раптово вилізли, назад в очі. Пісня була шикарною. Я уявляла себе всемогутньою, біль співав у мені і танцював на моїх кістках. От же сволота. От же тварюка. От же блудливий... а втім. Злитися мені явно подобається більше. Я ніби палаю зсередини, очі розширюються від бажання щось розбити об чортову стіну, перевернути диван, зламати стіл, розбити плазму або акваріум, ні, рибок я не чіпатиму. Ах, Енді-Енді. Він так дорожив своїм крихітним світом. Цим довбаним будиночком, так не хотів з'їжджатися. Йому подобалося тільки спати і жерти в мене. Та, і мене до себе не кликав. Приїжджав або вранці до роботи, або ввечері після. Боявся, що якщо з'їдемося – нас загризе рутина. І навіть не думав, що ці думки залишать його без даху над головою.

Коли починався заспів, уже горіла портьєра в його вітальні, і легкі фіранки кухні, а коли закінчувався приспів, я вже йшла додому. Смерділо гаром, ось він, запах свободи. Моєї від Енді, а його – від затишного двоповерхового гніздечка на пагорбі міста. Коли пісня закінчувалася, я почула звуки пожежної сирени. Сподіваюся, будинок встиг загорітися. Енді ніколи не перекривав свою плиту. Невже так складно? Та й підігрівати недоїдену вечерю в мікрохвильовці, ще й із виделкою в тарілці... ну, це зовсім уже дурість. Звичайно, я планувала зробити все це нещасним випадком. Сісти до каталажки за підпал мені геть не хотілось. Тож чому я вирішила спалити його будинок? Мені просто хотілося йому насолити. Чи боюся я, що мене помітили сусіди, або Енді здогадається, чиїх рук справа? Ні. Я боялася втратити його, а коли він звалив сам, мені більше нічого боятися. Я повернулася у свою квартиру і мене почало нудити. Волосся смерділо гаром. Одяг я жбурнула в пралку. Пройшовшись кімнатами в білизні, я спробувала відшукати пляшку лікеру, яку мені подарував співробітник на мої двадцять років. Хотілося випити, але, чому б не прийняти пропозицію Монті? Одна я навряд чи впораюся.

Але поки що... поки що я б поговорила з цією Лоун. Без наїздів, вона ж напевно теж жертва, так? Ну, тобто, подала на аліменти... Не аргумент, так? Так, гаразд, що як, мені просто цікаво хто вона, і чому Енді переспав з нею? Годиться? Так... думаю, так. Лоун жила недалеко від парку, вікна з її кухні якраз виходили на одну зі стежок. У неї був дуже усміхнений син і вона запросила мене в будинок, щойно дізналася, що я колишня Енді.

– Це трапилося на корпоративній вечірці. – говорила вона, коли ми сіли у вітальні на крісла з темно-зеленою оббивкою, вона заварила чай і говорила доволі спокійно, хоча й смикала рукав темно-синьої кофти. – Мій чоловік за місяць до неї подав на розлучення. Ми були одружені майже десять років, я кохала його, але я весь час розривалася між роботою і домом. Щойно я робила успіхи в компанії, ми одразу ж впадали в жахливі сварки з чоловіком. Він хотів дітей, а я боялася, що втрачу все, якщо піду у відпустку по догляду за дитиною. Ми не могли знайти спільну мову, хоча і хапалися за соломинку у вигляді психотерапевта або курсу масажів. Останні місяці ми навіть спали окремо, він ображався на мене, а я втомлювалася від його скандалів. На роботі всі звуть мене мегерою, позаочі, звісно. У колективі стосунки теж не особливо складалися. Енді довго був моїм асистентом і ставився до мене з великим розумінням. Я нічого про нього не знала, про тебе він теж не поширювався, на його робочому столі не було фотографій сім'ї, та й у соціальних мережах він чистий. Загалом, прямо перед корпоративом, чоловік надіслав документи на розлучення, на підпис. Я розуміла, що пара карлючок остаточно розділять мене з чоловіком, якому я була вірна стільки років. Я виробила правило, не плакати, ніколи. Це марнування часу й ознака слабкості, проте тоді... я не знаю, що на мене найшло. І Енді опинився поруч.

– Він тебе втішив, – хмикнула я.

– Так. Я усвідомила, що це була помилка тільки після.

– Все було так погано? – криво усміхнулась я.

– Не кепкуй. Ти розумієш, про що я.

– Чесно кажучи...

– Коли я дізналася, що вагітна, я толком не знала, що робити. Я розуміла, що чоловіка повернути не зможу. Я не впевнена, що будь-хто з чоловіків зумів би витримати мене і мій командний тон, це може бути мій єдиний шанс народити дитину.

Я вклякла, слухаючи її, боже, я сподіваюся, я не дивлюся на себе років через дванадцять?

– Тобі тридцять два, хіба це межа? – спитала я.

– Не межа, але я не знаю, як би мені відгукнулося рішення зробити аборт. Загалом, коли я сказала про це Енді, він зник. Змінив роботу, перевівся до наших конкурентів, змінив телефон...

– Боже... – дійшло до мене. – Це я його напоумила, хотіла аргументи на користь нової компанії впроваджувати в його курячий мозок, а він так швидко погодився... З першими двома, справи йшли важче, я тоді його по пів року вмовляла.

– Загалом я знайшла його адресу і прийшла поговорити, але він не пустив мене. Потім я зрозуміла, що сенсу говорити з ним немає. Я йду у відпустку по догляду за дитиною, і мені потрібні гроші. Тоді я найняла юриста й оформила папери. Він заборгував і тепер...

– Тепер ти погрожуєш йому судом, якщо не поверне.

– Іншого виходу в мене немає.

– Я розумію.

– Мені шкода. Ти розгублена.

– Ну, не я маю від того недоумка дитину, тож наша розгубленість різна. Просто ми були разом п'ять років... І мене бісить власна тупість.

– О, люба... далеко не всім з першого разу трапляється джекпот у стосунках.

– Чудова порада, я, мабуть, запишу.

– Це твоя захисна реакція?

– Що ти маєш на увазі?

– Ну, твій цей сарказм.

– З огляду на те, що менш ніж за добу я дізналася про свого хлопця більше гидоти, ніж за останні декілька років...

– Слухай, я розумію, як це коли розбиваються рожеві окуляри...

– Не приплітай сюди муки першої закоханості. – закотила очі я. – Мені здається, тенденція писати в блокнотиках його прізвище поруч із своїм ім'ям притаманна більше тобі, ніж мені. Я давно вже без пелени на очах на його рахунок, окей? Я прекрасно знаю, де він поводиться як сволота, а де, як ідеальний хлопець. Просто... лише кілька годин тому, я хотіла спалити йому будинок за те, що він цілувався з дуже неприємною мені людиною... а попутно дізналася, що в нього є син від начальниці і він винен їй аліменти.

– Господи, ти хоч не спалила йому будинок?

– Ні. Я просто спостерігала як витік газу від не перекритої плити, перетворився на пожежу.

– Боже, Джаклін!

– Здаси мене, і я скажу, що ти мене напоумила. Сядемо разом. Подумай про дрібного.

– А ти не промах... – хмикнула вона. – Тебе хтось бачив?

– Сусідський пес. Але ми з ним дружимо. Я приносила йому обрізки з яловичини.

Лоун похитала головою.

– Скільки горя від цих мужиків.

Я кивнула. Хочеться додому. Повити й пожаліти себе. Вже час. Я піднялася, розуміючи, що дорогою додому мене накриє печаль.

– Загалом... дякую за відповіді, Лоун.

– Слухай, я розумію, що це могла б бути дуже дивна дружба, але... якщо тобі щось знадобиться...

– Лоун, ми сильні й незалежні жінки. – *ха-ха, особливо я, коли поспішаю додому щоб поревіти* – Опустимо недолугі прощання і не будемо жаліти себе. Він накоїв лиха – він розплатився.

Вона кивнула мені.

– Ти юна, Джаклін, але будеш мудрішою, ніж я. Я впевнена.

– Якби ж.

Я сіла в машину й опустила голову на кермо. Не реви, не реви, не реви. Я підняла очі на дзеркало заднього виду. Жалюгідна, яка жалюгідна. Очі набираються сліз, губа тремтить, обличчя перекошене потворною гримасою нещасної жінки. Поча-ло-ось. Господи, та просто неси свою дупу додому! Ідіотка. Втім плакала я не довго, бо щойно дібралась додому, отримала повідомлення від Енді. Я від душі розреготалась, коли він написав, що сьогодні ночує в мене. Без питання, без пропозиції – просто як факт, як даність:

«Я сьогодні залишаюсь в тебе. Дещо сталось, вдома буду пізніше.» Бідолашний. Він уже знає, що його будинок згорів, його єдина надія на дах над головою це я, звичайно я поспішила розбити цю надію вщент. Я хотіла принизити його, але зробити це розумно. Кинути когось перепискою, тим паче після п'яти років стосунків це те ще приниження. Не зрівняти звісно з язиком у горлі Велли чи дитиною від начальниці, втім, я задоволена ідеєю. Тож я дістала телефон, настрочила йому щось типу:

«Ти не залишишся сьогодні у мене, і більше ніколи. Я довго думала і дійшла висновку, що наші стосунки не мають сенсу. Не дзвони мені більше, все скінчено.»

Він почав було щось писати, та я, ледь стримуючись, щоб не написати йому матюкливу поему про вишкребка, який мене зрадив, заблокувала його номер і всі соц.мережі.

Він почав було щось писати, та я, ледь стримуючись, щоб не написати йому матюкливу поему про вишкребка, який мене зрадив, заблокувала його номер і всі соц.мережі.

Я відкисла у ванній під Skin виконавця Zola Jesus. Я опустила руку на кахель і почала пальцями виводити па. У моїй голові картинка моїх пальців, що танцюють, змінилася дівчиною. Це був танець моєї втрати. Танець у виконанні пальців (НЕ ПОШЛИТИ, у мене печалька). Під I drown when I see you я на секунду пірнула у ванну, і уявила, як ванна заглиблюється, і я опиняюся на мулистому дні, згорнувшись калачиком під товщею води. Але як би не хотілося, я боюся пірнати, відразу починаю захлинатися, з самого дитинства так, та й ванна не бездонна. Я виринула, проридалася, покричала на всю квартиру, який Енді шматок лайна, і яка я рада, що він тепер безхатченко, позловтішалася, доки не захрипла, а коли втомилася пародіювати Банші з шизою через усю макітру, просто перевдяглася, взяла пляшку лікеру і поїхала до Монті. У машині я переслухала майже всі пісні Radiohead і помітила, що мене дуже надихає Up on the Ladder. Потрібно вивчити текст.

Монті жив у невеличкому одноповерховому будиночку, на ґанку стояв гном, який показував середній палець, а в підстриженому газоні стояли три фламінго, один з яких був зеленого кольору, не знаю чому, ніколи його про це не питала. Він відкрив двері одразу, обійняв мене і з посмішкою сказав:

– Молодець, що приїхала. Ми тут дивимося найсоковитіші мелодрами.

– О... відчуваю я вдало зайшла.

Брендон схопився і підійшов до мене.

– Джек, лялечко, як я скучив! – сказав він, підставляючи щоку.

Він завжди називав мене лялечкою. Не знаю чому. Але я любила Брендона. Він мене не дратував.

– А давай без стереотипних поцілунків у щічку?

Він закотив очі.

– То дай хоч обійму?

Я обійняла Брендона. Від нього пахло приємним парфумом і пральним порошком. Я згадала Енді, він пахнув схожими парфумами, захотілося плакати. Я почала ревіти, подумки ненавидячи себе.

– Дівчинко моя... – погладив Брендон мене по спині. – Та! – покликав він. – Лялечці потрібно випити.

– Вже несу!– відгукнувся Монті.

Вони завели мене у будинок, Монті зняв мою куртку, повісивши на гачок, Брендон стягнув з мене черевики, накинув на плечі м'який плед і швиденько провів до вітальні, де посадив на дивані. Монті пішов на кухню і приніс мені звідти склянку з чимось жовто-помаранчевим, на смак було кисло-солодко з алкогольною гіркотою, що мені сподобалося. Ми переглянули кілька фільмів, у які я не вникала.

– То, чому ти повернувся в Портленд? – спитала я у Брендона.

– Мені потрібно трохи заробити, – знизав плечима він. – Тато обіцяв мене влаштувати.

– Звісно, – з хрипотою відповів Монті.– Малюк розноситиме напої середами і п'ятницями.

– Ти не захворів? – Монті здавався мені блідим.

– Та, ні. Усе гаразд, Джекі, – посміхнувся він. – Не варто хвилюватися.

– Ти бережи себе, Монті. Ляжеш ти – нас поховають із тобою.

Він глянув на мене таким поглядом, яким дивилася на нього я. Ми обидва розуміли, що це не образне твердження. Без нас Монті самотній. Старий чоловік один у великому для нього одного будинку. Брендон не стане стирчати в Портленді. Він – зірка, а це містечко для нього смітник. А крім Брендона в Монті вважай нікого з рідні. Кларисса і Мелісса, його старші доньки не спілкуються з батьком років тридцять, якщо не більше, колишня дружина так само. Ну, а що буде з нами без Монті пояснювати не треба. Вероніка в кінець збожеволіє зі своїм придурком, або сяде. А я проберуся в її камеру із заточкою і прикінчу. І сяду на її місце. Ми були потрібні одне одному, тому, що дбали, як сім'я. Монті погладив мене по руці й усміхнувся. Я відповіла на посмішку. Ми базікали далі, перекрикуючи кіно, яке нікого зараз не хвилювало. Брендон розповідав мені про те, як провів вікенд у Вегасі. Обіцяв забрати мене з собою.

– Познайомлю тебе з Віллом. Не знаю, як потім, але зараз він рішуче налаштований одружитися. Уже бачу нас у білих фраках.

Я намагалася вичавити посмішку, але вичавились зрадницькі сльози з очей.

– Ну, ти чого, лялечко?

Брендон поставив склянку на стіл і міцно обійняв мене.

– Я така дурна, – зітхнула я в його плече.

–Моя мила, я розумію.

– А я його кохала. А він...

– Виродок він, лялечко. Викинь його з голови.

– А я йому будинок спалила...

Брендон припинив гладити мене по спині, і уважно втупився в мої очі, ніби не розуміючи я жартую чи ні.

– Ти серйозно? – він розреготався. – Та, тягни більшу пляшку, наша лялечка – Джек-підривник.

– Донечко, ти серйозно спалила йому будинок? – Монті сів поруч, схвильовано дивлячись на мене.

Я потерла око кулаком, змастивши стрілку і кивнула.

– Так, Брендоне, з трьох до десяти Джекі була в нас, ти зрозумів? – Брендон кивнув. – Потрібно забезпечити тобі алібі. Перший кого звинуватить Енді будеш ти. Як ти його палила? Зовні чи зсередини? Тебе хто-небудь бачив? – допитував мене схвилюваний Монті.

– Я ввімкнула газ і сунула в мікрохвильовку вилку. І підпалила фіранку на кухні.

Монті задумався. Брендон розсміявся, хитаючи головою.

– Непогано. Можливо видадуть за нещасний випадок.

Я відсиділася з ними до другої. Кілька пляшок, і мені навіть почали подобатися мюзикли. Я різко піднялася.

– Я додому, – пробурмотіла я, шукаючи сумку.

– Ні, не треба. Не їдь, – захвилювався Монті. – Ти випила, я не буду спокійний, як ти дісталася. Брендон віджене машину в мій гараж, я постелю тобі в гостьовій спальні.

*Гостьова спальня для Монті, це його спальня. Раз на місяць, він забирав Брендона на канікули, і ми з Веронікою у них гостювали, він спав у вітальні на старій тахті і надавав нам своє ліжко з чистою білизною з бджілками. Він купив цю постіль, коли ми гуляли на ярмарку. Вероніка тоді мріяла стати бджілкою-помічницею, і Монті підтримав її, сказав, коли нам буде сумно, просто приходити, лягати на встелене бджілками ліжко, дивитися мультики на маленькому телевізорі й лопати морозиво. *

Я намагалася вже було відмовити, але Брендон пообіцяв завтра ввечері зводити мене в більярд-клуб. Я не граю в більярд, але дивитися, як спітнілі мужики катають палицею свої кулі площиною, яка не є Велл (так гаразд, це було брудно) – вельми весело.

Мене неабияк хитало, світ пролітав навколо зі швидкістю тачки для перегонів, а коли я лежала в ліжку, мене ніби обертало на каруселі. Монті розбудив мене вранці з білими свіжими булочками, аспірином і шахтарським коктейлем. У коледжі я пробула години чотири з половиною, а потім заїхала додому переодягнутися і поїсти. Новий замок поки що тугувато відкривався. Приходячи додому, я перетворювалася на необтесаного мужика-холостяка, знімала шкарпетки, де доводилося, їла біля компа, прямо з каструлі і запивала чай із тортом стопкою текіли. Попри те, що минуло не так і багато часу моєї самотності, я сумувала за сексом. Не звіріла, як підліток від новинок на порн хабі, а скоріше просто сумувала за стандартним розвантаженням. Було б непогано пересмикнути, як будь-який хлопець на якесь лесбі-порно, але я жінка, а для цього просто думки: "чому б і ні" замало, нам настрій, та фантазію подавай, однієї механічної роботи замало буде. Загалом, мені було дуже погано, і я дуже тужила від стирчання вдома. Але я була рада, що Брендон і Монті не забували, що я без п'яти хвилин обвинувачена в підпалі, і іноді витягали мене кудись. З ними я не почувалася самотньою. Гаразд, я почувалася не настільки самотньою. Пора б повідомити Лів. Я зайшла у наш чат, що мав назву «Мисливиці на Велл.» І написала повідомлення що маю ВИБУХОВУ новину. Лів погодилась на зустріч, написавши, що достобіса заінтригована.

Коли мені в кінець паршиво, я уявляю, як Енді вимолює в мене вибачення. Або як він зустрічає мене в місті і кусає лікті (буквально.) *Реально, уяви, обрегочешся.* Або уявляю, як я від нього йду, а він скаженіє. Усі ми, дівчата, думаємо про це, коли стається якесь лайно. Коли ми з кимось сваримося, або, коли проявляємо слабкість, а потім прокручуємо в голові, як би слід було вчинити, як би відреагував опонент, усі до єдиної і майже всі брешемо, що не робимо так. Просто визнай.

*Я уявляла, як я складаю речі у валізу, а він пафосно заламує собі руки, і благає мене залишитися.

*Тут сцена, натхненна поганою грою акторів будь-якого телевізійного серіалу з поганим бюджетом, із закадровим сміхом та іншим. О, ще краще – німе кіно. Так-так, ми в чорно-білому фільмі, грає весела музичка клавішних. Він біжить за мною і махає руками, падаючи переді мною на коліна, на екрані напис:

"О, любове моя, зачекай! Немає мені прощення!"

Моя задоволена фізіономія видавлює зловтішну посмішку, я відштовхую його, пафосно простягнутою рукою з квіткою:

"Іди геть! Ти мені не потрібен!"

Він закриває долонями обличчя, і продовжує стояти на колінах:

"Адже ми так кохали одне одного!"

Я пафосно сміюся:

"Ха-ха-ха!"

Він дивиться в камеру:

"Хіба ні?!"

Я лукаво посміхаюся:

"О, любий, я кохала тебе тільки вранці, після душу і чашки міцної кави. Іноді навіть двічі поспіль."

Він витріщив очі:

"То все це була брехня?!"

Я погладила його по голові:

"Життя часом несправедливе."

Я віддаляюся з кадру, він дістає ніж і встромляє його собі в пахву.

Пафосно падає "замертво", відкинувши ноги:

"Кінець!"*.

Я подумки вклонилася глядачам, які подумки аплодують, і з задоволеною пикою зібралася до Монті. До зустрічі ще годинка-друга, і я встигну пропустити скляночку. Я сиділа на м'якому дивані темно-смарагдового кольору, виваливши ноги на стіл. По-свинськи, безпардонно, але табличка за моєю спиною свідчила:

"Місце "щочетвергових" засідань Мисливиць на Велл.

УВАГА: Викладати ноги на стіл забороняється всім відвідувачам, крім Джаклін Прайс".

Тож формально, я нічого не порушувала. Я дістала цигарки, так, я тепер знову курю. Я раптом задумалась про те, що не подбала про шляхи відступу. Адже поки його дім – уламки з попелу і недогорілих гардин, він буде тинятися у Велл. А значить я буду бачити його безпардонну пику мало не щодня. Тепер я шкодую, що не поговорила з ним тоді. Не вказала виродку місце на килимку. Але, який сенс вже про це думати?

Брендон підійшов, не так, підбіг до мене з вереском дівчини-підлітка. На ньому був симпатичний фартушок, у сумі з його улюбленим атласним метеликом було мило, йому б чепчик і був би шедевром.

– Глянь туди.

Я простежила за його поглядом і затягнувшись, прибрала сигарету з рота. Біля дальньої стіни стояв височенний худорлявий симпатичний хлопець із пухкими губами, кирпатим носом, круглими очима на викоті й густим темним волоссям.

– І хто це?

Хлопець рушив у наш бік.

– Це Вінс, – відповів Брендон.

– Хто такий Вінс? – фиркнула я, видихаючи дим.

– Твій товариш по чарці, – усміхнувся Вінс, стаючи поруч.

– Мені не потрібні товариші по чарці, – відповіла я, глянувши на нього з часткою презирства.

– Ти маєш рацію. Для початку потрібна пляшка, – він поставив на стіл пляшку пива. – Лови.

Я примружилася. Найдорожче темне пиво в барі. Німецьке. Гіркувате, але дуже ароматне. (так-так, трохи більше ніж за тридцять шість годин, я навчилася розбиратися в алкоголі).

– Гаразд, – притиснула я пляшку до себе. – Але ти мій товариш по чарці на годину. Потім у мене збори.

– Година? – здивувався він. – То я що, типу твоєї повії?

– Це дивно, бо платиш ти, – я показала йому пляшку.

Він усміхнувся.

– Тобто я твоя повія, яка сама тобі платить? Ти настільки неповторна?

– Так, чорт забирай. Тільки без перепиху в кабінці або тачці, або хоч-де –  нудить від мужиків. Годиться? – я простягнула руку.

Він потиснув мою руку.

– Ще як годиться. Від жінок мене нудить зараз не менше, ніж тебе від мужиків.

Ми обмінялися чіпкими поглядами, і він сів навпроти.

– То, як тебе звати?

– Джек Прайс.

Вінс вигнув брову.

– Півзахисник "Колорадо Репідз"? – здійняв брови він, (я навіть не знала, хто це) – О'кей, тоді я – Ґвендолін Крісті. – посміхнувся він. (Очманіти, це ж сама Брієнна Тарт з "Гри Престолів". Крута тітка і зростом підходить)

– О, перефарбувалася в темний, Ґвен? Можу я звати тебе Ґвен?

– Можеш навіть понести мій меч. – він закрив свою підступну посмішку шийкою пляшки.

– Пошляк. – фиркнула я, відпиваючи пива.

– Під мечем я мав на увазі... – підняв брови він.

– Свій член, виродку. – я штовхнула його ногою в коліно, яке виявилося значніше ближче, ніж я вважала. Блін, ось же шпала, він сидів за столом навпроти мене. А свої кілометрові ноги компактно розмістити не вийшло.

– Ну, і хто тут пошляк? – здивувався він.

Я розреготалася. Нічогенький цей Вінс.

– Не поділишся секретом?

– Яким? – здивувалась я.

– Ти, коли увійшла в бар, на тебе покосилася левова частка всіх присутніх. Поділися, чим береш?

– Змором. – гикнула я, відпиваючи.

Вінс усміхнувся. Я впевнена, це його найспокусливіша посмішка, напевно звик до того, що всі панянки відповідатимуть на навіть найдрібніші його знаки уваги. Завжди дратували красиві хлопці. Напевно, з тієї ж причини серед моїх колишніх не було хлопців з обкладинки. Були просто симпатичні або... з душею. Так, чесно кажучи, хлопці спокусливої зовнішності нерідко поводяться так, ніби всі жінки їм на одне обличчя. А як ви думаєте моє его з таким би змирилося? І взагалі... Віє від них, як не зарозумілістю (начебто немає на світі нікого гідного для них), так небезпекою, простою типовою небезпекою. Плюс, якщо і вдасться тобі захомутати красеня (ні, на 100% він буде любити тільки себе, то ніколи не вдасться), все життя будеш бачити міфічні (або навіть реальні) зради, і будеш миритися з ними. Тому що найкращі роки вже минули, крім нього тобі ніхто не потрібен, почуваєшся старою руїною, наче він твоя опорна колона, і варто його відпустити – все завалиться. А він усе життя користуватиметься успіхом, увагою, а ти плавно станеш його тінню. Тепер подумайте, чи дозволю я якомусь мудилі перетворювати моє яскраве (ні, не те) сліпуче (так, чорт забирай!) світло на тінь його самого? А дідька лисого! Краса стирається, після того, як пороки лізуть назовні. А поки вад не видно... Навіть зараз, дівчина в кутку бару смикала хвилястий локон волосся, перебираючи його пальцями і посміхалася йому, (як їй здається), найспокусливішою посмішкою. Минаючи мене. Я розумію, мій товариш по чарці, ясен хрін, не моя власність, але сам факт: ти бачиш вродливого хлопця з молодою харизматичною ефектною дівчиною (так, я такою себе вважаю, убийте мене за об'єктивну самооцінку), чи станете ви відкрито посилати йому знаки уваги? Чи все-таки подумаєте, що вони разом і засунете свої посмішки собі в зад? Дивуюся таким жінкам. Так, у цьому світі не можна жити ганчіркою, чекати слушної нагоди, бурмотіти і ходити в лахмітті, не привертаючи уваги. Це світ, де потрібно знати свою ціну (об'єктивно, зрозуміло, ясен хрін) і своїх старань. Це світ, коли сидіти і чекати суворо забороняється, потрібно піднімати свій зад, копати носом землю і кувати залізо поки гаряче. Я сама живу так, але чіпати те, на чому стоїть табличка "зарезервовано", хоч як воно мені подобалося, я не стану. Мені не дозволить самоповага. А вони? Ці Веллоподібні паршиві...

– Ну, а серйозно? Часто від тебе непритомніли? Або, не знаю, вірші писали? Купували випити? – питав Вінс, посміхаючись.

– Так, дай пригадаю... колись я летіла додому після школи, і покуривши цигарок, забула про запобіжні заходи від мами...

– Жорстка в тебе мама?

– Гітлер у спідниці за коліно і черевиках Маноло Бланік, що стоять шпилькою на яремній впадині мого тата.

– Зрозуміло. Продовжуй.

– Загалом я забула взяти із собою свій стандартний набір – жуйку, парфуми, серветки та резиночку для волосся. І довелося задовольнятися парфумами друга, який зі мною курив.

– Друга? Це був твій хлопець?

Проникливий, як чорт.

– Це був мій хлопець, – зітхнула я, * це був Генрі, ми зустрічалися два з половиною тижні, він любив колу, і коли ми цілувалися, він не знав, куди подіти язик. Не хлопчик, а бідося*. – Загалом він дав мені напахтитися його парфумами. Навіщо вони йому з собою не знаю, але в той час всі хлопці починали духатись чимось крім батьківського засобу після гоління. * тут я згадала першого "Один вдома" * Загалом, напшикалась я цим і сіла в автобус. А був задушливий червень, і автобус був забитий під зав'язку. От тоді, від мене непритомніли не тільки чоловіки.

Вінс скрегітливо захихотів.

– Тебе облупили? – припустив він.

– Гірше. Позбавили кишенькових на два тижні. Батько провів тираду про те, що дівчаткам курити не можна і я його соромлю.

– Сумно.

– Вірш знайшла один. Ще з першого класу середньої школи. Записаний мною під диктовку і підписаний хлопчиком, який мені подобався. Чому вірш про себе я писала особисто, не пам'ятаю. Але пам'ятаю, що тоді був дуже модний реп із жіночим вокалом у приспіві. Ми хотіли створити гурт, і це був його перший трек.

– Ну, нічого собі. Тобі хотіли трек присвятити.

– Ага. Пам'ятаю той хлопчик мені подобався, навіть дуже. А от я йому, не особливо. Я середню школу себе взагалі некрасивою вважала. А потім прийшла старша, косметика, перші хлопці, і стало якось насрати. Будь хоч тричі вродливою, тобі все одно віддадуть перевагу комусь кращому.

Вінс підібгав губи, видихаючи дим через ніс. Відразу ясно, йому ця тема далека.

– Так, що ще залишилося? О, так. Купували випити. По суті ти перший, чиє частування я п'ю. І то від того, що пляшка була закрита. Мені кілька разів намагалися підсунути коктейль, ті хлопці, які сидять, розвалившись на диванах і пропалюють тобі спину поглядами. А потім купують коктейль, ще один, ще, в останній щось підмішують і бум, ти прокидаєшся в чужій квартирі без найменшого уявлення, як це сталося. І не дивись на мене так, я не потрапляла в такі ситуації, просто кіно надивилася.

Я, блиснувши очима, відпила.

– Загалом, поставила б я за мету стати серцеїдкою – померла б із голоду. – розсміялась я.

– У сенсі?

– Каламбур, Вінсе, не чув? Господи, читай книжки! – стукнула долонею по столу я.

– А як щодо хлопця?

– Ми ж наче домовлялись ні слова про це?

– Мені просто цікаво, він закінчений виродок, чи ти насправді не таке сонечко, яким здаєшся?

Я розреготалась.

– Зустрічались п'ять років. Зрадив з начальницею, обрюхатив її і втік, вчора піймала його з язиком у роті сусідки. Тобі таке, мабуть, і не снилось. – підморгнула я.

– Ясно, – зітхнув він. – Отже, виродок, ну а з приводу не снилося... я зі своєю... з Мелісою зустрічався три з половиною роки. Так що не повністю, але розумію, про що ти.

Він трохи знітився. Зрозуміло, Меліса – болюча тема.

– Та й пішли вони, ці колишні. – підсумувала я і закинула пляшку.

– Звучить, як тост.

– Але навіть зі товаришем по чарці, якого буквально пікапить весь бар, я п'ю на самоті.

– Пробач. Я виправлюся.

Він усміхнувся мені, підводячи пляшку шийкою до мене, я відповіла тим самим, коли почувся глухий стукіт пляшок, ми випили. Година минула швидко. І ось він, час незручного прощання. Ну, знаєте, коли людина для вас нова, а ви так непогано поспілкувались, і ти хочеш її обійняти або обмінятися контактами, але не знаєш, як вона поведеться з тобою. І чи потрібно йому це. Ну, ні, будь-яка в барі буде сраку рвати, щоб отримати його хоча б на ніч. Мені це ні до чого. Мої люди мене завжди знайдуть. Він встав.

– Гаразд... е... був радий поговорити...

– Так. Взаємно, – я продовжувала сидіти в тій самій позі, і просто глянула на нього коротким привітним поглядом. – Дякую за пиво.

Він усміхнувся.

– Ну... бувай, – боязко попрощався він.

Ні, ну ви гляньте, він чекає, що я йому на шию кинуся чи що?

– Бувай,– відповіла я, відпивши залишки з пляшки.

Він зробив крок уперед. Частина мене, звісно, засмутилася, не сперечаюся. Ненавиджу свою прихильність, я вмію поріднитися з людиною, яку вперше бачу, хвилин за 15 спілкування. І варто їй забратися так само швидко, як вона і з'явилася, я починаю себе ненавидіти. Я фиркнула, злячись на себе, і відсунула пляшку. Закурити чи що? Я затиснула губами цигарку і тільки прицілилася підпалити її напівіржавою Зіппо, як тінь, що раптово вигулькнула поруч, злякала мене.

– Так, гаразд, я зазвичай так не роблю... – сказав Вінс, злегка захекавшись, я підскочила і ледве не впала зі стільця, він насупився. – Я тебе налякав?

– Кретиноїде, я на собі мало футболку не підпалила!

– Епатажний прикид би вийшов. – просяяв він.

– Так, я епатаж у плоті, бляха! – сказала я, кинувши запальничку на стіл. – Чого хотів?

Усередині я раділа, але образ вічно роздратованої самовпевненої тварюки мені був до лиця. Не регочи, я справді у це вірила.

– Так, я хотів запитати...

Він застиг, дивлячись в одну точку. Я підкурила нарешті, і затягнувшись втупилася на нього.

– Це саме те, що ти хотів запитати? – підняла брову я.

– Та, вибач, у тебе просто браслет, як у Мелісси, я...

Я глянула на тонкий браслет із біжутерії, я не знімала його дві доби. Він складно застібається, сама ніколи не могла впоратися з маленьким сріблястим замочком. Того ранку його застібав Енді. Він любив цілувати мені руку, коли застібав його. Того ранку він вчинив так само, а через чотири з половиною години лизався з Велл. На очі навернулися сльози. Я закусила зубами сигарету, рвонула браслет, і він, на секунду впиваючись у моє вузьке зап'ястя, порвався. Я кинула тонкий розірваний ланцюжок на стіл.

–Все.– сказала я, перехопивши сигарету, що була в роті минулу секунду, дим розлетівся навколо обличчя і волосся, щипаючи очі.

Він розширив очі. Боже, він і так лупатий, а якщо витріщити їх, то очі просто виваляться. Я втупилася на нього.

–О, прошу, не роби так, мені хочеться поставити під твоє обличчя кошик, бо твої оченята котитимуться брудною підлогою бару.

Він розреготався, кілька відвідувачів обернулися на нас.

–Загалом, я хотів запитати, ти є десь у мережах? Може, поспілкуватися можна? Мені останнім часом потрібен, ну знаєш, товариш по чарці.

– Я дам тобі свій номер.

Соцсмітники це не моє. Якщо років десять тому там і було що робити, то з появою фронтових камер люди стали ще більш зациклені на власних пиках. Так, що я ненавиджу це. Ці перегони за переглядами і лайками та іншою хернею. Невже людина настільки невпевнена в собі, що їй потрібне вічне підтвердження, що вона гарна, або успішна? Так, вгадали, я просто погано виходжу на фото. Бінго. Купи собі слона, о, здогадливе дівчисько. Смішно тобі? У мене є найкраща випивка в усьому Орегоні, і що на це скажеш? А? Кому там тепер смішно?

Я вбила свій номер у його мобільний. Він усміхнувся мені і, попрощавшись, пішов. Я обіцяла собі не дивитися йому вслід. Але він і сам обернувся. Ми послали одне одному ангельські усмішки і повернулися до колишніх справ. Нерозумно виглядаємо, це так. А з дівчатами ми маємо ще кращий вигляд. Чергові нещасні зібралися в Монті, щоб напитися з нагоди. А нагода, власне, хороша? Вінс відійшов, і його тут же змінила Лів. Потім прийшла Ві, темніша за хмару. Вона випила дві склянки ром–коли (я сьогодні просто дуже щедра сестра, відьма подобрішала і таке інше), і стала веселішою.

– І ти знаєш, що мене бісить найбільше? – запитувала я, облизуючи кислий від соку лимона палець. – Що такі, як Велл, такі, як ця дурепа, які чекають "одного і на все життя", будуть особливими для кожного, бляха, мужика. Кожен хоче її. А за що? За посередню зовнішність? За високий зріст, і не дуже делікатну фігуру, за що? За те, що вона мовчки посміхається і клацає в телефоні? За те, що вішається на шию варто їй краплю випити? За відсутність і тіні інтелекту в погляді? Ну, за що? Господи, чому хлопці, які на всю сурмлять про те, що мозок завжди залишиться найважливішою перевагою після краси, обирають ось це?

– Люба... – погладила мене Лів.

– Він же їй навіть не потрібен!

Господи, моя емоційність мене вб'є, коли я говорю про щось, вічно говорю у фарбах, наче психопатка. Голова болить, наче я вже нажерлася і прокинулася вранці. Ві витріщала очі, і хитаючи головою осушувала свої склянки.

– Чхати вона на нього хотіла, так, іноді приходила до нас у будинок просто пофліртувати з ним, але він їй навіть не подобається.

Я згадала дещо з нашого фонду цитат:

" – Мені подобається твій хлопець, він кумедний. І так на мене поглядає..."

Але ж це був дзвіночок. А я не помітила.

– А й чорт із тобою! – махнула рукою я. – З мене вистачить. І з нього теж.

– Так легко здалася? – протягла Ві.

– Легко? Можливо. Але зате йому йти нікуди, – я засміялася і осушила чарку.

– Тобто як? – запитала Лів.

– Ну... як у "Ганяючи на палаючих шинах "*, – я розреготалася, він ненавидів творчість Джека Вайта, а я весь час змінювала йому сигнал дзвінка на Fell in love with a girl. Виродок, як можна не любити Білі Смужки? І взагалі, за Джека і двір... ну, гаразд.

*Дослівно в пісні гурту Dead Weather – Rоlling in on a burning tire, є слова: "Ганяючи на палаючих шинах, ти підпалиш мій будинок, просто щоб показати – ти була там." Трясця, чому я влаштувала підпал не під цю пісню? Символічно до оскоми.*

– Ти, що? – не зрозуміла Лів.

– Очманіти... вона спалила його хату, – здивувалася Ві. – Я думала, ти на таке не здатна.

– Іди до біса, Ві, – відмахнулася я.

– Я тобою захоплююся. Конкретно в цьому випадку.

– Обережніше, юна леді. Не кусай руку, що купує тобі випити.

– Ну, так. З огляду на те що випити поки що купую тобі я... – почала Лів.

– Закрийся, – я махнула рукою, закинувши стопку.

– Ти справді це зробила? – насторожено запитала Лів.

– А ти справді думаєш, він не заслужив? – кривлячись від рідини, що щойно опустилася в шлунок, запитала я.

Лів опустила очі.

– А, так значить? – підвищила голос я й озлоблено глянула на неї.

– Він неправий. Так. Але, Джек, ти простим мордобоєм не могла обійтися? Навіщо людині будинок руйнувати? Адже це підсудна справа. Тебе можуть посадити за ґрати, або змусити виплачувати нечувані штрафи...

– Можуть. Якщо ти підеш і мене здаси. Підеш? А, міс закон і порядок?

– Ти помиляєшся, – спробувала втихомирити вона мене.

О, цей всезнаючий тон. Старша за мене на якихось три роки, досі виїдає спершу крем в орео, і тільки потім печиво, а вважає себе ледь не наймудрішою серед нас. Просто, бляха, всебічно розвинена особистість, про що не заїкнися, все знає, все пробувала, у всьому розбирається. (ні, але хто перевірятиме?)

– Ось він, голос розуму, –фиркнула я. – Я і без тебе знаю, що вчинила неправильно. Але йому татусь нову халупу купить, він і на цю не сам заробив, тож не пропаде. Він не просто лизався з Велл, Лів. Він...

– Що?

– Він переспав із начальницею, і вона від нього залетіла. Я знайшла повідомлення про здачу аліментів. Бог його знає скількох жінок він ще вклав...

– Боже... це, безсумнівно, жахливо, Джекі, але... палити будинок?

– А щоб зробила ти? А? Ти б просто жила з цим? Тобі б не хотілося, не знаю, поквитатися? Він зрадив мене після п'яти років. П'яти, Лів. Наскільки пам'ятаю... *незважаючи на те, що Лів інколи вдає з себе професіонала в усьому на світі, і я дуже це в ній не люблю, тут я просто була зобов'язана заткнутися, або ужратися, або знепритомніти, зробити що завгодно, але не казати те, що крутилося тоді на моєму п'яному язиці. Але ні. На жаль.*

– У тебе ніколи не було стосунків довше року. Ти не знаєш, як вчинила б сама на моєму місці. Тож не давай мені поради, не знаючи, як це – зустрічатися з...

Лів похитнулася, як від удару. В її очах застигла образа.

– Не знаю, як воно, що? А? Зустрічатися з кимось, хто тебе кохає? Кимось, кому ти потрібна? Або зустрічатися з кимось понад рік? Ти думаєш, я цього не хочу? Я півтора року намагаюся завагітніти від донора, Джек. Хіба це не відчай? А ти розповідаєш мені, що я необ'єктивно оцінюю твій кримінал щодо колишнього, просто через відсутність досвіду? – вона встала.– Я думаю, мені вже час.

Вона встала і рушила до дверей. Крикнути б у спину, щоб повернулася, вибачитися, але ні. Момент згаяно. Я важко впала на диван.

– Ось у цей момент, ти маєш зрозуміти, що в тебе нікого не лишилося, – зловтішно підмітила Ві.

*Чомусь коли вона це сказала, я згадала цитатку задоволеного своїми капостями ведмедика Маллоя з "Бріклберрі": "Ось таке я гівно–о. "*.

Я вирішила не церемонитися, тож схопила її за строкаті коси і притиснула до столу, вона ковтнула повітря ротом і смикнула руками, намагаючись вивільнитися. Але я запустила кігті в шкіру її голови, і, якщо вона рипнеться, я залишу собі на пам'ять жмут райдужних патл.

– Слухай сюди, паршивко, це в тебе крім мене нікого на світі немає, запам'ятай це. – понизивши голос хрипіла їй у вухо я, від мого подиху волосся навколо проколотого від мочки до скроні вуха розліталося в різні боки. – А мені спиногриз на кшталт тебе, що проїдає пліш, не потрібен. Лів більше моя подруга, ніж твоя, ти сприймалася їй лише як причіп до мене. І з Лів я помирюся, будь спокійна. А ти вали, поки я не вирішила тебе покарати за роки зіпсованих нервів. Пішла геть!

Я різко обсмикнула руку. Вона з повними від сліз гніву очима, потерла голову біля коріння волосся. Вона витріщалася на мене цим поглядом, дитини, що розлючена на матір, а я відпиваючи зі склянки кинула:

– Щось ригнеш наостанок чи забула, де двері?

– Ти сьогодні вирішила всіх від себе відштовхнути? – запитала Ві. – Так і справді можна залишитися самій.

– Я відповідаю тобі, так само як ти мені. – я втупилася на неї, примруживши очі в нападі гніву. – Неприємно? То задумайся. А тепер вали. Я не пропаду.

Ві рішуче (як їй здавалося), рушила геть. Насправді ноги як сірники, стоптані кросівки, її б підгодувати і одягнути, була б мила дівчина. Але ні. Вона спинилась і повернулась, глянувши на мене. Зараз ляпне що їй соромно бути зі мною в спорідненості.

– Я ніколи не була тобі потрібна... – крикнула вона, пара столиків на неї втупилися. – Тож, тепер і ти мені ні до чого!

Я помахала їй ручкою.

– Розкажи це своєму ідіоту. Упевнена, він тобі і психолог на пів ставки. За пакетик порошку працювати згоден.

Я повернулася додому близько першої години. Так, усе супер. Нащо мені хтось? Я в цілковитому порядку. І першу годину, я справді так думала. А потім... потім я почала тверезіти. І все з лайняного стало в рази лайнянішим. Хотілося плакати. Принадність моїх пізніх повернень у будинок у тому, що я не перетинаюся з Велл. І вже тим більше не перетинаюся з Енді. Я прокручувала в голові мільйон варіантів, як ми одночасно відчиняємо двері квартир і застрягаємо в незручній позі на кілька секунд, витріщаючись одне на одного. Не знаючи, що сказати, а потім я, здолавши незручну паузу, зачиняю двері і йду. Уранці я поїхала в коледж. Пробувши там знову чотири з половиною години, я поїхала додому. Потрібно написати Лів, але я відкладала це на потім, вигадуючи собі нові й нові справи, ось, зараз приберуся і зателефоную, потім виперу і зателефоную, зроблю завдання і зателефоную, доп'ю це пиво і зателефоную, дослухаю пісню і зателефоную, і так далі. Дзвонити я зібралася вже о дев'ятій. Раптом спить? У чаті писати не хотіла, Побачить, почне зловтішатися, краще особисто. Але чому мені так незручно? Тому що херню зморозила? Знаю. Я була зла і трохи п'яна, от і наговорила з дуру. Самій від себе огидно. Я важко зітхнула. Напевно, потрібно просто добре поспати, і зателефонувати. Коли я засинала, мені знову наснився сон, який мучить мене скільки себе пам'ятаю. У ньому не відбувається нічого конкретного, тільки холодна застояна вода, яка пече в легенях і сльозяться очі. Міцні руки, що тримають мої шию і ноги, і всепоглинальний шепіт. Шепіт, який, незважаючи на ключову його роль у моєму утопленні,  розібрати було несила. Вранці, я проспала на роботу. Не встигла поснідати, розсердилася остаточно. Встигла забігти кинути речі на робоче місце і рвонула за кавою, кав'ярня була недалеко від офісу, кава там не дуже, але на голодний шлунок і вовна – сир.

*І !АХТУНГ! це фігура мови. Джек Прайс попереджає: НЕ ТРЕБА БІГТИ І КУШТУВАТИ ВОВНУ НА СМАК!!!1 НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ЖИТТЯ І ЗДОРОВ'Я.*

Я вбігла в кав'ярню, і вперлась в спину чоловіка. Черга від стійки з двома баристами до дверей йшла майже впритул. Та, щоб вам! Ви вдома кави напитися не могли? Ну, що за звичка приходити вранці в кав'ярню за паперовим стаканчиком із кришкою? Я стояла кілька хвилин, потім психонула, підсунула, зачепивши ногою в черевику на підборах, стілець із найближчого столика, і сіла на нього, просто біля мужика. Коли черга просувалася, я не втрачала моменту люто прокатати ніжки стільця по кахлю, видаючи мерзенний скрегіт. Один із відвідувачів подивився на мене невдоволено, що, чоловіче, кава в горло не лізе? Ось, подавіться ще й моїм презирством, у комплекті до вашого імбирного лате, чайові кладіть в баночку, спасибі, гарного дня. Я дістала телефон. Ні, у мене немає важливих повідомлень або стрічки, яку можна погортати, у мене навіть мобільного інтернету немає, я просто заходжу і виходжу з галереї, гортаю свій плейлист, але обличчя в мене зараз, наче я ракету збираю. Так, знаю, я жалюгідна. Заціптесь. У кав'ярні грала пісня Chet Faker і я стримувалася, щоб не почати підспівувати. Раптово мужик, що стояв переді мною з озлобленою пикою, передав мені стаканчик кольору мокко з червоною кришкою. На кришці був стікер, підписаний розмашистим почерком :

"Не дякуй."

Я розгублено втупилася на склянку, а потім перевела погляд на стійку. Праворуч у милій червоній кепочці й фартушку стояв Вінс. Він усміхнувся і жестом показав випити вміст чашки. Я відкрила кришку. У ніс ударив запах кавового лікеру. Я відпила, терпко, гіркувато-солодко, смачно. Сюди б ще пончик із шоколадом, і я померла б щасливою. Я посміхнулася йому, підійшла, минаючи чергу, сунула в акваріум для чайових вартість кави, яку я хотіла купити. Ми зіткнулися кулаками і посміхалися одне одному з секунду, як два придурки.

Я вийшла з кав'ярні, Вінс підняв мені настрій, і до офісу я йшла із задоволеною пикою. А потім молодий кур'єр Джонас натрапив на мене, і мій шикарний сніданок у вигляді подарунка від Вінса опинився на моїй блузці.

– Зараза! – рявкнула я.

– О, боже... вибач.

– Позбав мене від виправдань, Джонасе! – я відштовхнула його і увійшла до вбиральні.

День стає дедалі краще. Я ледве дожила до обіду. Роботи не було, тож я просто змилася додому. Якщо заявиться начальство, скажу, що в мене харчове отруєння. З огляду на те що віцедиректором була Лів, мені й справді краще отруїтися. Звісно, з роботи я йшла з епік пикою, під епік трек Treat me like your mother гурту Dead Weather, і під неї ж у мене стався епік фейл. Мені здається це вже беззаперечна характеристика всього мого життя. Моя шпилька дуже вчасно вирішила відвалитися. Я спіткнулася так, що думала зарию ніс в асфальт. Але я встояла від такої сильної спокуси – стати натуральним килимком. Тож, подібно до героїні найлогічнішої казки у всесвіті (після Доктора Хто під заступництвом Стівена Моффата) – Попелюшці в тридцятиградусну спеку, я відліпила з себе туфлі й покрокувала по розпеченому асфальту залишок шляху. Це, на хвилиночку, автобусна зупинка, автобус, алея, що підходить до будинку, під'їзд, поверх. Ну, гаразд-гаразд, не співчувайте. Зовсім дивом проїжджав Монті з Брендоном і підібрали мене на зупинці. У машині грало реггі (Монті обожнює реггі), і, як мені завжди здається, після такої музики, в машині був ніби сизуватий серпанок підпаленої і виштовхнутої з дихальних шляхів травички. Вважатиму це галюнами, характерного запаху я не відчула. Хоча Монті той ще жук. Брендон белькотів про якусь вечірку, але я не дуже вникала. Сьогодні мені тільки вечірки не вистачало. Страшенно болів живіт. За весь день я і з'їла лише три ковтки кави з лікером. Увійшовши у квартиру, я помила свої шахтарські ноги і впала на ліжко, мордою в подушку. Хотілося вити. До речі, зустріла на сходах задоволену Велл, вона було почала мені щось втирати, а я... що вам сказати, я старомодна. Вихована мультиками, де справедливість має взяти гору. А кривдник зобов'язаний отримати по пиці. Ось вона й отримала. Тепер кулак саднить. Я пробурмотіла у подушку, щось не надто зрозуміле і перекрутилася на живіт. Втупилася на люстру, що обертається. Ненавиділа її, але прибирати не стала. Я дивилася на дерев'яні лопаті, і уявляла себе на одній із них, просто хочу зникнути. Перетворитися на дрібну крапку на мапі, камуфляжем, невидимкою, просто злитися. Ви маєте рацію, я одна. Абсолютно одна. Я піднялася. Це було помилкою, голова одразу ж загула. Я якраз полізла в сумку, щоб дістати пачку цигарок. Телефон задзвонив. Я прибрала локон, за вухо. Це Вінс. Чого це він?

– Так?

– Привіт, товаришу по чарці.

– Привіт. Чого хотів?

– Запитати, як тобі кава.

– Запитай у моєї блузки.

– Що трапилося?

– Кур'єр трапився.

– То ти що ж, зовсім не встигла спробувати?

– Чому ж, встигла, шкірою в основному. Справді, Вінсе, дякую. Я ціную.

Він засміявся.

– Я старався.

Я посміхнулася. Він помовчав.

– Може, накидаємось? – запропонував він.

Найкраща думка за день.

– Давай. Коли?

– Знаєш паб на шостій?

– Була там раз, з моїм орієнтиром, загублюся ще за поворотом.

– Гаразд, скажи, де тебе зустріти?

– Е... давай до центру? Мені тут недалеко.

– Гаразд. Через годину, нормально?

– Цілком.

Вийшла я з дому, переодягнувшись, узяла із собою зламаний черевик, закину в ремонт по дорозі. На мені була шкіряна куртка, джинси, інші туфлі на підборах (сподіваюся, не доведеться повертатися босоніж), чорні круглі сонцезахисні окуляри від Miu Miu і пісня Survivor – Eye Of The Tiger у навушниках. Усі пам'ятають кліп, так? Пафосна хода соліста, до якого по черзі приєднуються інші члени колективу і всі вони шурують на якийсь склад. * Спершу я думала, вони хочуть там напитись, або побитися, але ні, на складі чисто «випадково» підготовані музичні інструменти і мікрофон. 80–ті, вони такі 80–ті* Загалом я почувалася так само, поки йшла до Вінса. Пафосно, в ритм, з кислою пикою і уявляла, як до мене приєднуються такі ж пафосні хлопці. Ні, це не лікується.

Я не пам'ятаю, як дісталася додому. Але подряпини навколо замкової щілини свідчать про те, що я була як чіп, коли намагалася відкрити квартиру. Ну, на роботу я прийшла вчасно, навіть поснідала. Не знаю хто я, і що зробила з тією дівкою, що відчайдушно пускає життя по вітру, але сьогодні я просто відмінниця. Усе зробила вчасно, не втекла з роботи після обіду, у коледжі отримала відмінно за тест. В автобусі, щоправда, їхати не особливо було. Знаєте, цих придурків, що витріщаються на тебе так бридко і похабно? Начебто вони тебе не просто роздягають очима, а здирають шкіру з кісток. Такі проводжають тебе поглядом, відкрито витріщаються на твої цицьки, навіть якщо в тебе немає вирізу до колін, і ще одне, моє улюблене:

*я вийшла з автобуса і стала навпроти світлофора. "спокійно..." говорила собі я, ще 5 секунд. 4,3,2... я витріщалася на циферблат, що світився поки що червоним, і ось воно...*

Біп–Біп–Біп! – чорний фіат із двома потасканими мужиками трохи пригальмував, але не зменшив швидкість повністю поруч зі мною.

– Ей, красуне, підвезти?

Я зробила вигляд, що не почула, і ці два придурки звалили. До чого ж це мене дратує. Я зробила крок на зелений і опинилася на іншому боці вулиці. А, запитуєте: "Але, Дже–е–е–ек, ти ж на початку розповіді їздила на маши–і–іні, невже ти її розби–и–и–ила???7 Жінки не во–о–одять, все я–я–ясно!1" Все куди прозаїчніше: я не сяду за кермо, якщо мені доводилося бухати. Був випадок, коли мені доводилося їхати з п'яним водієм. Хвала богам, я доїхала. А більше я вам не скажу.

Вінс чекав мене біля магазинчика зі мотлохом на кшталт відеомагнітофонів. Він якраз докурив і посміхнувся мені. Ми пройшли кілька кварталів пафосніше нікуди під Kasmir шикарних Led Zeppelin, ловили погляди людей, посміхалися одне одному в сонцезахисних окулярах і, попри це, однаково мружилися від сонця.

– Ходімо до мене? – раптово запропонував він.– Я живу тут недалеко.

– Не особливо люблю сидіти в когось.

Це чиста правда, ніде я не почуваюся так ніяково, як у гостях. Я навіть у Лів була за весь час рази три, в той час, як вона у мене тинялася рази чотири щомісяця.

Він кивнув.

– Ну, я не збираюся тебе спокушати.

– Тобі це й не вдасться.

Він уважно глянув на мене.

– Що? Це твій найкращий погляд?

– Ти мене ображаєш, – помітив він.

– Почитай у моєму резюме, це найкраща робота, яка мені вдається.

Він розреготався.

– Серйозно, ходім. На вулиці надто спекотно для прогулянок.

– Я б пожартувала про це, але не стану.

Він усміхнувся.

– Б'юся об заклад, ти запросив мене, щоб я не боялася запросити тебе у відповідь.

– Ти мене розкусила.

Ми завернули за ріг і вийшли на ряд однакових багатоповерхівок. Увійшовши в другу після повороту, ми піднялися на передостанній поверх на скрипучому ліфті. Він відчинив квартиру і впустив мене. Перше, що я почула, це запах цигарок, старий запах, ніби дим неодноразово всмоктувався в меблі й фіранки, ось чому я ніколи не курю у квартирі. Був ще один аромат, цей вже був від кави. Ранкової, вже остиглої. Квартира була непоганою. Велика вітальня, поруч кухня, і маленька, наче комірчина спальня з величезним, майже врівень зі стінами, ліжком. Звісно, на таку шпалину, як Вінс, спробуй метражу напастися. У вітальні стояв низький диван–пуф, пара крісел–мішків, великий телевізор і сірий плед, скорчений на підлозі, поруч із волохатим килимом. Кімната була обставлена в молочно–сірих відтінках, сірі штори блекаут у сукупності зі сплутаними жалюзями на великих вікнах. Він ступив на кухню.

–Вип'єш що-небудь?

– Наче ми не за тим тут.

Я впала на диван, біля дальньої стіни на підставці стояла електрогітара.

– Граєш? – запитала я, киваючи на гітару, коли він подав мені високу склянку кривавої Мері, в якій бовталося стеблинка селери.

– Бавлюся, – знизав плечима він.

*Скромник. Гіпсон Лес Паул Стандарт... нехиленьке таке бавлення. Мої плювки на дальність проти такого роду «пустощів» просто меркнуть.*

– Тут має бути момент, коли ти хапаєш гітару і влаштовуєш круте соло?

Він розреготався.

– Зовсім ні.

Ми про щось базікали, зрідка приплітали до розмови безглузді порівняння. Я й не помітила, як за вікном посіріло, а я витріщалася перед собою, обнявши коліна руками.

– Про що ти думаєш? – запитав він мене.

– Про "лікарняні ліжка".

– Чого? – не зрозумів Вінс.

– Ну... "У мене є один друг, який лежить навпроти мене. Я не вибирала його, він не вибирав мене...", – швидко процитувала я. – Лікарняні ліжка гурту Cold War Kids. Не чув?

– Ні. Наспіваєш?

*Звісно, мені хотілося заспівати йому. Враховуючи, що мені на вухо не наступив ведмідь. Ні, я не була шикарною співачкою, не знала, як це правильно робити, але я любила співати, у мене виходило. І я рідко робила це на людях. Звичайно, я уявляла собі, як я заводжу пісню, а він підхоплює десь у заспіві, і ми жалісливо тягнемо приспів, але в житті... в житті все інакше. Тут завжди є місце сорому, жахливому почервонінню щік, сухому горлу і зірваному в найневідповідніший момент голосу. Я вирішила не ризикувати. *

Я просто похитала головою.

– Я не співаю.

Він кивнув і, відпивши пива, передав пляшку мені. З Лів я не спілкуюся вже тиждень. Зате весь тиждень проводила в компанії Вінса. Мені моторошно говорити так, але, він ніби витіснив її... Не треба на мене так витріщатися. І менше докору в хитаннях голови. Так, чудово. Я почуваюся стовідсотковою скотиною. Задоволені? Завтра ж зустрінуся з Лів. І взагалі самі такі! Вам не цікаво, як я провела цей тиждень?! А мені все одно. Я і так розповім.

*Тут має промайнути мій шалений тиждень пиятик із Вінсом. Під трек гурту A–ha – Take On Me, ну люблю я старечу музичку, вона звучить у рази крутіше за більшість сучасного лайна. Ось він, перший день, де ми стирчимо в пабі, я уявила собі картину, знаєте, коли в залі прикручується світло, люди на фоні ніби зникають, на передньому плані пара з двох людей, вони дивляться одне на одного спокусливо, потім тягнуться одне до одного... Так було й із нами, так, ми потягнулися одне до одного, відчуваючи дихання на губах, ще трішечки... Ми схилили голови й.... з реготом стерли одне одному пивні вусики. Потім мужик за стійкою поруч відригнув і розреготався, мабуть, над жартом, якого ніхто не чув. Другий день ми провели в парку. Прикиньте, ми знаємо, де розташований парк. Щоправда, біля першого ж ставка ми зробили привал і влаштували пікнік. Із запасів була тільки бутель лагера і відерце смажених крилець. У середу, якщо не помиляюся, нас запросили на вечірку громади при універі. Усе, що я пам'ятаю, це він тримав мені ноги, поки я, стоячи на руках, пила пиво з кеги. У четвер ми пішли в кіно. Я дуже хотіла подивитися фільм, а йому нічим зайнятися було. Через нього, я якщо кіно і дивилася, то ніхріна не пам'ятаю, бо ми, що? Правильно, накидалися, як два лошки. П'ятниця... у п'ятницю ми не бачилися. У суботу теж. Але загалом тиждень вдався.*

Так, я чую, о голосе Бога. Так-так, пора підв'язати з цим пияцтвом. Поривалась вже зателефонувати Вінсу, попросити тайм-аут для своєї печінки, але мене завалили роботою, та й у коледжі купа справ, він і сам зник тижні на два добрих. Не знаю, як так вийшло, але ми ні списувалися, ні бачилися. Це було навіть трохи прикро. Я розібралася зі справами і вже була б не проти підбухнути. У п'ятницю я сиділа на балконі, дочитувала останній звіт і допивала останній келих червоного, коли мені зателефонував Брендон.

– Так?

– Привіт, лялечко. Зайнята?

– Зовсім ні! – я відкинула папку зі звітом, ніби в неї хтось купу наклав.

– Вільна сьогодні о дев'ятій?

Я встала глянути в дзеркало.

– В принципі, так.

– Тоді приходь до Монті. Влаштовуємо вечірку.

– На честь чого?

– На честь мого від'їзду.

– Хто буде?

– Там усі мої.

– Блакитної крові, тобто?

– Саме так. Так, що нікого не знаєш, але я покликав для тебе Вінса.

Дивний трепет наповнив моє тіло, коли Брендон назвав його ім'я. На кшталт того хвилювання, коли так чогось чекаєш, що в момент, коли це з'являється, ти відмовляєшся, посилаючись на неготовність. Але з Брендоном відмазки не котили. Я набрала Лів і залишила їй повідомлення.

– Лів, привіт. Загалом, вибач мені, неправа, атата мені і таке інше. Я тебе люблю. Вранці наберу.

Я швиденько зібралася і вийшла. Брендон, у рожевому капелюсі ковбоя з блискітками зустрів мене біля входу.

– Привіт, лялечко, як тобі я тобі?

– Прямо Гага в альбомі Джоан.

Брендон був задоволений.

– Негідниця. Ну давай, застрибуй.

Музика гриміла, біля будинку скупчився добрий десяток машин.

– Дивлюсь, вечірка в розпалі?

– О, так. Проходь.

Я увійшла в будинок і, протискуючись повз танцюючих, пішла шукати бар. Переді мною виріс Вінс, він широко мені посміхнувся.

– Привіт.

– Боже, я думала, ти помер.

– Так? – здивувався Вінс. – Ти сумувала?

– Гірше. Я викрала твій прах.

Він усміхнувся і взяв мою руку.

– Тепер до тебе дійшло, що він не мій?

– Еге ж, то я змила в унітаз чужого родича.

– То ось, як ти сумувала? – хихотів він.

Чим мені імпонує Вінс, так це тим, що ми можемо говорити про виняткову дурню так, ніби це щира правда. Просто імпровізація, побудована на крутій взаємодії між нами обома. Це було приємно.

– Ходімо, пригощу тебе випивкою. І ти не привіталася.

– А, так, привіт, пухкий ротику, – *я не пам'ятаю звідки взялося це прізвисько, але після тижня пияцтва він так підписаний у моєму телефоні.*

Ми почали напиватися вже за інерцією. Перший тост, другий, третій, п'ятий. Потім пам'ятаю не дуже, але пам'ятаю, що танцювали. Я була на столику, і прикиньте, стоячи на столі, я була тільки на пів голови вища за Вінса. Ото шпала. Він обійняв мене і стягнув зі столу. Наші обличчя були на одному рівні, але ноги мої не торкалися підлоги. Потім він посадив мене собі на спину. Ми так пересувалися будинком, а потім... потім Вінса почало нудити, і його знудило, прямо, коли я була на його спині. Мене хитнуло вперед. І я сховала обличчя за його шиєю. Коли він закінчив, схопив із найближчого столу склянку і випив вміст. А потім поставив мене на ноги і з щенячими оченятами втупився на мене.

– Боже, пробач... мені так шкода.

– Скажімо так, добре, що я встигла потримати собі волосся.

Він сором'язливо посміхнувся.

– Ходімо, – я обняла його за талію. – Тебе треба погодувати.

Ми зжерли дві великі піци і знову нажерлися до зелених чортиків. Загалом вечірка пройшла рівно. За винятком того, що більша частина (включно з нами) відмовилася йти додому і залишилася на ніч. Здавалося б, моє життя котиться в пекло, мені двадцять років, я сяк-так зводжу кінці з кінцями, мій хлопець спить із проклятою Веллою і бог ще знає з ким, моя найкраща подруга на мене образилася, я напиваюся до напівнепритомного стану з хлопцем, якого майже не знаю, але який мені (чорт би його забрав) подобається. І ось я прокидаюся чортзна-звідки, обійнявшись зі справжнісіньким геєм сучасності (після Елтона, мабуть), на мені тільки бісів ліфчик і шорти, які на мене великі, на мені чужі сонцезахисні окуляри, жодного грама косметики, і цигарка, взята зі столу на кухні. Але це, чорт забирай, не заважає мені з фізією господині світу шурувати по чужому будинку. І мені начхати, що я не на підборах, начхати, що я в чужому домі, начхати, що я зараз лусну від того, як сильно хочеться пісяти, але я йду під пісню, якій більше десяти років, в окулярах, настільки темних, що ні чорта не бачу, але знаєте, що? По-моєму, пора вже звикнути, що найкраще, що я вмію, це крокувати від стегна кілометровим кроком, з пафосною пикою, під епічний трек. І сьогодні це The Virgins з піснею One Week of Danger.

*Я йшла, випускаючи цівку диму, і уявляла себе в сповільненій зйомці, така крута, що впісятися можна (при тому буквально), але як би не так, варто було мені пройти ще пару кроків, як двері ближньої кімнати відчинилися прямо на мені. Окуляри перекосилися на обличчі, цигарка впала на килим, мене відкинуло до стіни, і телефон із навушниками шубовснувся на босу ногу. Ну, ось, я в позі постера, стою приліплена до стіни. Образ фатальної жінки розбитий на друзки (нічого, склеїмо). Але зате я насилу знайшла вбиральню. *

На кухні курив Вінс. З його волосся, схоже, звили гніздо. Обличчя трохи набрякле, він був сонним і топлес. Худий, широкоплечий і з волохатими пахвами. Мене пересмикнуло. Я сяк-так привела себе до ладу у ванній, прополоскала рот, спробувала почистити зуби, набравши до рота зубної пасти, пригладила водою волосся, у сушарці валялася чиясь сорочка, я її напнула, зав'язавши на талії, і вийшла.

– Чувак, ти пам'ятаєш, що вчора було? – не вітаючись запитала я.

Вінс перевів на мене погляд і похитав головою, простягаючи сигарету. Я перехопила її пальцями і затягнулася.

– Серйозно, я не розумію, де я. Ми однозначно не в Монті. І я прийшла сюди без взуття.

– Я тебе ніс, – засміявся він. – Ти вирубилась. Але чому ми вирішили кудись йти – не пам'ятаю.

– Потрібно розбудити Брендона, – змушуючи себе не думати, що я могла нести поки була п'яна. – Може, він пам'ятає.

– У нього виліт о п'ятій, він ще тут?

Ми дружно втупилися на циферблат мікрохвильовки. 12:02. Схоже Брендон нікуди не летить. – Усе, чого я хочу, це прийняти нормальний душ, знайти свої речі, поїсти й виспатися.

– Нехилі в тебе запити,– фиркнув Вінс.

– Маю право. У мене вдома є ящик пива і доступ до Нетфлікс.

– Звеш мене на Нетфлікс?

– Мрій. Якщо я приведу тебе до свого будинку, пухкий ротику, ти закохаєшся в мою сусідку. Після минулого випадку з колишнім хлопцем минуло небагато часу.

– Ти не до кінця оговталася?

– Радше моя самооцінка.

– Твоя сусідка НАСТІЛЬКИ гарна?

– Ризикую бути необ'єктивною. Я не вважаю її потворною, але й писаної краси не спостерігаю.

– Ну, тоді твій хлопець просто сліпий виродок.

– Колишній хлопець.

– Найкраща новина за сьогодні.

– Це ще чому?

– Ти не дала йому другого шансу. Такому придурку взагалі краще триматися якомога далі.

– Чому?

– Ну, глянь на себе, а? Ти ж вогонь.

Я смикнула сорочку.

– Хм... у такому ключі я ще про себе не думала.

– Це правда. Ти мій найкращий пивний друг.

– Взаємно чувак, – я обняла його за талію, він мене за плечі. – Пішли.

– Пиво і "Нетфлікс"?

– Пиво і "Нетфлікс". Але під Нетфлікс я маю на увазі...

– Не те, що мають на увазі під "Нетфлікс".

– Який тямущий хлопець. Але для початку мені потрібно знайти своє взуття і майку.

– І мої труси,– клацнув пальцями він і затягнувся.

– Чого?!

– Їх вкрали,– відповів Вінс. – Напишу заяву в розшук. Вони були чорні такі, у зірочку.

– Ну, то стеж краще за своїми зірочками! – підсумувала я.

Поки я шукала свої речі, левова частка тих, хто спав, зволила прокинутися, Брендон і якийсь уже дуже не традиційний хлопець допомагали прибирати. Вінс встиг відшукати свою армійську футболку (ні, він не був в армії, у нього просто футболка хакі. Він ішов до мене посміхаючись і стискаючи щось у двох долонях.

– Дивись, я хочу показати тобі дещо крихітне і дуже миле, – сказав Вінс.

– О, благаю, не змушуй мене жартувати про пеніс, – закотила очі я.

Він розкрив долоньки та показав мені хом'яка.

– Звідки в тебе хом'як?

– Джонатане Льюїсе Кларк! – крикнув приятель Брендона. – Ну ж бо назад у штани!

Він схопив хом'яка і закрив його в бананці, що тягнулася прямо над його "фаберже". Мене пересмикнуло.

– Фу, мені потрібно випити.

– Я принесу! – сказав Вінс, господи, цьому аби тільки мені за бухлом бігати, як мій вірний лакей (сподіваюся і королівський фаворит).

– Ель підійде? – крикнув він.

– Так, згодиться.

– Так, мем, – сказав Вінс, салютуючи.

– Мем? – насупилася я.

– Мем, – кивнув він. – Хочеш, я тобі честь віддам?

– Ну, віддай. Тільки не кажи потім, що я тебе збезчестила.

Він приставив руку до скроні й розреготався.

Коли я приїхала додому, почула крики в коридорі.