Екскурсія

Закотилося сонце. Поступово охолоджувалося спекотне червневе повітря. Від невеликого лісового озерця неспішно поповз туман. Ніжно огорнув перериту авіаударами землю, вирви, скалічені сосни на околицях галявини, опустив пасмо у старанно замаскований окоп до бійців ЗСУ, наче вітаючись, і неспішно полинув далі в ліс. З окопу, дослухаючись до регулярних пострілів то з одного, то з іншого доку, обережно визирнув чоловік у військовій формі і, окинувши настороженим поглядом залиту туманом місцину, легенько штовхнув свого побратима.

–Чуєш, Дубе, знову пішла…– ледь чутно прошепотів він, проводжаючи щось поглядом.

–То, що, Шамане сьогодні є шанс побачити незапланований феєрверк рашистів? – хмикнув Дуб, який намагався максимально ефективно використати шанс на відпочинок.

–Та хто його знає… – Знизав плечима чоловік, якого взагалі-то звали Василем, але за вміння напрочуд вдало «вгадувати» деякі речі, прозвали шаманом, – Знати б хто вона…

–Тобі видніше, це ж ти бачиш ту примару …

–Молода, не старше моєї доньки…– повів плечими Шаман бо, попри спеку, йому на мить стало морозно. – Втретє вже йде до них…

–То й чудово, правильний напрямок, сподіваюся хоч з косою? Гостренькою такою, щоб не трудила рук на ту рашиську погань, – проскрипів його напарник.

–Такій коса вже не потрібна…

–Ет, таки українські жінки неймовірні. Голими руками, навіть з потойбіччя, допомагають воювати…

Після опівночі з боку ворожих позицій піднялася стрілянина, ґвалт, рашисти раптом почали гатити по своїх же позиціях, а за деякий час до Шамана та його напарника, які трохи здивовано, але з відвертим задоволенням дослухалися до того карнавалу, вискочив, промчавши, як переляканий лось, напростець, російський військовий. Якимось дивом оминувши всі небезпеки, він впав просто перед бійцями ЗСУ, почав труситися, щось мугикати та божевільно крутити виряченими, наче у рака, очима.

–Падуча в нього, чи що? – критично протягнув Дуб не поспішаючи демаскуватись та полишати позицію й тримаючи на прицілі це непорозуміння.

–Та ні, більше схоже на шок, – Шаман, оцінююче поглянувши на щільну стіну туману, що огортала ліс, акуратно виповз і наблизившись до «гостя» вправно скрутив йому руки, ноги та, заклеївши рот, потягнув за собою. Той затих й, навіть, жодного разу не тріпнувся.

Значно пізніше, коли в лісі гупнуло так, що вуха позакладало, а на місці позиції ворога піднявся дуже симпатичний вогняний стовп з прекрасною шапкою диму, Шаман з побратимом більш-мент привели до тями цей недобиток «спецосерунів» і він їм, затинаючись через слово та поспішаючи, наче боявся, що не встигне виговоритися, розповів цікаву історію.

Виявляється у їх підрозділі з місяць тому почалося щось незрозуміле. Точніше не в самому підрозділі, а з рідними тих, хто воював. Спочатку повісилася дружина командира частини, після його телефонного дзвінка додому, потім батько іншого бійця вистрибнув у вікно, згодом дружина ще одного втопила у ванні дітей і перерізала собі вени. «Ваня», як звали рашиста, спочатку не звертав уваги на ті розповіді. Мало у кого які проблеми, тут би самому вижити в цьому пеклі. Перед відправкою на «спецоперацію» ніхто ж не попереджав, що це буде війна, а кількість мертвих в їх частині стрімко перевищить кількість живих. Тож в першу чергу Ваня був зайнятий тим, що намагався вижити у цій м’ясорубці, затиснений між керівництвом, якому начхати на все, окрім власної сраки, і ЗСУ, які воювали так, наче там самі суперлюди. ЗСУ він боявся до всирачки, але сьогодні знайшлося дещо, що переважило навіть цей страх.

Напередодні Ваня отримав можливість вперше за два місяці подзвонити матері. Але та, хоч і мати, йому зовсім не зраділа, а годину їздила по вухах нотаціями на тему «звільняйся й повертайся додому», та, як аргумент розповіла, що повісилася Світлана, дівчина його друга, що теж воює в Україні. Матір розказала, що тій нещасній, після отриманої від чоловіка посилки, почали снилися жахи, про Україну. І настільки реалістичні, що молода почала їхати дахом. Вона, начебто, щоночі опинялася в якомусь підвалі, де сидів натовп, голодних, поранених людей, а кутку навіть лежало кілька мерців. Нагорі гриміло й сипалося, вихід було чимось привалено, а всередині плакали голодні діти, скімлили якісь тварини, вили від болю дві поранені жінки і не давав дихати сморід від мерців. Люди гукали на допомогу, але перелякано замовкали, коли чули ззовні російську мову. Світлана довго не могла зрозуміти чому так, адже по телевізору казали, що росіяни звільняють міста і люди їм радіють. А потім, в одну з ночей їй наснилося, що вона, як найсильніша (у підвалі були переважно старі та діти) видралася у просвіт в стіні, який з’явився після чергового обстрілу. Подряпана, брудна вони просто випала на вщент зруйновану вулицю якогось міста і прямо попід будинку побачила… свого чоловіка, що діловито обшукував якийсь прострілений автомобіль з двома мерцями. Світлана хотіла кинутися до нього, от тільки коли він озирнувся, чомусь не змогла й слова вимовити, перелякано завмерши на місці. А чоловік хижо усміхнувся, в два кроки опинився поряд, спіймав її за підборіддя, оглянув, наче корову на торжищі, смикнувши до себе, старанно облапав і знайшовши поглядом лаз, з якого вона вибралася та звідки линули людські голоси… кинув туди гранату. А потім, з задоволеним виглядом потягнув свою шоковану знахідку в якийсь сарай, де сиділо ще з десяток військових.

Її ґвалтували довго, жорстоко, з моторошно-садиською вигадливістю, поодинці та по декілька чоловіків одночасно... Вона кричала, відбивалася, плакала, але на це не зважали. Лише сміялися, знущалися та били. А потім, ледь живу, її ж чоловік відтягнув за волосся в куток сараю і вистрілив в голову… Після того сну Світлана з криком прокинулася, а побачивши на столі фото свого чоловіка та любовно викладений поряд символ «z», поспіхом, розбивши вікно, викинула те все разом з масивною підставкою. Підставка, падаючи з третього поверху, вбила її брата, котрий саме повертався додому з якоїсь гулянки.

Світлану того дня забрали до божевільні, бо вона, наче одержима ридала, кричала хапалася за ножа, сахалася від фотографій та державної символіки. А за два дні у лікарні жінка повісилася. Але перед цим матір Вані встигла провідати її і вислухати, як цю історію, так і коментарі персоналу «обчиталася дурепа західної пропаганди».

Ваня висміяв матір за бажання слухати якусь божевільну і вже хотів вимикати телефон, як та раптом почала розказувати йому дивне. Вона описала вулицю одного з міст, де Ваня був кілька днів тому, його одяг, поріз на лобі (нещодавно уламком зачепило) і спитала, кого він вбив за золотий ланцюжок. І Ваня спантеличено пригадав до дрібниць якогось старого, котрому він вистрілив по ногах та покинув, бо той спробував розказати щось там про совість, зустрівши його на виході з будинку, де молодик «трохи прибарахлявся».

–Я була тим старцем, я відчувала його страх, біль, лють. Я померла в муках на тому зруйнованому подвір’ї! – раптом істерично зарепетувала мати і Ваня таки вимкнув телефон, бо несила була вже чути ту дурню. Вимкнув, проте неприємне відчуття, десь всередині полишилося.

–То це на тебе так мати вплинула, що ти побіг просто до нас здаватися з цією байкою? – хмикнув Дуб.

–Н-н-н-нєєєє. Мамка завжди була з прибабахом. Що я, дурень в таке вірити? Втік, бо поб-б-бачив…

–Кого?

–Примару… От такої, хто хочеш поб-б-біжить. Вона вийшла просто зі стіни… У світлій закривавленій сукні, з довгим розпатланим волоссям і усмішкою… Довіку не забуду ту її моторошно-задоволену усмішку… Я з переляку й ворухнутися не міг. А вона пропливала повз мене, попрямувала до старшини і скинула йому в руки телефон, що стояв на зарядці… Старшина її чомусь не побачив, зате кліпнув на телефон, задумливо взяв до рук та, набравши чийсь номер, вийшов.

Повернувся після тієї розмови він блідий, злий й сказав, що отримав наказав стріляти. І дав координати на яких стоять наші, але першого ж, хто спробував заперечити, він застрелив. Спокійно так, наче горобця збив зі паркану. І повторив команду… Більше ніхто не сперечався. Наказ почали виконувати, а я… я раптом побачив, як та примара вже стоїть поряд з іншим і протягує йому телефон. Хотів крикнути, попередити, а вона повернулася до мене… Ті моторошні чорні очі, як палахнули вогнем… Мене наче вивернуло, витрусило з тіла… Більше нічого не пам’ятаю… Оговтався аж тут, коли ви мені пику рівняли. Так зрадів, що ще живий!

–Гм, Шамане, а непогано працює твоя знайома. Може їй натякнути на ще пару потрібних точок, де не зайвим буде терміново передати такі переконливо-показові вітання русні?

–Як зайде в гості – натякну…

–Вона працює на ЗСУ?!!! – скрикнув рашист і втратив свідомість.

–Боже, яке воно недолуге. То пам'ять втрачає, то свідомість. Не дивно, що совість та мораль давно загублені, – пихкнув Дуб.

Вона прийшла до Шамана за три дні, коли він саме відчайдушно боровся зі сном в облаштованій засідці. Мить тому навколо був лише нічний ліс, а ось обдало холодом і поряд на землі вже сидить бліда дівчина у світлій сукні з розпущеним темним волоссям, яке тріпає невидимий вітер.

–Я чула, ти гукав в гості, – промовила вона тихо, задумливо дивлячись на ліс пронизаний місячними променями.

–Хто ти? – ледь видавив з себе Шаман, але не через страх, а через неймовірну тугу, сум, що хвилями розходилася від примари. Хоч сідай і ридма ридай.

–Я – звільнена, – криво посміхнулася гостя, поглянувши на Шамана своїми бездонно-чорними очима. – А вільні мають право обирати, на чиєму боці воювати. До лав ЗСУ, на жаль, таких як я, не беруть, тож довелося вирішувати це питання інакше.

–Мстишся їм?

–Так… Хоча, не впевнена, що це можна назвати помстою. Я не вбиваю, не калічу, навіть не лякаю. Я лише екскурсовод. Трішки потойбічний, проте у всіх свої недоліки. За життя водила екскурсії по Києву, жила в Бучі…

–То он де тебе…

–Так, там…

–То що ти робиш з ними?

–Я ж кажу – влаштовую екскурсії біснуватих рашистів до своїх персональних «героїв». В тіла їх жертв, у «звільнені будинки», в «ощасливлені» міста, на «постановки». Вони ж так Бучу назвали? То нехай особисто приймуть участь в цих «постановках», побачать нашими очима цю війну, переживуть, відчують. Оцінять «благородство» своїх «визволителів». У мене на цій стороні знайшлося багато добровольців, які палають бажанням поділитися враженнями. Ціла турагенція загублених душ – вистачить на всі родини загарбників. Тим паче, що над програмою ламати голову не доводиться, її рашисти старанно пишуть самі … – дівчина піднялась, ніжно провела рукою по обпаленій корі сосни, що росла поряд зі схованкою Шамана.

–Ще б сказав їм про це хтось…– пробурмотів чоловік.

–Я не наймалася після смерті нести своїм вбивцям просвітлення, – знизала плечима примара. – Я лише забезпечу, щоб кожний постріл тут, відчули «за порєбріком». Кожний постріл, знущання, страх, біль, жах, у всій їх моторошній багатогранності, відчули родичі вбивць, дорогі їм люди, власне ті, заради кого загарбники тягнуть додому ті унітази, пральні машини, телевізори, заради кого грабують і вбивають. Не моя вина, що від таких вражень більшість їх родичів вкорочує собі віку. Я просто зрівнюю рахунок, ділюся враженнями. Українці ж щедра нація, звикли ділитися… Зерном, металом, майном… То навіщо обмежуватися лише цим?