Тиша перед дзвінком

Школа. Дев'ята двадцять ранку. Дзвінок на перерву, і вона знову намагається не плакати, зачинившись у несправній туалетній кабінці, забитій швабрами й дірявими відрами. Це вже давно перетворилося на ритуал. Схоже, що новим стануть ґулі від падіння через Давида і компанію, якщо новий вид знущань приживеться. Скільки ще так триватиме? Чому всім довкола наплювати? Скільки ще разів це має статися, щоб вона остаточно дійшла до усвідомлення, що хоче померти? Дівчина витерла очі, пальці ковзнули до пораненого чола — під шкірою щось билося, наче всередині завелося друге, зле серцебиття. Засичала в рукав светра. Двоє дівчат біля вмивальників продовжували розмовляти. Вона чекала, коли ті підуть — лише тоді наважиться вийти. Коли почула:

— Ти дістала пістолет?

— Так.

— Покажи.

Пауза. Шарудіння пакета. Заціпенівши, дівчина тихо сиділа в туалетній кабінці. Її мокрі від сліз очі висихали в той час, як вона нажахано витріщалась на матову поверхню дверей.

— Коли починаємо?

Прислухалась. Серце нудотно загупало в потилиці, коли впізнала голос. Катя Марчук. З паралельного.

— Як домовлялися — на початку другого уроку. Не знаю, скільки дістанемо, але першим ділом — Давид. Він повинен заплатити за скоєне. — Пауза. — Твій — бери.

«Пістолет» — здогадалась дівчина, судомно втягнувши ротом повітря.

Коли дівчата вийшли з туалету, її охопило тремтіння — вона не могла зрушити з місця. Однак за кілька хвилин до дзвінка дівчина змусила себе вийти — й побігла. Треба бити на сполох. Всіх попередити. Сказати, щоб забиралися геть зі школи.

Вона саме повертала до свого класу, коли відчула різкий поштовх у груди. Повалилась на підлогу. Пролунав здавлений смішок.

— За перерву так і не навчилась ходити?

Застогнавши від болю, дівчина розплющила очі. Подивилась на Давида. Усмішка невпевнено сповзла з його губ. Цікаво, що такого він побачив у її очах?

У дівчини було дві хвилини, щоб передумати. Дзвінок от-от продзвенить. Поки учні розбігалися по класах, збігали секунди. Вони продовжували дивитися одне на одного.