Ледар

Іван прийшов додому і, не роздягаючись, гепнувся на диван, аби перевести подих. Виснажливий похід до магазину, що знаходиться в кілометрі від дому, забрав останні сили. Проте мусив йти – вигляд порожнього холодильника та спустошених полиць у кухонній шафі лиш підсилювали голод, який, власне, і вигнав господаря з квартири.

«Набрав багато – на тиждень вистачить. Попереду сім безтурботних днів», – радів Іван, відчуваючи, як тіло наповнює блаженна млість. Деякий час перебував в солодкій напівсвідомості, зрештою задрімав. Марилось, що літає він по безмежжю блакитного неба верхи на кошлатій хмаринці. Легесенько пришпорив димчастого коника – той поплив швидше; ледь відхилив спину – слухняний хвилястик пригальмував; нахилився вбік – розумний друг миттєво змінив напрямок.

Накатавшись, Іван розпушив краєчок хмарки, зробив подушку, вигíдно влігся й почав вдивлятись в неосяжну небесну синь, що зачаровувала й наповнювала душу божественним умиротворенням. Кмітливе «ліжечко» відразу почало колисати – Йванко незчувся, як задрімав. Несподівано небо блиснуло, загриміло, заляпало. Хмаринка затремтіла й розчинилась – Іван стрімко почав падати, з жахом усвідомлюючи, що от-от буде сильний удар і вічна темрява...

Удар після падіння з дивану виявився несильним, але достатнім, щоб прокинутись. – Оце так сон! – вигукнув Іванко, незграбно підводячись з підлоги. – Аж з канапи звалився. Крекчучи подибав в коридор, зняв куртку (повісив на вішало), розбувся – заляпані черевики з напізасохлою багнюкою на підошві поставив на взуттєву підставку («помию завтра»), вдягнув капці й потягнув на кухню бабухату сумку з продуктами.

Гротескна обстановка, що панувала тут, вразила б навіть досвідченого квартиранта. Новенькі меблі та прилади були такими занедбаними, наче їх притягнули зі звалища. Стіни рясніли плямами, в закутках висіло павутиння. Варильну панель і духовку вкривав шар застиглої олії. Водяні розводи на поверхні раковини переходили в плісняву у її кутках. Зі зламаного змішувача, вкритого вапняним нальотом, капало на посуд, який плавав в калюжі, що утворилась через забиту залишками їжі мийку.

Іван поставив сумку й потягнув за дверцята холодильника, на яких «кривавими патьоками» запеклись три цівки (результат росплексканого борщу), і зазирнув всередину. Окрім целофанового пакету, що лежав в калюжі молока, там не було нічого. Не знайшовши ганчірки, Йванко абияк витер «озерце» пакетиком і, залишаючи молочні сліди на підлозі, жбурнув целофанку в смітник. Завантажив холодильник продуктами, виклав на шафові полички крупи, сіль та цукор і почав шукати чисту каструлю. Не знайшов... Виловив каструлину з мийки, проливши чималу порцію мутної рідини на ноги та підлогу, сполоснув, налив воду і поставив ємність на варильну поверхню. Чиркнув сірником і включив конфорку – не працює, другу – те саме. Згадав, що передні дві забилися, запалив задню, поставив каструлю на вогонь й насипав гречку. Трішки промазав – гречані крупинки покотились і склали компанію рисовим та пшеничним, що були розкидані по всій плиті. Зробив найменший вогонь і почовгав в кімнату, залишаючи на паркеті вогкі сліди. Упав на диван і почав гортати в телефоні соцмережі.

Пройшло не менше сорока хвилин, як Іван згадав за гречку. Повернувся на кухню – вода википіла, розварена каша набухла і дістала країв каструлі. Вимкнув конфорку й відшукав в «озері» мийки тарілку. Рушника не знайшов, протер посуд рукавом давно непраного гольфа й насипав кашу. Приправив гречку кетчупом, відрізав товстий кусень вареної ковбаси і з жадністю почав поглинати їжу. Через п'ять хвилин миска була порожня. Захотілось пити. Всі чашки, як і більшість посуду, плавали в раковині, а Іванові не хотілось знову мочити руки. Він взяв пивний келех, що стояв на столі, наповнив його лимонадом і залпом осушив. Налив ще, відрізав великий кусень торту і почав смакувати, запиваючи десерт солодкою газованкою. «Оце так наперся!», – простогнав Іванко. Встав, витер руки й рота об процятковану кетчупом скатертину й, залишивши стіл неприбраним, пішов спочивати. Зручно вмостився на ліжку, закрив очі і за давньою звичкою почав мріяти...

У ворота триповерхового будинку в скандинавському стилі в'їжджає чорний Майбах, що виблискує в променях яскравого літнього сонця. З автівки виходить чоловік у костюмі від «Бріоні», лаконічно дає розпорядження водієві й піднімається по високих сходах з золоченими перилами до дверей, де його зустрічає красуня-дружина.

Чоловік цей – він – Іван, точніше, Іван Петрович, власник великої компанії. Приїхав з роботи на обід і трішки перепочити. Іван Петрович поцілував дружину й увійшов до будинку. Змінив шкіряні черевики на м'якенькі вовняні капці й пройшов до ванної. Ретельно вимив руки пахучим милом, подивився в дзеркало з масивною золотою рамкою, поправив ручної роботи краватку й, задоволений собою, попрямував в напрямку зали, шлях до якої йшов через довжелезний коридор з картинами.

В центрі вітальні – дубовий стіл, що додавав легкому скандинавському стилю монолітності та усталеності, підкреслював прихильність господаря сімейним цінностям. На столі, вкритому скатертиною з зображенням гірського пейзажу, стояли парцелянові тарілки, столові прибори з сатинового срібла та бурштинового відтінку склянки.

Іван Петрович налив холодного соку зі свіжовичавлених апельсинів і, вгамувавши спрагу, почав переглядати повідомлення, якими ряснів його Telegram. На деякі швидко відповідав, декотрі пропускав, а ті, що потребували особливої уваги, відкладав на потім. До зали увійшла дружина Івана Петровича, Галина, яку він ніжно називав «Галюся». Вона несла супницю. Аромат трюфелів, яловичини, фуа-гри та м’яса блакитного омара миттєво заповнив кімнату. Галя налила суп у тарілку й поставила перед чоловіком: «Втомився, любий? Їж, поки гаряченький». Іван Петрович відклав телефон і ніжно подивився на дружину: «Дякую, Галюся». Кожна ложка дарувала незабутні враження: п'янкий аромат лоскотав ніздрі, а юшка, приправлена вишуканими інгредієнтами, приємним теплом заповнювала шлунок. «Добавочки?», – спитала Галя, коли тарілка спорожніла. «Ні, золотенька, дякую, давай друге», – млосно промовив Іван Петрович.

Дружина принесла тацю з двома тарілками. Перша містила оссобуко, друга – баклажани парміджано. Дивовижний коктейль запахів телячих гомілок, білого вина, овочів, різотто та сиру пробудив апетит з новою силою. Іван Петрович їв повільно, насолоджуючись кожним шматочком. «Добре, що я вмовив Джузеппе працювати на мене. Такі шеф-кухарі на вагу золота», – думав Іван, запиваючи страви бургундським вином 1972 року. Поруч сиділа Галя і люблячим поглядом дивилась на свого Івана – найкращого в світі чоловіка.

Раптом солодкі мрії обірвались – будинок зник. Залишилась тільки Галина, в очах якої був смуток, докір та безнадія. В її погляді Іван побачив картину трирічної давнини, як вони вирішили податись на заробітки до Польщі, щоб накопичити на власне житло. А потім він передумав, мовляв, намічається хороша робота тут, але, якщо не вигорить, відразу ж приїде. Галя поїхала сама, а він лишився вдома – в квартирі, яку вони разом знімали. З роботою нічого не вийшло, але Іван не поспішав приєднуватись до дружини. Він щоденно продивлявся сайти по працевлаштуванню, та з часом йому це набридло. Спочатку Галина питала, коли він приїде, але зрештою відмовки (занедужав, є хороші пропозиції, захворіла мама тощо) переконали жінку, що чоловік їхати не збирається. Попри все, вона продовжувала його любити й висилала гроші на житло та їжу.

Двічи на місяць Іван відвідував маму, яка мешкала неподалік. Жінка жаліла сина і, як він не відмовлявся, засовувала йому в кишеню частину своєї пенсії. В такі моменти, як і тоді, коли отримував гроші від дружини, Іван відчував, як палають від сорому щоки, і щоразу давав собі слово знайти роботу. Знов починав листати вакансії, деякі зберігав, але здебільшого не відповідав: «Перегляну пізніше, треба зважити всі "за" та "проти"».

Так тривало три роки. Три довгих роки Іван та Галя були в розлуці. Щоб не засмучуватись ще більше, Галина жодного разу не приїхала. Вона хотіла пам'ятати Івана таким, яким знала раніше – енергійним та завзятим. Він працював водієм, експедитором, збиральником меблів, завгоспом, обвалювальником м'яса, пекарем, комплектувальником – багато чого перепробував. Скрізь у Івана виходило і все йому наче подобалась, але він мріяв знайти своє покликання. Галині був до вподоби ентузіазм чоловіка, вона підтримувала його у всьому. Проте покликання він так і не знайшов, а може не розгледів.

Телефон видав знайоме «дзень!». Прийшли гроші від Галі. Іван ніяково всміхнувся і відчув такі вже буденні для нього докори сумління. «Треба їхати до дружини. Як там вона одна в чужій країні?», – промайнула думка. Згодом на Telegram прийшло повідомлення: «Здрастуй, Іван. Це мій останній переказ. Я тебе вже не чекаю. Прощавай...».

«Це колись мало статись... Але чому тепер, коли я вирішив їхати?», – промовив він задумливо. На серці було тяжко, в душі утворилась порожнеча. «Галя, зажди! Я їду. Документи готові, збираю речі!», – писав Іван, і пальці його тремтіли. Він сподівався, що дружина вкотре дасть йому шанс. Знайшов закордонний паспорт, записався в консульство на отримання візи. Минали дні та тижні, але відповіді не було. Вона навіть не переглянула повідомлення...

***

Пройшло пів року. Іван повертався від мами весь в своїх думках. Постарілий, змарнілий, худий і нещасний – йшов, не помічаючи дороги. Він давно ні про що не мріяв, нічого не жадав, нікого не хотів бачити. А найбільше не хотів видіти себе, тому ніколи не дивився в дзеркало. Своє відображення він бачив у співчуваючих поглядах перехожих.

Іван не помітив, що забрів у двір якоїсь новобудови. Як для початку весни, було тепло, на сонці – навіть спекотно. Він присів на поребрик, розстебнув вицвілий плащ, зняв кепку й поклав на асфальт тулією догори. З під'їзду шістнадцятиповерхівки вийшла спортивної фігури жінка в темних окулярах. Вона зупинилась, на секунду замислилась, дістала з сумочки гаманець й поклала в капелюха 200 гривень. Іван підняв очі і відчув, що задихається. Жінка швидко розвернулась і попрямувала до автівки, що стояла на дворовій парковці. Мла застелила Іванові очі, але він встиг побачити, як машина виїхала з двору і розчинилась серед будинків. «Галя...», – простогнав чоловік і, повільно, як падає з дерева засохлий листок, сповз на поребрик.

На заміському цвинтарі біля могили стояла згорблена жінка. Вона дивилась на довгий, встановлений горизонтально надгробок, де зліва було фото, а справа – окантовка для майбутньої світлини. «Синочку, зачекай трішки, скоро ми будемо разом», – прошепотіла жінка. Вона всміхнулась сповненою надією усмішкою, перехрестилась і пішла собі геть.