Кийлівські тигри

Весна широко крокувала по місту, непомітно перетнувши свій екватор. Сонячні промені яскраво виблискували в ранкових калюжах, в котрих, приємно воркочучи, вмивалися голуби. Білосніжний вишневий цвіт під подихом свіжого вітру кружляв вуличками міста. Олексій, зазирнувши до холодильника, помітив дещо прикре — відсутність в ньому їжі, тому вирішив сходити на закупи, а разом з тим прогулятися цього безтурботного суботнього ранку.

В той час ранки, та і загалом життя, могли бути безтурботними. То були древні дрімучі часи, коли трава була зеленіша, дерева вищі, спина ще не боліла, а війна хоч і тривала вже декілька років, але не сильно відчувалася мешканцям областей, в яких не проводилося бойових дій. Та і називалася вона «Антитерористичною операцією», чим трохи заспокоювала народ. Мовляв, то ж не війна, а «операція», так що зараз швиденько зачистять той край від терористів чи сепаратистів і все буде добре. Але швиденько не виходило. Та і насправді всі знали, що за цим стоїть сусідня країна-гній, і що даний конфлікт так швидко і просто не закінчиться, навіть ті, хто цього не визнавали. Більшість памʼятали про бої за Донецький аеропорт, розстріл колон під Іловайськом, обстріл житлових районів Маріуполя, але це все було десь далеко, а за вікном була весна, світило яскраво сонце і життя продовжувало свою невтомну ходу.

Такою ж жвавою ходою, нашвидкоруч зібравшись, Олексій вирушив до магазину. До звичайного вуличного гамору додалися співи птахів, котрі, здавалося, брали участь у дивному пісенному конкурсі й щодуху силувалися переспівати одна одну. Вгорі безмежним морем розливалася безкрая блакить неба, по котрій важкими вантажними кораблями повзли купчасті хмари. Ніздрі приємно лоскотав аромат весняного квіту, що легковажно розносився повітрям.

Біля пʼятиповерхівки часів Брежнєвського застою на лавках під широколистим горіхом розташовувався місцевий філіал «PokerStars». Себто пенсіонери тут щодня грали в «дурня». Гра досить азартна і захоплива, а тому дідугани не завжди контролювали потік своїх думок, котрий складався здебільшого з лайки, якою вони збагачували лексикон місцевих дітлахів.

Дорога до супермаркету була досить короткою, тому вже за три хвилини Олексія зустріло все внутрішнє багатство капіталістичного ладу. Очі розбігалися від вибору продукції, а голодний шлунок був готовий спожити все і у великих обʼємах. Лише гаманець своєю невеликою вагою і худорлявістю змушував шукати кольорові цінники з написом «акція». Витративши з десять хвилин на дослідження цінової політики в гастрономічному відділі, зупинив свій вибір на упаковці сосисок, невеликого шматка сиру і пакунку заморожених овочів, щоб урізноманітнити досить скудний раціон і додати до нього яскравих кольорів. Дорогою до кас захопив пів буханця хліба та, за вже сформованою звичкою, завернув у відділ алкоголю. Погода обіцяла бути сонячною і теплою, тож шанси зустріти слушну компанію, щоб ще більше прикрасити цей день, були дуже високими. Чекати довелося не довго. Одразу за поворотом до улюбленого відділу Олексій натрапив на Бориса, котрий тримав в руках дві «турбінки» — так лагідно називали пиво в пляшках обʼємом два і більше літри. Він вочевидь вагався — одна пляшка була обʼємом в два літри і з приємною ціною, інша в два з половиною літри, але трохи дорожча. Замислено свердлячи поглядом обидва напої Борис не помічав Олексія, що стовбичив позаду і з-за плеча теж вивчав вміст рук свого друга.

— Хулі тут думать? — замість привітання сказав Олексій.

— Бля! — теж замість вітання промовив Борис, від несподіванки ледь не впустивши на підлогу цінну продукцію.

— Бери два і пʼять, навіть не вагайся! — дав пораду Олексій.

— Та я от наче і сам знаю, що варто брати одразу більше, а все одно щось думаю кожного разу. Здоров був! — нарешті привітався Борис.

— Привіт, привіт! Як воно? — протягуючи долоню для рукостискання, мовив Олексій.

Борис — невисокого зросту і міцної статури молодий чоловік з кучерявим волоссям, котре проявляло свою природу, як би коротко він не стригся. Привітавшись, хлопці не приховуючи оглянули кошики один одного. Присутність йогурту, соку і солодкого печива в кошику вказувала на наявність дитини в Бориса. А от присутність «турбінки» в руці і смутку в дещо запітнілих очах вказували ще й на наявність похмілля.

— Та як, — каже Борис, — вчора кум зі своєю в гості заходили. Коротше, остання пляшка точно була зайва!

— Розумію, — Олексій співчутливо кивнув головою.

— Так а ти що?

— Та голодний, як пес, а вдома лише смуток і пустка.

— То може давай до нас? І поїмо і трохи похмелимося? — вимовляючи останні слова обличчя Бориса розтягнулося в максимально можливій для його стану посмішці, а очі зробилися по-лисячи хитрими, як у трирічної дитини, що вчинила якусь шкоду, але поки ще не понесла за це покарання.

— Пропозиція, від якої важко відмовитися! Так що, одразу по пиву, а там як карта ляже? — очі Олексія теж стали схожі на лисячі.

— Канєшно! — використовуючи місцевий діалект, мовив Борис.

На тому і порішили. До своїх продуктових наборів хлопці додали десяток курячих яєць, бо такий сніданок корисний, ситний, а найголовніше — швидкий і простий в приготуванні. Адже коли в меню з’являється алкоголь, то бажання заморочуватися з приготуванням десь зникає.

За декілька годин на невеликій кухні в Бориса хлопці вели бесіду посьорбуючи пиво з чашок для чаю. Вже не зовсім тверезим, але сповненим втіхи голосом Борис розповідав:

— Прийшов я після обіду на робоче місце, увімкнув обладнання — працюю. Тут відчуваю — будять, бля! Відкриваю очі — начальник, бляха, стоїть! Так добре, що я хоч тверезий був, бо звільнив би моментально, як Гришу «Кєкса». Той йолоп мало того, що напився на роботі, так ще й заснув у кріслі начальника і в ньому ж таки всцявся. Його тим кріслом і пиздили. Ногами теж. Ребро наче зламали, але в поліцію він не пішов, бо з його везінням і вмінням формулювати думки копи йому б ще одне поламали.

— Ото козак! — підсумував Олексій.

— І не кажи! Цікаво, як він зараз? Казали, наче на пилораму пішов працювати, так що великі шанси, що пальців на руках в нього вже немає.

— З такими працювати саме задоволення. Мені колега на роботі теж цікаву історію розповідав. Про своїх колег. Я їх не застав, бо діло було давненько. Зараз вони вже на пенсії — ветерани праці.

— Вибач, друже, я тебе перебʼю, — злегка зніяковілим голосом мовив Борис, — так сцяти хочу, що вже наче з очей крапає!

— Та звісно, мчи! Бо ще замочиш собі штани і репутацію, — з посмішкою сказав Олексій.

Поки Борис звільняв організм від зайвої рідини, Олексій згадував розказану колегою історію.

Були собі два друга — Іван і Вова. У Івана на обличчі були невеликі гиденькі вуса, як у Гітлера, тому його називали Сталін. Володимиру за роки життя чомусь нічого не придумали, тому звали просто «Григорович». Приходить якось на нічну зміну Ігор Коваль — це колега Олексія, що розповів цю історію, — заходить у вагончик, де ото вони всі переодягаються, бачить на невеликій канапі два друга, котрі безтурботно сплять валетом. Ігор поклав речі до шафи і сів на стілець поруч з маленьким столиком навпроти нашої солодкої парочки. Раптом Сталін відкриває очі і дивлячись каламутним поглядом на Ігоря каже: «Іди нахуй!». Коваль вирішив ніяк не реагувати на відверто зневажливе звернення старшого за віком колеги. Той повільно сідає на канапу і з диким виразом на обличчі повторює: «Іди нахуй!». Ігор вирішив, що йти нахуй має не він, а його пʼяний візаві, зміна котрого от-от має закінчитися. Але той колега був не з простих. Він різким рухом піднявся, але змушений був затриматися на хвильку, щоб перевести дух і уникнути запаморочення. Тієї секунди Ігор вирішив, що задля створення перешкоди перекине стіл в разі атаки кривдника. І атака була. Зірвавшись з місця Сталін стрімголов помчав, але, на Ігореве здивування, не в його сторону, а в іншу кімнату. Коваль міг лише здогадуватися, що там відбувається. Звуки були схожі на те, що хтось пиздить залізні шафки, тумбочки і інші предмети інтерʼєру ногами. Закінчилася ця какофонія так само раптово, як і розпочалася. За декілька секунд в кімнаті зʼявився Іван. Він був розжарений, страшний і досі пʼяний. «Ха! — сказав Сталін в застояне повітря вагончика, — Я йому таких піздов дав, що він більше не повернеться!». Переводить подих та із задоволеним виразом обличчя від виконаної роботи сідає на канапу. Раптом помічає здивоване лице Ігоря. «О, — каже, — а ти знав, що Григорович кізяк?». З цими словами він підсідає ближче до голови Володимира, котрий досі мирно собі спав в стані алкогольного токсикозу, і починає читати лише йому зрозумілу мораль, вправно жестикулюючи пальцями біля обличчя Григоровича. На аргументи Володимира у вигляді хропіння відповідав агресивно: «Що ти сказав, сука?». Отримавши у відповідь мовчання, продовжував читати свою пʼяну лекцію. Але тривало це досить не довго. Григорович все ж відчув, що хтось веде з ним бесіду. Розплющивши очі він промовив: «Сталін ти?», «Я!», «Іди на хуй!».

Ігор, спостерігаючи цей діалог, зрозумів, що в нього не виникає бажання всю ніч стерегти цих горе-працівників, а слухати дані дискусії і поготів. Тим паче, стало очевидним, що вперше нахуй посилав і йшов бити Іван зовсім не Ігоря, а якусь трансцендентну силу або уявного друга, що виник в його далеко і давно не тверезій голові. Коваль вийшов надвір і закурив. Побачив колегу із суміжного підрозділу і вирішив звернутися до нього за порадою. Той уважно вислухав Ігоря, трохи подумав і промовив: «Я оце переодягнувся і йду на автобус, а ти їбись з ними сам!». Коваль дуже зрадів отриманій інформації, котра була сповнена великою кількістю практичних порад, тому послав того колегу нахуй і повернувся до вагончика. На щастя, Григорович все ж таки зміг побороти силу тяжіння і вони разом з Іваном у ритмі вальсу, обтираючи паркани попливли на рейсовий автобус. Цього вечора пригод у Ігоря більше не було.

— Чому завис? — заходячи до кухні запитав Борис.

— Оце намагаюся порахувати скільки часу тебе не було, бо по відчуттях — хвилин сорок! — пожартував Олексій у відповідь.

— Та я сам в щоці. Здається, випив менше, ніж злив. Так що там за історія про колег?

— То довга розповідь. Скажу лише, що були там два професіонали, котрі вміли вдало поєднувати працю з алкоголем. А точніше, вміли виконувати роботу в стані близькому до алкогольного отруєння. Ранок у них починався з трилітрової банки самогону. Під час обіду один вже спав у мисці з гречкою, смачно втягуючи її носом. А на вечір виявлялося, що вся робота зроблена. Як і коли — ніхто не знає, але факт такий є.

— Як то кажуть: «Професіоналізм не пропʼєш!» — підсумував Борис.

— Так, але вони дуже намагалися! — поділився спостереженням Олексій.

— До речі, про «не пропʼєш». Пиво вже закінчується.

— Бачу… — тужливо протягнув Олексій, — але ж йти впадло…

— Впадло… — погодився Борис.

Хлопці понуро зазирали до своїх горнят, в котрих сумно колихалися останні ковтки цього чудесного нектару. Вони намагалися розтягнути задоволення і одночасно відтягнути невідворотне — повторний похід в магазин. Їхні роздуми про недосконалість життя раптово перервав дзвінок на телефон Бориса. Він повернув екран стільникового, щоб було видно абонента — телефонував Артем.

— Ха! — радісно вигукнув Борис. — Здається з походом у магазин питання вирішене! Алло! Доров! Та що, сидимо з Льохою, думаємо хто б оце з пивом в гості зайшов. Та в мене. Ага. Ну, візьмеш на всіх, ми віддамо. Все, чекаємо!

Щасливішого обличчя в Бориса цього дня ще не було.

— Ну так що там? — з нетерпінням у голосі запитав Олексій.

— Скоро буде. Сказав, візьме все, що треба.

З радощів друзі одним махом осушили свої філіжанки від залишків пива і пішли на балкон подихати свіжим весняним тютюном. Під будинком вздовж дороги росли різноманітні плодові дерева, що якраз досягнули апогею свого цвітіння. Було чути, що під деревами хтось грає в карти і обговорює чому ж Микола Семенович «козел». Відповідь на це запитання так і залишилася загадкою для наших друзів, бо їхню увагу привернув інший цікавий діалог. Повз дерева проходила пара похилого віку. Жінка, зупинившись і принюхуючись до аромату:

— Яка гарна вишня цього року!

— Це не вишня, це — слива! — парирує її кавалер в товстезних окулярах.

— Ти дурень сліпий! Це — вишня! — не поступається пані.

— От стара пизда, це — слива! Воно виросте, то я покажу! — завівся пан.

— Та що ти мені покажеш, ти гівно сліпе? Ти дерев не бачиш! Це вишня, я тобі кажу! Ти хоч ось це бачиш? — пані скручує дулю і тикає своєму кавалеру під носа.

— В сраку собі оту дулю засунь! — закипів дідусь. — Прийдемо наступного разу я тебе цими сливами нагодую!

Так вони й пішли, лаючись і обзиваючи одне одного різними непристойними словами. Докурюючи цигарку Олексій запитав:

— Ти ж теж бачиш, що то груша?

— Звісно! — з посмішкою відповів Борис. — Хотів би я на них подивитися наступного разу, коли вони не знайдуть тут ані вишні, ані сливи!

З-за рогу будинку, де щойно зникли двоє дендрологів, виринула знайома постать в поношеній футболці, коротких шортах і шльопанцях на босу ногу — Артем. В одній руці він ніс непрозорий пакет, в якому щось приємно хлюпотіло. Не приховуючи радість на обличчях, хлопці проводжали поглядом цей пакет, спостерігаючи, як він впевнено наближається до їхнього під’їзду. Друзі повернулися з балкона акурат перед дзвінком домофона. Борис рушив до дверей, а Олексій повернув на кухню, де дістав ще одну чашку і зайняв античну позу за столом. За декілька хвилин на кухню мовчки заходить Артем і ставить на стіл пляшку горілки. Не зволікаючи ні секунди, Олексій підіймається і дістає із шафки три чарки і з гуркотом ставляє їх перед пляшкою.

— Сервіс у вас — що треба! — усміхається Артем і починає діставати з пакету ковбасу, плавлені сирки та банку з квашеною капустою.

— А що це за атракціон небаченої щедрості? — запитує Олексій.

— Та я на одну халтурку підписався, то мені одразу аванс прислали, щоб я підготувався до роботи. От я і готуюся! — сміючись, відповідає Артем.

Ще раз звільнивши сечовий міхур від попередньої порції пива, на кухню повертається Борис. Він бачить на столі горілку і закуску, а в очах у Олексія благодать. Його обличчя теж повільно, але невпинно наповнюється ейфорією. Порівнюючи обличчя Бориса з попереднього епізоду і теперішнє, можна з впевненістю сказати, що по рівню щастя це обличчя з відривом перемагає.

— Ото тобі й на! — лишень зміг вимовити Борис.

— Що ти стоїш? Давай бігом нарізай ковбасу! — почав віддавати накази Артем.

Олексій, не чекаючи команди, спритним завченим рухом розлив горілку по чарках.

— О, оце діло! — беручи чарку в руку мовив Артем. — А то скільки я ще буду ходити тверезий, як дурень?

— Так за що хоч пʼємо? — тримаючи в одній руці ковбасу, а в іншій келих, запитав Борис.

— Та за те, щоб заєбісь!

— Щоб заєбісь! — гуртом повторили хлопці і так само синхронно випили.

Прохолодна горілка мʼяко опускалася стравоходом, а за декілька секунд натомість підіймалося приємне тепло лагідно лоскочучи горло. Очі закочувалися підсвідомо намагаючись закарбувати в памʼяті ці приємні відчуття.

Десь за годину, неприємно чавкаючи квашеною капустою, розповідає Артем:

— В мене дід в селі під вечір любив прогулятися до магазину. Звичайно, в організмі до того часу вже грамів 500 підіймали йому настрій. А там бабулі на деревʼяних лавках розповідали одна одній найсвіжіші новини й чутки.

— Це класика! У селі можна покласти асфальт, відкрити супермаркети, набудувати багатоповерхівок, але бабки на лавках нікуди не зникнуть! — вставив Олексій.

— Це точно! — погодився Артем і продовжив. — Дід діставав тютюн й забивав люльку. Казав, що тими сигаретами блядськими не накурюється. Ну і коротше, теж любив бабкам додати історій для обговорення. Каже: «Оце пішов рибу ловити на канал. Сиджу вже дві чи три години, а воно не клює і все тобі! Е-е-е, думаю, щось тут не те. На цьому місці завжди такий кльов, що я за дві години чотири мішки рибою набивав! Три клав на «лісапєда», один на плечі і бігом на базар. То до обіду вже все розпродував, бо ні у кого більше такої риби гарної не було! Колись двадцять щук витягнув і всі метри по три, то тракториста прийшлося просити, щоб дотягнув!».

— Дід красунчик, звісно, але брехун знатний! — прокоментував Борис.

— То ще фігня, ти далі послухай! — порекомендував Артем. — Отже, дід розповідає: «Але в той день ні однієї рибини! Тут раптом почали підійматися бульбашки на поверхню, потім і геть забурлила вода. Ну, думаю, це сом, точно, а в мене і підсаки на нього не має! Але ні!». Тут дід робить акторську паузу і додає: «Спливає підводний човен!». Всі баби хором: «Ніхуя собі! Господи прости!».

— І дійсно — ніхуя собі! — додає Олексій.

Артем вкинув до рота жменю капусти і жуючи продовжив:

— Дід каже їм: «Я теж здивувався. Чорний, красивий! Відкривається люк і виходить капітан у білому мундирі і налакованих білих туфлях, за ним шикуються в шеренгу дванадцять матросів в тільниках і безкозирках. Віддають честь і питають, як пропливти до сусіднього села, бо в них там якесь секретне завдання. Подробиць він мені, звісно, не розповів. Та я їм і кажу: пливіть ото прямо, на розвилці візьміть правіше, потім поворот наліво, а там і село вже. Моряки подякували, а капітан ще й тютюну трохи дав на пробу. Сказав, що то австралійський. Заскочили назад в човен і попливли собі. Сиджу собі, нюхаю той тютюн, аж раптом мене як вдарить — там же гребля, як вони її пройдуть? Розібʼються ж всі! Сів на «лісапєда» і погнав навздогін щодуху. Доїжджаю до дамби, дивлюся — вода забурлила, виринає човен, вилазить з-під води шість лап залізних і він, мов павук, обережно перелазить греблю. Перескочив на тут сторону, сховав лапи і поплив собі далі до села».

— Оце сильно! — сміючись сказав Борис.

— А ті роти пороззявляють і сидять кивають гривами. Ви, до речі, наливайте, а то теж сидите, як ті бабки обличчями торгуєте! — звернувся до товаришів Артем. — А дід продовжує насипати. Каже їм: «То ще совєцька розробка! Я такі зустрічав, як на флоті служив». Ага, на флоті, — уточнює Артем, — просидів два роки завскладом в частині в Хмельницькій області, так таку харю наїв там, як сім срак з-за кущів! Моряк, бляха!

Артем підіймає чарку і проголошує тост:

— За морфлот!

Киряє, закусує квашеною капустою і продовжує розповідь:

— А дід веде собі далі: «Я на такому не служив, брехати не буду, але в нас теж була субмарина новітньої розробки. Там були експериментальні двигуни, що могли працювати на чому завгодно! Якось закінчилася у нас солярка у Фінській затоці, так ми на двох човнах сорок ходок зробили до Таллінна і назад. А це кілометрів 30 в одну сторону. Брали тільки шпроти і бальзам. Ото прямо в двигун і засипали. Єдине, що банки відкривати приходилося. Так ми на тих шпротах ще до Мурманська дійшли, самі їх всю дорогу їли та запивали бальзамом! Я на ту рибу консервовану і досі дивитися не можу!» — розповідав їм дід. Правда, як у нього біля села фура з консервами перекинулася, то він і на собак сумки чіпляв, щоб тягнули до хати здобич. Так морда тиждень в жиру від шпротів і сардин була.

— Ото фантаст в тебе дід був! Він книжок не писав часом? — поцікавився Олексій.

— Аякже! Він в слові «хуй» три помилки робив. За нього баба все життя документи заповнювала.

— Прикро! Так світ і не дізнається про його таланти.

— А знаєте, що ще прикро? — втрутився Борис. — Що у нас випити вже немає чого.

— Біда… — протягнув Олексій.

Знову настав той неприємний момент, коли всі сумно дивляться собі у чарки і думають, як би відморозитися від походу в магазин.

— Мені знайомий якось розповідав, — першим порушив мовчанку Борис, — вони теж одного разу напилися з друзями, ну і так само алкоголь різко закінчився. Так вони мірялися прутнями, щоб визначити, хто побіжить за добавкою.

— В сенсі? — не зрозумів Артем.

— В прямому. Отак усі викладали своє багатство на стіл і в кого коротший, той і програв, — Борис з посмішкою обвів товаришів поглядом.

Запала тривожна мовчанка. У наелектризованому повітрі тісної кухні було чути, як соваються в черепних коробках звивини, намагаючись знайти вихід із ситуації.

— Гаразд, піду я, поки ви не почали займатися дурницями і псувати апетит, — вирішив проявити ініціативу Олексій.

— Він би однаково програв, — каже Борис, після того, як Олексій пішов, — ми якось в бані парилися разом, тому я так впевнено і почав ту історію про міряння.

— Ох ти хитрий жук!

— Виживає хитріший, як казав Дарвін у своїх вченнях про еволюцію!

— Та-а-а, еволюція — то хуйня! То все вигадали! — не підтримав друга Артем. — От ти коли-небуть бачив, щоб мавпа працювати почала? Примат лежить собі під пальмою і їсть банани! Працювати він ніколи не буде!

— А звідки ж тоді люди взялися? — поцікавився Борис.

— Їх іншопланетяни завезли! Вже безліч доказів по світу! І древні фрески із зображенням космонавтів і літальних апаратів, та і єгипетські піраміди чи Стоунхендж, думаєш люди самі то все зробили? Хрін там! Технологій таких немає й досі!

— Припустимо, — спокійно відповідає Борис, — а звідки взялися ті прибульці, хто їх створив?

— А вони завжди були!

— Е-е-е, це тоді не теорія, а хуйня!

— Така ж, як і еволюція, — ображено пробурмотів Артем.

Від поглиблення в суперечку про помилковість теорії еволюції і ймовірність палеоконтакту хлопців врятував Олексій, котрий досить швидко повернувся. Притягував до себе увагу новоприбулий пакет, що розбурхував уяву своїм таємничим вмістом. Впевненість була лише в одному — в наявності в ньому горілки. Все інше насправді було не таким вже й важливим на даному етапі посиденьок, але все ж не зайвим. І Олексій не підвів. Як фанат акцій в супермаркетах, він умів знайти вдалу закуску за вигідною ціною. Тому на столі зʼявилася упаковка копчених курячих крилець, на які Борис з Артемом негайно накинулися. Поки Борис розрізав упаковку, вправно орудуючи ножем, Артем, наче римський правитель в Колізеї, підняв руку з опущеним великим пальцем додолу і накреслив ним невелике коло в повітрі. Це не був наказ до страти копчених крил, хоча все до цього і йшло, це була пропозиція наповнити чарки, котру Олексій із задоволенням виконав. Деякий час товариство з апетитом хрумкотіло куркою, а Артем прихитрявся їсти двома руками — в одній тримав крило, а іншою совав до рота квашену капусту.

За деякий час, розламуючи куряче крильце в місці суглобу, Борис незвично тихим голосом каже:

— У мене дядько, Коля, ви його наче знаєте, так він служив у військах звʼязку. І от якось його відправили в штаб знайти якийсь там документ. Поки шукав той що треба, то йому на очі потрапила мапа нашого району із нанесеною на неї урядовою лінією звʼязку. Так от що привернуло його увагу — в одному районі, одразу за Кийловом, ця лінія робить великий гак, замість того, щоб йти собі прямо, як до цього. Судячи з карти, то перешкод там немає. Дядько одразу зрозумів, що там щось не чисте. Давай він, значить, розпитувати у командирів що ж там знаходиться. То йому один майор і каже: «Хлопче, не лізь в це, якщо хочеш дожити до дембеля». Дядя Коля не злякався, але його швидко перевели в інший підрозділ і до тих документів більше не пускали.

— Хм, цікаво… — пережовуючи капусту мовив Артем, — скільки разів бував в Кийлові, а такого не чув.

Кийлів — це невелике селище, котре вдало розташовується на мальовничому березі Канівського водосховища. Як стверджує Вікіпедія: «Потенціал Кийлова, як рекреаційного місця дуже великий. Ось чому, це село щороку приваблює до себе сотні приїжджих...». Наші товариші теж неодноразово були на відпочинку в цьому чудовому населеному пункті, тому ця місцевість займає окреме місце в їхніх серцях.

— Та ясно, що не чув, — продовжив розповідь Борис, — інформацію засекретили! Дядько після армії ще декілька років намагався знайти по памʼяті те місце чи хоча б якісь згадки про нього в інших документах, але все марно. То він забив хрін і не згадував аж до цього року.

— А що цього року сталося? — розливаючи горілку в чарки запитав Олексій.

— А в них колега новий на роботі зʼявився. От вони якось напилися разом і він ні з того ні з сього каже моєму дядькові: «Коля, а ти знаєш, що в Кийлові є тигри?».

— Які ще в сраку тигри? — не зрозумів Олексій.

— От мій дядько теж у нього щось схоже запитав. А той і каже: «Німецькі тигри — танки!». Тут дядя Коля і охуїв.

— Та і я теж! — ледь не похлинувшись горілкою продавив Олексій.

— Вони розговорилися і виявилося, що на весні 1943 року німці відправили під Харків ще одну танкову дивізію, але вони чомусь не доїхали і їх було вирішено надійно заховати. І вгадайте де вони їх заховали?

— Вочевидь в Кийлові, — доїдаючи капусту спробував вгадати Артем.

— Бінго! І виявилося, що на тій карті, що дядько бачив в штабі, урядова лінія звʼязку оминає як раз те місце, де німці законсервували свої танки. І це ще не все. Той дядьків колега каже, що має ту саму мапу. Каже, якийсь родич у нього в тому штабі був, то він зробив копію. Коротше, вони хочуть зібрати команду і відкопати тих тигрів!

— А дядько твій вже бачив цю мапу? — іронічно запитав Артем, і сумно зазирнув в пусту банку з під квашеної капусти.

— Ще ні, але він йому довіряє. Той колега наче надійний.

— Друже мій, це схоже на відвертий пиздіж! — надав свою оцінку Олексій.

— Та який пиздіж? — образився Борис. — Мапа ж є!

— Котру ніхто не бачив, — перебив Артем.

— Скоро побачите! Все буде! — завівся Борис. — Візьмемо металошукач, лопати, а може й екскаватор замовимо, і викопаємо їх!

— Добре, припустимо це все правда і в Кийлові законсервовані «Тигри», — намагаючись заспокоїти заведеного Бориса мовив Олексій, — то я думаю, що їх мають охороняти. Ти ж сам казав, що документи засекречені, значить військові в курсі, вірно?

— Хм, вірно. Значить від ідеї з екскаватором прийдеться відмовитися. Пішли покуримо! — запропонував Борис.

— Може б краще взагалі відмовитися від цієї дурної ідеї? — зачиняючи за собою двері на балкон, запитав Олексій. — Якщо там воєнізована охорона і тебе зі мною сприймуть за диверсантів, то хто нас тоді захистить? Скуштуємо по кулі і добрий вечір!

— Господь захистить! Він слідкує за нами! — впевнено сказав Борис.

— А де був Господь, коли Льоша «Філін» розбирав гранату у себе в гаражі? Вона так хуйнула, що його в закритому гробу ховали, а гараж ще довго не могли відмити, а потім здати, бо від уламків там такі діри лишилися, що миші пішки ходять.

— Та, може, покурити виходив? — дивлячись на важкі сірі хмари, відповів Борис.

— А ти вважаєш що Він палить? — говорячи цю фразу, Олексій підіймає вказівний палець і показово дивиться вгору.

— Ну а чому тоді півсвіту курить? — запитує Борис.

— А інша половина чому не палять? — контраргументує Олексій.

— А то, мабуть, безбожники!

З цими словами Борис підкурює собі і Олексію по сигареті. Артем не палить, тому лишився обгризати хрящі на курячих крильцях. А ще, можливо, він безбожник. Але це не точно.

Хлопці мовчки спостерігали, як вечір безапеляційно бере місто в полон, як по-малу ховає залишки денного світла за обрієм, натомість прикрашаючи крони дерев і дахи будинків помаранчевим сяйвом, як вмикає тьмяні вуличні ліхтарі, і заганяє додому дітей, котрі вже наповнилися новими словами та фразеологізмами й готові використовувати їх на практиці. Сірий тютюновий дим поволі підіймається догори, змішуючись з ароматом грушевого цвіту й вони разом розчиняються у прохолодному квітневому повітрі.

Розмову про кийлівських тигрів більше цього вечора ніхто не підіймав. Хлопці допили горілку і в чудовому настрої порозходилися по домівкам. Вимивши посуд, Борис почвалав в кімнату, де втомлено впав на диван. Намацав під подушками пульт і увімкнув телевізор. На екрані соковито-зелені джунглі, крізь які тихо пробирається величезна, але граційна статура бенгальського тигра. Він зупиняється і уважно дивиться з екрана прямо на Бориса. На морді тигра зʼявляється злостивий вищир.

— Що дивишся? В Кийлові ви теж є! — впевнено промовив Борис в звірячий вишкір.

— Гааар! — відповів йому з екрану тигр і посунув далі крізь джунглі у своїх тигрячих справах.

Далі диктор приємним тихим голосом розповідав про ареал проживання тигрів у Північній Індії, про зменшення популяції і про браконьєрів, котрі полюють на цих тварин не лише заради хутра, але й задля деяких частин тіла, з котрих роблять різні традиційні східноазійські ліки. Але Борис не чув телевізор. Йому вже снився Кийлів, де він брудний з лопатою в руках заходив до величезного бункера, а там стояли вони — німецькі «Тигри». Борис без роздумів сів в танк і завів двигун. І ось він виїхав на сонячне світло верхи на цьому апараті, а поруч його супроводжували два бенгальських тигри. Їхні жовті очі яскраво виблискували на сонці, а хутро переливалося перламутровим сяйвом. Очі ж Бориса переможно дивилися навколо. Жінки кидали домашні справи і виходили на двір, рибалки зі своїми спінінгами і підсаками живим коридором стояли вздовж берега Дніпра й дивилися на цей переможний парад. Борис бачив в їхніх очах заздрість та повагу до себе і страх перед бенгальськими тиграми. Повільною, але впевненою ходою процесія рухалася селищем. А над ними тихо і так само велично повзли поодинокі хмари по жовто-рожевому вечірньому небу. Сонце подарувало останні грайливі відблиски блакитним хвилям Дніпра та зникло за небокраєм, забравши із собою ще один день і ще одну мрію.