«Ніжність»

Якось у 6-му класі я пропустив урок з української літератури. Але будучі зразковим учнем, спитав в однокласниці домашнє завдання. Вона вирішила пожартувати і сказала, що вчителька задала написати про ніжність. «Ніжність до кого?», – уточнив я. «До жінки звісно», – промовила однокласниця, дивуючись моїй тупості.

Насправді тема була більш прозаїчна: написати про дружину Леніна – Надію Костянтинівну Крупську. Часи були ще радянські, подібні завдання нікого не дивували. 

Я довго ламав голову, але привабливий образ молоденької вчительки, що запропонувала специфічну тему, та любовний роман, який я знайшов у домашній шафі, допомогли мені впоратись зі складним завданням. В романі досить цікаво описувався епізод, коли хлопець плекав надію на взаємність і зрештою завоював серце дівчини. От і я вирішив нічого не вигадувати, лиш об'єднав надію та ніжність. Все ж таки тема твору була саме про ніжність...

Я зовсім не здивувався, коли "моя муза" першим викликала мене. Так часто буває, якщо пропускаєш урок. Підійшовши до вчительського столу, на якому чомусь стояли портрети Крупської та Леніна, я ніжно (наскільки це міг зробити учень 6-го класу), а подекуди навіть млосно, як це робили герої любовного роману, почав читати перероблений під мою тему монолог з книжки про кохання:

«Я завжди любив надію. Тому що вона дозволяла мені все: таємні побачення, ніжні обійми, пристрасті поцілунки та багато чого ще. Надія була в моїй голові і створювала мрії, народжувала фантазії, які ж сама і виконувала в лічені секунди. Я любив її невловимі чари, що вмить оживали, варто було включити сподівання, що вони реальні. Я з ніжністю згадую, як моя надія перетворювалась на прекрасну жінку, простенька спідниця якої додавала їй особливого шарму, а втомлений погляд – досвіченості в амурних справах. В своїх думках я ніжно гладив її зачесане назад шовковисте волосся, ніжно торкався її рук, ніжно дивився їй у вічі, сподіваючись побачити натяк на взаємність. Ніжність до неї я відчував кожною клітинкою свого тіла».

Я на мить перервав свій монолог і подивився на клас. Одна частина учнів ледь стримувала сміх, інша здивовано витріщилась на Крупську. «Тупі малолітки», – подумав я, –«що вони знають про кохання?» Раптом я відчув себе таким дорослим! Гордо подивився на вчительку, у якої від здивування відкрився рот та з'їхали окуляри аж на самісенький кінчик носа. Ну звісно ж вона не очікувала від свого учня такої зрілості у висловлюваннях на доволі делікатну тему. Розгублений погляд вчительки переносився то на мене, то на Надію Крупську...

«Раптом надія покинула мене», – продовжив я свою розповідь, намагаючись надати голосу драматичної інтонації. – «Як я не напружував свою уяву, жінка до якої я відчував трепетну та солодку ніжність, більше не з'являлась. Виникло відчуття, що моя надія вибрала іншого. Нехай не такого ніжного, як я, проте досвідченого та харизматичного».

Я подивився на вчительку, вона перевела погляд з Крупської на Леніна. Її окуляри зіслизнули з милого носика та впали на стіл. Клас реготав. Я відчував – щось пішло не так, але не міг зрозуміти, що саме... Вже не так впевнено і навіть трохи боязко, зиркаючи то на вчительку, то на аудиторію, я продовжив.

«Я знав, що надія легковажна й непостійна. Але щоб так швидко мене зрадити??? Така твоя подяка за мою ніжність!? Так знай же, надія: ти – вертихвістка та повія!» – злобно прогарчав я, вжившись у роль ображеного закоханого. Я не знав що означає слово «повія», але в романі воно декілька разів використовувалось і, як на мене, дуже влучно. Тому я запозичив цей термін для свого твору. «Ти повія! Ти змусила мене сподіватись, а сама віддалась іншому! Я жалкую про свою ніжність до тебе, то була моя слабкість! Я більше не буду слабким! Прощавай назавжди, моя-не моя надія!» – театрально закінчив я свій трагічний монолог.

Хвиля несамовитого реготу заповнила класну кімнату. Учні ржали як коні, яких після довгого знаходження в стійлі вивели в поле на випас. Раптом щось з гуркотом впало, змусивши всіх замовкнути. Це були портрети вождів, які по черзі звалитись на підлогу, тому що вражена моєю розповіддю вчителька, потягнула рукою скатертину. Спочатку впав Ленін, а через секунду – його Надія – Надія Крупська...