Облуда

Стрімко стрибнув донизу. Як був. У одязі. Розгрібав руками повітря поки летів. Долав відстань між схилом та блискучою студеною водою, намагався прудкіше з’єднатися, проникнути крізь вологу та дістатися тієї блідої руки.

Дівчини, яка щойно пірнула і не винирнула. Здалося вона не мала наміру більше покидати воду.

Хіба я міг пройти повз раз побачив? Знав напевно, що життя цінніше понад усе. Мій обов’язок ‒ урятувати.

Насичені водою джинси згрубіли та ускладнювали рух. Кросівки теж додавали своїх незручностей.

«Ще трішечки. Піддай. Вже майже», ‒ підбадьорював себе занурюючись.

Замулена вода різала очі та мені вдалося майже навпомацки віднайти її.

Схопив за волосся і потягнув догори. Стрімко, бо самому вже підпирало наповнити легені повітрям.

Її тіло слухняно пливло слідком, мов піддатлива ганчірка, ковзало повторюючи мій маршрут.

«Буцімто мертва. Невже не встиг», ‒ подумалося мені.

У грудях стискало все сильніше. Плоть вимагала кисню.

«Нічого. Ще трохи, а там віддихаюся», ‒ усе підбадьорював я себе. Уявляв, як вже вдома із чашкою гарячого чаю розповідатиму про ось ці пригоди.

Відблиск сонця. Нарешті! Ще пару махів руками й опинюся на повітрі. Радість у перемішку із нетерплячістю наповнили мою сутність.

Різкий ривок. З неабиякою силою щось потягнуло мене назад у глибини. Ей-бо немов я рибалка, що спіймав на гачка щось міцніше за свої снасті й самого себе. Є невеликий вибір. Подарувати здобичі снасті, або самому стати для чогось здобиччю.

«Що ж я не хочу жити? Треба урятувати хоча б самого себе», ‒ і я кидаю дівчисько в агонії дряпати нагору, а не виходить. Її волосся обвилося довкола мого зап’ястя. Я намагаюся. У голові паморочиться і сил супротивитися не лишилося. Більше нічого не тягне донизу. Напроти своїх очей бачу її очі та посмішку. Розумію, що я додому не повернуся, а вона, мабуть, і так вдома.