РУДА ПОДРУЖКА

Маринка дуже полюбляла гуляти в парку. Ця місцина колись була справжнім лісом, тож тут дерева сягали, на думку дівчинки, самого неба. А ще в парку було кілька невеличких озер, де плавали кумедні качки.

Та найбільше Маринка вподобала прогулянки, бо потоваришувала з білками. Особливо одна з них, надто жвава, руденька та невеличка, була дуже прихильною до дівчинки. Маринка добре розрізняла її поміж інших білок, бо ця була з надто пишним хвостиком. Тож дівчинка щоразу приносила з собою смаколики для подружки – смачнющі горіхи. І для качок зазвичай мала пакетик із хлібом.

У липні на день народження батьки подарували Маринці песика. Вона так довго і щиро прохала про чотирилапого друга… Що зрештою не повірила, коли з яскравої коробки на неї глипнули двоє темних ґудзичків, і цуцик виразно привітався:

– Гав!

– Який же він милий! – Маринка вже ніжно притисла до себе кудлатого друга.

Песик радісно облизував дівчинку і весело махав хвостиком.

– А яка це порода? – допитувалася Маринка.

– Це померанський шпіц, – зауважив батько Олег.

– Ой, майже помаранчевий! – засміялася дівчинка. – А можна я з ним погуляю в парку? А ще краще у дворі! Юля, Орися і Гануся точно його полюблять!

Батьки перезирнулися і мама Оля співчутливо промовила:

– У цуцика поки карантин, мусить звикнути до нової оселі, а ще треба йому зробити щеплення.

– Як це? – занепокоїлася Маринка. – Йому так само буде боляче, як і мені, коли ми були в лікаря?

Батьки знову глянули одне на одного. Мама Оля підійшла до дівчинки, присіла і обійняла. Цуцик не забарився облизати і їй руки.

– Він швидко про все забуде, доню. Ти ж старанно дбатимеш про нього?

– Авжеж! А як його звати? – поцікавилася Маринка.

– О! Це слушне запитання! – розсміявся тато Олег. – Він – твій, тож тобі й вигадувати йому кличку.

Поки Маринка міркувала, як назвати цуцика, гладячи його густу шерсть, тато кудись пішов. А коли повернувся, то витяг з величезного пакета лежак юхтового кольору.

– Юху-у! Це теж мені подарунок? – Маринка жваво вхопила обнову.

– Він замалий для тебе, – весело озвалася мама Оля, визирнувши з кухні.

– Це для цуцика, доню, – лагідно промовив тато Олег. – Кожен з нас має своє місце для сну і відпочинку. Тож і твоєму новому товаришу ми його облаштуємо. Саме тому я і придбав цей лежак юхтового кольору.

Тато заніс обнову в дитячу кімнату і поклав біля ліжка.

– Якийсь незвичний колір… Я про такий ще не чула… Але він нам з цуциком подобається! – радісно вигукнула Маринка.

Цуцик ніби зметикував, що вже має своє законне місце в помешканні і чимдуж забіг на лежак та ретельно обнюхав.

– Про колір мені розповіла продавчиня, Маринко. Юхтовий – це помаранчево-коричневий, – озвався тато Олег, з цікавістю спостерігаючи, як цуцик вивчає нову річ. – Недарма ж він померанський шпіц, майже помаранчевий.

– То я зватиму песика Юхтиком, – зметикувала дівчинка. – Юхтик! Юхтик! Ходи до мене!

Цуценя наче зрозуміло Маринку, завмерло і допитливо дивилося на неї.

– Певно, таки Юхтик! Поглянь, він озивається на кличку, – у дитячу кімнату зайшла мама Оля. – А тепер… нумо їсти святковий пиріг!

– А тортик є? – замружила одне око Маринка.

– Ох і хитруха ти, доню! Вісім років вже, а як малеча поводишся! – тато підхопив дівчинку на руки.

Цуценя миттєво відреагувало і загавкало, жваво бігаючи довкола них.

– Ого! Який захисник! Віднині він охоронятиме тебе, – татко посадив Маринку на ліжко.

Песик підбіг до ліжка і заплигав, наче хотів переконатися, що з дівчинкою все гаразд.

– Юхтик теж заробив смачний обід за вірну службу, – усміхнулася мама Оля.

– Таке мале, а таке кмітливе! – зауважив тато Олег.

Наступного тижня Маринка була заклопотана доглядом за Юхтиком, тож на прогулянки в парку часу не було. Та й мама з татом не могли погуляти з донькою, а без них Маринці поки не можна було на територію парку.

Надворі буяв урожаями серпень, тож мама Оля після роботи і на вихідних приділяла час консервації овочів, а тато Олег їй допомагав. Та коли нарешті остання банка огірків вже красувалася на підвіконні, тато покликав Маринку:

– Доню, ходімо на прогулянку! У песика сьогодні закінчився карантин, тож надягай повідок – і гайда до парку.

Дівчинка почала весело збиратися. Їй, звісно, кортіло повихвалятися Юхтиком у дворі перед подругами. Бо вони ще не бачили його, оскільки святкування дня народження напередодні припало в дитячому кафе, а не вдома. Тож Маринка дуже чекала прогулянок з песиком та дівчатками і вже хотіла попроситися у двір. Та раптом згадала:

– Мамо! Мамо! Я ж давно не бачила білочку. Треба їй віднести горішки.

– А й справді, донечко, ми геть забули про твою руду подружку, – погодилася мама і простягнула Маринці пакетик з ласощами.

На прогулянці дівчинці було незвично, бо Юхтик тягнув повідок навсібіч, а разом з ним і її. Тож добряче набігавшись, Маринка сіла на лавку.

– Зморилася, доню? Звикай! Тепер твої прогулянки з Юхтиком будуть активнішими, – тато Олег присів поруч і обійняв. – Нумо я побуду з песиком, а ти навідай білочку.

Маринка охоче схопилася і побігла до сосен, де зазвичай пригощала руду подружку. Але як гучно вона не кликала білочку, та не зʼявлялася. Дівчинка у розпачі опустила руки з горішками, аж раптом на сосні замиготіло щось руденьке.

– Агов! Білочко! Я тут! – присіла щаслива Маринка.

Почастувавши подружку, дівчинка з татом і Юхтиком повернулася додому. А згодом Маринка пішла в парк з мамою. Поки вона гуляла з Юхтиком уздовж озера, мама Оля читала на лавці книжку. Та невдовзі дівчинка прибігла зі сльозами:

– Мамо! Я годувала качок, а Юхтик вирвав повідок і втік від мене!

– Тихо-тихо, доню, ходімо пошукаємо його, – підхопилася мама.

Вдвох вони розпитували всіх, кого зустрічали, поки гукали Юхтика, та його ніхто не бачив.

– Це я винна, що він загубився, – рюмсала Маринка. – Треба було міцніше тримати повідок!

– Так, Юхтик у нас активний, – зітхнула мама Оля.

Та зненацька до них підбігла білочка. Вони саме були на тій галявині, де дівчинка зазвичай годувала її. Руда поласувала горішками, а потім поплигала по землі за соснами, на яких зазвичай її виглядала Маринка.

– Дивно! Вона не підіймається на дерево… – розгублено промовила мама Оля.

– Ходімо за нею! – дівчинка наче щось відчула.

Аж ось попереду завиднілися кущі, з яких чулося тихе скавульчання.

– Це ж наш Юхтик! Білочка привела нас до нього!

– Так, доню! Бачиш – повідок заплутався в кущах, тож наш песик не зміг далеко втекти, – промовила з полегшенням мама Оля.

Так білочка допомогла Маринці знайти песика і відтоді вони затоваришували втрьох. Щоразу, коли дівчинка приносила гостинці білочці, Юхтик підбігав до кожної сосни на галявині і весело гавкав. Згодом руда подружка спускалася поласувати горішками. А потім вона бавилася з песиком, тікаючи від нього та повертаючись.

– Такого я ще не бачив! – радісно вигукнув тато Олег. – Це якась дивина, щоб шпіц потоваришував з білкою!

– У нашої дівчинки щире серце. Це вона їх познайомила, – задоволено промовила мама Оля. – Але не баріться! Сьогодні до нас в гості приїдуть дідусь з бабусею. Вони теж хочуть познайомитися з Юхтиком!

А згодом настав вересень і Маринка знову пішла до школи. Проте на вихідних вона охоче брала на прогулянку Юхтика і йшла до парку, де на них чекала руда подружка.