Вбити Сонце

— Ох, панно, якби ж я тільки міг залишитися з вами тут назавжди!

— Боюсь, це неможливо, — прибрала я руку і подивилась на молодика, що стояв переді мною на колінах.

Він був сином Миколи Лубенського, нашого заклятого ворога. Та я не відчувала до нього ненависті. Не впевнена, що ця ненависть взагалі була у когось із моєї сім’ї. Лише сонце хотіло, аби ми воювали. Вночі ж Остромир приходив до мене, і ми могли годинами говорити з ним про все на світі.

Моя кімната була невеличка, але затишна. Підлога скрипіла під кожним кроком, а стіни були прикрашені рушниками, вишитими ще моєю прабабою. На столі горіла свічка у срібному свічнику. В кутку стояла скриня з мереживними серпанками, а під вікном — низький стіл із старим глечиком з водою.

— Ви ж знаєте, щойно з’являться перші сонячні промені — і ви сядете на коня та піднімете свого меча.

— Але повірте, панно, менше за все я хочу сідати на того клятого коня… Голубко моя, — підкрався Остромир і схопив мене за талію, поки я стояла до нього спиною, — давайте втечемо від них усіх! Це не наша з вами війна! Ми не повинні брати в цьому участі!

— Не кажіть так, — почала я вириватися з його обіймів.

Мої пальці злегка дряпали його руки, але він тільки міцніше пригортав мене до себе, ніби хотів заховати від усього світу.

— Кожен із нас має робити те, що мусить! І так буде завжди, поки світить сонце!

— Знову ви про те кляте сонце, панно? Голубко моя! — Остромир нахилився ще ближче. — Хочете — я знищу його заради вас? Тоді поїдете зі мною?

— Що ж, — різко відштовхнувши його руки, я сховалась за ширмою біля свого ліжка. — Якщо справді зможете це зробити, тоді так і бути — піду з вами, куди забажаєте.

— І навіть у дружини? — з якоюсь надією у голосі запитав Остромир. Він наблизився до ширми, але не торкнувся її, немов вагався.

Я ж замислилась... Наступне, що почула, — якесь дивне шарудіння. Визирнувши із-за ширми, зрозуміла, що його вже не було в кімнаті. Напевно, знову переліз через вікно, як завжди...

Я зітхнула і провела рукою по спинці старого стільця. Ще до того, як настане ранок, Остромир вирішив піти до місця поховання засновника роду Лубенського. Звідки я це знаю? Він сам мені про це розповів, коли ми зустрілися наступного разу. Тож я розповім вам виключно те, що розповів мені він. Це буде історія про те, як один закоханий парубок вирішив вбити сонце.

Для цього він викликав духа свого предка й від того дізнався, що всі, хто жив до нього, вже намагалися зупинити цю війну. Але прокляте світило раз за разом змушувало всіх вставати до бою. Таким було покарання двох сімей.

— Покаранням? — миттєво став серйозним Остромир. — За що? Чим ми провинилися?

— Запитай про це краще у того, хто створив сонце. Тільки він знає, як це зупинити, — відповіла примара, перш ніж зникнути.

От тільки, чому вона так швидко зникла? Остромир підняв очі на небо й зрозумів, що наближається ранок.

— Ні, тільки не це! — закричав він, намагаючись вчепитися руками в найближче дерево.

Але невідома сила знову потягла його у знайомому напрямку. За кілька секунд він уже сидів на коні й дивився на фортецю. Десь там стояв високий кам’яний будинок, у вікно якого Остромир залазив щоночі. Він добре знав уже все, що було всередині: залу з колонами, килимами й портретами предків; світлицю для молитви; погріб з арсеналом і вином. Він усе це бачив уже сотню разів… І так само сотню разів кінь ніс його вперед.

Син Миколи Лубенського. Нащадок гетьманського роду… В його руках виник меч, який він проти власної волі підняв угору і прокричав:

— Вперед!

Фортеця ніби ожила. З обох боків злетіли сигнальні сурми, і сотні воїнів рушили на приступ. Стріли сипалися з мурів, як град, а з глибини подвір’я били гармати. Остромир не чув ні зойків, ні криків — тільки дзвін мечів і тупіт коней.

Лише коли настав вечір і прокляте сонце почало ховатися, він зліз з коня. Ледве дихаючи, почав озиратися, оцінюючи результати ще одного нікому непотрібного дня. Потім глянув у бік фортеці. На мить йому здалося, що він побачив у вікні жіночий силует. Спина відразу вирівнялася, і він знову осідлав свого вірного друга.

На цей раз його шлях пролягав до Забороненого Поля. Якщо і існує сила, яка здатна так сильно ненавидіти дві сімʼї, то тільки там.

З самого дитинства Остромир чув казки про нечисту силу, яка мешкала в тому полі. За легендами, звідти ніхто ніколи не повертався… Це було місце, куди не сходить сонце. Там його випробовували, але він залишився вірним своїй обіцянці, і зрештою йому сказали, куди треба йти — до Брами Сутінку. Там живе Сивий Час — покруч, що ще памʼятає ті часи, коли Сонця ще не існувало.

Не знаючи, чи слід вірити нечистій силі, Остромир сів на коня і глянув на сумнівну компанію. Ще не так давно чугайстри кружляли довкола нього, шепочучи слова, що могли б збити з пантелику будь-кого. Вони тягнули його в темряву, заманюючи піснею. А нічники вискакували із-за дерев. Їхні очі горіли холодним вогнем. Вони намагалися вселити в парубка сумнів, нашіптуючи, що все це марно, і жодної правди у світі немає.

Русалки підступали до нього з річки, що текла крізь поле, і співали свої тихі, п’янкі пісні. Вони водили коло в темній воді, обіцяючи йому мир і спокій. Але Остромир відвертався від них, бо знав: мир без правди — це нове прокляття.

Тоді перелесники запропонували йому силу — сказали, що можуть зробити його непереможним. Їхні голоси звучали мов мед, і він відчував, як його власна рука тягнеться до їхніх примарних подарунків. Але в останню мить опустив руку.

Тільки тоді вони показали йому вузьку стежку, що вела крізь туман. Так Остромир поїхав до Брами. Їхав він повільно, бо не знав, що чекає попереду. Довкола стирчали поодинокі дерева — старі й покручені. Їхні гілки тягнулися в небо, а між ними в’ялилися шматки туману.

Шлях пролягав серед могил і забутих жертовників. Час від часу він бачив у темряві бліді відблиски — чиїсь очі, що спостерігали за ним з тиші.

Нарешті побачив Браму. Вона височіла посеред поля, як дві темні колони, що торкалися неба. Здавалося, що не збудована, а виросла прямо з землі.

Істота, що там жила, мала незвичне походження й виглядала, як крук із двома головами — одна говорить правду, друга бреше. І казали ті голови на перебій одна одній людським голосом.

— Ми знаємо, що тебе привело сюди, та ми не знаємо, як тобі допомогти.

— Ні, ми знаємо, як тобі допомогти! І навіть скажемо!

— Але тобі це ніяк не допоможе, бо то лише легенда!

— Але в кожній легенді є частина правди!

— Зачекайте, — почухав потилицю парубок, злегка знизуючи плечима. — Ви знаєте, яке саме прокляття лежить на моїй сімʼї?

— Так!

— Ні.

— Гаразд, — зітхнув Остромир і зістрибнув з коня. — А як мені звільнитися від прокляття, знаєте?

Відповідь була такою ж, що й минулого разу. Одна голова радісно вигукнула «так», а інша закотила очі й пробурчала «ні». Остромир знову застиг на місці.

Потім злегка розвів руками, сподіваючись бодай на крихту ясності. Але ніяк не міг зрозуміти, яка голова казала правду, а яка — ні. Втім, навіть якщо спосіб зняття прокляття виявиться неправдивим, що він втрачає? Лише марно витратить час! То чому б не спробувати?

— Що саме ви знаєте? Як мені перемогти Сонце?

Остромир наблизився до Брами ще на крок. Його обличчя було напруженим, а пальці тремтіли, злегка стискаючи руків’я меча.

— Його неможливо перемогти, — почала казати перша голова, повільно нахиляючись до нього. — Сонце — це світило, початок всього живого. «Вбити Сонце» означає «вбити все». Тож прийми свою долю й повертайся назад. Ти не зможеш нічого змінити!

— Зможеш! — втрутилась друга голова крука, різко вигнувши шию. — Той, хто прокляв твій рід, бажав смерті ще одній сімʼї. Він хотів, аби ви знищили один одного. Тож єдиний спосіб це зупинити — знищити самого себе раніше. Виклич сам себе на бій! Якщо переможеш, доведеш, що твоя сила волі значно сильніша за будь-яку ненависть!

— І як мені це зробити? — замислено провів Остромир рукою по підборіддю.

— Ніяк! — знову відповіла права голова, зневажливо хмикнувши. — Ніхто не буде битись сам із собою! Повертайся назад!

— Ні, стрибай у криницю! Досить вже бігати від самого себе! — різко втрутилася ліва голова.

Взявши в руки меча, парубок повільно рушив до криниці. Його кроки були важкі. Він обережно глянув вниз, потім — на крука. Одна голова схвально кивала, а інша махала у бік коня, мовби відчайдушно намагаючись переконати його повернутись.

Та Остромир все ж стрибнув вниз. Там було темно і холодно. Довго він блукав, поки не опинився на місці, схожому на поляну. Там серед квітів стояв ще один Остромир. Їхні мечі зустрілися…

Перший удар був мов удар грому. Іскри летіли з перетину лез, а земля під ногами тремтіла. Двоє однакових фігур дивилися один одному в очі. Жоден з них не зводив погляду. Вони кружляли один навколо одного, мов дві стихії. Мечі бриніли. Удар відгукувалися луною в грудях...

Двійник бив швидко, різко, не шкодуючи сил. Його очі палали жаром, а рухи були невблаганні. Остромир відчував, що б’ється насправді не з ним, а й з кожною своєю емоцією, кожним сумнівом, що коли-небудь підточував його серце. З кожним «а може…», що колись виникало в голові…

Раз у раз двійник ухилявся, змушуючи Остромира втрачати рівновагу. У цих рухах було щось знущальне, щось жорстоке. Але Остромир не відступав. Він відчував, як кров шумить у скронях, і розумів, що після цього двобою вже нічого не буде, як раніше. А тому не дозволив собі ані страху, ані втоми. Нічого зайвого.

Вони знову зійшлися. Удари стали частішими, важчими. Меч двійника вп’явся в плече, і з рани виступила кров. Остромир закусив губу, але не випустив меча. Він підняв його ще вище, і лезо знову зустріло лезо.

Здавалося, бій триватиме вічно. Але Остромир знав: цей світанок — його. Він має перемогти. Бо увесь цей час бився не з двійником. Ні. Насправді він бився з собою — зі своєю слабкістю, своєю вірою в те Сонце, що мало кликати в бій.

Коли їхні мечі зійшлися востаннє і двійник впав на коліна, його обличчя було спокійне і навіть трохи сумне. Остромир стояв над ним, важко дихаючи, але руки його вже не тремтіли. І тоді настав ранок…

Перші сонячні промені почали вкривати землю, коли із криниці визирнула голова.

— Хто? Хто саме йде до нас? — заметушився крук.

Проте парубок виліз мовчки. Потім так само мовчки сів на землю біля криниці й подивився на небо. Вперше за дуже довгий час його нікуди силою не тягнуло. Він набрав повні груди повітря і, видихнувши, почав радісно кричати. Ніби відчувши щось лихе, крук залетів у криницю і рушив у бік поляни, але там вже нікого не було.