Один номер

Двері офісу грюкнули об стіну — я влетіла всередину. Дихання збилося, пальці тремтіли, а мозок ніби кричав: тільки б не спізнитися.

За хвилину я вже стояла біля столу Валерії. Вона здивовано зиркнула на мене, потім — на годинник.

— Десять хвилин. — Саме стільки залишилося до початку нового робочого дня.

Ми вийшли надвір, по дорозі захопивши з автомата по стаканчику кави.

— Ну, викладай, — сказала Валерія, опускаючись на лавку.

Ще мить — і в її руці вже цигарки, які вона дістала зі своєї кишені. Ще хвилина — і я затягуюсь разом із нею, хоча зазвичай не курю. Точніше, роблю це дуже рідко і лише в крайніх випадках. Це був один із них.

— Ми розійшлися! — спробувала я хоч якось пояснити свою поведінку. — Він не прийшов до мене вчора, а зранку надіслав СМС. Навіть не захотів поговорити! Я нічого не розумію! Що зі мною не так? Чому мені так не щастить?

— Ти просто не з тими зустрічаєшся, — випустила раптом Валерія кільце диму.

Я здивовано глянула на неї:

— Та в мене й вимог майже ніяких! Вік — як у мене. Дві руки. Дві ноги. Бажано з очима.

— Може, тоді тобі краще зустрічатися не з хлопцями?

— А з ким?

Вона криво всміхнулася — так, ніби сама пожалкувала про сказане — і загасила цигарку. Ще кілька секунд дивилася кудись убік, зосереджено, не кліпаючи. Я чекала. Пальці міцно стискали паперовий стакан з кавою. Але Валерія більше нічого не додала. Просто встала, допила останній ковток і попрямувала назад в офіс.

Решту дня я не могла викинути її слова з голови. «Не з хлопцями» — вона що, жартувала? Чи натякала на когось конкретного? На себе?

Я крадькома поглядала на неї, спостерігаючи, як зосереджено вона працює. Її волосся було зібране у високий пучок. На обличчі — ідеальний макіяж: жодної яскравої помади чи викликаючих тіней. Тільки чіткі, стримані і майже холодні кольори. Навіть темно-синій піджак на її тендітних плечах сидів бездоганно. При цьому я не могла точно сказати, що саме мене притягувало: чи лінія шиї, чи низький голос, чи спокій у погляді. Усе, здавалося, зводило мене з розуму...

На її столі був такий самий ідеальний порядок, як і вона сама. Час від часу я чула окремі репліки з її діалогів:

— Вас вітає Unicorn Bank. Мене звати Валерія Січень. Чи можу я поставити вам кілька запитань? Чудово. Як я можу до вас звертатися?

І в цей момент на мою вхідну лінію хтось зателефонував. Я швидко вдягнула гарнітуру і видала:

— Так, кол-центр Unicorn Bank. Слухаю…

Але думки не відступали. Навпаки — тільки ще більше засіли в голові. Вона ж нічого так і не пояснила… Що я взагалі про неї знаю?

Ми познайомились три роки тому, коли я прийшла сюди працювати. Вона була на кілька років старша, уже досвідчена, з неймовірним спокоєм у голосі. Я одразу потягнулася до неї. Але вона не розповідала про себе майже нічого. Уся наша дружба трималася на моїй балаканині. Я могла говорити про що завгодно: про батьків, колишніх, прикрі випадки, свої страхи, сни, ідіотські думки вночі. А вона все слухала і слухала. Лише зрідка вставляла щось коротке й безособове.

Я знала тільки, що Валерія довгий час з кимось жила, але нещодавно вони роз'їхались. Проте хто це був? Яке ім’я? Вік? Стать?

Я відчайдушно намагалася згадати бодай якусь деталь. Але в голову нічого не приходило. Усе, що стосувалося Валерії, здавалося надто гладким, чистим, без зачіпок. Наче вона завжди знала, як приховати зайве.

Врешті-решт, я не витримала й під час перерви підійшла до нашого колеги. Хоча мушу визнати, Дмитро Бойко — той ще тип. Постійно трохи згорблений, із кавою в одній руці й навушником, зсунутим за вухо. Каже, що так краще чути клієнтів. В офісі з нього постійно піджартовують, але насправді він не дурний. Просто лінується це доводити.

— Ти не пам’ятаєш, Лєра колись розповідала щось про своїх колишніх?

— Та наче ні. Мені точно — ні. А що?

— Просто думаю... хто їй подобається? Хлопці чи дівчата?

Він здивовано звів брови, ніби я щойно спитала, чи Валерія вміє літати:

— Дивне питання. Звісно, хлопці. Ти на неї подивись! Вона ж просто шикарна жінка. Такі по дівчатах не ходять.

— А які ходять?

— А що, ти не знаєш? Сутулі, чоловікоподібні, з коротким волоссям, без манікюру…

— Господи, Бойко, ти мислиш стереотипами! Не дивно, що в тебе нікого немає.

— Ми працюємо кожен день по дванадцять годин. У нас тут взагалі ні в кого нікого немає. Чи скажеш, що ти — виняток?

Звісно, ні. Я не була винятком. Але саме зараз мене це найменше хвилювало. Я поспіхом допила свою каву, махнула на нього рукою й сіла на місце.

Минуло вже кілька днів, а я досі не могла викинути з голови оту фразу: «Може, тобі краще зустрічатися не з хлопцями?» І чому вона мене так зачепила? Ну так, Валерія — гарна, розумна, спокійна. З нею легко. Але ж… Не може бути, щоб вона мені подобалась! Вона ж моя подруга!

Я відкинулась на спинку крісла й заплющила очі. Повз мого столу пролунав знайомий стукіт підборів, і повітря наповнилось м’яким запахом шавлії.

Без сумніву — це була вона. Майже не думаючи, я вскочила й торкнулась її руки.

— Ти що робиш? — здригнулася Валерія, різко повернувшись.

Але її обличчя тут же змінилося. Вона схрестила руки на грудях і поглянула в бік виходу:

— Гаразд, ходімо. Розкажеш, що в тебе там знову трапилось.

Опустивши голову, я пішла за нею. Вона бурмотіла щось про те, що моє життя — це суцільний серіал, і, мабуть, мала рацію. Але я майже не слухала, бо переважно ловила себе на думці, що дивлюся, як у неї рухаються стегна під час ходьби. Як упевнено вона тримає спину, як легко перекидає волосся через плече…

Невже вона мені справді подобається? О, це так я встряла! По самі вуха.

І що мені тепер з цим робити?

— Скажи, а з ким ти жила? — вирвалось у мене, щойно ми вийшли на вулицю.

— В якому сенсі?

— Просто… я тобі розповідаю буквально все. А про тебе — майже нічого не знаю. Це якось… неправильно. Хочеться це виправити.

Валерія полегшено зітхнула й легенько всміхнулась.

— А, ти про це… Був партнер. Жили разом довго. Потім — побутова сварка, яка перетворилася у справжній скандал. І все полетіло до біса. Ні до того, ні після — нікого в мене не було. В мене взагалі нудне життя…

— А ім’я?

— Саша…

Та вона знущається з мене?! Серйозно? Саша?! Це ж взагалі нічого не прояснює! Хлопець це чи дівчина?

Я нервово стисла пальцями перенісся. Ще кілька днів практично билася сама з собою. Слова постійно крутились на язиці, як кістка в горлі, але я так і не зважилась їх сказати. Непомітно минув місяць. Потім ще один. І ще один.

Ми й далі спілкувалися, ніби нічого не відбувається. Ніби всі мої підозри, фантазії, думки — це лише мій особистий серіал, який вона навіть не дивиться. І все зайшло так далеко, що Валерія запропонувала мені поїхати разом з нею у відпустку. Сама все організувала. Забронювала один номер. Сказала, що я останнім часом сама на себе не схожа. Що вона хвилюється.

Я лише посміхнулась у відповідь. Автоматично. Але всередині — мене трясло. Бо не знала, як витримаю цю подорож. Не знала, чи зможу приховати своє хвилювання, не задивлятися, не сплутати реальність з уявою.

Я ж навіть не засну тієї першої ночі. Уже зараз у голові спалахують думки — надто відверті, надто гарячі, надто… заборонені. І це ми ще навіть не залишилися наодинці. Як же мені бути?

Поїздка виявилась тихою. Валерія весь час щось читала у телефоні або дивилася у вікно. Я нервово прокручувала пальцями кришку пляшки з водою й уявляла, як зараз виглядає номер. Одне ліжко чи два? Наскільки великий простір? Чи буде змога якось відгородитися? А, може, навпаки краще відразу притиснути її до стіни і нарешті відверто поговорити?

Валерія, здавалося, не помічала моєї тривоги. Або просто вдавала, що не помічає.

Ми приїхали ближче до вечора. Море зустріло нас солоним вітром. У холі готелю було порожньо. Валерія вела себе спокійно, впевнено, ніби приїхала сюди не вперше. Вона підійшла до рецепції, ввічливо усміхнулась, назвала прізвище. Я стояла поруч, стискаючи ремінець рюкзака так, що пальці побіліли.

— Один номер на двох, — повторила адміністраторка, шукаючи щось у комп’ютері. Валерія кивнула. Я нічого не сказала. Звучало це звично. Надто звично. І саме тому — дивно.

Номер виявився невеликим, але чистим. Біле ліжко, спільна тумбочка, одне вікно, дві чашки — наче все дуже буденно. Валерія відразу кинули всі сумки на ліжко і пішла мити руки. Я лишилась стояти посеред кімнати. Мене охопило те саме відчуття, що й у дитинстві, коли заходиш у чужий дім і не розумієш, де тобі можна стояти, а де — вже ні. Забулись всі думки, які мучили мене дорогою. Та це було ненадовго. Бо вночі я знову почала нервувати.

У номері було напівтемно. Лампа біля ліжка кидала жовте світло на візерунки простирадла. За вікном глухо шурхотіли хвилі.

Вона сиділа на краю ліжка, піджавши ноги, і мовчала — така тиха, що хотілося торкнутись, переконатись, що з нею все гаразд. Я присіла поруч, плечем торкнувшись її плеча. Валерія не відсахнулась. Навпаки, повільно повернулась до мене. Та зробила це якось зовсім інакше, ніж зазвичай, ніби чогось чекала від мене.

Я нахилилася до її обличчя. Наші губи зустрілись, лагідно торкнувшись один одного. На якийсь час я навіть припинила дихати. Боялась, що вона відштовхне мене від себе. Та її рука лягла на моє коліно і почала впевнено підніматись до сідниць. Все ж, їй подобаються дівчата…

Я посміхнулась. Поцілунок швидко став нестримним і палаючим. Я розуміла, що дарма боялась зізнатися їй. Мені стільки часу втратили!

Її пальці торкались мого тіла обережно, ніби боялась порушити щось крихке. Я мовчки зняла свій одяг, допомагаючи Валерії зроби те ж саме. Її шкіра була гарячою, як пісок. Я боялась задихнутись від хвилі почуттів, яка накривала, коли вона нахилялась до мого живота, коли її пальці блукали моїми вигинами з такою повагою і з таким трепетом, що хотілося плакати.

Її подих лоскотав мою шкіру, і я відчувала, як моє тіло розквітає під її руками. Вона ніби читала мене, не поспішала, давала простір для кожного здригання, кожного погляду. Це було не про техніку. Це було про увагу. Про любов.

Мені не хотілось, щоб вона зупинялася.

Я ковзнула пальцями по лінії її спини, по вигинах, що здавались знайомими ще до дотику. Її тіло відповідало мимоволі — як добре налаштований інструмент, який тільки й чекав, щоб ним нарешті заграли.

Коли вона вперше тихо зітхнула в мене в долонях, я зрозуміла, що можу дати їй все те, що сама не отримала від чоловіків. Я буду завжди поруч...

А її рухи тим часом то ставали м’якими, то несподівано жадібними — я приймала все, бо теж давно цього хотіла. Ми лежали, сплетені, ще довго. Майже до ранку. Я не знала точно, скільки часу минуло чи змінилась погода за вікном. Але вперше за багато місяців у голові не було гулу. Лише вона — така реальна, жива, зі слідами моїх поцілунків на плечах.

Я погладила волосся Валерії і подумала, що більше ніколи нікуди її не відпущу.