Стосунки це важко

Мені завжди було цікаво яким таким боком був влаштований наш світ. Ну там, атоми-молекули – це все ясно, найголовніша загадка - це те, як все у житті поєднується. Науковці кажуть, що це все електрика і магнітні поля, але ті самі науковці, колись казали, що лоботомія корисна для здоров’я.

І так само з людьми які поєднуються у щось одне, потім виявляється що не так вже і добре вони поєднувані і після чого вони починають існувати окремими субстанціями, як молоко, яке скисло і від нього відділяється твоя дружина з 2/3 твого майна, і ти у вигляді сметани, все ще зберігаєш у собі корисні властивості, проте ти занадто жирний і занадто несвіжий, тебе вже не використаєш, хіба що з тебе зроблять масло.

Так у цьому вирі кисломолочних аналогій вертівся і я розуміючи плювагість та ненормальність цього світу. Дивився на дивні людські атомні зв’язки і точно був впевнений що їх викликали не атомні перетворення чи дифузія, між ними було щось більше.

От так і свої зв’язки тримав Степан Петрович Архипчук зі своєю дружиною Антоніною Іванівною Архипчук. Були вони звичайною парою, що доживала залишки свого життя в сільській місцевості на просторах нашої неньки. Степан Петрович працював все життя вчителем біології, мав дуже великі знання в області ботаніки та анатомії, тому кабаки у селі родили краще за всіх у нього, а як треба було заколоти свиню – кликали тільки його.

Окрім основної роботи якою по праву можна вважати город, Степан Петрович мав хоббі – він вирощував у теплиці коноплю. Пенсія у нього була маленька, бо в радянському союзі не потрібні були вчителі – тільки військові і шахтарі, тому приходилось викручуватись як можна. Тонкощі вирощування цієї рослини Степан Петрович опанував більш ніж – росла у нього вона в теплиці, тому дозрівала і виростала швидше, не під галімими лампами, а під сонцем – тому мала вона пречувдові накурювальні властивості. Про його коноплю ходили, якщо не легенди, чутки так точно. Сам же свій «продукт» Степан Петрович не вживав, вважав що діло це невдячне, да і драп курити він відверто не любив. Колись спробував в армії, це був драп привезений з Узбецької рср, яка тоді так само була в величній сім’ї народів і після чого в житті більше вирішив не торкатись до наркотиків. Але життя часто повертає тебе на 180 градусів, і часто не з добрими намірами.

Жінка і всі сусіди звісно були в курсі про заняття Степана Петровича, проте вдіяти нічого не могли. Жодних правоохоронних органів на 20 кілометрів не було, окрім алкаша-дільничного тож і хвилюватись Степану Петровичу було нічого.

Антоніна Іванівна в свою чергу при совку працювала завхозом в тій самій школі де і Степан Петрович, час від часу, при бажанні, займаючись сексом у власному кабінеті, але через обережність їх ніхто ніколи і не помічав. Завдяки їй вдома на столі були такі дефіцитні речі як чай, м’ясо, макарони, крупи і іноді навіть гидотна радянська їжа у вже приготованому стані, яку діти їсти не хотіли а викидати було жалко.

Був чудовий літний вечір, тепле повітря плавно пропливало поміж комірцем бавовняної сорочки Степана Петровича. Акації, липи та вільхи голосно шепотіли листям, в надії, що до них колись прислухаються люди.

- Тося я вдома. – гуркнув дверима в хату Степан Петрович – він тільки що повернувся з магазину, прикупивши вже не дефіцитних, а досить таки звичайних при українській владі речей: ковбаси, масла, муки, молока, туалетного паперу, коротше звичайний такий продуктовий набір першої необхідності.

Йому відповіла тільки тиша.

- Тося? – ще раз запитав Степан Петрович, сподіваючись почути такий вже рідний за 25 років голос і пройшов далі в коридор.

Відповіді не було. Зайшовши у кімнату він побачив Антоніну Іванівну заплакану, з валізою в руках, вона нервово збирала речі.

- Тося, що відбувається – Степан Петрович почав підозрювати найгірше, його до нього все ж таки дістались мєнти.

- Я… я від тебе іду. – нарешті забралась з силами Антоніна Іванівна.

- Куда? Тося, куди від мене підеш?

- Куди мені треба! Я все тепер про тебе знаю! Жлоб! Казьол! Гандон! – тут Антоніна Іванівна дозволила собі вилаятись, вдруге в житті – вперше було коли дізналась, що її син потрапив в лікарню з переломом обох ніг. – я на тебе витратила кращі роки свого життя! Я давала клятву, що і в любові, і в радості, і в горі, а ти, ти так наплював на наше життя, на наш шлюб, на 25 років, що ми з тобою прожили! А ти! Ти! Отак взяв і мене зрадив! З цією! Та щоб…

Прокльони та матюки рясно сипались на голову Степана Петровича. За результатами у нього мали відмовити ноги, відпасти хуй, статися склероз і дуже багато чого цікавого.

Степан Петрович з цим нічого не робив і готувався мужньо прийняти поразку рівня Ватерлоо для Наполеона.

Діло все було ось в чому, не дивлячись на поважний вік, Степан Петрович завів собі коханку на порядок молодшу за нього. Чоловік він був хоч і старший, проте інтелігентний, добрий та чуйний, і через це різко контрастував на фоні місцевих чоловіків, головною темою розмови яких були тачки, тьолки (ну в сенсі жінки), хто кого відпиздив, або хоче відпиздити і тому подібні чоловічі речі, котрі не сильно то і приваблюють місцевих гарячих жінок, яким особливо хочеться турботи та палкого кохання в такому жорстокому місці як село.

І от сусідка Степана Петровича, Галина Василівна, давно кинула оком на жвавого чоловіка, котрий виявився голодним до жіночої уваги, оскільки окрім своєї дружини, і колег на колишній роботі, друзів серед жінок особливо то і не мав.

Коли цією весною Антоніна Іванівна перебувала декілька днів у місті – була в гостях у сина, Галина Василівна, запросила до себе Степана Петровича під нагодою допомогти полагодити щось на кухні, де дуже вдало виявився накритий стіл якраз на двох, звісно, щоб віддячити за виконану роботу. Степан Петрович пастку не розпізнав, а можливо і радий би був у неї провалитись. Після другої чи третьої чарки настоянки, почались розмови вже про зовсім інтимні теми: стосунки з дружиною, як давно у них був секс і чи взагалі буває. Забувши про те з ким він говорить і піддавшись впливу хмелю Степан Петрович звісно почав жалітись на власну дружину: про те, що після народження сина секс майже зник, зараз дружина каже що не хоче, а наполягати на цьому, Степан Петрович не може. Якось так. Їй хотілось втішити його. Після цього вже обидва незчулись, як проводжали одне одного до спальні. Він цілував їй шию, водив руками по її ніжному та соковитому тілу. Вона цілувала його у відповідь, намагалась розстібнути його сорочку, ґудзик за ґудзиком. Між ними на мить замиготіла та пристрасть котру він раніше відчував з своєю дружиною, як у старому шкільному кабінеті посеред різної макулатури, але яку він так давно втратив, він відчув те чого не відчував вже так давно тваринну пристрасть котра в ньому відключило будь які інстинкти, навіть самозбереження.

Він нарешті дійшов до спальні, після чого кинув її на ліжко і почав з неймовірною жагою стягувати з неї сарафан під якими виявилась мереживна білизна. Вона сором’язливо стиснула ноги і видала короткий стогін.

Готувалась. – подумав про себе Степан Петрович.

Це останнє що він тоді подумав, продовжуючи цілувати живіт, він вирішив піднятись трішки вище – до грудей. Він почав цілувати її тіло і виявив там такий самий бюстгельтер як і трусики – мереживний, з квіточками. Він трішки приобійняв Галину, після чого вмілим рухом знав його зовсім, щоб не заважав, і викинув куди очі бачили. Він її відчував, відчував на собі її гарячий подих, її безкінечні поцілунки і найголовніше відчував її тепло під собою, те, як вона звивалась, стогнала від задоволення, наскільки була гарячою та живою, молодою та привабливою для нього.

Він почав дуже обережно цілувати її груди, після чого піднявся ще вище, ближче до неї і цілував її вже в губи. Галина теж часу дарма не витрачала і умілим рухом перевернувши Степана Петровича, як копицю сіна, на лопатки, зняла з нього шорти та почала стягувати вже таку ненависну сорочку. Від нього, як і завжди пахло одеколоном, від нього пахло чоловіком.

Вони продовжували, довго та палко. Обидва займатись сексом наче востаннє – у таких позах, про які Степан Петрович не те що не знав, навіть думати боявся. І він і вона, вже давно збились з рахунку хто і скільки разів кінчив. Вони просто продовжували. Вони бажали напитись, насититись одне одним так, наче більше такого не буде.

Але в якийсь момент Степан Петрович застогнав востаннє і прокричав: ВСЕ! Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ! І захеканий попросив пощади у його спокуси.

Галина зупинилась. Він також. Він безсило повалився поряд з нею захеканий, і на цьому можна було вважати діло скінчене.

Вони так зустрічались ще декілька разів, і кожен отримував те чого хотів, кожен залишався задоволений, їм не потрібні були квіти, золоті кільця та 40 років життя разом для того щоб полюбити одне одного. Вони першопочатково були створені одне для одного з різницею у 20 років. Степан Петрович почав думати що так буде завжди. Він почав у всьому відчувати запах її волосся, бачити її в одязі для нього вже було незвично. Офіційно між ними ніколи і нічого не існувало окрім чистого тваринного потягу який кожен з них задовольняв.

Після чергової такої зустрічі вони лежали у ліжку. Промені сонця ліниво падали на його і її шкіру. Одяг що валявся навколо нагадував чому ці двоє тут зібрались.

-Знаєш – почала вона, добираючи слова – мій чоловік мене колись покинув

Степан Петрович переварив інформацію і сказав: буває. Після останнього разу у нього трохи паморочилось у голові.

-Він пішов від мене.

-Куди?

-До молодшої.

На цей раз в кімнаті знову запала тиша. Тоді її взявся порушити Степан Петрович.

-І що?

-Ну як що, після цього я залишилась одна. Знаєш, я його так любила, я за ним так бігала, я думала, що готова піти на все, він був такий чудовий, бізнесмен!

-Ну і де ж твій бізнесмен дівся?

-Я не знаю. Останнє що я про нього чула це те що він зі своєю четвертою дружиною перетнув державний кордон з Молдовою а потім зник у невідомому напрямку.

-А ти якою була?

-Другою.

-І сильно ти його любила?

-Ну як тобі сказати. Діло було в дев’яності тому поняття бізнесмен і бантдит були фактично одним і тим же. Я була більше ніж задоволена таким стилем його життя. Сказати конкретно чим він займався я не можу, бо він займався всім одразу – гнав з росії бензин, перевозив контрабандні цигарки в Польщу, купував і продавав якісь легальні бізнеси типу шашличок чи ларьків з курями гриль, поставляв коноплю з Узбекистану в Афганістан і героїн з Афганістану в Узбекистан, коротше крутився як міг, і здавалось, що кримінальний кодекс – це був просто перелік його професій, звичок та занять. Потім він все ж таки мене помітив, розписались, відгуляли весілля, батьки мої були не проти оскільки поняття бізнесмен їх цілком влаштовувало, з іншої сторони, хто розбере в ті часи, що таке бізнес. Ну і жили пару років як душа в душу, купили хату в селі, а потім він змінився, став нервовий і постійно кудись зникав. Вдома почала з’являтись зброя та незнайомі люди. В кінці-кінців мені він повідомив, що кидає. причиною послужило те що він знайшов кращу від мене, а я просто повинна була зникнути. Він мені це сказав наче відрізав по живому. Я ж хотіла від нього дітей, весілля зіграли таке, що село тиждень гуділо. Хороша квартира, хата в селі, машини, гроші, каблучки, діаманти, у мене було все! Все чого я тільки побажала приносили мені! А потім він отак взяв мене і кинув.

Запала тиша. Степан Петрович не був готовий до такого повороту подій і до такого потоку спогадів.

-Чому ти мені це розповідаєш? – нарешті спитав він.

-Тому що, я від тебе йду, вірніше їду.

-До молодшого?

-Ні, у Польщу, поїду на заробітки і навряд чи повернусь, цю хату я продам, вона мені не потрібна.

-І більше ніколи не повернешся?

-Ніколи.

-А коли ти їдеш?

-Завтра.

До такого повороту подій Степан Петрович не був готовий взагалі. Тільки він почав по новому відкривати для себе життя, кохання та секс у нього це в ту ж мить забирають. Він відчував себе дитиною у якої забрали льодяник, або капітаном корабля, який ще не потонув але от-от потоне. Він був неспроможний зупинити її – для нього це б означало що у них все серйозно, а для неї що він намагається її стримати.

Він пригнічений повернувся додому. Дружина навіть не помітила його відсутності, або вдала, що не помітила.

І от повертаючись в той день коли Антоніна Іванівна посипала прокльонами Степана Петровича, сусідку Галину Василівну, весь її і його рід і всіх причасних до його продовження.

Степан Петрович до останнього сподівався що його дружина повернеться. Він телефонував їй на мобільний, кожного ранку виглядав у вікно, навіть хотів писати паперові листи, проте не зміг згадати адресу сина. Врешті решт він залишив ці думки.

Степан Петрович сидів на лавці біля двору і дивився в далечінь. По його щокам стікали сльози. Він сам був винен у тому, що від нього пішли 30 років його життя. Він тут нічого не міг зробити, він не просив пробачення бо знав що був сам винен, він не хотів її тримати бо знав, що не втримає.

Я підійшов до старого зі спини. Як завжди в моїх вухах були навушники, вони видавали пискучі звуки гітари Ангуса Янга, я уявляв як він у своїх коротких шортиках бігає по сцені місцевого клубу і «Highway to Hell» розриває місцеву публіку.

-Доброго, Степане – я ніколи не знав як до нього правильно звератись, пане Степане – смішно, дядя Стьопа – він був людиною поважною і старшою, хоч і продавав мені траву.

-Здоров був, хлопче, чого тобі?

Тут врешті решт він обернувся до мене і я побачив його заплакані очі.

-Що з вами?

-Від мене пішла жінка.

-Назовсім?

-Ага, прям назовсім.

Я не знав що сказати далі, початок розмови складався не в мою користь, я перебирав у голові варіанти, як перевернути хід розмови у потрібне мені русло, хоча і старого мені теж було шкода.

Я сів поряд - умів думати стратегічно, передчуваючи довгу розмову.

-Ну і як це сталось?

І тут Степан Петрович не витримав і почав переповідати коротку історію їхніх стосунків. Про те як він навчався у педагогічному, про те як познайомився з молодою і незаміжньою вчителькою, про те як вони займались сексом у непризначених для цього місцях, про те як їхня молодість а отже і запал почали згасати, про те як з’явились діти, спочатку син а потім донька, про те як сину переламало обидві ноги в автокатастрофі і про купу різних речей, які його тривожили всі ці роки.

Я уважно слухав, я любив послухати старих людей, вони жили життя і їм завжди є про що розповісти.

-Капець. – врешті закінчив я потік думок старого. Якийсь час ми обидва мовчали. – і що ви тепер будете робити?

-А хуй його знає, напевне буду жити як жив, тільки без неї.

Після того ми закінчили, він нарешті здогадався хто я такий і чому до нього прийшов. Він підвівся і повів мене в теплицю де зазвичай і проходили всі оборудки. Покопавшись між полицями він дістав здоровезний пакет з драпом, впихнув мені його до рук, і зник, пішов далі плакати, подумалось.

Я стояв і не дуже розумів що мені робити, озирнувшись, побачив, що теплиця перебуває в занедбаному стані – поміж чималих кущів коноплі росли бур’яни, деякі рослини вже почали засихати. Було видно що хтось втратив ентузіазм на півдорозі.

Я залишив гроші на поличці звідки Степан Петрович вручив мені коноплю і вийшов, не за такий об’єм звісно, але хоч щось. Оглянувшись я побачив апатію і в інших аспектах життя, всюди валялись пляшки, двір поріс травою, незрозуміле сміття незрозумілого походження купками було зосереджене то тут, то там. Було видно що двір втратив свого господаря. Кинувши востаннє співчутливий погляд у вікно де очевидно перебував нетверезий Степан Петрович, я пішов.

Сонце залишало свою почесну варту. Воно розливалось рожевим світлом наче любов’ю, заполонивши собою все видиме і невидиме небо. Воно сповіщало сільський люд про закінчення трудового дня. Його промені лагідно торкались мене. В обличчя вдарив вітер, він приніс мені запах літа. В селі починали світити вуличні ліхтарі.