Машина часу з зеленим дерматиновим сидінням

- Слєдующій!

Я протиснувся до кабінету крізь напівпрочинені двері. Жовтуваті стіни навіювали легку тугу та смуток. За столом, що здається був свідком останнього подиху Радянського Союзу, сиділа огрядна, невизначеного віку, тітка.

- Садітєсь на зельоний стул і беріте вот ето.

Вона так і сказала “ето”, думаю через те, що й сама не відала назви кружечку з білого пластику із ручкою, умовної “окозатулялки”, а дізнаватись поіменування в її віці було вже якось запізно й недоречно.

Стільців чомусь було два, але сісти на червоний мені не запропонували. Свої тут порядки, зрозумів я, сідаючи на добряче протертий численними сідницями попередників зелений дермантин. В кількох метрах від мене, прикрашаючи протилежну стіну, висіла звичайнісінька таблиця для перевірки гостроти зору.

- Закривайте левий глаз і чітайте.

Тітка почала важко підійматися. Білий халат та хімічно завита зачіска, кольору гнилої вишні, не могли й не хотіли приховувати її поважний вік. Не впевнений що до столу, але власниця кабінету могла бути свідком не те що останнього, ба навіть одного із перших подихів давно загиблого Союзу.

Дерев'яна указка з гостро відточеним кінцем повільно тицяла в передостанній знизу рядок таблиці. Я автоматично читав, чомусь справа наліво. “Може у старих окулістів так заведено. Партія їм колись наказала, а вони й раді старатися”, міркував я, спостерігаючи єврейські тенденції в зоровому тесті.

Тітка, так само важко, вгніздилась за столом, та занурилась в папери. Кулькова ручка тремтіла в її злегка вузлуватих пальцях. Штучний камінь у великому, темному від часу, золотавому персні, хижо виблискував червоним, в такт руху старої руки, ніби подаючи невідомі сигнали.

Вперше я мав сумнівну радість стикатись із військовою комісією більш ніж вісімнадцять років тому. Здається з тих часів нічого не змінилось.

Тричі довбана машина часу! Зроби крок, переступи через поріг старовинного будинку, потрап під пильний погляд людей у військовій формі, сядь на поважний зелений дермантин - і все, ти вляпався!

Стрілка небаченного годинника миттєво забере собі майже двадцять років життя, як і не було їх. Мої вітання пану Герберту Уелсу - усе може бути набагато простіше. І зараз, соваючись на жорсткому зеленому дермантині я, до найменших деталей згадав свої відчуття в ті часи, так ніби все відбувалось сьогодні.

Стоячи на межі, коли тобі лишень шістнадцять, але дуже скоро має виповнитись сімнадцять, ти бачиш перед собою цілий світ. Він розтуляє тобі свої обійми, а легкий подих вітру пригод обдуває твоє обличчя весняними пахощами свободи. Коли тобі шістнадцять, здається що весна буде вічною.

Вчора - не існує.

Життя - воно зараз.

Попереду - безмежність.

В такому стані тебе не турбують будь-які поточні проблеми та справи. Тобі плювати на біди перебування на воєнокоматівському подвір'ї, безцільне пересування подертими коридорами обходить тебе стороною. Не дивлячись ні на що, дивне відчуття огортає теплою хвилею, міцно стискає за плечі. І ти точно знаєш що це. Тобі до останніх символів та нижніх індексів відома формула того, що відбувається. Коли тобі майже сімнадцять ти точно знаєш формулу щастя.

Відчуття-спогад поступово зникає. Я безцільно ковзаю поглядом по офтальмологічній таблиці. Літери її складаються в слова давно забутої, мертвої мови, звичайно мені не невідомої. Тітка шарудить паперами. Тільки тепер я помічаю, що колір її помади, такий само червоно-гнилий, як і хімічно фарбоване волосся.

Мабуть, так і повинна працювати справжня машина часу. Швидко і точно. Для більш довгої подорожі треба така купа енергії, що її не спродукує жодна, навіть сама довга, подорож облупленими воєнкоматівськими коридорами. Хоч миттєвий прокол реальності-часу вже скінчився, мені лишається щось дуже важливе. Тепер я знов пам’ятаю стару формулу щастя.

Разом з цим приходить відчуття того, що для теперішнього стану і часу вона не підходить. Багато чого змінилось. Чи значить це те, що з життя та навколишнього простору зникло щастя? Звичайно ні! Просто змінилась сама формула. Так буває навіть у хімії. Одну й ту саму речовину можливо отримати, використовуючи різні компоненти. Що вже говорити про таку складну штуку, як життя. І це треба тримати у пам'яті завжди.

Тітка відривається від писанини, й простягає мені папери. Ловлю себе на тому, що читаю навіть не останній знизу рядок таблиці, а те, що написано у самому її низу, ще меншим, чомусь теж зеленими, літерами. “Таблиця Сівцева-Головіна. Видано за сприяння …”

Посміхаюсь. Загорнута в білий халат лікарка приймає посмішку на свій рахунок, але у відповідь лишень вказує на двері очима. Посміхатись відвідувачам їй не велять партійні директиви, та стародавні закляття, закодовані в таблиці - єдиній прикрасі цих сумних стін.

Встаю. Зелений дермантин жалібно рипить, ніби прощаючись. Що ж, машина часу чекає на наступного свого користувача. Відкриваю двері, стикаюсь поглядом з наступним бідакою-відвідувачем, та чую автоматичне, кинуте мені у спину:

- Слєдующій!