Світ її очима

— О, голубчику, ви якраз вчасно, — мовив професор, простягаючи мені руку. — Я саме збирався навідати одну дуже особливу пацієнтку.

Я потиснув йому руку й завмер, чекаючи на пояснення. Але цей хитрий старий лис більше нічого не сказав. Довелося йти за ним. Я так і не передав йому пакет, який приніс. Мама знову буде бурчати…

З роздумів мене вирвав протяжний скрегіт металевих дверей. За ними сиділа виснажена жінка в гамівній сорочці. Її вигляд викликав у мене внутрішній супротив.

Я поглянув на професора, але він, як і раніше, удав, що мене не існує. Замість цього підійшов до жінки:

— Скажіть, де ви зараз?

— У полі, — почала розгойдуватися з боку в бік пацієнтка. — Там багато ромашок. Я біжу. Вони лоскочуть мені гомілки. Віє вітер. Я чую спів птахів. Над головою пливуть гарні хмари. Вони мають різну форму…

Здавалося б, говорила вона про щось зовсім невинне, але всередині мене все стискалося дедалі сильніше.

— У неї що, шизофренія? — спитав я, коли ми, нарешті, вийшли в коридор.

— О, не варто так казати про одну з найвидатніших авторок нашого часу!

Я застиг. Найвидатніша авторка? Оця напівбожевільна, яка навіть не усвідомлює, що перебуває в психіатричній лікарні?

Мені захотілося вдарити професора кулаком в лице, але в ту мить мене осінило. П’ять, а може, й десять років тому з публічного простору зовсім зникла одна відома жінка. Ніхто не міг зрозуміти, чому. Вона просто перестала з’являтись на людях. Її рідні скасували всі заходи за її участі. І більше ніхто нічого про неї не чув.

— Не може бути… Це — Верона Блейк?

Професор загадково кивнув, а я не міг повірити. Щоби переконатися в тому, що мій висновок правильний, я прийшов наступного дня. І знову пролунало те саме запитання, від якого шкірою побігли мурахи:

— Скажіть, де ви зараз?

Цього разу вона всміхнулася:

— Вдома. Гойдаю немовля на руках. Але це не мій син. Подруга попросила доглянути за ним.

Після цього вона почала розповідати сумну історію кохання — то плакала, то сміялась у процесі. Професор слухав її, затамувавши подих. А мені було її шкода.

Що ж могло статися в житті Верони Блейк, що вона опинилася в такому місці? Побутова травма? Нещасний випадок? Чи вона просто повільно згасала від якоїсь хвороби, що зруйнувала розум?

Гадаю, професор знає відповідь. Але мені було страшно питати. Є речі, до яких я ще не готовий. Мені цілком достатньо знати, що Верона жива, попри всі чутки, які ходили за ці роки. Більше того — тепер щодня вона проживає нове життя, сповнене пригод і сюжетів.

Але після її розповідей мені щоразу потрібно вийти на свіже повітря. Одного дня, роблячи це знову, я почув, як професор тихо прошепотів:

— Як би я хотів побачити світ її очима…