Сила що жила в ньому.

У війни немає обличчя, кажуть. Але я знаю: у неї були очі Паші.

Спокійні, глибокі, злегка усміхнені, як у людини, що бачила чимало — але не втратила віри.

Ми познайомились під час війни.

Це як побратимство в оголеному нерві — коли розумієш людину ще до того, як вона щось скаже. Він не був балакучим. Але все, що треба, було в ньому: спокій, розуміння техніки, почуття гумору, чесність.

А головне — чиста, безкорисна сила.

Паша був спортсменом. Вільна боротьба — не просто хобі, це була його природа.

Він не бився — він тримався. Тримаючи себе — тримав і світ навколо.

Міг вирватися з будь-якої "борцівської" пастки — і з життєвих також.

До 2022-го він ремонтував машини у Хмельницькому. Автослюсар, який міг зібрати не лише двигун — а й побиті душі друзів.

Його майстерня пахла бензином, кавою і сміхом. І в тому сміху було більше світла, ніж у всіх лампах міста.

А потім…

Він просто встав і пішов на війну. Без пафосу.

Спершу десант. В очах — рішучість, у руках — автомат, у спині — вітер.

Він ніколи не зупинявся.

І потім — “Магура”. БПЛА. Паша став пілотом дрона —

тим, хто бачить ворога першим. Хто вирішує, кого врятувати.

Він навчився літати.

Я був старший. Я думав, що знаю більше.

Але Паша…

Паша міг одним словом зупинити паніку.

Жартом — стерти втому.

Поглядом — заспокоїти серце, яке виривалось.

Він був моїм єдиним другом.

Єдиним, хто залишився, коли все довкола валилося.

Ми сиділи з ним на колодах одного з батальйонів, ще задовго до приїзду в бойовий підрозділ і я спитав:

— Ти не боїшся?

Він відповів, трохи подумавши:

— Страх — це тінь. А я намагаюся бути світлом. Хай навіть слабким, але своїм.

2 червня 2025 року. Сумський напрямок.

Бойове завдання. Артобстріл.

Павло не встиг злетіти —

але він вже був вище за нас усіх.

Його поховали на Алеї Слави в Раковому.

Йому залишилося 39.

А мені — тиша.

Тиша, в якій більше немає його кроків, його сміху, його «ти тримайся, Лисе».

Але я тримаюсь. Бо мушу.

Бо він би так хотів.