Петро Гузiк "Snuff для Сатани"

Високо в Альпах, серед вічного снігу й кам’яних урвищ, недалеко від кордону Австрії та Швейцарії, в закинутій долині, яку на картах вже давно не позначають. Саме там розташувався Schloss des Schmerzes «Замок Болю».

Колись, у XIII столітті, король на ім’я Герман фон Вольфенкірхе наказав побудувати замок високо в горах, щоб уникнути впливу Папи і проводити темні меси. Архітектора, який спроектував замок, звали Ангус Вальдштейн.

Коли будівництво завершилось, король наказав замурувати архітектора в стіну тронної зали — щоб «його душа навіки залишилась з будівлею ». Але вночі після ритуалу всі будівельники зникли. Вранці підлога зали, була залита кров’ю — жодного тіла, тільки відрізані руки.

У XV столітті дочка графа, Грета фон Розенберґ, втекла до замку, коли дізналась, що її мають видати заміж за старого герцога. Вона знайшла прихисток серед ченців, які облаштували в замку монастир. Але за кілька місяців монахи почали вірити, що Грета — реінкарнація Ліліт.

Її краса, розум і потяг до заборонених знань викликали страх. Вони звинуватили її в спокушанні братів і некромантії. У п’ятницю тринадцятого її роздягли, прив’язали до вівтаря й спалили живцем, читаючи псалми навиворіт. Мандрівний лицар котрий шукав в монастирі лікаря, знайшов усіх монахів обезголовленими.

У XVIII столітті дві ворогуючі родини — фон Ротенберґи та Штальмани — вирішили укласти мир шлюбом своїх первістків. Святкування тривало три дні у Schloss des Schmerzes. Проте вночі наречена Анніка фон Штальман випадково підслухала розмову кухаря та свого нареченого, котрий планував отруїти її і всіх її братів заради спадку.

Вона змінила весільну сукню, на обладунки, які зберігались у крипті замку, і вночі вирізала весь рід Ротенберґів, починаючи з нареченого. Тіла знайшли у бенкетній залі, з червоними трояндами замість очей.

Кажуть, що вночі інколи чути дзвін келихів і можна побачити фігуру у весільній сукні, яка лишає криваві сліди.

Наш час.

Ніч опустилася на гори раптово. Ще мить тому останні промені сонця, пестили снігові шапки вершин. А вже тепер небо зімкнулося чорним полотном над скелями, де лише вітер пам’ятав, якого кольору буває світло. Темрява не настала — вона увійшла, мов володар, якого ніхто не кликав, але всі давно чекали.

В самому серці гори, де землетрус міг розколоти світ навпіл, височів Schloss des Schmerzes «Замок Болю». — висічений у камені, складений із тіней, легенд і крові. Його зовнішній фасад, обвітрений і вицвілий, нагадував застиглого велетенського дракона: розчахнута паща — головні ворота, крилоподібні виступи балконів і вигнуті вежі, схожі на кігті що намагаються схопити небо.

Протягом віків тут правили різні династії — від королів до монахів. Замок пам’ятав усе.

У його стінах спліталися отруйні змови, як павутиння між камінням. Тут брат труїв брата. Батько одружувався з донькою в ім’я «божественної чистоти крові».

І все це — лише слабкий шепіт порівняно з тим, що оселилося тут тепер. Бо те, що нині жило в стінах Замку Болю, не було ані людським, ані навіть демонічним у звичному сенсі. Це було щось нове, нова форма старого зла — як вірус, що мутував до досконалості.

Головна зала була глибоко під землею, де кам’яна стеля здіймалася на висоту трьох поверхів, була розділена навпіл бронебійним дзеркальним склом. Ті, хто був з того боку, бачили лише своє відображення — викривлене, бліде, обрамлене тінями й гріхами.

З іншого боку — сиділа вона.

Жінка на троні.

Її звали Сніжана.

Її довге чорне волосся спадало хвилями до поясу. Кожен дюйм шкіри був вкритий татуюванням: змії, троянди, зірки з шістьма кутами, ієрогліфи, які втратили значення ще до того, як люди навчилися писати. Очі — крижані, світло-сині, майже білі, дивилися крізь усе, в саме нутро.

Вона сиділа на троні з людських кісток. Біля її ніг навколішки стояла молода японка, її тіло покрите татуюванням якудза, котрі обвивали руки, спину, шию. Вона мовчки робила масаж босих ніг Сніжані.

Сніжана курила тонку ванільну сигарету. Вона повільно втягувала дим. Келих червоного вина стояв на підлокітнику. Коли вона відпила, рубінова рідина лишила слід на її вустах.

По інший бік скла — близько сорока чоловіків. Вони сиділи або лежали на підлозі. Католицькі священники, православні архімандрити, мусульманські імами, рабини, протестантські пастори, дзен-буддистські монахи, індуїстські пандити, даоські жерці, священики Вуду, шамани.

Всі — несвідомі, або в стані марення. Дехто здригається в сні, дехто стогне. На стелі — балони повільно видихали сивий, млосний дим. Він опускався в’язко, мов привид, змушуючи свідомість ковзати у забуття.

Сніжана махнула рукою — і балони змінили потік. Диму стало більше. Атмосфера в кімнаті перетворилася на газову хмару. Кілька чоловіків прокашлялися, затулили носи, вхопилися за груди. Інші ж просто лежали.

Сніжана посміхнулась.

— Бог давно покинув це місце. Тепер тут володарюю я.

Газ, що наповнював приміщення, мав назву «Чорне Причастя». Він був результатом багатьох років експериментів у підземних лабораторіях, де вчені, що давно втратили право називатися людьми, змішували нейропсихостимулятори, отруйні речовини і сполуки.

Коли повітря стало густим і липким, ніби жива істота, що повзала між тілами, чоловіки у кімнаті почали ворушитися. Спершу повільно — ніби уві сні. Очі відкривалися, але не бачили. Потім — ривки. Судоми. Руки сіпалися у повітрі, мов щось невидиме тягнуло їх угору.

Кожен з них — слуга бога. Колись. Тепер — просто тіло, в яке заливали зло.

На екранах, вбудованих у стіни, ожили зображення. Вони вмикалися несподівано, з коротким тріском і викривленням, як у старих VHS-записах. І те, що з’явилося, не було порнографією у звичному сенсі. Це були відео, зняті спеціально для цієї камери, цієї кімнати, цієї ночі.

Оголені жінки і чоловіки, із спотвореними обличчями, зв’язані, закривавлені, кричали й благали — але звук був вимкнений. На екрані була лише картина. Обличчя болю, розпачу, приниження. Сцени жорстоких зґвалтувань, сексуальних катувань, де межа між тілом і тілесністю розмивалась.

Обличчя на відео були знайомими. У деяких священників зіниці розширилися. Вони впізнавали обличчя парафіян та рідних.

Жах мав обличчя знайомих.

Газ продовжував робити свою справу. Першим зірвався імам у зеленій туніці. Його тіло, затряслося, і він почав бити себе головою об підлогу, викидаючи з рота піну. За ним — буддистський монах, що сів у позу лотоса, але руки його судомно стискали тканину ряси. Очі — закочені, рот розкритий. Потім — рабин, що почав голосно молитися, однак молитва швидко перетворилася на безглузде бурмотіння, а далі — на крик.

У середині кімнати розгорнулася тваринна сцена. Один зі священників, молодий пастор із півдня США, раптом кинувся на іншого, відгризаючи тому вухо. Той закричав, але через кілька секунд уже відповідав кулаками.

Вони залишилися наодинці з власним божевіллям.

Сніжана дивилася на все це мовчки, обличчя — без виразу. В одній руці — келих вина. В іншій — пульт управління. Камери змінювали ракурси. Повільно. Як у художньому фільмі. Момент, коли два християнина вчепилися один одному в горло, вивільнивши з грудей тваринний вереск, що не мав нічого спільного з молитвою.

Усе це транслювалося на додатковий екран збоку, де біля трону сиділа дівчина-якудза. Вона мовчки дивилася на трансляцію, покірно масажуючи ноги Сніжані. Її зіниці тремтіли.

— Бачиш? — прошепотіла вона, вдихаючи дим сигарети. — Людство — не потребує демонів. Воно створює їх самостійно.

Вона усміхнулася.

— Я лише… прискорюю процес.

Те, що відбувалося за дзеркальним склом, уже було схоже на м’ясорубку.

Газ заповнив кожен куточок приміщення, просочився у волосся, у складки тканини, у пори на шкірі. Він діяв, мов розпечене лезо, що повільно розрізало ланцюги свідомості. Віра, мораль, імена богів — усе зникло. Залишилися лише зуби та кігті.

Священники, колись центр духовності, перетворились на стадо голодних псів. Перші секунди — це ще виглядало як бійка: удари кулаками, поштовхи, шарпання за одяг. Але далі — почалася різанина.

Один із православних священнослужителів, з роздутим від отруйної злоби лицем, видер очі іншому, глибоко втиснувши пальці в очні ямки, і ще кілька секунд тримав їх у долоні, поки той смикався, мов маріонетка. Потім…засміявся, і з’їв їх.

Інший — буддійський монах — зірвав із себе все вбрання, залитий потом і кров’ю. Він кинувся на мусульманина, який стояв навколішки і молився. Монах повалив його, роздер шкіру на грудях і, почав вилизувати рани, лишаючи за собою криваві борозни. Мусульманин кричав — та не від болю. В його очах народжувалося щось первісне. Щось давно поховане. Він скинув з себе монаха, перевернув того на живіт і увійшов в нього. Він трахав нещодавнього нападника, ламаючи тому пальці і вгризаючись у шию.

На стінах з’явились бризки: темно-червоні плями, розкидані в хаотичному візерунку, що нагадував ієрогліфи з підземного храму.

Чоловіки шматували та ґвалтували один одного. Вони видирали нутрощі. Один — єзуїт із Південної Америки — вхопив іншого за язик і вирвав його з горлянки. Інший, щойно задушивши свого «братa по вірі», почав мастурбувати, змащуючи член кров’ю.

Глухі удари об броньоване скло звучали як барабани. Хтось з тих, хто ще мав рештки свідомості, кидався до вікна, залишаючи на ньому мазки пальців і сліди крові. Один бився головою, поки його череп не тріснув.

Але це було марно. Камера, встановлена в центрі стелі, не моргала. Її червоне око холодно спостерігало, записувало, аналізувало. Воно не відверталося навіть тоді, коли двоє чоловіків почали кусати один одного за геніталії, задихаючись від крові й задоволення. Вони ридали і сміялися одночасно. Богів більше не існувало. Лиш пекло.

Сніжана легенько повела пальцем по ніжці келиха. Її погляд був порожній. Аромат ванілі від сигарети, що дотлівала в її пальцях, змішувався з вібрацією смерті, що просочувалась навіть крізь скло.

— Ти чуєш, як вони моляться? — прошепотіла вона тихо, ніби до себе, ніби до Бога. — У кожному стогоні — зізнання. У кожному крику — розплата.

Японка біля її ніг навіть не здригнулась. Вона бачила, як один із священників, повз до скла, залишаючи за собою слід з нутрощів, намагаючись… попросити пощади.

Але у цьому замку її не було.

Зрештою, хаос за склом втратив свою принадність. Безцільна різанина, безмовні ридання, лязкіт кісток — усе це стало фоном, монотонним і втомливим, як стара мелодія, яка колись лякала, а тепер — лише дратувала.

Сніжана випила останній ковток вина і м’яко клацнула пальцями.

— Акане, — промовила вона тихо, майже ніжно. Її голос був схожий на шелест отруйних пелюсток, — Ти знаєш, що робити.

— Так, господине, — відповіла японка, нахилившись у глибокому поклоні.

Акане повільно підвелася. Вона була оголена, якщо не рахувати складної мозаїки татуювань, що вкривали її тіло від шиї до гомілок. Високі підбори стукали по кам’яній підлозі, як годинниковий механізм, що відміряв останні секунди.

Вона підійшла до стіни, де висіла катана із легким блакитним відблиском на лезі — мов крижана сталь. Коли Акане доторкнулася до руків’я, меч відгукнувся тонким дзвоном — майже жалібним.

За склом увімкнулась витяжка. Потужні системи безшумно засмоктали залишки газу, ніби втомлені духи повертались назад у своє пекло. Підлога була вкрита кров’ю й органами, мов картина божевільного художника. Ті, хто ще дихав — ледве, хрипко — підводили голови, бачили, як скло повільно зсувається вбік.

Світло ззовні вдарило в приміщення. Акане увійшла, мов смерть у образі богині. Висока, безстрашна, з виразом абсолютного спокою на обличчі, вона йшла між трупами, не озираючись. Катана була опущена вниз, її лезо — гостре, чисте — відбивало тремтливі спалахи світла.

Перший нещасний спробував щось сказати, підняв голову, простягнув руки до дівчини.

— Допо… можі…ть — шепіт обірвався разом із горлом. Лезо просвистіло і кров фонтаном вдарила в стелю.

Другий лише встиг закрити очі.

Третій — повз, залишаючи за собою нутрощі, пишучи на підлозі вірші з Тори, розмазуючи букви пальцями в крові.

І кожного з них наздоганяло лезо.

За лічені хвилини усе стихло. У кімнаті залишились лише тіла, нагромадження м’яса, в якому колись були душі. Кров на підлозі блищала. Камера над ними завмерла, вимкнулась. Її роботу було завершено.

Акане вийшла, витираючи меч від крові. Вона зупинилася перед троном, опустилася на коліна і, не підводячи очей, промовила:

— Все готово, пані Сніжано.

Сніжана повільно підвелася з трону. Її постать, холодна, мов сама ніч. Вона підійшла до дівчини, її пальці легко торкнулися плеча Акане. Потім — ніжно, майже лагідно, підняла її обличчя за підборіддя.

— Моє криваве сонце, — прошепотіла вона.

Жінка повільно опустилася на коліна поряд із дівчиною. Її пальці торкнулися обличчя японки, і той дотик був ніжнішим за шепіт туману. Дівчина підвела погляд — у її очах тремтіла абсолютна покора, змішана з чимось значно глибшим.

Жінка нахилилася і торкнулася її губ. Пальці японки ковзнули по її боках, звільняючи тіло Сніжани від одягу. Крики знову пролунали в стінах замку. Але цього разу, це були крики задоволення.