Мій прадід Іван Васильович Базалук

Мій прадід Іван Васильович Базалук народився 1889 року у заможній селянській родині козацького походження у селі Семенівка Мелітопольського повіту Запорізької губернії (тепер район і область, відповідно).

Насправді тоді прізвище було ще Бузулук.

Воно було надано нашому далекому пращуру у XV ст. за проявлений героїзм під час переходу Уралу шляхом до Сибіру. Є там така річка Бузулук. Ось на честь неї і з'явилося це прізвище.

Разом із прізвищем пропонували дворянство, однак пращур відмовився, бо був козаком. (У цьому місці мій однокурсник дворянського походження покрутив пальцем біля скроні - що він розуміє).

Тоді було надано право не служити у царській армії.

А це для козака дуже вигідна штука. Воюй собі проти росії на законних підставах. Принаймні, до армії тебе за це не загребуть.

Також першому Бузулуку було надано право на вільне володіння земельною ділянкою без сплати податків.

Після розгону Запорізької Січі родина остаточно перекваліфікувалась у селян. Хоча і до того господарство вели, бо ж мали землю.

Та на початку ХХ ст. хата з усіма документами згоріла.

Так Бузулуки перетворилися на Базалуків. Бо таке звучання прізвища місцевому писарю здалося більш прийнятним.

І звільнення від армії вже не було. І податки довелося сплачувати.

Так Іван Васильович був мобілізованим до царської армії під час першої світової війни.

Там він гідно проявив родові воїнські навички — дійшов до Брест-Литовського, був нагороджений іменною шаблею та повернув право на вільне володіння своєю землею.

Щоправда, після повернення додому прадід зустрів там вже іншу владу. А ще поки його не було, померла перша дружина.

Та радянська влада поки проводила нову економічну політику та сприяла відродженню національних культур.

Тож, прадід відновив господарство й одружився вдруге.

Від другого шлюбу живою, зважаючи на якість медицини, залишилася лише донька Євдокія.

Із другою дружиною прадід розійшовся. Під час війни після перенесеної пневмонії став атеїстом.... Тож, шлюб був винятково цивільним — не вінчаним...

Донька залишилась із батьком.

Іван Васильович одружився втретє. Із рівною собі жінкою з заможної родини — моєю прабабусею Ганною Іванівною Гаркушко.

У тому шлюбі було семеро дітей, однак живими залишилися лише троє.

Вже після народження сьомої дитини — мого дідуся за мамою — Івана Івановича Базалука, прийшла біда...

Прадід і прабабуся мали велике господарство, заможну хату, коня та корову. Для ведення господарства наймали людей, бо вдвох не справлялися.

Та влада й її курс у СРСР змінилися.

Почалися радянізація, індустріалізація та колективізація.

А прадід, як і всі заможні господарі, йти до колгоспу не хотів.

Методи влади прості — якщо відібрати у людини все своє, то куди вона дінеться — прийде за колективним.

Тому до прадіда прийшли за коровою. Вже не знаю, як її не забрали відразу — паслася чи що, а потім прадід її зарізав, м’ясо — яке засолив, яке — роздав родичам. Бо віддавати своє до колгоспу не хотів.

Зрозумівши, що за коровою прийдуть вдруге, а її вже нема, що викличе питання — а чому? — прадід в одну ніч зібрав нехитре майно — скільки влізало на воза, враховуючи, що туди ще мали влізти четверо дітей, завантажив, запряг коня, попрощався із близькими родичами, яким наказав за можливості заселитися до хати (це таки вдалось) і розрахуватись із наймитами (що теж по-чесному було зроблено), та разом із дружиною пішки поруч із возом вирушив… до Макіївки Донецької області.

У цьому місці пальцем біля скроні крутять всі знайомі. Бо вибір, наче, вельми оригінальний.

Однак у той час на Донбас засилали тих, кого не засилали до Сибіру.

На те прадід і розраховував, що у великому місті (тоді ще, щоправда, не настільки великому), де повно переселенців, ніхто уваги на нових людей не зверне.

А ось на кордоні чи в іншому селі — ще й як би звернули.

На новому місці побудував землянку (у батьків там зараз город) розміром десь із залу у тому будинку, який будували вже мої дідусь із бабусею, і при цьому в якийсь період здавали куток студентці медучилища.

Прадід займався приватними перевезеннями, адже кінь і віз були з ним, тобто на бік радянської влади так і не став. Серед іншого — підвозив цеглу на будівництво школи, де потім вчилися мої дідусь, тітка, мама, я, мої брати та сестри, — ця школа стала першою україномовною школою міста після набуття незалежності.

А прабабуся так і залишалася домогосподаркою. Що радянською владою теж аж ніяк не віталося.

Під час другої світової війни прадід із родиною поверталися на малу батьківщину, бо у селі легше пережити голод.

Однак після радянського звільнення Запорізької області знову рушили до Макіївки. Бо з радянською владою до Семенівки повернулись і колгоспи.

Та прадід все ще працював приватним перевізником, а прабабуся не працювала.

Помер Іван Васильович Базалук доволі рано — у 58 років.

І хтозна, як би склалася його доля без цих нападок і переїздів.