Хронологічна палітра

Ти з'явився нізвідки, непрогнозовано, але, мабуть, очікувано.

Спочатку був щасливим майбутнім, таким романтичним і легким, таким ванільно - солодким, пряним, невагомим. Ми закрили очі, взялись за руки і пригали по хмаринкам, бризкались водою, бігали в доганялки, їли немиті черешні з базару, крокували парками під проливним дощем, зустрічали світанки, мили ноги у фонтані, катались на дитячих гойдалках. Ти ліз на дерево по зелене яблуко, а я спускалась з гірки на майданчику.

А памятаєш як ти плив через всю річку і в зубах тримав водяну лілію, щоб мене вразити? А тоді купались голяком і в очереті заблудились… А якось ти переліз через паркан в заповіднику і гладив око великого буйвола, то й в шоці був, а потім ми смажили вдома замовлені суші, щоб не отруїтись. І так мріяли про щастя! Тоді здавалось ще мить і ось воно, має настати… Літали, але сподівались, що має все покращуватись, хоть на краплину, ніби того всього було мало для повної благодаті. Не помічали, бо чекали чогось незрозуміло - омріяного.

Поступово яскравих подій ставало все менше, чи може ми просто не помічали їх? Ранком ти на роботу, я на роботу. Ввечері:

- Підем прогуляємось?

- Я стомлений.

- Я теж.

- Ти стала якась тьмяна, скучна чи що.

- А ти себе бачив зі сторони?

- А що я? Такий же як був.

- Ох…

І десь ступили ми на хибний шлях, бо фарби почали вицвітати і палітра буття стала невиразно-нудною. Очікування поступово лопали мильні бульбашки, залишавши за собою бридкий присмак мила з ароматом дині. Нас заминали, немов в безжальні жорна, сірі будні. Роботи, магазини, безгрошів’я, транспорт, кухня, інтернет, комп'ютерні ігри, прибирання, хтось невблаганно забирав весь час. Він, ніби гума, розтягувався надовго, одночасно швидко зриваючи аркуші з календаря. Одноманітне, похмуре теперішнє…ми стали схожі на роботів чи на зомбі.

- Ти змінилась, мені нудно з тобою.

- Ти похмурий і мовчазний…

- Це ти винна, ти мені не додаєш уваги, і пиріжки, до речі, у моєї мами смачніші.

- …

Діалоги були однакові і прогнозовані. Ми ніби застрягли у якомусь тягучому просторі. Все втрачало сенс.

Я сиділа на кухні і кратала години, гіпнотизуючи даличину між висотками. Раптом на підвіконня сіла синичка і стала стукати у вікно дзьобиком. Не відразу почула і побачила, та вона справді вивела з закостенілого стану. Відкрила вікно, в очі вдарило яскравим світлом, а в ніс морозом, розчистила сніг на кондиціонері, насипала птахам насіння. Взяла в руки телефон:

- Я так більше не можу. Я йду від тебе. - так і не набрала номер, просто почала збирати речі.

Потім ще були довгі розмови з доказами хто кому більше сала за шиворіт залив, речі, переїзди, суди…Так хотілось просто все забути, та не виходило, довго боліло.

Ішов час, рубцювались шрами, пам’ять затирала всі події. Ти ставав таким блідим і невиразним, лиш поодинокі дзвінки нагадували про дійсність подій.

Хто ти зараз? Далеке минуле… Лиш примара яскравих картин- ні кольорів, ні смаку, ні запаху. Емоційна таранька, суха і солона. Навіть квіти засушені мають більше сенсу.

Ні, я не сумую, не переживаю, не злюсь і майже не згадую, тільки лиш коли мені потрібно взяти якийсь яскравий сюжет для оповідання…