Светр

***

Мовчання втислося у простір

А ти здирав із мене светр

І я тобі – «не треба, досить»

А ти - вперед…

Я гладила кінчиками пальців його скроні і хміліла від його погляду. І ми були одні у цій жасминовій ночі на чужій квартирі, чужі, і водночас знаходилося щось спільне у нас, воно було у повітрі, беззвучне і без запаху. Жасмин дурманив нас, і ми піддалися.

-Не ходи до води, - говорив мій погляд, спиняючи. - У тихому омуті чорти водяться.

А він не вірив. І ішов, провокуючи усі мої найсміливіші думки.

Коли я увійшла у простір, де був він і його настирний інтерес – відчула, щось змінилося. У мені? У мені. Та і в ньому, він знає краще.

-А ти спробуй не іти сюди, - тихо промовила подумки я, але спостерігала наступальні повільні кроки.

Ці кроки були спокійними, наче величезний кіт (тигр) своїми лапами крадеться м’яко і впевнено.

-Схибиш… - шепотіла про себе і спостерігала подальші дії.

Але він не чув. Він не знав нічого про мене, як і про те, що я теж розумію всю невідворотність можливих варіантів.

Я взяла за руку і повела. Я кинула нитку, і він пішов, як за ниткою Аріадни. Безсоромно дивлячись у очі, я не ховалася, але і не тиснула.

-Светр зніми,- сказав він.

-А спідниці не задерти? – парирувала я.

-Можеш, якщо хочеш, - бешкетно відповів він.

-А що я маю ХОТІТИ? – з притиском на останньому слові спитала я.

-Божевілля, - він замовкнув і усміхнувся, піднімаючи очі догори, багатозначно і загадково..

Ці стіни бачили різне і чули, а мені було однаково.

-Ходімо на дах! – промовила я і провела руками тілом від шиї, торкаючи грудей, схрещуючи руки на грудях.

-Слова оманливі, - промовив він, - дії – правдиві.

Я сама підійшла і доторкнулася його волосся.

Він встав переді мною.

Говорити не хотілося, хотілося мовчати, неквапливо сміливо торкатися, цілувати, обіймати і не спішити. Наплювати на усі умовності і правила. Бути. Я є отже я існую.

Я хотіла щось дотепне сказати, а він закрив мої вуста поцілунком. От нахаба – подумала я, але потім все те вивітрилося, цілуватися умів.

Тсс. Тихо. Навіщо брехливі слова, - прошепотів, вивчаючи реакцію, заглядаючи у очі, душу, роздягаючи думки, а не тіло.

Ми вийшли сходами на дах, і зорі стали ще ближчими.

-Ось там, поглянь, то Лебідь, - показав він, обіймаючи мене ззаду лівою рукою за талію, а ось там – Оріон.

-Ти – астроном?

-Я?Астронавт, - рука ковзнула правим плечем і і торкнулася долоні, яку він підняв і я прокрутилася, наче у танці.

Помічаю тебе, відчуваю тебе, втрачаю себе – видихала я, коли він притиснувся до мене у поцілунках і обіймах.

Все утікало з-під ніг, цей дах, небо і зорі.

Не спиняйся – говорила подумки, а сама плила-плила-плила.

Колись ти пригадаєш цю ніч – линуло у моїй голові. Я розчинилася у зоряному пилі, жасмині і літній ночі.

Цей светр був недоречним цієї ночі.