Хрестоносці в аду

XI століття, Ізраїль, околиці Єрусалиму

Битва за звільнення Гробу Господня

Декілька тисяч лицарів мужніх в обладунках міцних та з мечами политими кров’ю, йдуть до міста де Христос народився, помер та воскрес. Де довкола пустелі й гори міцні, огинають місто Величне. Поряд з лицарями йде простий люд, що оспіваний жрецями, попами й графами, були послані битися на край світу за «Гроб Господня», а оті в перше в житті, бачили інші міста, краєвиди не бачені, спеку незвичну та людей на шкіру й звичай другий.

Йшли вони по міста тим в Ізраїлі, билися мужньо, завзято, Вбивали в ім’я Бога ! Вбивали, катували не вірних, та пограбувати мечеті й ринки брались «що б жити, наїстись та далі святу землю повертати».

Серед них йшов парубок, на ім'я Данте, хлопець з сім’ї заможної, закінчив Братську школу, читав Біблію, й не раз. Знав карти науку, та війни науку, й бився вправно навіть серед свого роду.

В обладунках йшов, з Орнаментом на держаку, з хрестом на грудях та на щиті, та з мечем віддалено так схожим, на той же хрест на котрому загинув Син Божий.

Вів за собою паству, свою чернь не милу, що послухавши його та батюшку свого що золотом омитий сказав їм йти разом із Данте. Спочатку вів він за собою, за сотню людей спроможних тримати спис та в броні ходити цілий день, але із часом, ба після битв та інших негараздів, вів за собою 33 людини, та вірив він, що з корпусом своїм, першим увійде в Єрусалим, бо людей голів, було як Хресту років під час розп’яття.

І от облога, навколо мурів Міста, Міста Гробу Господня Єрусалима, зібрались «воїни Христа» що Хрестоносцями звуться, летіли стріли, билися великі глиби що на стіни міста все падали. Навколо шум, й крики болю, разом з вогнем що по стінах тече, й тупіт лицарів коней, що піхоту женуть до бою.

Серед лицарів йшов Данте що разом зі своєю оравою йшов до воріт, воріт що пробували пробити, підпалити й відчинити, й що піддалися під тиском Хрестоносців. Побачив це Данте, галопом й біг, людей гнав за собою, бо велів першим зайти у місто всіх міст, забувши про обачність й раціональність.

Як він увійшов у місто перший, то палестинця спис йому в шию увійшов, й розірвав його на шмаття, упав він з коня на землю перший, й перший і загинув увійшовши в місто. А з людей тих 33-ох, залишилось лиш шестеро, що зупинитись встигли.

Раптом сяйво, як у вузькому проході або у ямі, світило в далечині й не наближатися. А Данте йшов за сяйвом, він бачив по дорозі все своє життя, від материної груді й від школи Братської до самої різанини в Кілії та мурів Єрусалиму. Пройшовши до кінця й увійшовши в сяйво, неначе як осліп. На дуже довгу мить нічого не бачив, але як тільки відкрив очі побачив диво, те що й в снах побачити не міг, й боявся. На мить зімлів, не маючи слів що можна було сказати.

Перед ним був Господь, Не бачив він цього лика ніколи у житті, але й на хвилю не вагався, що се є Бог, Всевишній нас що Тисячу років тому послав сина свого на нашу землю.

«Чи ти задоволений своєю працею?» Почув Данте голос що ніби відізвався на весь світ, голос спокійний й найдобріший що він коли-небудь міг почути, голос ніби люблячого батька що у вітальні зустрічає сина.

На питання відповіді дати не міг, ніби не знаючи що й сказати, а й справді не знав що говорити Господу.

«Скажи мені, чи читав ту Книгу?» Питати сенсу не було про котру книгу йдеться.

— Отче, звісно ж я читав ! й не раз я перечитував писання те !

«Скажи тоді чи знаєш заповіді що Мойсей вам передав ?»

— Знаю Боже ! Знаю !

Отець небесний помовчав, ніби даючи змогу згадати усі десять заповідей та усю Біблію в голові перечитати. Бо зважати слова йому потрібно не було, вже знав що казати далі.

«Тоді чому ти заповідь й не одну порушив ? Чому братів своїх ти повбивав не мало, чому ти раз за разом даремно Іменем моїм на устах, людей вбивав своїми, а той чужими руками ? Скажи чому благав мені надати змоги, пограбувати села задля питва і їжі воїнам твоїм ? Чому.»

— О Боже змилуйся ! – Впав він на коліна й руки до Господа простяг, – Немає тобі потреби розпитувати мене ! Ти ж Господь що на небі посідає ! Ти Отець всемогутній, я заслуговую на прощення твоє !

Бо я не вбивав тих хто у тебе вірив ! Я не вбивав батьків і дітей ближніх! Я лиш хотів прославити тебе, звільнити землю й місто де Син Твій народився й помер від рук лукавих. Те місто куди Мойсей народ свій вів по Твоїй волі ! Хотів я правду нести зі спасінням.

«Чи є правда у смерті, розпачу й болі ? Чи може правда писатися на крові ?»

«Послав Я Сина Свого, аби правді вас навчити, навчити брата й сестру любити, Отця й мати поважати, хотів що б ви добро несли одне до одного, аби ніколи кров людська не лилася на марно. Хотів аби життя людське ви осягнули. По образу й подоби своєї Я вас створив, аби ви творили, любили, осягали світ, й не неволили братів своїх. А ви лишень падаєте ніц, помилувати просите, по допомогу отця свого, бажаєте кров’ю чужою славу нажити й мою добру волю отримати, як ті пагани котрих ви охрестили.»

Постала тиша, тиша що ніби повинна була перерватися дзвоном суду, не стало.

— Господь… Чи є нам прощення ? Чи є в нас шанс ще щось змінити ?

«Сина свого, Хреста, Послав Я що б вас правдивому навчити. А вас послав на землю цю, що б правдивого пізнали, за гріхи ваші»

Роздався дзвін, ніби по волі запізнившись.

А на землі, здобутий Єрусалим, й вбито десятки тисяч людей живущих в місті, за їх не віру, за їх гріхи. Вбиті Хрестоносцями