Ти ж їх всіх вбив, правда, дядьку?

— Очільнику Дзян! Звістка від загону, відправленого на розслідування зникнень в Баоху!

— Що там?

— Сін Дзихао запросив підкріплення від ордену. Стверджує, що натрапив на гніздо темних виродків: ці мерзотники використовували річкових духів, щоб викрадати людей без підозр. З ним всього три адепти…

— Правильно зробив, що не сунувся сам, не вистачало ще їх витягувати. Передай Шую Сюншу щоб зібрав загін, відправляємося на човнах ввечері.

— Очільнику, ви…

— Так, я теж.

Південні болота влітку — не найприємніша місцина в Баоху, особливо через набридливе гудіння тисяч москітів. Однак все краще, аніж чергова зустріч з делегацією від клану Яо. Нащо йому аж три радники, якщо вони не зможуть владнати претензії цих набундючених індиків? Та й орден Юньмен Дзян не може дозволити якимось покидькам безкарно викрадати людей на своїх землях. Дуже дивно, що хтось наважився про це забути.

Зарості тростини гуділи від гнусу, тріщали цикадами, перегукувалися голосами сотень птахів. Але їхня здобич чаїлася тихо. На противагу легендам про героїчні діяння, Дзян Чен не збирався чекати ночі, щоб розворушити гніздо демонічних заклинателів: нападати на тих, хто командує річковою нечистю, однаково небезпечно що вдень, що вночі, однак вдень сонце все ж сповільнює темних створінь. А підкрадатися непомітно мало б сенс, якби вони діставалися до місця на човнах, а не мечах.

Старий рибалка, якого їм порекомендував в якості провідника староста селища, зіщулившись, старанно викреслював на карті обриси протоків, що вели до острова:

— Айо, отуто, трохи глибокої води, човен пройде спокійно; тут ось місиво з коріння мангрів, навіть шест встрягне, якщо загоните їх сюди — то все, не виплутатися. А ми думали, то гуї жартують чи нюйви, а от воно що… Злі вітри їх принесли, ох і злі…

— Лаоші, точно впевнені, що ці покидьки не з ваших? Як же вони так добре орієнтуються в ваших болотах?

Чоловік невдоволено цокнув язиком, проте явно задумався; нарешті, коли Дзян Чен вже подумав, що той по-старечому закуняв, рибалка озвався:

— Може, хтось з молодих провів… От пам’ятаю, А-Сон з дядьком колись гризся, що не відпускає його валандатися з наймитами деінде, бо роботи багато вдома…Кричав ще, що ми тут у багнюці борсаємося, в він буде на золоті спати…дурне дитя. Так і згинув однієї осені. І не він один. Хтозна, чи не з тими…

Коротше кажучи, цілком можливо, що з цими покидьками поруч хтось місцевий, хто знає всі протоки, мілини і таємні виходи. От клопоту додалося! Гаразд, вони мають спіймати, скільки вдасться, одинаки або покинуть землі Юньмен Дзяну і стануть вже не його проблемою, або залишаться — та будуть відловлені пізніше.

Коли Дзян Чен на чолі з загоном буквально звалився з небес на острів, то зрозумів, що все трохи простіше, аніж йому уявлялося. Він очікував побачити кривавий жертовник та з десяток демонічних заклинателів, що закликають на допомогу усіх перероджених потопельників мангрових боліт — натомість отримав табір розбійників. За заклинателя у них слугував один-єдиний покидьок, який ледь не висковзнув з острова на човні (що його спільники мали протиставили бойовому загону ордену Юньмен Дзян — його не хвилювало анітрохи, аби свою зміїну шкуру врятувати). Однак чуття не підвело. Дзян Чен, який підлетів до острова з тилу, прикриваючи своїх підлеглих від раптових сюрпризів, помітив вчасно, як від метушного натовпу відділилася тінь.

Кинуті у повітря талісмани, що зловісно спалахнули червоним, не мали жодного шансу проти Дзидяня. Слабак. У демонічного заклинателя очевидно не було духовної зброї, лише саморобні заготовки. Спалах ще одного талісману залишив перед очима очільника Юньмен Дзян райдужні кола, однак батіг блискавок вже встиг дотягнутися до плеча нападника, паралізуючи його рух. Обвивши струну навколо демонічного заклинателя, Дзян Чен поволік його до центру табору, де на той час вже вщухали звуки битви.

В підсумку з’ясувалось, що банда сформувалася ще на землях Ланлінь Дзинь (Дзян Чен вже передчував, як тицьне цим в обличчя Дзинь Ґваньшаня на наступній конференції; шкода, що той знову буде відкараскуватися від найменшої відповідальності!). Вони атакували каравани, підсилюючи шанси на успіх за рахунок заклинателя та його закликаної нечисті.

— Це все отой жовторотий шмаркач, якого ми підібрали в Юнпіні! Він до майстра липнув, хотів учнем стати. Це він показав місце, де на болотах можна сховатися так,щоб ніхто не помітив. Старий Шуо щось з ним не поділив, коли здобичі стало багато…наче браслет чи ланцюжок чийсь…

Ватажок розбійників, залишений в живих для допиту та публічної страти, захлинався словами у підземеллі, коли його пошрамованої шкіри торкалося розпечене залізо. Він волів би мовчати або клясти на всі корки заклинателів — однак старший адепт Шуй Сюншу вирвав би з його рота правду навіть голіруч. І Дзян Чен його в цьому повністю підтримував: так хоч на когось, окрім себе самих, можна звалити провину!

У бою на острові загін втратив наймолодшого з учасників — Шуя Фенчжи, племінника старшого адепта, його учня і гордість. Демони, звичайна стріла, без жодних знаків! Поцілений в ліве око, Фенчжи помер практично миттєво, його не врятувала жодна ци.

Його дядько був розчавлений люттю та чорний від горя. Просив покарання для себе за те, що підвів очільника та команду, як мінімум — звільнити його з посади. Дзян Чен відмовив, по собі знаючи, що це нічого не вирішить і не допоможе: якщо вже так чинити — хіба він сам має після такого права бути очільником ордену? Відповідь була — має. Бо більше нікому. І старшому адепту доведеться змиритися. Так, це егоїстично з його боку. Але…”три отрути”, пам'ятаємо?

Най Шуй Сюншу хоча б трохи розрадить серце. У Дзян Чена ж є власна здобич.

— Звідки навчився керувати потопельниками?

— Навчив один стариган…він жив у болотах коло села один, несповна розуму…пішов до нього в учні, а коли той сконав — забрав все, що було цінного і вирішив сам шукати долю.

— Якщо знав, що є вміння — чого не відправився до якогось ордену?

Полонений зневажливо вишкірився, явно однак Дзян Чен не збирався терпіти приниження від якоїсь комахи. Кінчик Дзидяня, відзиваючись на бажання власника, вкотре легенько стьобанув по його ребрам, витискаючи крик.

— Ордени? Хто з ваших прийме безрідного, який з усіх статків має лише одяг на собі?! Нехай абияке вміння було б — кому потрібні голодранці? А якби й прийняли кудись? Все життя чекати крихти з високого столу? Та слухати, що ти всім винен до сьомого переродження? Працювати, не змикаючи очей, і бачити, як всі почесті дістаються іншим лише тому, що вони народилися у правильній родині?!

Дзян Чен відчув, як його зуби стиснулися від гніву та водночас — хінного присмаку гіркоти. Покидьок. Мерзотник. Наврядчи він знав, куди цілить, йому будь-хто з заклинателів підійшов би в якості винуватця всіх негараздів. А те, що саме у очільника Юньмен Дзян було дещо у минулому, що вельми болісно відгукнулося на ці отруйні слова — лише пощастило. Не більше.

— І кращого рішення, ніж не працювати взагалі, а уривати золото разом з чужими життями, цей шляхетний пан не знайшов. Гідно. Очевидно, що людська подоба в нинішньому переродженні була тобою заслужена востаннє. Чи ти ще встиг підготувати учнів, окрім того, якого вбили твої спільники?

— Ні, цей слимак був єдиним, хто здавався перспективним…але я не сліпий дурень, бачив, як він жадібно дивиться на мої талісмани!

Дзян Чен зневажливо скривив губи:

— Так само, як ти — на талісмани старого, у якого вчився сам? Він теж помер не своєю смертю, що ти так переймаєшся?

Демонічний заклинатель мовчав, однак було зрозуміло, що припущення потрапило в ціль. Що ж, карма іноді не чекає до наступного втілення.

Шуй Сюншу наполіг, щоб на багатті разом з тілом демонічного заклинателя згоріло й тіло ватажка грабіжників. Дзян Чен не бачив приводу відмовляти йому в цій милості: зрештою, обидва замарані у людській крові однаково, якщо другий не більше. Все ж йому видалося, що покійний заклинатель був щурячої натури і за можливості радше вбивав чужими руками, якщо не загнати в куток.

Тіло Шуя Фенчжи буде поховане з усіма належними церемоніями. Шкода, як же шкода, що він загинув! Його родина поколіннями ставала до лав ордену Юньмен Дзян. Батько та дядько разом з самим Дзян Ченом пройшли пліч-о-пліч війну — на момент падіння Лотосової Гавані вони були на місії у прикордонні, але прибули одразу, як отримали звістку про те, що з клану Дзян хтось вижив. Гідні, сильні, віддані — Шуй Фенчжи був таким же.

Вони не обрали схилитися на милість Венів. Але Дзян Чен був впевнений — не для того, щоб схилитися перед ним, спадкоємцем Дзян Фенмяня. Навіть, якби ніхто з його клану не вижив би у тій різні — брати Шуй билися б до останнього подиху. Бо їм було, за що триматися в минулому і що прагнути втілити у майбутньому. Як і багатьом іншим, як і йому самому. Позбавлені спадку, який будували їхні пращури, ордену — вони відродили його в собі перш за все. І родовитість тут відігравала далеко не першу роль.

Однак…це добре казати постфактум. Що сталося б з Дзян Ченом, якби під його прапор не став жоден юньменець? Чи не здався б шлях, яким пішов у забуття його названий брат, привабливішим за голодну смерть? Добре вважати, що ні. Але ж…

— Дядьку!

Дзинь Жулань вже не лише впевнено крокував на своїх ногах — цього хлопчака не могли іноді наздогнати адепти! Особливо, коли той бачив у полі зору свого родича. Дзян Чену нічого не залишилося, крім того, щоб підхопити його на руки. Липкі долоньки — десь надибав танхулу? — доторкнулися до його щік.

— Дядько тут!

— Так, я тут. Не ображали тебе, доки мене не було?

— Нєєє! Дядько, вжух?

Рулань захоплено потягнувся до кільця Дзидяня і Дзян Чен хутко відвів руку подалі:

— Не чіпай! Це тобі не іграшка!

Карі оченята хлопчика миттєво наповнилися прозорими сльозинками, а губи мило напучилися.

— Дядько злий!

— Ах ти негіднику! Так ти старших поважаєш? А ну злізай!

Зрозумівши, що його зараз спустять униз, та ще й насварять, Дзинь Жулань задумався і міцніше вчепився у наплічник Дзян Чена:

— Дядько хороший! Дядько любить А-Ланя! А-Лань любить дядька Чена! А-Лань скучив за дядьком!

Дитяча думка перемінлива, як хмари на небі. Дзян Чен був впевнений, що його люблять, навіть коли він “злий” — так само, як і він не міг довго сваритися за сліди брудних долоньок на документах.

Однак до моменту, коли Дзинь Жуланю буде дозволено торкатися “вжух” — себто Дзидяня — ще дуже й дуже далеко. І Дзян Чен міг лише молитися всім богам водночас, щоб він не повторив його долю. Хто не бажає кращого своїм нащадкам — не бажає кращого собі самому.