Зміст
  • Сонник
  • Сонник

    Усе, що зі мною сталося - повторилося знову.

    Це був недільний ранок. Сонечко. Юра.

    Ми бродили по щойно розваленому замку.

    - Як ти міг проспати навалу баб? - Юрко усе ще не міг повірити, що, незважаючи на розтрощену стіну та крики людей, я спокійно лежав у власному ліжку, нічого не підозрюючи.

    Зрозумівши, що від мене другові нічого не дізнатися, він зупинився, помацав кишені та дістав телефон.

    «Мабуть, прийшло сповіщення» - подумалось мені і я мав рацію, адже після цих дій, Юрко сказав, що зараз зайнятий і подався кудись до замкової площі.

    До речі, щодо хлопця: у нього були саме такі брунатні кучері, про які я мріяв. У купі з ластовинням та високим зростом, у нього не було проблем з дівчатами, як у мене, що сильно било по моєму підлітковому ментальному здоров’ю. Що тим красуням до звичайного низькорослого хлопця?

    Я поглянув на розтрощену стіну, згадуючи слова Юрка. А й справді, як я все це проспав? Ніяк. Секрет у тому, що на момент нападу баб, мене не було в замку. Недалеко од нього є підземний колізей, де підпільно щосуботи проводиться корида. Влада навіть про нього не здогадується, а коли хтось приходить їм доповідати про це місце, то князь не вірить. Дружина уже кілька разів перевіряла те місце, де зазвичай розташовується вхід до колізею, проте безуспішно. Мабуть, характерники, існування яких Світові Вершники (четверо великих цабе) так намагаються приховати, стараються. Словом, до чого я це все? У мене було завдання витягнути з кориди чим більш тварин, врятувавши їх від смерті на цьому "шоу".

    Стіна. Створіння з боліт, себто баби, цього разу постарались, як має бути... Добрий шмат тридцятиметрової стіни було зруйновано. Постраждали лише найближчі будинки, на щастя, жодних людських жертв.

    Задивившись на руїни, я врізався у добре знайомого мені шибеника.

    - Ах, ти... - Гриць не любив розбиратись чи це було випадковістю, чи ні. Він любитель помахати кулаками.

    Із Грицем були ще Максим і Тарас. Удар цього придурка для мене був надто повільним, тож я з легкістю уникнув його, відповівши хорошим аперкотом.

    Мить і я вже оточений людьми... Не пригадую, скільки їх точно було, але не більше п’ятнадцяти. А ще я не одразу помітив, що хтось з перших посіпак Гриця перемістив нас на дерев’яну арену, популярне місце для вуличних боїв серед підлітків.

    «Трясця! Один на п’ятьох, шістьох... багатьох». Забув сказати, що у кожного характерника є своя характерна здібність, від чого і пішла назва. У мене - уповільнення часу, і так, я той, чиє існування так хочуть приховати Світові Вершники.

    Місця на гордість не вистачало, тож я бив, куди вдавалося: обличчя, спина, шия... Лиш би не отримати більше синців після нічної операції.

    Раптом щось зблиснуло в моїх очах. «Ніж». Удар в пах і небезпека минулася... я так думав…

    У когось з хлопчаків я вгледів револьвер. Намагаючись вибити з рук хулігана небезпечну для життя зброю, не помітив, як з'явилися ще два пістолети позаду мене. «От, лайно!»

    Ці два бовдури навіть не глянули, що могли зачепити свого товариша.

    Постріл. Ще один.

    Вдих. Видих.

    - І батько твій - дурень, і дід був дурнем, а тобі на роду написано таким залишитись…

    - Дякую, Кларо. - вона також характерниця, її сила - знахарство. Хоч з того світу дістане! Ну... майже... Словом, цілителька з неї ще та! - А що з тим бідолахою?

    - Яким? З тобою ще хтось був?

    - Не те щоби зі мною... його також підстрелили.

    - Ага, я втямила. - Чорні очі Клари стали ще темнішими. Я це помітив, навіть попри її густе волосся, що частково ховало її красиве лице. - Десь лежить колодою…

    - Шкода... - дійсно шкода. Загинув даремно ще молодим.

    Понурий вигляд Клари відразу зник, і вона усміхнулася, це було взаємно.

    - Гриць знову тебе звинувачуватиме…

    - Та годі тобі. Він такого ніколи не робив!

    - Добре, що з тобою все гаразд! - Клара трішки нахилилася до мене, я намагався приховати рум’янець. - Соньку, наступного разу будь обережнішим, гаразд?

    - Еге ж, - на кріслі в кімнаті сидів чорнявий хлопець, молодший за мене. Джиммі, капітан, - а то ти щось поважчав. Та і я скільки разів тобі казав? Не бийся в тапочках! Результат міг би бути іншим.

    - Ти був тут? - Я обурився, такий романтичний момент виявився геть не романтичним! - Ага, кросівки мене б точно врятували! І я не важкий! До того ж, твоя невагомість…

    - Скільки тобі казати, що чим важчий предмет, тим мені складніше підтримувати мою силу в дії!

    Джиммі - також характерник, може зменшувати або зовсім придушувати силу тяжіння.

    Мене починав бісити цей малий! Йому всього чотирнадцять! Який з нього капітан?!

    - До речі, сьогодні твоя черга шукати безпритульних. - нагадав командир, звертаючись до мене, - бери когось і виконуй обов’язки.

    Я глянув на Клару.

    - Вибач, я не можу. - дівчина випросталась.

    - Ага, вона сьогодні їде з батьками до Вершників. Подякуй, що цього не сталося вчора, бо ти б загнувся.

    - Тоді візьму Марту і тебе. - я сказав до Джиммі.

    - Не проблема, ми обоє вільні. Зараз її попереджу, за дві хвилини чекаю тебе біля руїн.

    Капітан підвівся і вийшов з кімнати. Я залишився з Кларою наодинці.

    - Коли приїдеш?

    - У вівторок, зранку.

    - Це ж саме на твій день патрулювання! Джиммі не хоче його перенести?

    - Він пропонував, проте, мабуть я не хочу брати вихідний... - вона трішки знітилась, ніхто б і не помітив, окрім мене, - це підставить інших.

    - Я б з радістю підмінив тебе у вівторок. - я намагався усміхнутися, проте серце так билось, що Клара радше б подумала, що в мене стався інсульт.

    Проте вона не дивилась на мене. Лише сказавши «не поранься» і «хай щастить», покинула мене на поталу сумнівам.

    Джиммі й Марта чекали на мене біля розтрощеної стіни і, ясна річ, співали бандитські пісні. Чомусь саме цей жанр зараз популярний. Я навіть на мить приєднався до них, але нас перервав капітан, сказавши, що вже час іти.

    Поки ми йшли вздовж стіни, Марта намагалася затягнути якусь пісню, яка б сподобалась і мені, і Джиммі. Така вона, блондинка з хорошим серцем, яка намагається зробити так, щоб ніхто з її друзів не сумував.

    - Гляньте туди! - крикнув капітан і першим кинувся до самотнього козлика, що спокійно пасся собі на краю галявини поза замком.

    Три голови нависли над поки що безпритульною твариною. Такий жорстокий тут світ для звірів: ти або чийсь, або тимчасово живий, або тебе з’їла баба чи вбив хтось в колізеї. Тому наша команда з тринадцяти людей намагається ловити тварин на вулицях та за стіною, щоб вони жили. Не думайте, що цим ми ламаємо закони природи! Ці баби - справжні ненажери! Одна може з’їсти втричі більше, ніж їй потрібно, хоч і необхідно їм лише трішки комах, тобто геть трішки.

    - Соньку, що з тобою? - першою моє запаморочення помітила Марта.

    - Так, мабуть, усе ще не відійшов від отриманих ран.

    - Міг би й попередити! - сказав Джиммі. - Я ж за вас усіх відповідальний!

    - Я не голосував за тебе... - це була правда, я був за Клару, коли на заснуванні нашої команди ми обирали капітана. Зрештою, вона посіла другу позицію і отримала другий загін під своє крило.

    - Не ний! Голосував, не голосував, а ситуацію це не змінює!

    - Ти якийсь занадто дорослий для чотирнадцятирічного…

    Марта розсміялась.

    - Гайда краще відведемо козлика до притулку. Як його назвеш, Соньку?

    Хвилинку подумавши, я відповів:

    - Хай буде Ріжок.

    - Хай буде... - повторив Джиммі та повів тварину до стіни, щоб потім переправити його до притулку.

    Найближчим до руїн виявився «Серкіс».

    Знову голова закрутилась.

    - Соньку, іди додому, відпочинь. - сказала Марта.

    - Та ні, все добре. - запевнив її я. - Просто якийсь ефект дежавю, наче я вчора робив те саме…

    - Ти певен?

    - Так, дякую за турботу.

    Уже в притулку, Джиммі залишився чекати нас на вході. Бач, запах йому не до вподоби. Щойно зачинивши персональну клітку без даху Ріжка, я відчув неабияку тривогу. Наче відчував, що щось таке вже було, і завершилось воно не дуже добре.

    - Покажися Кларі ще раз, будь ласка. - Сказала Марта, видно, що переживала.

    - Забираймося звідси. Я не хочу тут бути. - Я ледь підняв голову, над клітками, клянуся, була триголова хаскі, розміром з двох мене. Вона уважно дивилася на мене, з її рота скрапувала густа слина!

    Кліпнув. Зникла. Може примарилось? Щось надто правдиво виглядало і, водночас, як привид якийсь.

    - Що з тобою?

    - Прошу.

    - Добре-добре.

    Дорогою до виходу мене не покидало відчуття пильного погляду на спині. Я постійно оглядався, проте нічого не бачив.

    - Він якось дуже дивно поводиться. - Сказала Марта Джиммі, поки вони мене проводили до дому Клари.

    - Я... Нам терміново потрібно врятувати Ріжка... усіх тварин з того притулку! - у мене наче відновились втрачені спогади.

    - «Врятувати»? - Джиммі перепитав. - Що за дурниці? Вони у безпеці!

    - Я вже бачив це… Зараз з тих дверей вийде жінка, літ тридцяти, з відром... чогось, я не знаю. - Марта і Джиммі прослідкували за моїм вказівним пальцем і... навіть на мій подив, усе сталося, як я і передбачив.

    - Як ти це... - у капітана мову відібрало.

    - Я зараз у порядку. - Запевнив я. - Той притулок, як його…

    - «Серкіс». - підказала Марта.

    - Так, він... доставляє тварин на кориду…

    - Маєш на увазі в той колізей? - перебила дівчина.

    - Марто, «корида» - це будь-де погано. - відповів за мене Джиммі. - Якщо ти кажеш правду, тоді нам негайно потрібно вирушити туди!

    «Нам не вдасться».

    - Погоджуюсь. - Сказала Марта. - Незрозуміло, коли і як їх завозять в колізей.

    - І я.

    «Нічого не вийде».

    Ми навіть не стали чекати темряви, просто зайшли у «Серкіс» і, проігнорувавши секретарку, вирушили до кліток з тваринами. Оскільки їх треба було відмикати зсередини, то Джиммі заліз у першу клітку, щоб це зробити.

    Аж раптом знову це відчуття, наче хтось пропалює мене поглядом. Я знову озирнувся. На мій подив, там стояв чоловік, весь у зморшках, з трішки сивою, та все ж досі рудою пишною бородою. Здавалося, що у його мішках під очима можна носити картоплю тоннами.

    - Рисо! - вигукнув він і свиснув.

    До нього миттю підбігла та триголова хаскі, яку я бачив ще при першому візиті притулку.

    - Взяти!

    - Джиммі, тікай! - вигукнула Марта, яку я схопив за руку і почав бігти щосили. Здається, я вперше пошкодував, що взув ті кляті тапочки.

    Капітан вже давно відімкнув клітку і сам все бачив, тож вмовляти його не було необхідності. Він біг останнім, тому щойно я починав пасти задніх, як він дотикався до мене і я підлітав, відчуваючи невагомість. Це ж його здібність!

    - Куди далі? - закричала Марта, ми були майже на роздоріжжі.

    - Наліво! - вигукнув я.

    - Куди? - заперечив Джиммі. - Очевидно ж, що направо, твій шлях веде вниз.

    - Довіртеся мені! Я вже тут був! - ні, не був, але я чомусь знав це місце, як власні п'ять пальців.

    Команда вирішила не сперечатись. Наліво. Дякую. Я якось на бігу відкинув тапочки. Боляче, але все ж краще, ніж величезний триголовий пес.

    Далі знову проблема, у вигляді лабіринту.

    - За мною!

    Наліво, знову наліво, направо - такими темпами ми з легкістю подолали перешкоду. Ось він, вихід! Проте з охоронцем, ну, звісно! Куди ж без цього!

    - Д... Соннику? - мовив він. Тут я його впізнав.

    - Юрко?

    Користуючись його шоком, я зірвав випадково його помаранчеву шапку з числом «21» і вибіг... сам. Пройшло кілька секунд, а здавалося - вічність, перш ніж двері виходу знову прочинились. Звідти вибігла Марта. Першими її словами стали:

    - Де капітан?

    Ми витріщалися одне на одного, розуміючи лише одне. Джиммі схопили!

    - Нам поки там не впоратись! - сказав я. - Вшиваймося!

    Марта не мовила ні слова, лише послідувала за мною.

    По дорозі ми зустріли Клару. Вона саме йшла додому, готуючись до від’їзду.

    - Що сталося?

    Ми ледве їй переповіли все, перестрибуючи то на кінець історії, то на середину, то на її початок. Слухачка тільки охкала і ахкала, поки ми не закінчили розповідь

    - Лишенько! - Клара закрила рот обома руками, висловлюючи шок і переживання водночас.

    - Соньку, будь ласка, - до мене звернулась Марта, - скажи, що ти це також бачив і що все з капітаном буде добре.

    - Я не певен… нам варто здатись у полон, щоб разом з Джиммі вибратись з «Серкісу». Мені і Марті.

    - Ні, я піду з тобою! - заперечила Клара. - Поки я гуляла вулицями, ви билися не лише за власні життя, а й за бідних тварин!

    Марта хотіла щось сказати, проте брюнетка її випередила:

    - Мовчи! Я перша вершниця, у мене більше прав, ніж у першої помічниці!

    Блондинка глянула на мене, шукаючи помічі, проте я лише знизав плечима, мовляв більше то більше. Однак…

    - Кларо, ти ж скоро з батьками їдеш до Світових Вершників, забула?

    - Дідько! - вилаялась вона через моє зауваження. - Забула.

    - Тоді зустрінемося у вівторок. - Сказав я на прощання, хоча не був певен, що таке відбудеться.

    - Соньку... - Клара підняла голову і подивилась мені просто у вічі. - Будь обережним!

    - Ми йдемо здаватись у полон. Про яку «обережність» мова? - я намагався усміхнутися. Вийшло пожартувати, хоч раз у її присутності.

    Проте, що не кажи, а обіймів від неї у ту ж мить я точно не очікував. Мені потрібно було кілька секунд перш, ніж обійняти її у відповідь.

    - Усе буде добре, так? - запитала Клара.

    - Так.

    Ми простояли так ще деякий час. Марта ледь стримувала сльози.

    - Ну, все, тобі час йти до батьків. - сказав я.

    - Угу. - Клара потерла лице. - Хай щастить! - розвернулась і пішла.

    Я глянув на Марту:

    - Нікому ні слова.

    Блондинка закивала головою, проте не схоже було на те, що завтра про це не знатиме пів замку.

    Отож нарешті ми вернулись на те місце, звідки і вийшли. У мене в руках усе ще була Юркова шапка. Повірити не можу, що в нього така жахлива робота, хоча є ймовірність, що хлопець насправді нічого не підозрює.

    - Я чомусь здогадувався, що ви ще повернетесь сьогодні. - зліва пролунав знайомий голос.

    Це ж Юрко!

    - Радий тебе бачити. - сказав йому. - Надіюсь, що ти вже звільнився з роботи.

    - Не зовсім... Точніше, я не встиг. Шеф прийшов і зробив це за мене.

    - А хто твій бос?

    - Іноземець. Енді Серкіс.

    - А звідки ти знав, що ми повернемося? - увірвалася і нашу розмову Марта.

    - Вашого друга зловили, якраз, перед самим входом. Я б допоміг, якби зразу втямив, що коїться…

    - Ну, та певне! - пирхнула дівчина.

    - Ні, - я вступився за друга, - повір мені, він не такий.

    - Ну, гаразд. - Марта все ще косо дивилася на Юру.

    Хлопець запропонував допомогти. Він…

    - ...дам план притулку. - сказали ми одночасно, але я продовжив. - Він лише сіятиме в мені сумнів щодо вибору напрямку і гальмуватиме групу. Не знаю чому, проте цю будівлю я добре знаю.

    - Це правда. - Підтвердила Марта. - Сонько безпомилково витягнув нас з лабіринту без жодних вагань!

    - Схоже, що мені нічим загладжувати провину. - винувато всміхнувся Юрко.

    - Купиш мені якось обід. - Сказав я, намагаючись підтримати кучерявого.

    - Тож який у вас план? - спитав друг.

    - Здатися в полон, а далі видно буде. - без жодних сумнівів відповіла Марта.

    Я подумки подякував блондинці, адже все ще не певен щодо цього плану, а вона що в нього, що в мене сліпо вірить. Це додає впевненості.

    - Юрку, будь ласка, - поблагав я друга, - нічого не кажи. Я і так сумніваюсь.

    - Але ж... - почав він, але вчасно затнувся. - Успіхів вам.

    - Дякуємо.

    Зайшовши у притулок, ми не зустріли нікого, тож я «випадково» копнув бляшанку, щоб привернути увагу.

    - Ходімо.

    З кожним кроком моя впевненість, що все вийде все зменшувалась і зменшувалась. Навіть Марта напружено спостерігала за кожним рухом тіні, які вона собі науявляла, адже якби тут хтось був, то вже б показався. Ось вже ми минули лабіринт, як перед нами постала триголова хаскі. Я з Мартою стояв закляклий од жаху.

    - Навіщо вернулись? - це був Енді. - Краще б забули про це місце, як про страшний сон, дітоньки…

    Він широко всміхнуся. Я навіть чітко міг бачити ті три золоті зуби. Не знаю чому, але цей момент я також бачив, а, отже, все за планом. Марта оглянулась і прошепотіла:

    - Ми оточені.

    А й справді озирнувшись я побачив ще двох собацюр, але трішки менших.

    - Знайомтесь, Риса, - він вказав на ту, що попереду нас, - з білим ошийником - це Гевко, а з червоним - Бровко!

    Я підняв руки догори, Марта повторила.

    - О! Бачу ти приніс шапку одного з моїх охоронців... уже колишнього. Здаєтесь? Воно і правильно. У вас ні шансу проти цих цуциків!

    Ми дали себе зв’язати та віднести на спинах псів.

    - Не хвилюйтесь! - сказав Енді. - Я люблю погратися «в Тома та Джеррі», тоже періодично вам даватиму шанс утекти. А зараз, привітайтесь з своїм другом.

    Серкіс взяв нас в обидві руки у одним рухом закинув у клітку.

    - Ви показилися?! - озвірів Джиммі, коли оговтався. - Я б якось сам утік!

    - Охолонь, - сказала Марта, - усе за планом, правда, Соньку?

    - «За планом»? - хотів вже почати суперечку капітан, проте я його перебив.

    - Правда, Мартусю. - я легко звільнився від пут і взявся допомагати дівчині. - Я бачив це, тож усе гаразд. Щось вигадаємо.

    - Га? - одночасно сказали мої товариші по нещастю. - Тобто далі ти не бачив?

    - Ні, гадав, що згадаю щось, коли тут опинюсь, проте нічого.

    Удар.

    - Що ти робиш? - закричав я до Джиммі.

    - Ні, це ТИ що робиш? Ти без причини наразив не лише себе, а й Марту на небезпеку! Тепер ми всі у пастці, зате знаємо, що то за вишкварок, що тут всім заправляє!

    Я мовчав. Усі мовчали.

    - Вибачте мене, будь ласка. - я вирішив заговорити першим. - Особливо ти, Мартусе…

    - Якось переживу вже. - дівчина витерла сльози.

    Я упевнений, що Джиммі також плакав, проте не чіпав його. Мабуть, йому важче за інших: лідерство над старшими у такому ранньому віці, полон, стрес... Це складно.

    Згори хтось або щось упало.

    - Трясця його матері! - голос надто знайомий. - Що? Тут троє людей, не тварин! Грицю, чуєш?

    Упізнав! Це ж Тарас з головних посіпак!

    - Що ти... тобто, ви тут забули? - мабуть, не такої реакції на рятівника він очікував.

    - Вмовляв Гриця прийти за вами, намагаюсь вас спасти, і на тобі «здрастє»! - обурився хлопець. - Що ви за турки такі, що відкрити клітку не можете? Вона ж зсередини теє…

    Я глянув на Джиммі, проте і сам розумів, що тут було в рази безпечніше, та й у нас навіть мізерного шансу не було утекти. На кожного бо церберу!

    - Здоров, придурки! - вигукнув Гриць, завбачивши наші «пики». - Біжімо швидше, поки собацюри сплять!

    Я озирнувся. Майже всі клітки були відкритими людьми того шибеника.

    - Думав, що ти здох. - сказав він.

    - Як той хлопець, якого підстрелили разом зі мною?

    - Вєталь... Віталік не вижив.

    Деякий час ми бігли мовчки.

    - Виба…

    - Ні-ні! - одразу перебив Гриць. - Це була випадкова куля, нічого не поробиш.

    - Клара…

    - Слухай, тобі попали в живіт, тому ти вижив, хоч і не без допомоги, а Віталіку в серце... я не хочу про це. Ще й око зачухалось! - він почухав лице.

    Знову мовчанка.

    - Дякую.

    Гриць не відповів.

    - Грицю! Усі звірі на волі! - вигукнув Максим.

    - Молодці, тепер варто вшиватися звідси!

    Проте далеко позаду почувся гавкіт собак.

    - Вчасно. - Пробурмотів Тарас, який раптом пробіг повз мене.

    - Ні, - заперечив Гриць, - розраховувалось ще на час для втечі, щоб можна було безпечно вибратись.

    Раптом у мене в голові з’явилося одне запитання:

    - А що з Енді?

    - З ким? - Гриць вигнув ліву брову, не розуміючи про кого я.

    - З власником приту…

    - Нещасний випадок… - сказав рятівник, через секунд десять продовжив: три в живіт, одна в ногу і три в голову для певності.

    - Ясно... - чомусь саме його мені не було шкода.

    Нарешті ми вибрались назовні. Марно було думати, що цербери без господаря перестануть нас переслідувати, проте тут було більше людей і хтось міг викликати дружину на підмогу, що і сталося. На щастя, обійшлося без жертв.

    Наступного дня був для мене повністю вільним. Я навіть не був викликаний на чийсь патруль, здається, тоді була черга дівчини на ім’я Надя. Я просто байдикував цілісінький день, чекаючи вівторка, щоб зустрітися з Кларою.

    Щодо Марти з Джиммі, то дівчина також мала вихідний, а капітан мав свої «капітанські» справи, якими я не дуже цікавився.

    Гриць не перестав мене зачіпати, скажімо, що на день порятунку було тимчасове перемир’я. Тарас мені потім розповів, що це насправді їх капітан просив на колінах усю команду, щоб вони пішли нас визволяти, просто вирішив не грати в героя.

    Ось настав вівторок. Восьма ранку. Я стою біля дому Клари, чекаючи на сімейну карету. «Запізнюється». Аж раптом я почув частий стукіт кінських копит. Дівчина вже виглядала з-за шторки, виглядаючи когось. «Мабуть мене шукає». І я був правий, щойно зустрівшись поглядами, вона широко всміхнулась і помахала ручкою, від чого моє серце ще частіше затріпотіло, а я і без того переживав. Я привітався з батьками Клари, дівчина відразу попросила піти до команди. Через потрійне «будь ласка» і обіцянку від мене її захищати, Клару відпустили.

    Вона відразу сказала, що бере мене на патрулювання вздовж стіни, але Джиммі заборонив, сказавши, щоб ми обоє відпочивали. На виході з будинку капітана, ми зустріли Марту.

    - Не дякуй. - прошепотіла вона і загадково посміхнулась.

    «Але ж ти обіцяла!» - подумалось мені, проте від такої підстави я б не відмовився.

    - Куди підемо? - запитала Клара.

    - Уперед... а далі побачимо.

    - Мені подобається!

    Щойно вийшовши за межі замку, ми погнались одне за одним. Я трішки піддавався, щоб не псувати її чарівні пустощі. Востаннє, коли Клара мене спіймала, ми попадали на зелену траву, регочучи від кількості емоцій.

    Раптом вона підскочила, нагнулась до мене, обняла і поцілувала в щічку. Я почервонів.

    - Це все? - я трішки розчаровано посміхнувся.

    - У губи не можна. - Клара грайливо відвернулася від мене.

    - Справді? - здивувався я. - І чому ж це?

    - Бо ти все ще не мій хлопець.

    Я покліпав. Потім зареготав.

    - Тоді гайда зустрічатись!

    - Ні, - після цих слів у мене серце до п’яток впало, - краще вже завтра. Сьогодні ще хочу побути з тобою подругою.

    - Я й не проти. - взяв Клару за руку і ніжно стиснув губами її вушко.

    - Що ти робиш? - вона й сама почервоніла, як рак.

    - Ти ж казала тільки про губи.

    Ми так і провели цілий день, бивши байдики на зеленій галявині, цілуючи одне одного та дуркуючи, розмовляючи про те і про се.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.