Триліріум

Триліріум

- Яка чудова мелодія! - Послушник зупинився дивлячись на вуличного музиканта.

Той посміхнувся, як майстер впевнений у своєму вмінні.

Не перестаючи крутити ручку музичної скрині, багатозначно поглянув собі під ноги. На розстеленій хустині тьмяно виблискувало кілька мідяків і навіть дрібна срібна монета.

Послушник, зніяковіло знизав плечима.

- Шкода не має грошей. Та бачить Праматір завтра я принесу тобі срібну монету.

При згадці Праматері він провів долонями по щоках донизу. На мить затримав молитовно складені долоні під підборіддям.

Все як годиться Шануючому.

- Бо як кажуть "Не промовляй слово без наміру."

Він потер замерзлі руки і сховав їх в просторих рукавах темного балахону.

Вуличний артист, зрозумівши що грошей не буде, перевів свою увагу на молоду дівчину, що проходила повз і ще завзятіше заграв.

Послушник якусь мить постояв і наче згадавши куди прямував швидко почимчикував геть.

Проминувши ратушу та базар він нарешті відчинив двері корчми.

"Гульвіса" була повна людей.

Дві служки швидко носилися поміж столів. Ухиляючись від чіплянь п'яних відвідувачів, вони доставляли на столи харчі та питво.

За дубовою стійкою стояв дядько Фруа. Він щедро наливав у чарки, тим бідолахам що не мали часу, або грошей, на гуляння за столом.

- Де моя свиняча рулька! - Червонощокий вусань при піднявся над столом і одразу ж гупнувся на місце.

Одна зі служниць швидко прихопила зі стійки тарілку і за мить поставила перед червонощоким.

Вусань спробував долонею поцілити їй трохи нижче спини.

Дівчина ледь помітним рухом ухилилася і рука гучно стукнула по ніжці столу.

- А, трясця! - Залицяльник потер кисть і повернувся до сидівших з ним.

- Ну й гарячі вони в тебе Альфусе!

Сивоволосий у відповідь скривив подобу посмішки.

Служниця миттю посміхнулася.

- Бажаєте чогось ще?

Альфус відпустив її помахом руки. Вона розвернулася.

- Принеси мені елю! - Кинув їй у слід, ще один з чотирьох, що сиділи за столом.

Дівчина на мить скривила гримасу та обернувшись чемно кивнула головою.

- Бонті, на сьогодні вистачить елю.

Сивоволосий кинув короткий погляд.

- Як скажеш батьку. - Бонті схопив кремезною рукою курячу ногу і почав жувати.

Четвертий, з компанії мовчки дістав люльку.

Вусань саме розкрив рот щоб вкусити рульку, як до нього підійшов послушник.

- Доброго вечору, пане Круан!

Від несподіванки вусань мало не впустив рульку.

- Га? А, це ти Добуша. Що трапилося?

- Доброго вечору, панове. - Прибувший ввічливо кивнув усім за столом.

- Пан настоятель велів мені дізнатися у вас за оливу...

- За яку ще Оливу?

Круан витріщив очі.

- Пан настоятель сказав мені, "Добуша, завтра вранці забери п'ять бочок оливи...

- А чому ти прийшов до мене... сьогодні увечері? І яка ще олива?

- Зачекайте пане Круан. Так ось.

...П'ять бочок оливи. Їх привезуть на кораблі, що зветься Індурліон. Якщо я правильно запам'ятав.

Чорноволосий з люлькою у руці поглянув на послушника.

- Є такий! Та я всеодно нічого не второпав! - Вусань вихопив ель з рук служниці та зробив добрячий ковток.

- Потрібно промити мізки. Продовжуй!

- І настоятель каже, "Піди до начальника порту і спитай коли прибуде корабель. Бо оливу потрібно забрати з самого ранку.

- А най би тебе качур копнув. Добуша, треба було так і спитати. На це тобі може відповісти навіть Ерліон. Наш лоцман і шкіпер.

Круан плеснув чорноволосого, травмованою рукою, по плечу і одразу скривився.

- Він зустріне корабель і проведе до порту. Тож він може сказати.

Проте Ерліон мовчки зосередився на своїй люльці так і не запалюючи її.

Вусань, ще якусь мить почекавши, махнув рукою.

- Дай но згадаю. Ерліон відпливає о пів дванадцятої. Опівночі Індурліон пройде під аркою вежі. Отже пів на першу ночі він стоятиме в порту.

З самого ранку можеш забирати свою оливу!

Вусань нарешті гризнув рульку і щасливо посміхнувся.

Прожувавши шмат він додав.

- Звісно, якщо вітер буде сприятливим.

Чорноволосий відволікся від люльки.

- Передай настоятелю, що вітер буде попутним.

- Так і передам усе. Дякую. Хай допоможе нам Праматір!

Послушник провів долонями по щоках донизу і на мить затримав складені долоні під підборіддям.

З десяток відвідувачів що були "шануючими" повторили ритуал. Іншовірники та сірі не звернули ніякої уваги.

Один з відвідувачів весело вигукнув - Добуша, якщо ти пояснюватимеш настоятелю все так само довго, як і пану Круану то не скоро отримаєш хоча б першу степень.

Деякі відвідувачі зареготіли.

- Вірте і підживлюйте віру діями. - Послушник процитував одну з настанов шануючих.

- Відчепіться від послушника! Може він колись отримає не те що першу, а п'яту степінь.

Один з гвардійців підняв руку з чаркою. - Я вірю в тебе хлопче.

Жартівник вмить відповів.

Звісно, Руан! Він стане шануючим п'ятої степені тоді ж коли ти капітаном. А десяту, найвищу степінь він отримає тоді коли ти станеш полковником. Тобто ніколи!

В трактирі весело засміялися.

Гвардієць насупив брови.

- Я цілком задоволений своїм званням і нашим капітаном...

- Ще б пак! - вставив жартівник - Я б теж був би задоволений таким начальником.

- Може передати твої слова капітану?

- Та ти чого? Я ж...

- Головне, що я гвардієць його величності.

- Це ти про кого саме? - Спитав інший відвідувач.

- Звісно про нашого любого короля, Готфруа Котяча лапа.

- Бо останнім часом здається що гвардійці служать його світлості Канцлеру. – додав жартівник.

Гвардієць знову насупив брови.

- До поки король відсутній, Канцлер, як найвищий посадовець і найближчий родич має всю повноту влади! І якщо комусь це потрібно втовкмачити в голову, то я можу допомогти!

Альфус піднявся з-за столу.

- Що це за розмови в моєму закладі?

Ми шануємо і короля Готфруа і його шановного брата Джепоне, нашого Канцлера.

За спиною Альфуса з'явилося четверо міцних хлопців.

- Гарно сказано! - Гвардієць нарешті допив свою чарку і гупнув нею по столі.

- Налийте хороброму гвардійцю за мій рахунок. - Альфус махнув долонею служниці.

- Залиште на наступний раз. Мені сьогодні чергувати на Арці.

- І я піду бо настоятель чекає. - Добуша попрямував до виходу. – Якщо старанно йти до мети, то мета йтиме до тебе.

- Слово гвардійця цей послушник отримає степінь, хоча б за знання настанов свого братства. - Руан щедро кинув платню за питво.

Добуша посміхнувшись відповів - Дякую. Хто знає, можливо колись я стану навіть Хранителем.

Жартівник, вдавившись елем, закашлявся.

- Командором братства? Га? Бачили? Ось таке дійсно краще не базікати.

Кажуть перстні від попередника йому передав сам король.

Дядько Фруа, переставши терти чарки, теж вставив - Король Котяча лапа. Для друзів ця лапа м'який щит, а для ворогів випускає сталеві кігті. А всі кажуть, що король називав Хранителя своїм другом...

Альфус поглянув на дядька Фруа і той миттю замовк.

Один відвідувач нахилився до товариша і прошепотів - Пес тримає кота в полоні, а править пацюк. Ось вона братська кров.

Гвардієць помахав присутнім і вийшов геть.

Добуша теж попрямував до виходу. На зустріч йому саме трапився новоприбулий відвідувач.

В чорному каптурі та плащі без рукавів, що прикривав груди та всю спину.

Послушник швидко почимчикував до базару. Зайшовши до пекарні він забрав два рисові коржики, за які заплатив ще пообіді. З ними нарешті попрямував до великої старої будівлі з внутрішнім двориком. Зайшовши до дворику він зустрівся з невисоким чоловічком з вузькими очима. Той одразу ж привітався.

- Добуша. Радий зустрічі. Ти по справах братства чи вирішив провідати?

- Вітаю По. Як ваші справи?

- Все добре. Вихованці навчаються та працюють. Нужденні отримують допомогу. Ми вдячні настоятелю та всім братам.

- Це добре. Я прийшов провідати Мідзіяку. Приніс їй рисові коржики.

- Нажаль вона вже пішла. Напевне казала, що листом її викликали до Білої обителі? Збирати трамакони. Чи кормові для столу чи солодкі.

Добуша поглянув на коржики в паперових коробочках. – Що ж, не встиг. Пригощайся По. – Він простягнув одну коробочку чоловічку.

- Дякую. – Той радо прийняв подарунок.

- Як в неї справи загалом?

По, діставши коржик, усміхнувся. - Вона дуже старанна. Багато працює. Займається гімнастикою. Коли коваль підкував їй червики випросила в нього сюрикен.

- Сюрикен?

- Так, зірочка для метання. – Пояснив По і вказав на дерев’яний прямокутний стовп котрий стояв в кутку дворика.

- Намалювала червоною фарбою коло і намагалася потрапити туди.

- Дивно, навіщо їй сюрикен? – Добуша підійшов до стовпа.

- Це вікове напевне. Все одно вона не влучила ні разу.

Добуша уважно роздивився стовп. Червоне коло абсолюно гладке. Трохи збоку був вицапаний ледь помітний квадрат. Весь вкритий слідами від сюрикену.

-Гм. – Промугикав Добуша провівши доленею по квадрату. – Вона як завжди ретельно прибирає кімнату?

- Так, можеш поглянути. Особливо береже дощечку привезу від Хранителя з Білої обителі.

- З надписом триліріум? Пам’ятаю, вона показувала. Ти знаєш значення?

По закивав головою. – Так, але розкажи ще ти. Як знавець настанов.

Вони пройшли до кімнатки в якій було лише акуратно застелене ліжко, один стілець та тумбочка для речей. На тумбі лежала довга товста дощечка. З лицьової сторони на світлому дереві були намальовані три символи чорною фарбою.

Добуша тихо промовив. – Триліріум древньою мовою означає, три - це три, лір - це камінь, або камені, а іум - це єдинство. Тобто триліріум це триєдинство каменів.

- Символ влади Хранителя. Наче єдність стихій. – Вставив співрозмовник.

- Не тільки, По. Червоний рубін неначе вогонь, але він символізує енергію тіла та матеріальну міць. Синій сапфір, мов вода та він також, як розум що керує духовним. І зелений смарагд, як природа, символ гармонії душі що поєднує матерію та дух. Хранитель має вміти поєднувати усе це щоб дбати про шануючих та берегти настанови.

- Дуже гарна розповідь. Я запам’ятаю, а тепер мені час йти працювати. Заходь ще якось.

- Добре По, поправлю дощечку і йтиму.

По не чекаючи пішов з кімнати. Добуша підійшов до дощечки і поставив її рівніше. Раптом щось натиснулося і дощечка відкинула кришку з надписом відкривши порожнину в собі.

Послушник уважно роздивився її і обережно зачинивши поставив на місце.

Тихо пробурмотів сам до себе. – Мідзіяка, ти маєш цікаві секрети та схоже не дуже ретельно їх бережеш. Він вийшов надвір. – Бувай По.

- До зустрічі, Добуша.

Послушник пройшовши вуличками міста нарешті дістався до обителі Шануючих.

Оминувши курей, що бігали по дворі, він пройшов до навісу. Під ним біля бокових дверей обителі розміщалася кузня.

- Як справи, брате Бріт?

- А, це ти Добуша? - Похмурий коваль поглянув на прибувшого. Правою рукою, в рукавиці почухав голову. Легко провів по щоці біля шраму. Той тонкою лінією тягнувся від кутика рота до підборіддя.

- Де це ти ходив?

Послушник посміхнувся.

- Питав коли прибуде корабель з оливою. О півночі пропливатиме під аркою. Пів на першу в порту. Отже з самого ранку мені йти по оливу. Пан лоцман запевняв що вітер буде попутним.

- Аа. - Протягнув коваль з байдужим виглядом.

Добуша погладив свої замерзлі пальці та поглянув на рукавицю співрозмовника.

- Треба і собі такі знайти. Мабуть зручно що ти її ніколи не знімаєш?

- Обпік розпеченою підковою. Не хочу лякати братів.

- В нашій обителі усі сповнені терпіння. З часом призвичаїшся. До речі я казав, пану настоятелю, що тобі зручно працювати допізна.

- Навіщо було його турбувати?

- Наш настоятель подає нам приклад благочиння. Тож він наказав мені зайти і до майстра ключника.

Добуша не чекаючи запитань дістав з кишені два ключі.

- Тепер, якщо затримаєшся, заходитимеш через запасний вхід.

Він простягнув один з ключів.

- А інший я віддам пану настоятелю.

Коваль взяв ключ і поглянув на двері поруч.

- Я дуже вдячний настоятелю.

Добуша сховав другого до кишені. Поглянув на великі діжки що стояли у дворі.

- А це що?

- Ром привезли. П'ять діжок.

- Навіщо?

- А хто його знає.

Бріт взявся до роботи. Ухопивши якусь залізяку почав гамселити по ній молотом.

- Хоч о пізній годині не здіймай такий гармидер.

Послушник скривився від звуків ударів і пішов до обителі.

В "Гульвісі" гуляння саме досягнуло найбільшого розмаху. Пан Круан розправившись з рулькою нарешті зібрався додому. Ерліон, що так і не запалив свою люльку, визвався скласти йому компанію.

Альфус залишився за столом з сином.

- Бонті потрібно вирішити чи беремо ми замовлення.

- Як скажеш батьку так і буде. Хоча справа наче вигідна.

- Вигідна та без потрібної людини занадто ризикована. Запам'ятай синку ніколи не роби чорну роботу своїми руками.

Відвідувач у каптурі неспішно попрямував до столу Альфуса. Напереріз виступив смаглявий вусань. Один з четвірки що стояли біля столику хазяїна трактиру.

Незнайомець у каптурі спокійно прошепотів йому кілька слів.

Вусань з поважним виглядом переказав щось Альфусу. Той рукою підізвав гостя. Жестом вказав на стілець навпроти.

Якусь мить вони сиділи мовчки.

Хазяїн вдивлявся в обличчя що ледь виднілося в тіні каптура. Не втримавшись він навіть ледь помітно посміхнувся. Яка потреба вдивлятися в обличчя яке видає погляд. Таких зелених очей Альфус не бачив за все своє життя. Нарешті він почав розмову.

- Ріко сказав ти той з ким я хотів переговорити.

- Саме так. - Каптур кивнув.

- Дивно. Бо коли я посилав Ріко до Кривого той передав що ти відмовляєшся.

- Чим меньше людей знає тим безпечніше.

Незнайомець поглянув на Бонті.

- Це мій син. Він в ділі. При ньому можна говорити.

Гість знизав плечима.

- Як хочеш.

Бонті насупився. Альфус погладив своє довге сиве волосся.

- Справа досить складна та ризикована. - він зробив паузу - проте з достойною платнею. Я звісно довіряю Кривому. І не думаю що хтось посягне на твій титул. Та хотів би переконатися що маю справу з тим кого шукав.

Каптур трохи нахилився вперед. - І як же? Показати документ підписаний Канцлером?

На обличчі з'явилася посмішка помітна навіть в тіні.

Гість відкинувся на спинку стільця.

Хазяїн теж посміхнувся кутиком рота.

- Звісно ні. Проте ти можеш показати свої вміння на комусь з присутніх. Тільки потім повернути. В моєму закладі все має бути, як належить.

Гість знову сів поближче, навіть підсунувши стілець.

- Що ж це право роботодавця. Твій гаманець підійде? Бо його вже нема.

Альфус скривився. - Його дійсно нема бо і не було. Я ще годину назад віддав його тимчасово сину.

Бонті презирливо поглянув на Каптура. Проте той спокійнісько промовив.

- Саме тому я подумав що один з двох його гаманців твій.

Незнайомець вийняв руку з під столу і поклав два гаманці.

Бонті здивовано почав шукати їх у себе. Альфус закусив губу, його погляд загорівся радістю.

- Присягаюся я не відчув руки що їх витягнула. - Син хазяїна схопив гаманці, по черзі заглянув у кожен.

- Це тому що я витягнув їх ногою. - Відповів незнайомець чи то кажучи правду чи кепкуючи зі співрозмовника.

Бонті витріщився на нього роззявивши рота.

- Перейдімо до справи? - Каптур звів свої зелені очі на Альфуса.

Той ледь кивнув.

- У Вежі на Арці є один артефакт. Сам по собі не дуже цінний проте він мені потрібний. В мене є міцні хлопці. - Він поглянув на свою четвірку на чолі з Ріко що стояли поблизу. Не заважаючи та готові виконати накази хазяїна.

- Також можу знайти інших професіоналів, що вирішують різні питання. Проте дістати артефакт зможе лише майстер своєї справи. Найкращий. Ти.

Каптур здавалося задумався.

Хазяїн додав.

- Оплата гідна завданню.

- Скільки?

- П'ять тисяч.

Бонті почувши суму, аж ковтнув слину.

- Сім тисяч. - Відповів незнайомець.

Бонті хапнув повітря ледь стримавшись щоб не вилаятися.

Альфус якусь мить задумався і скрививши кутик рота промовив

- Згода.

Каптур здавалося зовсім не зрадів, що так легко підняв ціну. Хазяїн нахилився ближче.

- Коли ти зможеш взятися до справи?

- Сьогодні вночі. Ще є кілька годин підготуватися, якраз вистачить.

Батько з сином переглянулися.

- Знадобляться коні і може ще якась дрібна допомога.

- Ми забезпечимо тебе усім необхідним. Хоча зізнаюся що рішення йти на Вежу сьогодні вночі дивне. Хоча ти і найкращий.

- Можу піти і через місяць, якщо не підходить. Наступні дні маю справи.

- Навпаки чим раніше тим краще. Та й тобі теж. Ходять слухи що ти намагався обікрасти скарбницю Шануючих. Прокляття Хранителя страшна річ. Не страшно?

Каптур примружив очі.

- А замовляти артефакти короля?

- Короля немає.

- А Канцлер є. І все що належало Котячій лапі він вважає своїм.

- Канцлера ми шануємо. Та справа є справа.

- Тоді годі про слухи моїх справ і Шануючих. Я обдивлюся довкола Арки. О десятій буду тут.

- Заходь через конюшню. Ріко зустріне і проведе.

Каптур встав з-за столу і не прощаючись попрямував до виходу.

Проходячи він поглянув на одного відвідувача. Засмаглий з рідкими тонкими вусами та рідкою борідкою.

Його шия була вкрита тонким шарфом, накрученим в кілька обертів.

Проте пильний погляд зелених очей помітив між двома витками на шкірі тонку лінію червоної фарби.

Каптур скривив обличчя проте мовчки вийшов геть.

***

Місяць своїм холодним сяйвом проникав крізь вікно і освітлював келію. Так називав цю кімнату її хазяїн. Хоча ні розмірами ні облаштуванням вона не була схожою на аскетичне приміщення. Неподалік дверей лежав величезний густий килим. Ліворуч, майже під стіною, стояв великий обідній стіл. Він був вкритий цупким сірим покривалом. Ховаючи під собою щось, що займало всю його площу, височіючи на добру долоню. За столом розміщалися невеличкі бокові двері.

Справа від входу, навпроти столу, стояла величезна шафа заставлена книгами. Поблизу, спинкою до книг, розмістився малий, червоний диванчик.

По середині ж, стояв письмовий стіл. За ним, спиною до напівкруглого, величезного вікна, сидів хазяїн келії.

Перед ним стояли дві постаті. Одна трохи нижча. Усі присутні були одягнуті в темні балахони з каптурами.

Хазяїн до того ж мав шкіряну маску. Вона ховала нижню частину його обличчя. Разом з тим змінювала його голос. Він сидів поставивши лікті на стіл. Обійнявши лівою долонею правий кулак.

Гості шанобливо чекали поки з ними заговорять.

Хазяїн нарешті прибрав верхню руку. На пальцях правої стало видно три перстні. Золоті кільця прикрашені каменями. Червоний рубін, синій сапфір та зелений смарагд. Вони прикрашали вказівний, середній палець та мізинець. Величезні камені притягували своєю красою погляди.

Проте постаті, чиї обличчя були повністю сховані каптурами, здавалося відвели голови побачивши перстні.

Хазяїн келії почав розмову.

- Отож сьогодні нас чекає важлива справа. Ви можете зробити послугу королю, братству та мені.

Постаті одночасно вклонили голови.

- Що до вас - Він поглянув на нижчу фігуру. - Ви отримаєте оплату гідну вашого таланту, який сьогодні послужить добрій справі. Я не питаю у вас ціни. Проте будьте певні мене ще ніхто не називав скнарою.

Нижчий каптур мовчки вклонився.

- А стосовно вас - Хазяїн поглянув на вищу постать - Я знаю що ви безкорисливо допоможете братству. Та моя вдячність знайде для вас винагороду.

Вищий каптур вклонився нижче першого.

Обоє мовчки продовжили слухати.

- Отож перейдімо до справи. О десятій Король крадіїв з людьми Альфуса вирушить красти артефакт. Він знаходиться у Вежі на Арці. Ця вежа природня фортеця. Єдина дорога, міст Арка. Артефакт знаходиться у малій залі у лівій башті. Точніше у її підвалі. Там чимало механізмів захисту. Якщо хоча б один спрацює з'єднання з дорогою підійметься. На вежі близько двадцяти охоронців. Гвардійці на чолі з капітаном. Капітан Кітана в бою вартує всіх гвардійців на вежі разом взятих. Окрім того про викрадення негайно сповістять трубами. До Вежі одразу вирушить підмога з палацу. Вони прибудуть меньше чим за десять хвилин. Це буде полковник Ільєро, або Ле Руж. Ще мінімум сорок гвардійців. При потребі в розпорядженні кожного дві сотні. Пропливати під аркою вночі без дозволу заборонено. Єдиний корабель, що має дозвіл на цю ніч, торгова шхуна Індурліон. О пів на дванадцяту йому на зустріч вирушає лоцман. Він проведе корабель повз мілину та рифи. Та під Аркою опівночі.

Пів на першу корабель вже стоятиме в порту. Раніше чим він пришвартується там вже будуть гвардійці. Ще за півгодини будуть поставлені патрулі. Всі виїзди з міста, а особливо диліжанси, перевірятимуться. Я надіюсь ви детально пам'ятаєте план.

Виходячи заберіть з воза торбу. Після опівночі в дверях залишиться ключ. Не прощаюсь.

Каптури кивнувши головами мовчки вийшли.

***

Незнайомець в каптурі підійшов до задніх дверей "Гульвіси". На його плечах висіла велика прямокутна торба з зеленими кишенями. Відчинивши їх він тихо пройшов до конюшні.

На стільці сидів Ріко. Побачивши прибувшого він швидко підвівся

- Всі вже чекають. - Пробуркотів він і пішов не дивлячись чи прямує за ним гість. За хвилину вони вже були у задній кімнаті. Навколо столу зібралися Альфус зі своїм сином та троє його людей. Трохи далі стояв ще один чоловік. Каптур одразу впізнав відвідувача у шарфі.

- А ось і король крадіїв. - Альфус жестом запросив його до столу.

- Це теж ваш син? - каптур іронічно поглянув на чоловіка у шарфі.

Альфус припідняв кутик губ.

- Ні, це Ду Рюцу, асасин з клану червоних драконів. Він дбатиме про твою безпеку на Арці. Щоб ти спокійно займався справою.

- Мені самому досить спокійно.

- Справа важлива тому це необхідність.

Каптур знизав плечима.

- Ріко з хлопцями проведуть вас до Арки і зустрінуть після справи. Ти придумав як потрапити туди?

- Маю один план. Є папір і чорнила?

Альфус поглядом вказав одному з підручних на шафку під стіною.

Чолов'яга з волоссям зав'язаними у хвіст дістав аркуш та чорнильницю і поставив на стіл перед каптуром.

- Хтось може нормально зобразити Арку та затоку?

- Може тобі картину замовити у майстрів гільдії мистецтв? - вставив Бонті.

Альфус підняв долоню.

- Я можу. - чолов'яга з хвостом поглянув на хазяїна.

- Малюй Художник.

Той мовчки взяв перо і почав виводити лінії.

Зелені очі поглянули спочатку на його тупе обличчя, потім на лінії що перетворювались у досить гарний малюнок.

- І справді художник?

Бонті та Ріко посміхнулися.

- Художником мене прозвали бо я підлітком шість місяців навчався в одного майстра. Правда той казав що я нездара і хотів вигнати.

- Не вигнав?

- Не встиг. Я його добряче розмалював, перед тим як зарізати. Ахаха!

Він гучно розсміявся зі свого жарту. Проте побачивши що більше ніхто не сміється знову взявся малювати.

Його грубі руки навпрочуд точно зобразили затоку що вела до порту.

Високу скелю посеред затоки, на якій стояла вежа. Між вежею і берегом, високо над водою, розкинулася єдина дорога - Арка.

Могутній кам'яний міст, що отримав назву завдяки своїй формі. Крайні шість метрів перед берегом були по суті підйомним мостиком. Який при потребі легко підіймався. Від середини до башти під мостом містився низенький поверх з бійницями. Вежа ж представляла собою дворик з трьома баштами, конюшнею та невеличким приміщенням для гвардійців.

Каптур уважно роздивився малюнок і промовив - " Отож я проберу...

- Ви з Ду Рюцу. - Вставив Альфус.

- Добре. - не став сперечатися каптур - Я з Ду Рюцу проберуся на Арку...

- Як ви проберетеся? - Перебив Бонті.

Каптур стиснув губи та за мить продовжив.

- Ми проберемося на Арку. Для цього нам потрібно бути в порту. Туди не складно потрапити.

- Навіщо в порт, якщо потрібно на Арку? - Знову вставив Бонті.

Каптур глибоко вдихнув і повів далі.

- Звідти ми вирушимо до Вежі. Це вже моя справа як там опинитися. Далі я потрапляю всередину і дістаю артефакт. Поки шановний Ду Рюцу тихо медитує.

Асасин поглянув на Каптура зіщуливши очі. Проте той, здавалося не звернув на нього ніякої уваги.

- Далі ми так само тихо зникаємо з Арки.

- А якщо не вийде тихо? - сказав Альфус.

- Якщо не вийде тихо, то зі мною буде червоний дракон. Отже втечемо шумно. Для цього в мене є план номер два. Найголовніше. Ріко з конями і човном чекатиме нас ось тут. - Крадій показав пальцем над папером. - Це місцина на березі, неподалік брили що стирчить з води.

Художник тицьнув чорнилом цятку.

- Точно, тут чимала каменюка, метра зо два з води височіє.

Каптур кивнув.

- Якщо все пройде тихо, вам доведеться ризикнути і забрати нас човном з острівця під вежею.

Якщо шумно то по ситуації. Далі сідаємо на коней і в Гульвісу. Тут я віддаю Альфусу Артефакт, забираю свої гроші і розбігаємося.

- А як зрозуміти коли вас забирати? - поцікавився Ріко.

Каптур вийняв з кишені чималу білу хустину.

- Подам знак ось цим. Так що добряче дивіться поки чекатимете.

Ріко кивнув головою.

Каптур поглянув на Альфуса.

- Питання?

- Наче все непогано і зрозуміло.

- А в мене є питання. Аж два.

- Слухаю?

- По перше, що я маю вкрасти?

Хазяїн відірвав шматок паперу і швидко написав щось пером. Простягнув крадію.

Той прочитавши віддав папірець.

- Дивна штука. Та це ваші справи.

Альфус підніс папірець до свічки і тримав поки той геть не згорів.

- А друге питання?

- Де мої гроші? Я хочу дві тисячі вперед. А решта хай чекає в цій кімнаті. Скажімо у шухляді.

- Ти з таким вантажем підеш на справу?

- Це моя справа. Вони допомагатимуть, надаючи сил.

- Як скажеш. Бонті принеси гроші.

Син подивився спочатку на Каптура потім на батька і вийшов з кімнати.

За хвилину він повернувся з сімома торбинами і поклав їх на стіл.

Ріко з хлопцями витріщилися на них. Навіть червоний дракон не зміг не поглянути на таку суму.

Каптур спокійно взяв дві торбини. Заглянув у них і мовчки закинув у кишені своєї торби.

П'ять інших торбин Альфус сховав до шухляди, з якої діставався папір та чорнило.

Бонті підійшов до полички і зняв з неї чудовий арбалет шестистріл. Погладив дерев'яне руків'я, основу з позолотою. З обох боків розміщувалося по три стріли, також до нього був прикріплений шкіряний ремінець.

- Батьку, може і мені поїхати з Ріко? Проконтролювати.

Альфус невдоволено скривився

- Ти мені потрібен тут.

Нахилившись він тихо додав - Ти забув? Ніколи не роби брудної роботи своїми руками.

- Гаразд батьку. - Бонті з жалем поглянув на зброю збираючись покласти її на місце.

- А це гарна ідея! - вигукнув каптур.

- Поїхати Бонті з Ріко? - Насупившись перепитав Альфус.

- Ні. Арбалет. - Не чекаючи дозволу він взяв зброю з рук власника.

- Це мій шестистріл! - Почав Бонті.

- Але мені він потрібен для справи. На Арці може всяке статися. Я не Асасин, - він поглянув на червоного дракона, - А зі зброї в мене лише мій ніж. Тож як казав Альфус це важлива справа.

Хазяїн задумався. Каптур додав - Якщо вистріляю стріли чи поламаю заплачу з платні.

- Добре. - Погодився Альфус.

Зеленоокий закинув арбалет за спину поверх торби.

- Веселіше. Я завжди виконую свої обіцянки. Цей артефакт ще вночі буде у свого замовника, слово короля крадіїв.

Каптур першим вийшов з кімнати. За ним пішли художник та двоє його товаришів.

Альфус тихо звернувся до Асасина та Ріко - Ви знаєте що робити.

Ті мовчки кивнули і вийшли.

***

Двоє чоловіків у темному одязі та каптурах тихо присіли за дерев'яною будівлею. В нічний темряві їх постаті були практично не помітні.

- Он, бачиш той човен? - Один з них, з торбою та арбалетом на спині вказав рукою.

Його напарник мовчки кивнув.

- Нам туди.

Не чекаючи відповіді він, зігнувшись, тихо побіг до човна.

За кілька секунд обоє залізли до великого човна. До нього легко б влізло з десяток людей чи й більше.

Ззаду, на кормі було накидано повно якогось мотлоху. Маленькі діжки, ящики, мотузки, дощечки та шматки тканини.

Вмостившись на самому краєчку, чоловік з торбою швидко зняв з себе чоботи. Зв'язавшись до купи почепив на плечі. Після чого закачав штани до колін.

- І тобі раджу.

Його супутник лиш презирливо гмикнув.

Неподалік почулися кроки.

Босий пасажир розгорнув великий шмат тканини. Накинувши на частину непотребу він зробив навіс під яким хутко сховався. На цей раз, другий послідував його прикладу.

До кроків додалися голоси.

- А ось і човен, шановний Лепьє.

- Це надійне судно?

- Для нашої прогулянки? Цілком.

Голоси почулися зовсім близько.

- Ну якщо ви так кажете, пане Ерліон. Зізнаюся я кепсько плаваю.

- Дуже дивно для вартового порту.

Човен гойднувся.

Лоцман вказав рукою на лаву.

- Присядьмо на носі, тут буде зручніше.

Ще двоє матросів, вправно заскочили слідом. Швидко діставши весла вони всілися на сусідній лаві, позаду.

Вартовий теж нарешті вмостився. Обернувшись він поглянув на корму.

- А це що за мотлох?

Лоцман поглянув на купу, немов щойно її побачив.

- Ааа. Ви ж знаєте що люб'язний пан Круан надав мені приміщення...

Відпливаймо.

Матроси почувши наказ взялися за весла і човен поволі рушив.

- Отож, я отримав чудову кімнату.

Ерліон дістав свою люльку і тримаючи її в руці вказав на приміщення, за яким нещодавно ховалися двоє чоловіків.

Вартовий вчепився руками у лаву, немов боявся вивалитися у воду.

- Так, так, щось таке чув. Ви ж наче скоро відпливаєте у рейс?

- Взавтра. Розвантаження товару, завантаження і знову море.

Лоцман вставив люльку до рота та за мить знову повернув до рук.

Його супутник продовжив розмову.

- Пробачте я щось не зрозумів до чого тут цей мотлох?

- Аа. Так ось. Начальник порту виділив мені приміщення, на ці кілька днів що я тут. А весь той мотлох валявся в тій кімнаті. Хлопці нащось повикидали його на човен. Не знайшли кращого місця. Залишили тільки кілька бочок з під рому. Вони заміняють мені стіл.

Правіше!

Веслярі одразу завернули трохи човен.

- Чому ми тут міняємо напрямок?

- Подивіться, дорогий Лепьє ліворуч.

- І що ж там? Скеля! Каменюка посеред води.

- Вірно шановний Лепьє. Мис.

- Та він наче досить далеко щоб в нього таранитися.

- Дійсно. Проте біля нього є течія. Якщо підпливсти ближче нас віднесе до берега. Приблизно до тієї галявини.

Він вказав рукою з люлькою на берег зліва.

- Треба ж, скільки ви знаєте, пане Ерліон.

- Така робота лоцмана і шкіпера.

Хлопці візьміть правіше, покажемо пану Лепьє мілину біля острівця Вежі.

Моряки мовчки виконали наказ.

- Важко напевне проводити кораблі повз мілину чи рифи? - Поцікавився вартовий.

- Життя взагалі не проста річ.

- Це точно.

Пан Лепьє поглянув вперед. Посеред затоки, на фоні нічного неба височів міст - Арка.

- Гарна споруда. Ви припливли на Лулуні?

- Так.

- Напевне ви і проводили її під Аркою?

- Звісно. Я не раз проводив під нею кораблі. Шхуни, фрегати, галеони. Вона достатньо висока, тож якщо мати трохи знань та навичок все проходить чудово.

- Дійсно високо. З такої висоти гепнутися в холодну воду о цій порі це кінець.

Човен підплив до острівця посеред протоки. На ньому стояла височенна скеля з майже прямими сторонами. На її вершині й була збудована вежа що оберігала водяний шлях до порту. А заодно слугувала для збереження цінних артефактів.

- Пане Лепьє. Ви казала що гепнутися з Арки у воду це кінець. Та ще неприємніше було б гепнутися на мілину, що оточує острівець. Подивіться.

Він вказав рукою на берег.

- Ми зараз знаходимося на мілині. Практично, при потребі, ви б могли дійти до нього вбрід.

Вартовий поглянув на воду.

- На щастя мені немає потреби туди лізти.

- Це точно пане Лепьє. Тим більше на ньому нічого немає крім скелі. Ця мілина простягається далеко до іншого берега. Десь глибше десь мілкіше. Та великі кораблі можуть пройти лише під мостом.

Моряки підвели човен на відстань десяти метрів до острівця.

- Зупиніть човен! Під нами вже з пів метра води. Час відпливати за маршрутом. Нас вже чекають. Корабель ліг у дрейф.

Вартовий поглянув на співрозмовника.

- Ви так впевнені що він вже на місці?

- Можете самі переконатися.

Ерліон дістав з-за пояса невеличку підзорну трубу.

- На кораблі мають вивісити сигнальні ліхтарі спробуйте їх побачити.

Лоцман розкрив трубу і простягнув вартовому.

Босий чоловік у каптурі легенько штовхнув свого напарника. Жестом показав йому напрямок і обережно виглянув з під навісу.

За купою мотлоху було ледве видно голови тих що сиділи спереду. Пан Лепьє щосили намагався розгледіти у підзорну трубу ліхтарі корабля.

- Чесне слово пан Ерліон я нічого там не бачу.

- Візьміть трохи ліворуч.

Босий у каптурі обережно звісив ноги з човна і повільно став у воду. Глибина виявилася трохи меньше як до колін.

Зціпивши зуби від холоду він жестом позвав свого спільника.

Той мовчки, прямо у чоботях, поліз у воду.

Босий обережно виглянув з-за корми човна. Раптом він задів якийсь поламаний ящичок і той, голосно плеснувши, звалився по правому борту.

Вартовий опустив підзорну трубу і поглянув у бік звуку.

- А це ще що таке, трясця?

Ящичок саме опинився біля босого. Проте той штовхнув його в бік моряків.

- Схоже з тої купи щось звалилося. - Промовив Ерліон. - Точно, бачите поламаний ящик?

- Таки ящик.

- Якщо ви, як представник порту і правопорядку не наполягаєте що цей ящик становить цінність...

- Зовсім не наполягаю...

- Тоді хай собі пливе куди хоче, а ми попливемо далі.

Вартовий мовчки кивнув.

Лоцман повернувся до моряків.

- Хлопці пливемо по курсу.

Ті мовчки взялися за весла і човен почав віддалятися.

- Пане Лепьє спробуйте ще раз побачити корабельні ліхтарі попереду.

Двоє у каптурах тихо спостерігали, як човен попрямував далі уперед зміщуючись ліворуч на глибину.

Босий швидко пішов до острівця. Його супутник рушив слідом.

Скоро обоє вже були на березі.

- А щоб його. - вилаявся Ду Рюцу дивлячись на свої ноги.

- Я ж казав що краще зняти чоботи.

Король крадіїв дістав білу хустину і почав витирати свої ноги. Після цього взув свої чоботи.

Асасин тим часом зняв свої і викрутив з них чимало води.

Спільник простягнув йому хустину.

Швидко витерши ноги, Ду Рюцу помасажував литки. Понатискавши якість точки він взув мокрі чоботи і віддав хустину крадію.

- Що далі? - Спитав червоний дракон.

- Далі чекати. Та спочатку потрібно знайти...

Крадій почай йти вздовж скелі уважно видивляючись щось зверху.

- Ага, ось він.

- Що там? - Асасин пильно подивився догори намагаючись зрозуміти, що шукав його спільник.

- Механізм підйому воріт на Арку.

Коли об’їзний патруль повернеться до мосту, їм опустять ворота. Під час цього з механізму опуститься довжелезний ланцюг. А коли патруль проїде, ворота підіймуть і ланцюг теж підійметься. Ось по ньому ми і проберемося.

- Хіба він опуститься до землі?

- Ні, метрів шість над землею. Та для цього в мене є дещо.

Крадій зняв арбалет і торбу.

Порившись в торбі він дістав підзорну трубу, яку сховав за пояс. Після цього він дістав кішку - залізний чотирьохсторонній гак з довгою мотузкою. Мотузка була вкрита зав'язаними вузлами.

- Це ти все дізнався за кілька годин? - Недовірливо спитав червоний дракон.

- Звісно ні. - В мене була свого часу думка заглянути в скарбницю артефактів. Та плани змінилися.

Асасин посміхнувся

- Чув, намагався проникнути в скарбницю Братства?

- А тобі не все одно?

- Все одно. Ти зможеш зачепити гак за ланцюг?

- А ти зможеш вбити противника голими руками?

Асасин презирливо скривився.

- Ось і я про те. - Підсумував крадій.

Він хутко одягнув торбу з арбалетом і почав вслухатися.

Через якийсь час вдалині почулося іржання коней. Ще за хвилину забрязкотів метал. Десь з висоти почав опускатися ланцюг.

Крадій взяв у праву руку гак, а у ліву мотузку і приготувався. Нарешті ланцюг зупинився зависнувши метрів за шість над землею.

Крадій розкрутив гак і кинув догори.

Він високо полетів, проте не втрапивши по ланцюгу гепнувся до низу, мало не на голову асасину.

- Хець! - Прошипів той.

- Перший кидок, для прицілювання.

Заспокоїв спільник. Знову розкрутивши гак він сильно жбурнув його до гори. Клац! З другої спроби той таки зачепився за ланку ланцюга.

Крадій кілька разів смикнув за мотузку, перевіряючи міцність з'єднання.

- Прошу. - Він подав приклад міцно ухопившись за мотузку.

- Асасин підняв з піску її продовження і теж міцно взявся за нього.

Іржання коней почулося ближче, десь зверху над ними.

Механізм знову запрацював і ланцюг почав повільно підійматися разом зі спільниками.

Коли механізм зупинився крадій піднявши голову подивився догори.

- Метрів десять - п'ятнадцять з мотузкою. - Прошепотів він асасину і почав підійматися.

Завдяки вузлам лізти по мотузці було значно легше. Червоний дракон не відстаючи підіймався слідом.

Проминувши частину ланцюга Асасин схопився рукою за чимале залізне кільце що з'єднувало дві різні частини.

- Схоже цей механізм зроблений з кількох ланцюгів. - прошепотів він крадію. - дивись не впади.

- Той мовчки почав лізти ще швидше. Нарешті вони долізли до механізму воріт. Він розміщався на невеличкій кам'яній платформі що розміщалася під двориком башти. Важелі для керування були встановлені зверху. Голова у каптурі обережно визирнула з під платформи і обдивилася довкола.

- Нікого. - Крадій махнув головою асасину.

Вони обережно вилізли до внутрішнього двору Вежі. Напівзігнуті пробігли до крайньої лівої башти і сховалися за її стіною. З іншого боку за невисоким бортиком виднілося море. Крадій підставив обличчя свіжому повітрю.

- Чудовий вітер.

Червоний дракон похмуро поглянув на спільника.

Той зробив кілька рухів пальцями немовби розминаючи їх.

- А зараз допоможи дістатися того віконця.

Крадій вказав пальцем на підвіконня над головою асасина. Воно височіло метри за три від землі. Проте між головою Ду Рюцу і підвіконням розміщувався старий факел. Він стирчав у залізному тримачі котрий був наче вмурований у стіну.

Асасин сперся спиною до стіни і склавши руки виставив їх уперед.

Крадій швидко відштовхнувся ногою об руки. Іншою став на плече. Потім скористався як сходинкою його головою. Ухопившись за факел та використавши його щоб стати ногою за мить він вже був на підвіконні. Діставши з кишені якісь невеличкі інструменти він легко відчинив залізну раму з гратами що трималася на замку. І за мить зник усередині.

Червоний дракон не прочекав і десяти хвилин, як крадій знову з'явився у вікні. Зачинивши за собою залізну раму він знову скориставшись факелом нарешті тихо зіскочив на землю.

Торба, за його плечима, змінила свій об'єм. Тепер в ній лежало щось велике і прямокутне.

- Все добре? - Поцікавився Ду Рюцу

- Чудово - Відповів крадій - Як тут?

- Все тихо.

Крадій обережно визирнув з-за стіни.

Вдалині на мосту стояло трійко гвардійців. Ще двоє проходжалися між Аркою та конюшнею, що розміщалася поруч зі стіною за якою ховалися спільники. Навпроти башти. Її можна було впізнати по звуках коней всередині. Та сіну, що було розкидане, довкола не високої будівлі з багатьма вікнами.

- Йдемо? - червоний дракон втупив погляд у супутника.

- Куди? По перше там два гвардійці поруч, ще троє на мосту і ціла жменя десь у вежі.

Ду Рюцу хижо посміхнувся і з його правого рукава показалося широке, двостороннє лезо. Від нього тягнувся тонкий, міцний ланцюг.

- П'ять гвардійців це нічого.

- А ланцюг? Чи на тому що в тебе у рукаві зліземо?

- Ти розберешся з механізмом, а я прикрию.

- Не поспішай. Вони мають ще виїжджати патрулювати.

- А якщо не поїдуть?

- То є ще план номер два. А на крайній випадок твоя ідея.

- Що за план номер два?

- Для початку потрібно роздивитися довкола.

Крадій дістав свою підзорну трубу. Розкривши її він подивився спочатку на берег позаду Арки. Потім уважно подивився на море.

- Все добре...

Раптом почулися кроки.

Один з гвардійців прямував прямо до них.

Інший з двох що стояли неподалік конюшні вигукнув йому вслід.

- Ця манера, дзюрити з муру, до добра не доведе.

- А ну тебе.

Гвардієць завернув за стіну і побачив перед собою асасина. Перш ніж бідолаха встиг щось зрозуміти Ду Рюцу схопив його за голову і різко смикнув. Почувся легкий хрускіт зламаної шиї. Вбивця підхопив тіло і тихо поклав під стіною.

Спільники поглянули один на одного.

- Скільки можна дзюрити? - Почувся голос другого гвардійця.

Не дочекавшись відповіді він попрямував до стіни.

- Ти що там в море впав чи що?

Асасин спустив лезо з рукава у долоню. Крадій похитав головою в боки. Проте товариш зниклого вже завертав до них.

Крадій різко вдарив гвардійця ногою в груди. Той відлетівши гепнувся на спину.

- Напа..!

Крадій, підбігши, ударом руки вирубив його.

Червоний дракон кинувся до важелів механізму і почав приводити його в дію.

Механізм почав працювати підіймаючи ворота.

Ду Рюцу махнув рукою спільнику, готуючись залазити під важелі.

Проте в цей час поблизу нього відчинилися двері й на порозі з'явився гвардієць.

- Якого рожна ви там волаєте?!

Він на якусь мить витріщився на невідомого біля механізму.

- Тривога! - Його рука сіпнулася до меча. Асасин зробивши кілька швидких кроків з розвороту викинув вперед ногу. Удар жбурнув гвардійця назад у приміщення. Ду Рюцу швидко зачинив двері.

Швидко поглянувши на крадія він вимовив лише одне слово.

- Ворота!

Після цього він щодуху побіг на міст.

Крадій, замість того щоб послідувати його прикладу, підбіг до конюшні. Мало не зачепившись за сперту на плаский дах драбину, він стрибнув у середину.

Скалічений асасином, тримаючись за груди вибіг на двір. За ним вибігло ще з десяток вояків з мечами та арбалетами.

Перше що вони побачили був їхній непритомний товариш.

- Тривога! - Щосили загорлав один з них. Кілька кинулися оглядати дворик.

Один приводив до тями лежачого. Той що тримався за груди помітив свого нападника що мчав мостом.

- Підняти ворота! - Він з двома товаришами кинувся до важелів.

Асасин швидко біг мостом наближаючись до нічого не розуміючих трьох гвардійців.

Ті з подивом дивилися на людину що бігла зі сторони фортеці.

Позаду почулися крики. Потім повільне брязкання ланцюга. Далеко попереду почали підійматися ворота. З вежі засурмили труби. Їх звук повідомляв місто про напад. З палацу мала одразу вирушити підмога. Час пішов на хвилини.

Гвардійці на Арці вихопили мечі.

Асасин різко викинув руку і з рукава вилетів його клинок. Двостороннє лезо кинджала на тонкому, міцному ланцюгу. Звиваючись, немов змія що прагне вкусити, зброя асасина понеслась на противників. Лезо пробило одному з них груди між пластинами броні.

Легкий рух червоного дракона і кинджал, випірнувши з тіла вбитого, пройшовся по горлу другого. Широко розпоровши шию. Бідолаха рефлекторно схопився руками, немов намагаючись якось стримати червоний потік. Та за мить вже впав розкидавши руки у сторони.

Асасин легким жестом повернув кинджал собі в долоню. Міцно охопивши в кулак коротке, залізне руків'я. Позаду почувся тупіт ніг. Третій гвардієць встиг підняти меча та рука одразу потрапила в міцний захват вбивці. Кілька швидких ударів по голові. Нога вибиває ногу, руки тим часом ламають кисть з мечем. Захват голови, різкий рух, хрускіт.

Асасин ще не встиг випустити тіло коли почув тупіт ніг позаду. Боковим зором він помітив фігуру.

Його спільник точно нижчий зростом. Та й якби міг вже давно наздогнав.

Хоча, навіть якщо раптом...

Він не обертаючись викинув руку назад випускаючи своє смертоносне лезо. Ланцюг вигнувся направляючи лезо, яке шукало горло жертви.

Асасин навіть посміхнувся уявляючи, як кинджал влітає вплоть.

Проте почувся дзвін удару метала об метал і ланцюг натягнувся. Червоний дракон сіпнув його до себе. Проте той залишився натягнутим, кинжал не повернувся.

Позаду почулося ще тупотіння, яке різко затихло і роздалися радісні вигуки гвардійців.

- Капітан! Капітан Кітана!

Ду Рюцу сердито обернувся, роблячи крок назустріч противнику і здивовано закляк.

Перед ним стояла жінка. Середнього зросту, з темними очима і чорним густим волоссям, зав'язаними у високий хвіст. Шкіряний одяг щільно облягав міцне, струнке тіло. Пояс та живіт обіймав широкий корсет з товстої шкіри. На грудях, плечах та кистях металеві елементи обладунку. Високі чоботи. Збоку кожного плеча знак, арбалет з чотирма кігтями, звання капітана гвардії. Зліва на грудях знак у формі лев'ячої голови що ричить. "Лев'яча грива" орден за хоробрість.

Вона міцно стояла на ногах прикривши голову рукою. На кисті, прикритій металевим захистом, закрутившись на ланцюгу висів кинджал.

Асасин вперше бачив щоб цей удар так легко перехопили.

Та найбільше його вразив, вираз обличчя цієї жінки.

Жодного страху. Тільки рішучість і лють.

Вона трохи присіла і схопивши ланцюг обома руками, різко смикнула на себе.

Червоний дракон простягнувся на мосту.

- Хець! - Він роздратовано, швидко підвівся.

За капітаном Кітаною вже стояло кілька гвардійців. Проте вона розставивши руки, жестом наказала не втручатися.

Відкинувши геть лезо з відірваним ланцюгом вона, звузивши очі, поглянула на противника.

Асасин розлючено викинув уперед ногу. Удар, схожий на той що відкинув гвардійця біля дверей, поцілив їй живіт.

Кітана зігнувшись зробила крок назад проте встояла.

Її вуста стиснулися немов вона стримувала стогін.

Ду Рюцу посміхнувся. Вона нарешті відкрила рота проте замість стогону болю почулося - Баруа!

Гучний, бойовий клич гвардійців ще не затих, а жінка кинулася в атаку.

Ухилившись від зустрічного випаду вона зблизька нанесла потужній удар ліктем по щелепі.

Почувся хрускіт. А Кітана вже схопила Ду Рюцу, вганяючи йому в ребра коліна. Два удари правим, один лівим.

Асасин різко відштовхнув її. Капітан присівши зробила оберт. Відставила ногу підсікаючи противника. Той знову гепнувся на міст. На цей раз на спину. Різко вскочивши, він наніс серію швидких ударів половина з яких не досягнула цілі. Та кілька болюче досягнули голови та корпусу.

Кітана не церемонячись вихопила меч і направила удар в плече противника. Сталь вірно впилася у плоть.

Асасин долонями затис лезо не даючи йому пройти глибше.

Якусь мить вони дивилися одне одному в очі.

Кітана підняла другу руку і основою долоні щосили вдарила у руків'я. Лезо меча глибоко занурилося в плече.

Червоний дракон схопив пальцями руки противниці. Навіть поранений він залишався майстром своєї справи. Обхопивши її руки своїми він вп'явся пальцями у больові точки. Ногами відбив її спроби нижніх атак.

Нарешті біль взяв своє і вона розтисла руки відпустивши меч.

Асасин насунувся ближче виловлюючи слушну мить для нападу.

Він з усіх сил тримав її. Раптом вона плюнула йому в лице. Закинула голову і щосили тріснула його ламаючи ніс.

Такого асасин не очікував і на мить відпустив Кітану. Та, швидко вихопила свій кинджал і нанесла кілька ударів йому в живіт. Тригранне лезо по саме руків'я увійшло в Ду Рюцу. Той захрипів і намагаючись схопити її сповз на міст. Він спробував щось сказати та лише плюнув кров'ю і закрив очі.

Кітана повернулася до гвардійців.

- Хвала, капітану Кітані! - Вигукнув один з гвардійців.

Вона похмуро поглянула на вбитих.

- Занесіть наших до вежі. Перевірте все довкола. Потрібно перевірити чи він був один. Як і для чого сюди потрапив.

Кітана присівши витерла кинджал об одяг асасина. Піднявшись швидко попрямувала до вежі.

Їй на зустріч вийшов один з гвардійців з арбалетом зарядженим болтами.

- Один непритомний, один вбитий, під вікном лівої башти. Можливо спроба викрасти артефакти. Перевіряємо капітане.

- Добре Руан. Про все негайно повідомляти мені особисто.

Я перевірю механізм воріт.

- Наче все працює справно.. - Почав Руан.

Кітана поглянула на нього злегка насупивши брови.

- Про все негайно повідомляти вам особисто капітане, виконую.

Вона полізла під важелі. Через декілька хвилин до неї долинули крики.

- Що тут? - Голосно спитала Кітана у кількох гвардійців що стояли перед вікнами конюшні.

До неї одразу підбіг Руан.

- Капітане. По перше ми дізналися, що вони поцупили.

Він нахилився їй до вуха і щось прошепотів.

- Дивно там були і цінніші артефакти. А по-друге, я так розумію слово "вони"?

- Так. У конюшні хтось є.

- Перевірили хто і скільки?

- Епь'єн пішов поглянути і не повернувся.

Там коні. Або перестріляли їх болтометами разом з кіньми, або буде бійня і коні подавлять і їх і нас.

Вона якусь мить задумалася і рішуче пішла до конюшні. Зупинившись неподалік вигукнула.

- Я капітан королівських гвардійців Кітана! Здавайся і житимеш трохи довше.

- А ти спробуй взяти! - Донеслося з темряви конюшні.

- Язикатий пацюк! - Вилаявся гвардієць.

У відповідь з вікна висунувся арбалет.

- Руан! - Крикнула Кітана.

Гвардієць відскочив у сторону. Проте стріла вже влетіла йому в плече.

- Най би його качур копнув! - Сердито вигукнув поранений. - Якби не капітан він би мене вбив.

- Ще бажаючі є? Мій позолочений арбалет чекає.

Спитав насмішливий голос з конюшні.

Кілька гвардійців здійняли болтостріли.

- В жодному випадку не стріляти! - Суворо вигукнула Кітана. - Ви можете пошкодити артефакт.

Вона різко кинулася до конюшні й застрибнула у вікно.

Звідти почувся шум бійки та іржання коней. З вікна вивалилась якась постать у каптурі з арбалетом у руці.

Крадій поглянув на гвардійців що стояли напівколом перед ним.

Швидко накинувши арбалет на спину, поверх великої торби, він по драбині вибіг на плаский дах конюшні.

З вікна вискочила Кітана. Швидко роздивилася довкола . Нарешті вона помітила втікача і піднялася слідом за ним.

- Нікому не стріляти! - Ще раз попередила вона.

Вояки хижо посміхнулися. Бій з капітаном не віщував нічого доброго її противнику.

Вона кинулася в бій. Замах, удар ліктем. Проте на цей раз вона мабуть не так добре розрахувала. Нічого не хруснуло і крадій не впавши наніс кілька ударів.

Капітан теж застосувала кілька прийомів, але чоловік у каптурі спритно ухилився від усіх.

Зрозумівши що удари не приносять результату Кітана перейшла в ближній бій. Схопивши противника вона підставила йому ногу і спробувала кинути на спину. Крадій в свою чергу використав її рух собі на користь. Вивівши її з рівноваги повалив з ніг і сам впав зверху.

Очі Кітани заблищали. Вона відштовхнула його руками. Потім ногою, а іншу закинула на шию. Притисла з-заду другою. Його голова опинилася затиснутої між її міцними ногами.

- Які ви жорстокі капітане. - Насмішкувато прохрипів він знизу.

Він перекрутився на спину. І заламав їй стопу. Кітана розтисла замок з ніг і всілася йому на груди.

- Через кілька хвилин тут буде полковник з підкріпленням. Ось тоді я подивлюся, як ти жартуватимеш.

- Тоді не буду затримуватися.

Він закинув свою ногу наперед їй на шию. Точно так як перед цим зробила вона. Скинувши її з себе він швидко підхопився.

Капітан теж одразу вскочила.

Її рука потягнулася до кинджалу. Проте він зник.

- Щось загубили капітане? - Насмішкувато спитав крадій тримаючи її кинджал в руці.

Він припідняв голову у каптурі й поглянув на неї своїми зеленими очима.

Руан, який вже встиг витягти стрілу і нашвидкоруч перев'язати рану, підняв болтостріл.

- Я можу в нього поцілити, капітане!

Кітана швидко зробила підсічку. Крадій впав на бік.

- Ні! Я впораюся сама. Він потрібен мені живим.

Вона стала над ним і копнула в живіт.

Крадій перекрутився і звалився з даху за конюшню.

Кітана підійшла до краю і поглянула вниз.

- Трясця! Він зник!

Вона зістрибнула на сіно. Роздивилися довкола і поглянула всередину конюшні.

- Руан! - Голосно позвала вона.

Поранений гвардієць з болтострілом негайно підбіг.

- Він напевне всередині. Скоро прибуде підмога. Достатньо просто оточи...

Раптом двері конюшні розчинилися навстіж. З неї на коні виїхав крадій і швидко помчав на міст.

Кітана швидко обігнула конюшню і побігла за ним.

- Не стріляти. У нього артефакт! - Крикнула вона гвардійцям. Ті кинулися слідом за капітаном.

- Ворота підняті. Йому немає куди діватися. - На ходу вигукнув Руан.

Тим часом втікач зупинився біля асасина і зліз з коня.

Він схилився над спільником і обережно витягнув з рани меч. Знявши з шиї червоного дракона шарф, крадій швидко обв'язав його рани.

Кітана побачивши що противник не тікає збавила хід. Зупинившись неподалік вона вигукнула.

- Ось і все злодію. Ворота підняті.

Той припідняв руку з витягнутим вказівним пальцем, немов вимагаючи тиші. Підставив обличчя свіжому повітрю з моря.

- Який чудовий вітерець.

Гвардійці переглянулися і гучно зареготіли.

Кітана насупила брови.

- Якщо не маєш наміру розбитися об холодну воду, що там внизу, то в тебе лише один варіант. Здавайся.

Крадій припідняв нерухомого асасина.

Подивився своїми зеленими очима в очі капітану і промовив.

- Я обираю варіант номер два!

Закинувши Ду Рюцу собі на плечі, він підбіг до невисокого бортика арки. Поглянувши донизу немов хотів викинутися. Пробігши з десяток кроків крадій вискочив на бортик мосту.

Гвардійці завмерли. Кітана кинулася до бортика.

Раптом знизу почувся скрип дерева та плескіт води. Кітана поглянула за бортик.

До арки підпливав великий корабель. Його червоні вітрила, наповнені тим вітерцем, що так сподобався чоловіку у каптурі, швидко несли його під міст.

Він проходив унизу по самому центру арки. Обвішаний сигнальними ліхтарями. Мовчазний та величний. Ніс корабля, що закінчувався фігурою, виготовленою у вигляді лев’ячої голови саме заходив під міст.

За якусь мить внизу показалася висока грот щогла. На марсі, майданчику для спостереження, стояв сонний матрос.

До нього було якихось чотири - п'ять метрів.

В цю мить крадій скочив до низу.

Він приземлився прямо перед матросом, мало не впустивши асасина. Швидко поклавши тіло крадій різко вдарив моряка. Той одразу втратив свідомість.

Грот щогла зникла під аркою.

Гвардійці кинулися до бортика. Один відчайдух навіть виліз на нього, немов

хотів скакати слідом. Проте поглянувши донизу, де вже зникала корма корабля, зліз назад.

Гвардійці побігли до іншої сторони мосту. Корабель саме проминув міст і впевнено плив затокою.

- Що це трясця ще таке? - Вигукнула капітан.

Руан потер свою поранену руку.

- Це Індурліон. Цей корабель є в наказі на пропуск.

- Швидко по конях! Ми маємо бути в порту швидше за нього.

Кітана побігла до конюшні. Решта гвардійців за нею.

- По конях! - Закричала вона тим що були біля вежі.

Один з них швидко забіг всередину. За мить почувся звук удару і стогін. Гвардієць вийшов кульгаючи.

- Цей клятий мерзотник порізав та порозв'язував кріплення сідел.

- Ви що вуличні бродяги? Плювати на сідла. - Кітана забігла до конюшні. Зісмикнувши сідло зі свого коня, вона вхопившись за гриву легко вискочила на тварину. Нахиливши голову виїхала у дворик.

- Десятеро зі мною! Решта чекайте підкріплення. Бонтьє за старшого. Підняти ворота! Хей!

Вона помчала мостом.

Гвардійці кинулися в конюшню. Хтось намагався зав'язати сідло інші скидали і вилазили так.

Посідавши вони рушили за капітаном.

Кітана галопом понеслася по Арці. Ворота ще не до кінця опустилися, та вона не зупиняючись перестрибнула на берег. На роздоріжжі вона звернула ліворуч. Позаду їхали десятеро гвардійців. Руан не зважаючи на рану випередив товаришів.

- Капітане! - закричав він.

Кітана обернулася.

- Ти чому не лишився Руане? Ти поранений, най би тебе качур копнув.

Ще не встигла осісти курява від їхніх коней, як на дорозі що вела до палацу показалися вершників.

Шістдесят гвардійців на чолі з командиром щодуху летіли до Арки.

Командир, високий темноволосий чоловік з блакитними очами та носом з горбинкою, на ходу дав накази.

- Четверта дека, перекрити дорогу до порту. Третя дорога з міста. Восьма в'їзд на Арку. Решта за мною.

Три десятки гвардійців залишилися на березі. Кожна десятка зайняла своє місце.

Командир з рештою загону в'їхав до дворику вежі.

- Я полковник Себастіан Ільєро! Доповідайте. Де черговий офіцер? Здається, капітан Кітана?

До нього підбіг гвардієць.

- Сержант Бонтьє! На вежі було проникнення у ліву башту. Попередньо, викрадений артефакт. В нас четверо загиблих та четверо поранених. Один нападник вбитий інший втік з артефактом. Капітан Кітана особисто переслідує.

- Покажіть тіло нападника.

- Його немає.

- Впав з мосту?

- Його забрав спільник.

Полковник пильно поглянув на сержанта.

- Саме так. Забрав коли стрибав з мосту на Індурліон. Це корабель який мав прибути вночі.

Ільєро повернув голову до свого загону.

- Дю Ша, з сьомою та п'ятою декою їдьте у порт. Корабель Індурліон затримати. Нікого не запускати і не випускати. Речі теж. Всім хто на борту зібратися в одному місці. Вилучіть список моряків та пасажирів. Я скоро приїду. Виконуйте лейтенанте.

Гвардієць розвернув свого коня.

- Сьома та п'ята дека за мною!

Полковник повернув голову до Бонтьє.

- А тепер детальніше про все що тут відбулося. І почнімо з того, що саме вкрали?

***

Звук ударів весел по воді привів його до тями. Ду Рюцу відкрив очі і подивився на темне нічне небо. Темряву освітлювало лише сяйво зірок. Та за кілька секунд з-за хмари у всій красі з'явився місяць. Стало значно світліше. Жорстока спрага здавалася навіть сильнішою за біль. Асасин трохи повернув голову і побачив знайому фігуру в каптурі. Сидячий щосили ритмічно гріб веслами.

Червоний дракон ледве зміг промовити

- Ти мене не покинув? На вежі.

Травмована щелепа ледве слухалася. Біль здавалося заполонив усе тіло. Та найбільш нестерпною була спрага.

Каптур поглянув на лежачого у човні асасина.

- Аа, прийшов до тями?

- Чому ти не покинув мене?

- Не звик я нікого покидати. Та й твоє тіло це зачіпка. Тож хоч лізти з тобою зі щогли було не легко, як бачиш я впорався.

- Клята жінка. - прохрипів червоний дракон - могутній воїн, але жінка. Яка ганьба...

- Егеж. Нічого так. І як воїн і як жінка.

- Дякую. Що, не кинув.

- Був би ти трохи важчий неодмінно би кинув.

Поранений замовчав. Його думки знову повернулися до спраги. Почувши плескіт він згадав що за бортом ціла протока.

- Води! - Це було промовлено з такою інтонацією що каптур здригнувся.

- Вона солона... Почав крадій.

- Мені вже можна. Я досить багато вбивав щоб розумітися на пораненнях. І ясно розумію свій стан.

- Дійсно. Тобі вже можна. Ти скоро помреш.

Лежачий подивився у зелені очі співрозмовника.

- Я не боюся смерті...а тепер води.

- Зачекай...

Каптур щосили почав гребти до невеличкої скелі що стирчала попереду. Підійшовши ближче човен сіпнувся і швидко понісся до берега.

Крадій нарешті кинув весла. Зробивши кілька глибоких подихів, він нарешті зачерпнув обома долонями воду за бортом.

Піднісши до рота лежачого обережно почав лити.

- Не захлинись.

Червоний дракон припіднявши голову почав жадібно пити. Вода стікала по роту вкритому засохлою кров'ю. На мить йому здалося що він оживає.

- Дякую крадій. Уважно послухай...що я скажу

Ду Рюцу пильно подивився на супутника і почав говорити швидше. Немовби боявся померти раніше чим договорить.

- На березі тебе чекають люди Альфуса. Вони спробують тебе вбити.

Він найняв мене щоб я оберігав тебе на Арці та вбив на березі. Завеликі гроші чи непотрібний свідок. Та вони спробують вбити тебе самі.

- Я знаю. - Побачивши здивований погляд відповів - Здогадався. Вони ще ті мерзотники.

- І все одно не покинув мене? Дивно.

- В цій справі багато дивного. Та будь певен, мене не так просто вбити.

- Вони оцінити тебе в одну тисячу.

- Половина мого авансу. Могли б і більше. Скнари.

Каптур знизав плечима.

- Мене б не ризикнули. За мною мій клан. Мої брати зберуть з них платню за мою роботу на Арці. Тікай!

- А от тікати я не планую. Альфус винен мені гроші. І ще, я дав слово що доставлю артефакт замовнику цієї ночі...

- Дивно... Та мене це вже не стосується... У мене до тебе останнє прохання.

Каптур здивовано подивився на лежачого.

Ду Рюцу зібрав сили і припіднявся на ліктях.

- Я ще маю кілька хвилин...не хочу померти від рук жінки. Вбий мене крадій. Щоб я помер, як годиться у нашому клані. В бою з чоловіком.

Каптур замислився ніби роздумуючи чи немає тут небезпеки.

- Присягаюся своїм татуюванням я кажу без підступу.

Зовсім поруч показався берег.

Каптур дістав кинджал викрадений у Кітани.

- Прощавай Ду Рюцу.

- Прощавай крадій. Дякую.

Лежачий вчепився рукою у одяг співрозмовника.

Каптур всадив йому у груди лезо по саме руків'я. Різко вийняв. Рука, що тримала одяг, розтисла пальці. Ось вже і берег.

Він поглянув на лежаче тіло. Очі погасли і стали немов скляні. На скривавлених вустах застигла моторошна посмішка.

Човен вдарився об берег неподалік іншого човна.

Крадій швидко витер кинджал і сховав під плащем.

***

- Де ви там? - Крадій накинув мотузку на стовпчик, вбитий у землю, до якого був прив'язаний другий човен.

- Це ти Ду Рюцу? - Почулося з кущів.

- Ні, це я. Вилазьте вже.

На галявину вийшла четвірка Альфуса. Художник тримав у руках алебарду. Ще двоє були з палицями в руках. Ріко вийшов без зброї та здивовано витріщився на Каптура.

- А де асасин?

- Ось.

Крадій підняв мертве тіло і закинув на берег. Після чого сам виліз з човна.

- Те що від нього залишилося.

- Трясця! - Ріко подивився на скаліченого асасина. - Як же це так?

- Придивіться до ран, якщо щось у цьому тямите.

Художник, присівши обдивився тіло і піднявшись промовив - Трьохгранні дірки. Сліди від кинджалів гвардійських офіцерів.

- Але ти виконав роботу? - Ріко поглянув на крадія.

- Звісно. Артефакт у торбі. Ну що, час їхати до Альфуса? Де коні?

Ріко посміхнувся і обмінявся поглядами зі спільниками.

Ті теж посміхнулися.

- Коні за тими кущами - Відповів Ріко показуючи рукою. - Зараз відв’яжемо човни. Художник алебардою відштовхне їх подалі. Нехай пливуть геть. Потім сідаємо на коней і у Гульвісу.

- Чудовий план. - З незрозумілою інтонацією прокоментував Каптур.

Художник, спершись на алебарду став за його спиною. Між ним і водою. Ще двоє підійшли ближче збоку. Ріко немов згадавши тріснув себе по голові.

- Ми так сильно прив'язали свого човна що простіше перерізати мотузку. В тебе наче був ніж, позичиш на хвилину?

- Як скажеш. - легко погодився крадій - та рівно за хвилину заберу. Цей ніж мій улюблений.

Він обережно дістав зброю. Художника припіднявся заглядаючи з-за спини. Двійко з палицями міцніше стисли руки. Проте каптур не поспішаючи простягнув ніж Ріко, руків'ям уперед.

- Хвилина пішла.

Той взяв ножа і з посмішкою підкинув його зловивши за лезо.

- З тобою добре мати справу крадію.

Його товариші гучно засміялися.

Каптур тріснув себе по голові, неначе щось згадавши.

- В мене ж є ще один. Бери і його.

Ріко не розуміючи подивився на крадія. Той дістав кинджал з трьохгранним лезом.

- Тримай.

Ріко рефлекторно простягнув другу руку та крадій з усієї сили всадив лезо йому у груди. Швидко вихопивши з руки помираючого свій ніж каптур щосили вдарив ногою Художника. Здоровань випустивши алебарду гепнувся у воду.

Крадій, на відмаш, полоснув одного з палицею, ножем по горлу і всадив другому в живіт. Різко смикнувши розпоров його і вдарив ще раз у бік.

Художник впавши у холодну воду на мить розгубився. Та майже одразу випірнув. Перше що він побачив була постать у каптурі що замахнулася на нього алебардою. Руки махнули і лезо, пролетівши, глибоко увійшло у його груди.

Каптур підійшов до помираючого Ріко. І поглянув йому у очі. Висмикнув з грудей тригранний кинджал.

- Та й таке.

Взявши свій ніж він витер його об траву. Так само витер кинджал. Пройшовши до кущів побачив прив'язаних коней.

- П'ять коней. Що ж. - Промовив він сам до себе.

Повернувшись на галявину він забрав тіло Ду Рюцу. Повантаживши його на одного коня, крадій сів на іншого та підхопивши повіддя решти поїхав геть.

***

Загін гвардійців швидко мчав дорогою.

Руан не зважаючи на рану випередив товаришів.

- Капітане! - закричав він.

Кітана обернулася.

- Ти чому не лишився Руане? Ти поранений, най би тебе качур копнув.

- Дивіться капітане! - Руан вказав здоровою рукою ліворуч на протоку. - Човен.

Кітана поглянула на суденце що прямувало від корабля до берега.

- За ним!

Проїхавши ще трохи по дорозі вони звернули на широку стежку що вела до річки.

Вершниця підняла ліву руку на рівень голови.

Гвардійці миттю зупинилися.

Вони під'їхали до невеличкої галявини біля берега. Капітан пильно поглянула на тіла трьох чоловіків що лежали на землі.

Кітана легко зіскочила з коня. Кілька гвардійців послідували її прикладу.

- Гарна різанина. - Присівши роздивилася рани чоловіків.

- Ще один у воді. - доповів гвардієць, котрий підійшов до берега.

- Ого. Добряче його. - Додав Руан заглядаючи збоку.

- Якісь волоцюги. - Кітана піднялася.

Руан підійшов ближче до лежачих.

- Е, та я їх знаю!

Кітана поглянула на гвардійця.

- Точно, це ж гульвісники. Викидайли з Гульвіси. Це головний Ріко. Працюють на Альфуса.

Кітана попрямувала до коня.

- Що ж навідаємось в Гульвісу.

За мить гвардійці на чолі з Кітаною вже попрямували до міста.

***

Три коротких стуки змусили Бонті вийти з дрімоти. Він підвівся з табурету і протираючи очі посунув до дверей конюшні.

- Хто там?

- Канцлер особистою персоною.

- Ее, а, жартуєш?

Бонті відчинив двері.

Каптур увійшов усередину.

- Можеш прикрити поки двері.

- А де Ріко та інші. Де асасин?

- Забагато питань. Потрібно відчинити вхідні двері Гульвіси.

Каптур не чекаючи відповіді пройшов до підсобної кімнати. Тільки побачивши його, Альфус підійнявся з-за столу відклавши ніж та яблуко і мовчки поглянув на прибувшого.

- Я викрав те що обіцяв. - коротко сказав той.

- Він без Ріко і решти батьку.

- Коні біля вхідних дверей. З асасином.

- То асасин таки є? - Альфус зіщуливши очі поглянув на крадія.

- Можна сказати що є. - Відповів каптур і рушив до виходу в залу.

- Тобто, можна сказати що є? - Перепитав Альфус. - А можна сказати що немає? І куди ти йдеш?

Крадій знизав плечима і не обертаючись додав.

- Можна сказати, як завгодно. Проте він біля головних дверей і краще його забрати якнайшвидше.

Сивоволосий кивнув сину. Бонті пішов слідом за Каптуром.

Той зняв засув з дверей і відчинивши їх навстіж підійшов до коня поперек якого лежало тіло Ду Рюцу.

Каптур на мить пильно подивився у густий вишневий сад що розкинувся збоку Гульвіси.

Взявши на руки тіло він поніс його всередину.

Бонті нахилився щоб взяти засув проте крадій ударом ноги відкинув дошку геть.

- Не займайся дурницями, тут нікого немає. Краще допоможи бо не донесу.

Каптур скинув тіло на розгубленого Бонті.

- Лайно, він мені кров'ю одяг замазав!

- Одяг не шкіра, поміняється. - Каптур прикрив двері і попрямував до задньої кімнати.

Альфус насуплено поглянув на тіло.

- Він поранений?

- Мертвий.

Бонті поклав Ду Рюцу на стіл. Сивоволосий похмуро поглянув на крадія.

- Навіщо ти приніс труп асасина до мене?

Каптур став спиною до шухляди і схрестив руки на грудях.

- По перше лишати тіло це лишні сліди.

По друге, якщо з його клану запитають де він то хай бачать. Ти ж не думаєш, що Червоні дракони не знають про вашу угоду?

Альфус на мить зблід.

- Як він помер?

- В битві з вартовими. - Каптур склав руки за спиною і розпрямив груди. - Якщо сумніваєшся поглянь на рану.

Сивоволосий нахилився над тілом.

- Тригранне лезо! Кинджал офіцера гвардії?

Хм, а де Ріко з хлопцями.

- Лишився на галявині. В нього помінялися плани.

- Дурниці!

- Я теж думаю що це з його боку дурниці. Але я обіцяв, що артефакт буде у замовника. Тому я до торби.

Бонті зробив крок неначе збираючись рушити слідом.

Крадій зняв зі спини арбалет і простягнув йому. - А ви постережіть шухляду в яку поклали мої гроші, поки я повернуся. Розрахунок це головне.

Альфус задумався. Бонті з арбалетом став біля шухляди.

Через кілька хвилин сивоволосий похмуро промовив.

- Щось він довго.

- Куди він дінеться батьку? Йому потрібно повернутися до шухляди, а тоді...

Він сильніше стиснув арбалет.

- Не до шухляди, а за грошима. - Поправив Альфус.

- Це одне й те саме.

Сивоволосий підійняв погляд.

- Трясця!

Він підбіг до шухляди і розчинив її.

- Ааа, паскуда!

Його син здивовано поглянув у порожню шухляду.

З боку головних дверей почувся шум. Кілька людей голосно попрямували до задньої кімнати.

Бонті навів туди арбалет.

- Всім стояти! - Промовила жінка що перша увійшла. Вона різко присіла. Повз її голову пролетіла арбалетна стріла.

У відповідь двоє чоловіків що зайшли за жінкою вистрелили з болтострілів.

Металеві болти влетіли в груди та голову Бонті і той мішком впав на підлогу.

Альфус що схопився за ніж на столі голосно вигукнув. - Боооонті!

- В нього зброя! - Жінка підвелася.

Ще один чоловік з болтострілом не роздумуючи вистрілив йому в голову.

Сивоволосий впав поруч з сином.

- Навіщо було вбивати? Це був ніж. - Перепитала жінка.

- Вибачте капітане.

- Є, що є. Дякую що прикрили від арбалетчика. Схоже в нього шестистріл.

- Знайома зброя. - Руан поглянув на стрілу що впилася в стіну позаду Кітани і погладив перев'язану руку.

Гвардійці пройшли в кімнату.

- А ось і той з мосту. - Додав один з гвардійців.

Руан теж наблизився до столу. - Трикутна рана. Схоже це той якого капітан вбила на мосту. А ось і покидьок з арбалетом.

Кітана повернулася до стрілявших. - Лишайтеся тут. Ми з Руаном повернемося на Арку. Обшукайте все чи є артефакт. Хоча схоже вони лише виконавці.

Кітана заглянула у порожню шухляду.

- Їдьмо.

Вони з Руаном та кількома гвардійцями сіли на коней і помчали в бік Арки.

***

Кілька пар очей пильно стежили за гвардійцями, що від'їхали. Спостерігаючи з-за гілок вишень.

Темна постать у чорному одязі повернулася до напарника, що наблизився по деревах до головного.

- Вони поїхали брате. - Тихо прошепотів прибувший. - Кілька лишилося. Що робити, Сю Рюцу?

Ватажок провів долонею по шиї. Погладив червоне татуювання. - Ви простежили за крадієм?

- Каль Рюцу і Тай Рюцу слідкують за ним. Один сторожитиме, інший повідомить місце.

- Що ж, заберемо тіло Ду Рюцу і зникаємо.

Сю Рюцу приготувався зіскочити з гілки на землю коли почувся шум коней.

До Гульвіси під'їхало два десятка гвардійців.

До них вийшов один з тих що лишився.

- Ви від капітана Кітани?

- Від полковника Ільєро! Зараз під'їде ще п'ять дек підкріплення.

Сю Рюцу нахилився до свого товариша. - Ті Рюцу, їх занадто багато. Доповімо Дракону До Рюцу. Зникаємо.

Він зробив знак рукою. Деревами заворушилися з десяток темних постатей. Вони безшумно поспускалися з дерев і попрямували геть.

За хвилину неподалік з'явилася ще одна постать в чорному одязі, каптурі та масці що ховала нижню частину обличчя. З-за плечей виднілося кругле руків'я меча.

Постать мовчки поглянула вслід зниклих. Маленькі, худорляві кулаки стислися. В темних очах промайнули сердиті блискавки ненависті.

Постать легко зіскочила з дерева і тихо попрямувала геть.

***

Капітан Кітана швидко мчала в бік Арки зі своїми людьми. Назустріч їй показалися вершники.

- Мої вітання, капітане!

- Вітаю, сержанте Депре. Куди прямуєте?

- Полковник Ільєро наказав рушити вашими слідами. Ми були на галявині. Впізнали людей Альфуса і їдемо до Гульвіси.

- Там лише два трупи та наші люди.

- Що ж ми вже послали по підкріплення, як наказав полковник. Також він наказав при зустрічі передати вам наказ з'явитися до нього в порт з доповіддю.

- Звісно, сержанте.

- Капітане.

Загін рушив далі.

Кітана розвернула коня і вони поїхали до порту. За десять хвилин вона вже злазила біля входу в порт.

- Капітане, вітаю.

- Вітаю, Дю Ша. Що тут?

- Обшукуємо корабель Індурліон. Бідолашний пан Круан після вечору з Альфусом ледве стоїть на ногах. Проте, як начальник порту має бути присутнім. А, що у вас? Знайшли негідників?

- Пану Круану ще пощастило. Альфус вже ніколи не встане.

Вони пройшли до Ільєро, що похмуро спостерігав за своїми людьми, які обшукували корабель, з берега порту.

- Полковнику.

- А, капітан, Кітана. Про події на Арці я вже знаю. Наздогнали когось?

- Вийшли на сліди людей Альфуса, вони вбиті. Навідалися до Гульвіси. Там знайшли тіло Червоного дракона.

- Того якого ви вбили? А що Альфус?

- Вбитий під час опору.

Ільєро насупився. - Отже всі мертві? Ви звісно відомий воїн і удостоєні орденом за сміливість з рук самого короля. Але чому всі підозрювані мертві?

Гвардієць з пораненою рукою зробив крок уперед.

Сержант Руан, полковнику. Капітан Кітана вбила першого нападника боронячи наших людей від підлих вбивць. Цілком логічно, що коли в Гульвісі її взяли на приціл, то гвардійці негайно розстріляли противників. Стріла пролетіла зовсім поруч з її головою.

- Я питав капітана, сержанте.

- Руан розповів все як було. Лише я відповідальна за все і за дії своїх людей теж.

Полковник насупився.

- З цим розберемося пізніше. Ви поранені?

- Дрібниці. Якщо дозволите я перевдягнуся і повернуся на Арку чекати розпоряджень.

- Добре.

Полковник перевів погляд на її пояс де зазвичай висів кинджал офіцера.

Його роздуми перервав якийсь шум з боку воріт порту.

- Що там таке?

На галас, з будівлі неподалік, підійшов Ерліон та начальник порту пан Круан.

До них від воріт наближалося п'ятеро чоловіків з візком який тягнув віслюк.

Пан Круан ляснув себе по лобі. - Аа, це Добуша, послушник з обителі шануючих.

- Вітаю пане Круан, я з цими добродіями прийшов по оливу.

Начальник порту повернувся до полковника.

- Настоятель замовив оливу яку привезли на Індурліоні. Тож, якщо ви не проти?

Ільєро кивнув.- Дю Ша, перевір бочки і пропусти.

Офіцер підійшов до бочок, що вже стояли неподалік.

Підхопивши стару каструльку що валялася неподалік він відкрив краник діжки і налив трохи. Повторивши з кожною бочкою, Дю Ша підніс каструльку начальнику.

- Всі бочки повні.

Ільєро кинув погляд на оливу і кивнув головою.

Лейтенант вилив оливу під будівлю на землю і кинув там каструльку.

Бочки повантажили на візок. Добуша простежив, як його супутники впоралися з оливою і вже розвернувся до воріт коли почув звернення.

- Добуша, я чув у вашій обителі виготовлять чудові глеки обпалені на соломі?

Послушник обернувся. - Так, пане Ерліон. Послушники та нужденні, що знайшли прихисток у братстві працюють, хто як може, для загального блага. Бо, щира праця, дає результат, як кажуть настанови.

Ерліон усміхнувся. - Я б теж хотів допомогти вашій обителі, придбавши зо два десятки глеків та горщиків.

- Я особисто оберу їх і складу.

Ерліон кивнув. - Якщо все буде добре Індурліон відпливає о дев'ятій.

Він дістав свою люльку і на мить поставивши її до рота майже одразу витягнув.

Пан Круан закивав головою. - Чудові глеки в мене теж є пара таких. А в мандрівці ви при нагоді зможете їх вдало перепродати.

Начальник порту розгублено повернувся до полковника. - Не подумайте що я даю поради в торгівлі чи ще гірше контрабанді. Це просто глеки.

Ільєро холодно відповів. - Я не митник, мене цікавить лише те, що я шукаю.

- Якби ми знали, що саме ви шукаєте то могли б краще допомогти.

Полковник лише знизав плечима. Поглядом пильних очей він поглянув на Капітана Кітану, що у супроводі своїх людей покидала порт. За нею слідом повільно йшли послушники з оливою на возі.

Нарешті Ільєро розвернувся до корабля який обшукували його гвардійці.

***

- Руане, відведіть мого коня в гвардійську конюшню. Я візьму собі там свіжого, коли повертатимусь на Арку.

- Може почекати вас?

- Для чого? Повертайтеся, а ти звернися до лікаря, щоб нормально обробив рану.

- Так, капітане!

Кітана зіскочила з коня і простягнула повід одному з гвардійців. Простеживши поглядом, як вони поїхали геть, вона попрямувала до свого будиночка. Крокуючи бруківкою темної вулиці, майже не освітленої самотнім ліхтарем, вона помітила, як позаду з під одного з будинків відділилася темна постать.

Вона рефлекторно поклала ліву долоню на місце де зазвичай висів її кинджал.

- Щось загубили, капітане? - Тихо промовив приємний рішучий голос з нотками веселощів.

Каптур підійняв свою долоню з її кинджалом. Підкинувши перевернув його в повітрі і простягнув руків'ям вперед.

Вона взяла зброю і вклала на місце на поясі.

Кинула погляди довкола.

- Нікого немає, я перевірив.

Він поправив на плечі торбу. Вони пройшли кілька десятків кроків до невеличкого будиночку. Капітан відчинила ключем вхідні двері і пропустивши Каптура зайшла всередину.

- Що за покидьок почав вбивати моїх людей?

- Альфус приставив асасина з Червоних драконів, який мав мене потім порішити. Але порішив його я.

Жінка наступила брови. - Рани нанесені мною були смертельні, я в цьому розуміюся.

- Звісно, але бідоласі було соромно вмирати від рук жінки і він попросив про останню послугу.

- Чоловіки.

- Що до мене то я люблю жінок. До речі, під час бійки я був максимально обережний. Шкода не вийшло піти звідти тихо.

- Я била в третину сили. Інакше тебе тут вже не було б. Подякуй командору і моєму терпінню крадій. А якби я не почепила додатковий ланцюг ти б навіть не дістався Арки.

Вона скинула верхні лати та куртку повернувшись до нього спиною.

Він підійшов і обережно торкнувся її спини поруч з невеликим синцем.

- Дякую, капітане. - Весело відповів Каптур. Вона різко обернулася схопивши чоловічу руку і примружено поглянула в його зелені очі. Наче міркуючи наскільки щира була подяка.

Він витримав її погляд і перевів свій на її оголене тіло.

- Що, не бачив ніколи жінку без куртки?

На цей раз його голос прозвучав серйозно. - Такої прекрасної, ніколи. Ти дуже цікава, капітан Кітана.

- А ти, просто крадій.

- Король крадіїв.

- Звичайний чоловік.

- Який вміє готувати рибу та грати на віолончелі.

В його голосі знову з'явилися нотки сміху.

- Я сильніша і краще б'юся.

- Якщо впіймаєш. А я кращий коханець.

- Не факт.

Вони наблизили обличчя одне до одного і з'єдналися у довгому поцілунку.

- Цілуєшся не погано крадій. Але я краще.

- Що ж, доведеться взяти в тебе кілька уроків.

Вона накинула іншу куртку, а зверху плащ з каптуром. - Але не сьогодні. Нас чекає командор.

- Віддамо торбу і вільні. – Відповів він.

Кітана сховала голову під каптуром плаща і перша вийшла з будинку. Каптур рушив слідом. Вони попрямували в бік обителі.

Коли двоє зникли за поворотом вулиці з під будинків вийшли постаті в чорному одязі та каптурах.

- Отже вони спільники і в них те через що загинув Ду Рюцу.

- Так, Каль Рюцу. Прослідкуємо за ними і я повернуся до Сю Рюцу.

- Добре.

Постаті рушили за крадієм та жінкою.

Коли вони пішли, неподалік показалася ще одна невеличка постать в чорному з маскою на обличчі та мечем за спиною. Її взуття було обмотане шматами. Безшумно пройшовши кілька кроків постать поглянула на небо і за мить рушила в бік обителі.

***

Чоловік з накинутим каптуром і перстнями на руці сидів за столом у келії. Здавалося, він нікуди не відходив ні на мить з тих пір, як його відвідувачі пішли.

- Справа виконана. - Промовив крадій.

- Ми лишили торбу як ви і казали біля входу.

Чоловік кивнув головою. - Я у вас не сумнівався.

Він підвівся з-за столу. - Капітан Кітана про вашу винагороду пізніше. Що ж стосується вас, Архон.

Каптур здригнувся почувши своє справжнє ім'я.

То ось ваша платня. - Завершив чоловік підійшовши до другого столу і скинувши тканину. Під нею високими стовпчиками лежали срібні монети.

- Сто тисяч, в таку суму я оцінив вашу роботу. Цього достатньо для Короля злодіїв?

Архон оглянув своїми зеленими очима купу срібла і нарешті рішуче відповів.

- Хранителю, сума велика. Проте, якщо я правильно зрозумів наша робота виконувалася для блага короля?

- І з його благословення. Звісно деталі вам знати не потрібно.

Архон кивнув головою і зняв з голови каптур.

- Тоді при нагоді передайте його величності, що навіть Король крадіїв має честь і що я його вірний слуга. Грошам я думаю ви знайдете хороше застосування.

Кітана, теж відкинувши свій каптур, здивовано поглянула на супутника.

- Ти, крадій відмовляєшся від грошей?

- Так. Та й взагалі я сповнений чеснот. - Додав він з властивими веселими нотками. - До того ж Альфус щедро заплатив. Хоча напевне і не планував. А я дав слово Короля крадіїв, що замовник отримає артефакт. І я його дотримав.

Архон поглянув на Кітану і усміхнувся. Вона ледь помітно теж усміхнулася.

Чоловік у каптурі з перстнями уважно споглядав за ними.

- Істинно, Праматір дарує дари на які навіть не сподіваються, проте яких найбільше прагнуть.

Кітана при згадці Праматері провела долонями по обличчю донизу. На відміну від тих хто не мав степенів, замість затримати складені долоні під підборіддям вона затримала лівий кулак.

Крадій поглянув на обличчя співрозмовника надійно приховане каптуром. Він міг би побитися об заклад на всі гроші Альфуса, що Хранитель в цей момент усміхається. Неначе знає про цих двох більше ніж вони самі про себе.

- Архон, відтепер наше непорозуміння вичерпане, ви друг братства.

Хранитель на мить замовк.

- Я маю до вас ще одне невеличке прохання.

Звісно, ви можете відмовитися.

Кітана розправила плечі. - Чим можу бути корисною, командоре?

- Доставте торбу на сьомий диліжанс, що від'їжджає о восьмій. Якщо не вийде то знищіть її. Вибухівка всередині. Шнур горітиме тридцять секунд.

- Буде зроблено. - Кітана кивнула головою.

Архон зробив глибокий подих. - Ми, зробимо.

Чоловік кивнув головою у каптурі. Відвідувачі зрозуміли що зустріч завершено. Вони накинули свої каптури і попрямували до виходу.

Хранитель повернувся до свого столу і сів у крісло.

- Ти молодець. - Промовив він.

До келії з інших дверей зайшла постать у чорному.

Невисокого зросту та худорлява. В чорних штанях, кофтині з високою шиєю та накидкою з каптуром. Нижню частину обличчя ховала маска. З-за лівого плеча виднілося руків'я меча катана. Котрий по діагоналі висів за спиною.

Черевики постаті були обв'язані шматами.

Хранитель поглянув в її бік.

- Як я і думав Король крадіїв виконав свою обіцянку. Проте, Червоні дракони незапланована перешкода.

При цих словах долоні постаті стислися в кулаки.

- Знаю, ти хочеш справедливості. Та спочатку справа. Отож в тебе ранок не простіший за ніч. Наглянь за Кітаною та Архоном. О восьмій коваль повезе глеки, за півгодини Добуша повезе ром. Ти маєш встигнути.

Постать схилилися в поклоні і вийшла геть.

***

- Може я понесу торбу?

Архон поглянув на свою супутницю.

- Я і сама можу. Ти вже з нею наносився.

Кітана поправила шлейку торби що висіла на правому плечі.

Вона покрутила головою. Оглянула ліворуч пагорб з рештками цегляної стіни болотного кольору і дерева праворуч.

- Гадаєш містом йти було б ризикованіше, капітане?

- Більше зайвих очей, тут головне дійти до дороги диліжансів. Трясця!

- Бачу.

Король злодіїв одразу зупинився, як тільки помітив з десяток гвардійців, що стояли за кілька сотень кроків попереду. Зовсім неподалік від дороги, що вела до стоянки диліжансів.

- Відійдемо і оминемо. - Тихо запропонував він.

- Пізно, нас помітили. - Відповіла Кітана.

- Агов, хто там, трясця? - Вигукнув один з гвардійців.

- Владнаєш?

- Якщо це пост то перевірять навіть мене, за пагорб.

Вони помчали в бік зруйнованої стіни. Гвардійці кинулися за ними.

- Доведеться знищити! - Кітана що перша вибігла на пагорб скинула торбу і підпалила шнур. - Якщо нас впіймають мовчи, я сама говоритиму.

Вона поглянула на шнур що швидко догорав і розмахнувшись кинула торбу з пагорба високо підкинувши.

Треба пролетіла в повітрі і гучно вибухнула.

На здивування Кітани зі шматків тканини полетіло пір'я.

Гвардійці, що саме підбігли до пагорбу, здивовано оглянули шмаття та палене пір'я.

Вони наставили вбік стіни болтостріли. - Аніруш! Хто там? Гвардія короля, виходьте.

- Спокійно хлопці, свої!

Гвардійці здивовано поглянули на жінку що вийшла з-за стіни.

- Капітан Кітана?

- Саме так, Ербі?

Саме так, дванадцята дека. За наказом полковника Ільєро перевіряємо всіх хто прямує до диліжансів з багажем.

- Чудово, але що це ви щойно підірвали?

- Ми? - Гвардієць переглянув я з товаришами. - Хіба це не ви? Це ж ви йшли нам не зустріч? Двоє.

- Я дійсно з супутником. - Вона жестом позвала Архона. - Та ми щойно підійнялися на пагорб. Я маю повернутися на арку.

- Гвардієць почухав лоба. - Цією дорогою?

- Руан мав дістати мені свіжого коня та видно забув. Я вирішила що знайду коня в порту де наші.

Ербі закивав головою. - Чудово. Ми мали всіх підозрілих доставляти туди до полковника.

Кітана при цих словах насупила брови.

- Не подумайте капітане. Та нам потрібно доповісти про цей вибух і я надіюсь, що ви підтвердите наші свідчення. Тому я матиму честь супроводити вас. Можливо ви щось бачили?

- Здається - Почав Архон. - Я бачив здалеку якусь постать в тому боці.

Він навмання махнув рукою трохи збоку того місця з якого вони йшли.

Гвардієць зробив туди кілька десятків кроків.

- Ану виходьте! Гвардійці короля!

На здивування Архона вдалині в кущах показалися дві постаті, що швидко почали тікати.

- Лув'є, Кері, Тумлі, за ними!

Троє миттю побігли слідом.

Ербі повернувся до решти. - Повертайтеся на місце, а я проведу капітана з її супутником в порт.

Його товариші кивнули і попрямували назад.

Ербі поглянув на Архона. - А ви, доречі, хто?

- Це мій родич. - Відповіла Кітана. - Приїхав з провінції. А тут така метушня.

- Буде добре, якщо він теж відвідає полковника. Чиста формальність.

- Звісно. - Погодилася Кітана. - Вона повернулася до супутника. Ледь усміхнулася, ніби заспокоюючи його. Він теж ворухнув губами. - Що ж, ходімо в порт.

***

Коваль тихо намугикував якусь пісеньку. Штовхаючи перед собою невеличкого возика на двох колесах, він поглядав на глиняні глеки, котрі лежали на товстому шарі соломи. Чоловік на мить зупинився і витер чоло рукою в рукавиці.

Сонце, що саме підіймалося над горизонтом посилало перші теплі промінчики. Коваль зупинившись обійшов возик і поправив глек що трохи зсунувся до краю. Задоволено поглянув на пройдений шлях. Лишилося проїхати галявину, а далі не більше десяти хвилин і глеки в порту. Після чого він спокійно встигає в обитель на сніданок.

Чоловік розвернувся до дороги і злякано завмер.

Перед ним, на півколом, стояло шестеро чоловіків у чорному одязі та каптурах. В трьох за спинами були мечі. Ще один спирався на довгу міцну палицю. Другий, справа, поверх одягу мав шовковий халат. Що ледь прикривав великого червоно дракона вишитого на грудях.

Коваль озирнувся наче плануючи тікати проте позаду стояло ще четверо. Один тримав у руці кинджал.

Мовчання перервав чоловік у каптурі попереду.

- Віддавай торбу, нікчема.

- В мене немає, яка торба, я глеки. Порт.

Бідолаха ледве вимовляв слова.

Чоловік з драконом на грудях холодно промовив до першого.

- Сю Рюцу!

Той рухом долоні збив коваля на землю. Зробивши кілька кроків вдарив ногою по візку знизу. Догори полетіли шматки дощок, глеки та солома. Біля коваля з сіна впала велика зелена торба.

- Нехай плазун, сам віддасть мені торбу!

Сю Рюцу повернувся на своє місце і поглянув на коваля.

- Ти чув що тобі наказав великий, Рюцу До Дракон?

- Я все віддам, тільки не вбивайте. - Промовив чоловік ставши на руки та коліна, не наважуючись підвестися.

- Звісно віддаси. І можливо помреш без страждань.

Сю Рюцу жорстоко посміхнувся.

- Гадали нас перехитрити? На щастя Каль Рюцу бачив, як хтось поміняв торбу в дворі обителі. Ми прослідкували за чоловіком та жінкою, що несли другу. Гарна хитрість та червоних драконів так не обманути.

Коваль обережно дотягнувся до торби і підсунув її двома руками перед собою до Сю Рюцу.

- Не мені, бовдуре, а великому До Рюцу Дракону.

Ватажок драконів скинув свого Каптура показуючи щокате обличчя з маленькими темними очима і тонкими вусами.

Коваль на мить повернув до нього голову потім поглянув на Сю Рюцу і раптом здивовано відкрив рота.

Його увагу притягнула невеличка постать у чорному вбранні та каптурі з маскою, що ховала нижню частину обличчя. Виднілися тільки пронизливі темні очі й брови.

З-за плеча виднілося руків'я меча катана.

Постать зробила невловимий рух.

Сю Рюцу лише захрипів коли по його спині від плеча до бедра пройшлося лезо. Другий тільки встиг відкрити рота, як туди теж увійшов меч. Прокрутився і так само блискавично вийшов.

Червоні дракони кинулися на постать.

Рух долоні і ще один противник отримав у шию металевий сюрикен. Постать нахилилася від атаки і закинула через спину ногу, неначе імітуючи хвіст скорпіона. Підкований черевик гучно тріснув у скроню сховану під каптуром. На зворотньому шляху черевик влетів у пах наступному. Ще один удар вибив коліно.

- Вбийте! Негайно! - Вигукнув До Рюцу Дракон чотирьом, що лишилися.

Постать зробивши колесо та перекрутившись на землі збила підсічкою противника. Удар мечем довершив справу.

Асасин з кинджалом кинувся вперед проте зміг відбити лише один удар, наступний приколов його до дерева.

Постать перехопила кинджал і метнула в груди третьому. Обмінявшись кількома ударами з останнім четвертий противником таки зловила його кисть на прийом. Почувся хрускіт. Ще один перелом тієї ж кисті. Кілька ударів ногами збили асасина на коліна. Різкий рух двома руками за голову. Гучний хрускіт і чоловік з не природно викривленою шиєю гепнувся на землю.

Постать підійшло до асасина прибитого мечем до дерева. Той марно намагався дотягнутися до руків'я.

Взялася за меч. Покрутивши потягнула на себе і різко сіпнувши догори витягла. Підійшовши до того, що лежав з вибитим коліном, повільно підійняла ногу. Підбитий підковою черевик гучно тріснув по шиї.

Ватажок Червоних драконів розлючено дивився на постать що так швидко вбила дев'ять його людей. З меча, що тримався за її спиною по діагоналі лезом догори, скрапувала кров.

- Не знаю, хто ти воїне. Та сьогодні ти помреш.

Він підхопив меч одного зі своїх асасинів.

Його атака блискавично змусила постать захищатися.

- Гарна техніка, але не достатня. Я все одно сильніший. Ось тобі Вогняний хвіст.

Ватажок асасинів швидко закрутив мечем і наніс удар.

Постать ледве поставила захист, проте меч дракона насувався. Лезо опинилося за кілька сантиметрів від обличчя схованого маскою. Меч притискав до землі.

Постать трохи присіла, міцніше впираючись, розуміючи що варто на мить втратити рівновагу чи силу опору і це буде кінець.

Дракон посміхнувся.

- Перемогти, або навіть вийти з цієї атаки може лише дуже сильний, або досвідчений противник. За якусь мить я відрубаю тобі голову і останнє що ти почуєш буде моє - Сайонара.

Постать підперла руку з мечем ребром другої долоні. Присіла ще нижче під натиском. Пальці другої руки схопили маску і стягнули з обличчя.

Дракон здивовано поглянув на симпатичне обличчя дівчини років вісімнадцяти що з ненавистю дивилося йому в очі.

Зовні спокійна, і лише шалений блиск очей видавав вир емоцій всередині

- Жінка? Яка ганьба!

Він почервонівши посилив натиск.

Вона раптом посміхнулася і промовила - Сайонара!

Не очікувано посиливши спротив, дівчина різко змістилася праворуч.

Дракон на мить наче провалився майже одразу відновивши рівновагу проте меч дівчини вже зробив оберт і пройшовся по його шиї зверху до низу.

Голова завмерла і за секунду впала до ніг дівчини. Та різким ударом відкинула її в кущі.

Дракон впав.

Дівчина сховала меч за спину, вийняла з мертвого асасина свій сюрикен та підійшла до коваля, що налякано спостерігав за битвою.

Той нахиливши голову простягнув по землі їй торбу.

Вона присіла на ноги. Він здивовано підвів голову.

Дівчина сховавши меч провела долонями по обличчю з боків і на мить затримала їх складеними під підборіддям.

В її погляді промайнула така фанатичність, що в думках коваля одразу стало зрозуміло - Перед ним, обітник.

Дівчина подивилася на чоловіка, неначе щось чекаючи. Той зняв рукавицю, під якою показалася рука скалічена опіком, і повторив жест шануючих.

Дівчина доброзичливо усміхнулася.

Вона простягнула торбу йому і тихо промовила. - Роби те, що маєш робити.

І наділа маску знову на обличчя.

Коваль кивнув і опустивши обличчя зробив глибокий подих. Підійнявши голову він здивовано роззирнувся довкола, шукаючи поглядом дівчину що зникла.

***

Полковник Ільєро, стоячи на пристані, похмуро споглядав на Індурліон. Кораблем ще снували його люди. Хоча нічого підозрілого не було знайдено. Майже всі члени команди зібралися на палубі. Виключення становив лише Ерліон, що з дозволу полковника пішов спати у приміщення виділене йому начальником порту.

Неподалік показалося з десяток вершників.

Передній, з довгим до плечей, трохи кучерявим брунатним волоссям та сірими очима, самовдоволено посміхнувся і припідійняв руку вітаючись.

Він збив неіснуючу пилинку з ліктя своєї гвардійської форми полковника.

- Ільєро, ти вчора пропустив прекрасне завершення балу. Графиня шкодувала, що ви не закінчили ваш танець.

- Впевнений ти чудово мене підмінив, Ле Руж.

- Зробив все можливе. - Вершник голосно розсміявся. - Примха долі і твоя ніч чергування. Канцлер чекає на доповідь. Ти вже розібрався, що там поцупили і де діли?

- Ще працюю.

- Не сумніваюся ти все швидко з'ясуєш. Як і я б зробив. Та якщо потрібна допомога я до твої послуг, полковнику.

Ле Руж з хитрою посмішкою опустив голову.

- Дякую, полковнику. Я впораюся сам. - Відповів Ільєро і припідійняв руку прощаючись.

Його співрозмовник теж припідійняв руку і разом зі своїми супутниками, гвардійцями, поїхав геть.

- Хвалько. - Пробурмотів Ільєро.

Він поглянув на послушника з рукавицею на руці. Що за сотню метрів від полковника зупинив візочок з глечиками поруч приміщення де спав Ерліон. Останній майже одразу вийшов і махнув послушнику щоб той ввіз возик прямо у двері приміщення.

- Дю Ша!

- Так, полковнику. - Лейтенант, що саме зійшов корабля, рушив ближче.

- Перевір, що там.

Гвардієць мовчки попрямував туди куди дивився Ільєро.

За хвилину він повернувся.

- Глеки, які замовляв Ерліон в обителі шануючих. Правда деякі побиті.

- Побиті?

- Послушник сказав, що перечепився на камені і впав з візком. А так, то просто глеки на соломі. Бідолаха наляканий. Напевне добряче гепнувся ще й за биті перепаде, хоча Ерліон щедро заплатив за всі.

Полковник поглянув на підлеглого. - Приміщення обшукали?

- Ще вночі. Трохи особистих речей. Ліжко, стілець і порожні бочки. Там і обшукувати немає що.

- А в соломі не могло нічого бути?

- В соломі?

Дю Ша здивовано поглянув на Ільєро.

- Перевірити?

Полковник подивився, як послушник швидко викотив візок і попрямував геть з порту. На виході він розминувся з трьома людьми, що прямували в порт. Наблизившись один з них виступив уперед.

- Полковнику, сержант Ербі, дванадцята дека, з застави поблизу зупинки диліжансів. Невідомі помітивши нас втекли знищивши торбу з якимось пір'ям.

Він перевів подих і додав.

- Капітан Кітана, що зі своїм супутником прямували тією ж дорогою, бачили негідників, але ті таки зникли.

Ільєро, на мить забувши про солому, подивився на прибувших.

В цей момент до порту в'їхало двоє гвардійців. Ведучи третього коня за повід. Один з них, з ретельно перев'язаною рукою, зіскочив з коня.

- Капітане, вас довго не було, то ж я з'їздив в казарму. І дізнавшись, що ви там не з'являлися спочатку заїхав до вас додому, а потім вирішив перевірити порт.

- Руане, через рану ти перевтомився. Я казала привезти коня додому. Тебе довго не було тому я пройшлася через порт.

Полковник похмуро поглянув на Кітану.

- Дійсно, чого це ви не взяли коня в казармі?

- Вийшла на зустріч Руану. Не зустрівши пішла короткою дорогою до порту. Напевне він їхав містом від мого будинку і тому розминулися. Та мене провів мій кузен.

- Кузен? Не чув про ваших родичів.

- По материній лінії.

Ільєро оцінюючи поглянув на Архона особливо зупинившись на яскраво зелених очах.

- Дуже радий познайомитися з начальством Кітани.

- Так, це напевно я переплутав капітане. - Промовив Руан. - Вибачте.

Ільєро наче відволікся. - Ваша кузина, воїн з бездоганною репутацією. - Промовив він Архону і повернувся до Ербі.

- Кажете знищили торбу з пір'ям?

- Так полковнику, підірвали.

- Схоже вони знищили артефакт, коли злякалися що їх спіймають. А так, складніше довести, що це саме артефакт.

Промовила Кітана.

- Якщо це дійсно він. - Відповів полковник.

Дю Ша з десятком гвардійців підійшов ближче. - Корабель оглянуто, нічого. Що далі?

Ільєро задумався. Його погляд впав на послушників з возом запряженим віслюком з п'ятьма великими діжками. Вони зупинилися поруч житла Ерліона і почали мовчки заносити бочки всередину.

- Дю Ша! Що це?

- Послушник Добуша. Схоже привіз якісь діжки Ерліону.

- Що ж це, вся обитель сьогодні побуває у цього моряка? Перевір.

На здивування гвардійців Ерліон сам з'явився на порозі і махнув рукою.

- Пане Дю Ша! Будьте ласкаві на хвилину.

Лейтенант мовчки попрямував до нього. Обмінявшись кількома фразами Дю Ша зайшов у приміщення і за хвилину вийшов та попрямував назад.

За ним йшов Ерліон зі своєю сумкою та корабельною книгою. Добуша, що теж був у будиночку, позвав жестом решту послушників і ті почали виносити діжки та знову вантажити на возик.

Полковник запитально поглянув на лейтенанта.

- Все перевірив. Переплутали діжки і замість оливи дали обителі ром. Добуша привіз його назад. Ром повернуть на корабель, а послушник забере оливу.

- Таке трапляється часом. Діжки схожі. - Додав Ерліон. - Якщо корабель і команду перевірено ми б хотіли готуватися до відходу. Через десять хвилин дев'ята.

Ерліон махнув боцману. Той швидко спустився з корабля і взяв у Ерліона валізу.

- Покажіть ще раз корабельну книгу.

Полковник не чекаючи взяв її до рук і відкрив список команди.

- Всі на борту?

- Крім мене хоча я вже поставив плюсик.

- А ось тут? Помічниця матроса Лері Трев'єн.

- Ще немає.

- Але не закреслена?

Штурман посміхнувся. - Ті хто не з'явився закреслюються лише після того, як корабель виходить з порту. Можливо ще встигне, але чекати ніхто не буде.

- Доброго дня полковнику. - Привітався Добуша. - Випадок звів нас знову, велика честь. Нажаль мушу швидко забрати нашу оливу. Обитель чекає.

- Доведеться почекати ще. - Промовив Ільєро.

- Дю Ша! Ти перевірив бочки?

- Там звичайних ром.

- Не звичайний, а найкращий. - Вставив Ерліон взявши корабельну книгу та віддавши разом з валізою боцману. Той схопив валізу і книгу і рушив на корабель.

- Готуйтеся до відплиття.

- Так, лоцмане! - Чітко відповів боцман.

- У вас чудова дисципліна на кораблі. Ви служили у війську?

- Був лейтенантом кавалерії і мав честь воювати поруч з королем у битві при Джунії, полковнику. Але після поранення згадав що за фахом я моряк. Оскільки капітан Блюнтьє, як ви бачили, сильно застудився і лежить в своїй каюті, я тимчасово прийняв командування на себе.

- Що там з бочками лейтенанте? - Змінив тему розмови Ільєро.

Дю Ша миттю відповів.

- Я перевірив кожну бочку. Власне для цього мене і звав пан Ерліон. В кожній ром. Впевнився особисто поки штурман відчиняв вікно і збирав речі.

- Відчинив вікно?

- Так, заднє вікно. Напевне провітрити.

Полковник насупився.

- Щось не так. Інтуїція мене не підводить.

Що ж ми маємо. Двоє невідомих пробираються на Арку. Один асасин якого вбито. Інший власне крадій, який викрав артефакт. Професіонал. З арбалетом.

При згадці про арбалет Руан погладив перев'язану руку.

- На щастя той дурний йолоп ледь мене поранив. А завдяки стрілі ми точно знаємо що це затіяв Альфус.

Ільєро іронічно посміхнувся. - Дійсно, поранення максимально легке. А на стрілі бракує лише підпису Альфуса і ще одного на малюнку Арки. Хто ж стріляв? Старий чи його кремезний син? Не вірю що хтось з тих торгашів чи волоцюг протримався хоча б хвилину проти капітана Кітани. Навіть якби вона билася в пів сили.

При цих словах полковник насупився.

- Хто ж цей талановитий крадій?

Дю Ша прокоментувала. - Ми допитали Кривого. Альфус намагався найняти Короля крадіїв та той відмовився. Ходять слухи, що крадій мав конфлікт з шануючими, намагаючись пограбувати їхню скарбницю.

- Відмова могла бути лише ширмою. Шануючі не зверталися щодо крадіжки до правосуддя. Хоча могли й самі покарати нахабу.

- Цілком можливо полковнику.

- Але погодься Дю Ша, крадій на Арці в чудовій фізичній формі.

- Так, невисокий, худорлявий, спритний та сильний. - Описав лейтенант.

Ільєро повернув голову на Архона і додав. - І чудово обізнаний. Знав схему Арки, розташування вояків і навіть про час прибуття Індурліону. Отже це безумовно змова.

- Це дуже цікаво шановний полковнику. Проте, чи були б ви ласкаві дозволити мені забрати оливу?

- Промовив Добуша.

- Якщо бажаєте можете перевірити кожну бочку яку мені дадуть. Я мушу виконати свій обов'язок.

- Настоятель навпрочуд добра людина. І він не сваритиме тебе. Мене ж цікавить лише одне питання.

- Слухаю?

Полковник насупив брови.

- Звідки взявся ром, коли я особисто пам'ятаю, що Дю Ша наливав з бочок оливу?

Послушник усміхнувся.

- Ви напевне помилилися. Ваш лейтенант особисто детально перевірив, що ми привезли ром.

- Що ж перевіримо ще раз. При потребі пошукаємо ємкість в яку Дю Ша наливав з бочок. Впевнений на ній лишилися сліди оливи.

Ерліон дістав свою люльку, на мить вставив до рота і майже одразу вийняв.

- Що ж, схоже ми затримаємося. Боцмане, щоб не сидіти без справ, нехай команда займеться прибиранням та чищенням абордажного приладдя.

- Так, штурмане!

Полковник похмуро повернув голову до корабля.

Боцман розставивши ноги гучно промовив. - Чистка абордажного приладдя! Всім крім матросів на вітрилах.

Члени команди мовчки почали діставати з дерев'яних підставок кішки та абордажні мечі.

Ільєро роззирнувся. В порту біля нього стояло десять гвардійців з болтострілами. Ще з десяток вешталися територією.

Ітого дві деки.

- Гвардійці до бою!

Бійці здивовано поглянули на начальника. Тим не менш взявшись за болтостріли.

- Де противник? - Перепитав Дю Ша?

- Ми перевіримо всі бочки. І ті що зняли з возу і ті що принесли з корабля. І якщо хтось спробує перешкодити, я дозволяю стріляти.

Добуша підійшов ближче.

- Полковнику, це якесь непорозуміння. Ви шануючий, як і я. Невже через безпідставні підозри ви залишите обитель без оливи? Чиніть благі діяння і вони повернуться до вас.

Ільєро зверхньо поглянув на послушника.

- Ти що, намагаєшся домовитися зі мною? Якщо знаєш що я шануючий то напевне і знаєш, що в мене п'ята степінь. Це не таємниця.

Він розправив плечі.

- Та я ще й полковник гвардії. І якщо мені не накаже моє керівництво я буду діяти як вважаю правильним. І не послушнику зі мною сперечатися, навіть якби мене просив рівний, з магістрів, це не змінило би моє рішення.

Послушник поклав руку в кишеню.

Ільєро на мить напружився, проте майже одразу засоромився. Послушник був значно слабший і навіть якби спробував дістати з кишені ніж то був би швидко знешкоджений. В цьому плані "кузен" Кітани безперечно значно небезпечніший.

Майже одразу йому прийшла інша думка.

- Надіюся ти не настільки дурний щоб намагатися мене підкупити?

Добуша усміхнувся. - В мене лише одна срібна монета та й ту я обіцяв віддати. А з інших цінностей хіба краса, яку я можу показати, але не віддати. Можливо це зробить ваше серце добрішим.

Добуша мить покопошився в кишені і нарешті витягнув праву руку, простягнувши її вперед. Пальці прикрашали три перстні з каменями.

Він провів долонями по щоках донизу. Склав праву руку в кулак та затримав її під підборіддям.

Нажаханий Ільєро інстинктивно теж провів долонями по щоках і підставив лівий кулак під підборіддя.

Добуша тихо промовив.

- В смиренні буду хранителем Праматері нашої і берегтиму і завіти її і дітей її. Буду першим і старшим над ними і берегтиму їх.

Він подивився в очі полковнику.

- Що ж, навіть рівного ви не хочете слухати. А тільки керівництво. Перед вами командор братства і Хранитель, надіюся цього достатньо.

Ільєро розгублено мовчав.

- Що ж, ви знаєте хто я. Але тепер я хочу спитати вас, хто ви?

Полковник запитально поглянув на Хранителя.

- Отож, хто переді мною? Себастіан Ільєро. Полковник гвардійців короля. Вірний шануючий п'ятої степені, що шанує свого Хранителя і вірний командору братства. Шануючий Праматір.

Чи полковник Ільєро, слуга канцлера, що не поважає Хранителя і Праматір. Не кориться своєму командору. Зрадник і відступник?

Ільєро відчув, як на чолі виступив піт.

Думки в його голові швидко перебирали всі варіанти розвитку подій. По суті їх було лише два. Як полковник гвардії він очевидно мав перевірити підозрілі діжки. І якщо там знайдеться "щось" затримати всіх підозрюваних. Але серед них людина з триліріумом. Командор братства. Хранитель, якого він до сьогодні навіть не мав честі знати особисто.

Ільєро помітив, як один з його гвардійців опустив арбалет намагаючись фанатичним поглядом роздивитися руку з перстнями. Без сумніву - обітник.

Кітана, підозрілий "кузен". Навіть арештувати Хранителя складно. Припустімо опору не буде, а що буде?

Варто йому дорогою назватися і закликати допомогу і супровід рознесуть. А якщо не рознесуть то в натовпі знайдуться магістри.

Заарештованого ще не доставлять до канцлера, як під його дверима стоятиме їхня делегація. Вони звісно "шанобливо проситимуть справедливості". Зняти нікчемні обвинувачення і покарати полковника, що зводить наклеп на їхнього командора.

І тоді у канцлера буде вибір чи хоче він конфлікт з Хранителем. Зважаючи що майже третина жителів шануючі вибір не складний. А якщо канцлер і обере шлях складнощів? Тільки стане відомо про арешт гінці швидше вітру понесуться в Білу обитель. За три години перший з них в’їде в головну резиденцію шануючих.

За кілька хвилин помічник Хранителя Жан Поль буде на дзвіниці. І над обителлю дзвони заграють псалом що не звучав майже сто років "Храни нас Хранитель, Хранителя бережімо". Псалом що сповіщає що хазяїн Білої обителі закликає всіх шануючих підтримати його. Молитвами та справами.

Те що буде далі Ільєро вчив і як шануючий п'ятої степені і як полковник гвардії.

Крайній раз цей псалом звучав коли король, дід теперішнього короля, вирішив забрати деякі землі шануючих та збільшити податки обителям.

Хранитель того часу закликав всіх шануючи молитися щоб король змилостився. І сам взяв піст.

Молитви затягнулися на три доби. Вже в першу ніч король сам мріяв щоб над ним змилостивилися. Стогони і лемент не вщухали всю ніч. Шануючі закинули всі справи. Столиця гуділа як вулик. За три дні король зазнав збитки на сотні тисяч. Виробництво, господарські роботи, все зупинилося.

Шануючі перемогли. Податки в скасували, майно повернули. А тодішній Хранитель і в половину не мав того впливу, як теперішній. Тільки ледачий не чув що перстні від попередника йому передав сам король. На знак дружби.

Ільєро знав порядки командорства. Тисячі шануючих від селян до містян ринуть до столиці. Обітники що дали обітницю присвяти своє життя служінню Праматері. Звичайні шануючі, магістри зі степенями. Дворяни, ремісники, торговці. До того ж друзі короля знатимуть, що король, якщо повернеться, прийме бік Хранителя, а не брата, канцлера. Отже всі вони отримають амністію. Навіть іншовірники чи сірі що вірять лише в матеріальне підтримають шануючих. Наприклад адмірал флоту і зведений брат короля і канцлера, барон Фон Реверол. Незаконно рождений, він ніколи не матиме прав на престол проте виказати своє ставлення до канцлера захоче залюбки. Полковник уявив, як флагманський корабель флоту, Арабель, проходить під Аркою і кидає якір в міському порту. Вісімдесят далекобійник гармат і три сотні морських вояків. Звісно лише з метою підтримки порядку в столиці.

І врешті решт навіть якщо справа дійде до суду. Хто з суддів наважиться озвучити вирок Хранителю? Йому досить замість промов виправдань лише проклясти їх. Прокляття це їхній вирок. Друзі відвернуться, вороги нападатимуть. Кожен шануючих матиме їх за ворогів. Лише дурень захоче також долі. А полковник Ільєро не дурень.

Все це промайнуло в його думках за мить.

- Перше Хранителю. Я вірний королю та своєму командору і звісно Праматері.

Промовив він і злегка вклонив голову.

Добуша ледь помітно усміхнувся.

- Отже, що ви робитимете?

Полковник ретельно підібрав слова.

- Те що потрібно. А ви, як вважаєте? Що слід робити?

- Корабель оглянуто, все в порядку. Що в такому разі вам необхідно чинити?

- Гадаю їхати в палац і доповісти канцлеру, що слід обірвався на Альфусі та його людях.

Хранитель кивнув головою.

- Отже ми можемо забрати оливу, а корабель відпливати?

- Звісно командоре.

Тихо промовив полковник і голосно гукнув.

- Ми їдемо з порту. Дю Ша, по конях.

- Дякую, полковнику Ільєро. - Промовив Добуша м'яко.

Той кивнув головою і сівши на свого коня, якого підвів Дю Ша, не обертаючись поїхав геть. Гвардійці послідували його прикладу.

Лишилися лише Кітана та Руан.

- Пане Ерліон, вантажте бочки. Обитель чекає на оливу.

- Вантажте бочки.

Повторив Ерліон боцману.

За хвилину привезені бочки були поставлені під відкритий навіс з парусини. Олива ж була навантажена на візок який шануючі повезли з порту.

Добуша усміхнувся Ерліону. - Вітання моєму товаришу по поїданню яблук та абрикосів. Дбайте про членів команди. І пасажирів. Хай береже вас Праматір.

Штурман кивнув головою.

- Знайомство з вами велика честь.

Ерліон підійнявая на борт. Корабель повільно відплив від пристані.

Добуша повернувся до Кітани та Архона. Ті підійшли ближче.

- Капітан Кітана, ви зробили неоціненну послугу своєму королю. І командору теж. Я радий що в нас є такі шануючі п'ятої степені.

- Дякую командоре, проте в мене четверта степінь.

Хранитель усміхнувся.

- Я не помилився. Від сьогодні п'ята. Надіюся ви повірите своєму командору на слово. Бюрократичні питання вирішимо пізніше.

- Дякую.

Жінка вклонила голову.

- Вам дякую. - Відповів він.

- Благословіть мене, якщо можна.

Вона стала на одне коліно.

- Хай благословить тебе Праматір, як і я благословляю.

Він підійняв над її головою долоню з триліріумом.

- Дякую. - Вона радісно підійнялася.

Добуша повернувся до крадія.

- Архоне, ви друг шануючих та Хранителя. Якщо вам буде щось потрібно заходьте через вхідні двері.

Командор простягнув долоню яку Архон шанобливо потис.

Кітана розвернулася і підійшла до Руана.

- Капітане, я нічого не зрозумів. Чому Добуша вас благословив? Мені здалося ніби на його руці перстні, але це ж не? І що за дивний кузен?

- Це не кузен,як ти зрозумів. Але я не хочу щоб наші хлопці базікали.

Гвардієць усміхнувся. - Хай лише спробують! Хоча вони були б раді за вас, як і я, але кузен, так кузен.

Він підморгнув капітану.

- А за благословення не зрозумів.

- Довго пояснювати Руане. Їдьмо на арку. Скоро зміна варти, добре би відпочити. Так кузене?

- Слово честі. - Погодився "кузен"

- Що ж тоді треба відпочити. - Додав Руан. - Як каже Добуша "не промовляй слово без наміру".

Добуша при цих словах усміхнувся і пішов геть з порту.

Трохи пройшовши він дістав з кишені листа з таємничими знаками і ще раз його перечитав.

- Привіт друже. Цей лист передасть тобі вірний слуга та товариш, штурман Ерліон. Я знаю, що ті що люблять мене не покинули. Знаю і про твою частку величезного викупу за мою свободу. В честолюбстві та гордості я не розрахував своїх сил. Гордість стерпить програну битву і тимчасову "гостинність" переможця. Та мене гнітить, що я не маю змоги займатися, як належне, спадком предків і батька. Брат по своєму непогана людина та він слуга своїх бажань. А я втратив спокій в тривогах за свій народ та землю. Мене мучить безсоння. Мене не відпустять раніше, як за місяць, якщо не кілька. Щоб повернути сон та вберегти розум мені потрібна твоя допомога. В скарбниці на Арці є артефакт. Лавандова подушка. Її подарували моєму діду та бабусі на їхнє весілля. Вона повертає сон, без сновидінь, зате зцілює на повертає сили. Витягує та знищує негативні емоції. Брат ніколи не віддасть її і не підтримає мене, та вона моя. Роби що вважаєш потрібним та передай її через лоцмана мені. Кради, підкуповуй. Ти маєш моє благословіння на все що потрібно. І підтримку цього моряка і його команди. Вірю ми ще обіймемося і наговоримося. Звістку про себе та справи передай моряком. Вірю, що там де безсилі мій меч та хоробрість більшого зможуть досягти твої перстні та розум.

Любому другу Шарлю Добуші Куантьє, командору шануючих, Хранителю Праматері, твій друг та король Готфруа Котяча Лапа.

Добуша поглянув на зна,к схожий на перевернуту котячу лапу, внизу і сховав лист. Він поглянув на корабель, що повільно проходив до Арки.

З під навісу з бочками вийшла дівчина років вісімнадцяти. В темному костюмі з відкинутим каптуром. Невисока та худорлява зі спортивною фігурою. На її плечах висіла зелена торба і меч.

Вона підійшла до перегорідки борту. Зняла торбу і заглянула всередину наче перевіряючі чи на місці річ. Помітивши якусь коробочку з паперу вона дістала її і розкривши усміхнулася. Радо дістала з неї рисовий коржик. Надкусила з щирістю та задоволенням.

Вона поглянула на берег і помітила чоловіка. Той припідійняв руку чи то прикриваючи очі від сонця чи то благословляючи. Дівчина шанобливо схилила голову і знову усміхнулася. Чоловік теж усміхнувся.

Ерліон стоячи біля керма голосно промовив матросу. Корабельну книгу і миску з водою, для люльки.

Матрос за хвилину повернувся, простягнув книгу з пером і поставив на підставку біля керма миску з водою.

Корабель повільно пройшов під Аркою. Вояки зверху привітали корабель звуком труби.

- Відсалютуйте гвардійцям сигнальними прапорцями.

Матрос мовчки передав наказ. Корабель розкривши вітрила швидко віддалявся від арки.

Матрос знову підійшов ближче. - Проминули відстань пострілу болтострілом.

- Чудово друже. - Ерліон відкрив корабельну книгу і поставив плюсик навпроти імені Лері Трев'єн.

Віддавши корабельну книгу матросу, Ерліон дістав свою люльку і вставивши до рота нарешті закурив. Він задоволено дивився в далечінь пускаючи дим. Нарешті він загасив люльку за допомогою миски з водою. Обернувшись поглянув на молоду дівчину що вийшовши з під навісу, де стояли бочки, підійшла до борту і проводжала поглядом берег.

Добуша тим часом пройшов містом і зупинився біля чоловіка що крутив музичну скриньку.

- Добре би почути пісню "Повернення короля".

Він дістав срібну монету і кинув її в капелюх артиста.

- Я обіцяв вчора принести тобі монету. А обіцянки намагаюся виконувати. Бо як кажуть – не промовляй слово без наміру.

***

Що було до того що було після цього

- Халва! Свіжа халва! - Кричав засмаглий торговець стоячи босими ногами на розпеченому білому піску.

Чоловік поглянув на торговця у смугастому халаті й посміхнувся. Обернувшись до товариша з густими бакенбардами та бородою він весело промовив. - Тадеуш, я гляну тканини і повернуся.

Супутник мовчки кивнув, роздивляючись столики з прянощами та солодощами.

Чоловік попрямував до крамниці з навісів. На столиках розмістилися різні тканини, килими та шарфи. Він пройшовся між рядами шовку та жакарду.

Продавець з сивою бородою помітивши відвідувача посміхнувся і підійшов ближче.

- Вітаю, чужинцю. В мене найкращий товар на базарі. Скажи що бажаєш і це знайдеться.

- Доброго дня, я хочу собі хустину на шию і щось гарне в подарунок подрузі.

Торговець вказав на дві кабінки з занавісок. В мене навіть є дзеркала. А ось найкращі хустини.

Він простягнув кілька зразків.

- Вони не дешеві, проте прекрасні.

- Гроші дрібниці. Аби мені сподобалося.

Покупець дістав тугий гаманець.

- Абдін! - Торговець позвав малого прислужника.

- Принеси лукум та воду з лимоном дорогому відвідувачу.

Дорогий відвідувач зайшов до кабінки та почав приміряти хустинки.

Позаду почулися кроки і до крамниці увійшов чоловік у супроводі чотирьох охоронців.

Середнього зросту з могутньою грудною кліткою та широкими плечима. Густе каштанове волосся спадало до брів та на плечі. Борода та вуса огортали рішучі вуста. Блакитні очі підкреслювали рідкісну у цих місцях бліду шкіру. Він справляв враження надзвичайно сильної, але разом з тим втомленої людини.

На мить їхні погляди зустрілися.

Новоприбулий повернувся до торговця. - Я знову до вас по новий костюм.

- Яка честь! - Торговець вихопив у малого піднос з лукумом та водою. - Бажаєте освіжитися?

- Ні, мене запросили на бенкет і я не відмовив люб'язному хазяїну.

При цих словах він іронічно посміхнувся.

- Принесіть мені в примірочну щось на штани та камзол.

Охоронець перевірив кабінку.

Пропустив чоловіка і став неподалік. Присівши він почав дивитися на ноги,, що ледь виднілися під ширмою.

Чоловік знову іронічно посміхнувся. - Я нікуди не тікатиму. Та можеш споглядати мої ноги.

Торговець подав йому розкішну чорну тканину.

- Гарно, пошукайте атлас і перелічить мені вголос які є кольори та відтінки. За платню не хвилюйтеся, мій гостинний хазяїн за все платить.

Торговець повернувся до прилавків і почав голосно називати кольори.

Чоловік якомога тихіше промовив. - Це ти, мій друже?

З сусідньої кабінки почулася відповідь.

- Так ваша величносте. Велика честь вас зустріти. Якщо я можу бути корисним лише накажіть.

- Чи можеш ти переказати декому звістку. А краще б лист?

- Звісно. Лист є чи потрібно написати?

- Потрібен папір та перо.

Перша кабінка відчинилися.

- Шановний, я оберу кілька хустинок і напишу куди доставити. Подайте перо та папір.

Торговець на мить зупинився перераховувати кольори тканини.

- Абдін! Принеси необхідне.

Малий приніс листок та перо.

Чоловік зачинив занавіску і обережно просунув приладдя співрозмовнику.

- Що там по кольорах оксамиту?

Торговець завзято почав голосно перераховувати.

Через занавіс обережно просунувся написаний лист та приладдя.

- Ці символи зрозуміє той кому вони написані. Їдь в Білу обитель. Проси зустріч з Жан Полем , а в нього аудієнції з Хранителем.

- Чи допустять мене?

- Скажеш, що в тебе звістка від товариша Хранителя по поїданню яблук та абрикосів.

- Ще щось?

- Можливо буде потрібна твоя допомога Хранителю і надійний корабель.

- Вся команда Індурліону до ваших послуг. Я ж повернуся іншим кораблем раніше.

- Я сподіваюся на тебе, Ерліоне.

- Будьте певні, мій королю.

Ерліон вийшов з кабінки.

- Я передумав. Ці хустинки такі чудові що я одразу беру всі чотири і сам їх доставлю.

Він простягнув хазяїну гроші і помічнику перо.

- Решти не потрібно.

Він спокійно почекав поки торговець складе хустинки і неспішно вийшов геть.

Підійшовши до свого супутника з бакенбардами, котрий нагріб цілу купу смаколиків, він обернувся.

Один з охоронців короля підозріло слідкував за ним поглядом з крамниці.

- Тадеуш, нам час.

- Ерліоне, дістань люльку. Ми можемо ще годину відпочивати.

Штурман дістав люльку на мить вставив її до рота і майже одразу вийняв.

- Люлька буде після справи Тадеуш.

Моряк поглянув на Ерліона

- Щось трапилося?

- Я бачив короля і в нас є справа, боцмане. Мені потрібно повернутися раніше чим на Індурліоні.

- Що ж, справа короля передусім.

Вони швидко рушили в бік місцевого порту.

***

Білий кінь швидко мчав дорогою. Вершник задумливо споглядав зорі, що щедро вкривали нічне небо. Вдалині попереду показався величезний білий палац за такими ж ,світлими великими мурами.

За годину вершник вже стояв під головною брамою і терпляче чекав поки черговий вартовий сповістить капітана мушкетників.

Капітан з тонкими вусами та в капелюсі нарешті вийшов до гостя.

- Доброї ночі, капітане.

- Слухаю вас. Хто ви і що вам потрібно.

- Моє ім'я Ерліон. Я моряк, штурман. Відставний лейтенант кавалерії. Мені терміново потрібна зустріч з Жан Полем.

- Пан помічник вже спить. Ваша справа достатня серйозна?

Моряк зробив глибокий подих. - Перепрошую, як вас звати?

- Капітан мушкетників командора Хранителя, граф Ле Ронт.

- Велика честь. Передайте Жан Полю, що я привіз послання від компаньйона хранителя по поїданню яблук та абрикосів.

Капітан на мить пильно поглянув на відвідувача. Проте не розпитуючи промовив. - Зачекайте.

Ерліон прочекав добрих двадцять хвилин коли повернувся капітан у супроводі невеличкого чоловічка з пильними карими очима. На шиї в нього висіла дощечка для писання. В руці він тримав щось схоже на шматок крейди.

- Пан, Жан Поль. - Коротко промовив капітан.

- Доброї ночі, мені потрібно терміново зустрітися з Хранителем. Вам передали від кого я?

Чоловічок мовчки кивнув.

Він зняв з шиї дощечку і почав писати.

"- Ви маєте лист?"

- Так. - Відповів Ерліон. - Проте я маю віддати його особисто.

Чоловічок задумався і почав знову писати.

"- Обитель в столиці, послушник Добуша. Перекажіть йому від кого ви."

- Навіщо мені послушник? Де Хранитель?

Жан Поль усміхнувся з виразом, як дорослі дивляться на дітей і знову взявся за дощечку.

"- Він покаже Хранителя."

- Аа, одже він теж в столиці. Теж чудово.

Дякую.

Жан Поль провів долонями по щоках на мить затримав їх під підборіддям. Після чого зробив жест долонею неначе благословляючи Ерліона.

Той з поваги вклонив голову і за мить заскочив у сідло та помчав назад в місто.

***

Двері до келії відчинилися і послушник зайшов до гостя. - Доброго дня, пане Ерліон. Я Добуша і відповідаю за харчі та деякі інші справи обителі. Брат Молік казав ви шукали мене?

- Шукав і слово честі, помічника командора я чекав двадцять хвилин, а послушника цілу годину. Та справа важлива тому я терпляче чекатиму скільки потрібно.

- Пробачте та, як кажуть настанови, хто вміє чекати той збирає плоди.

Моряк кивнув. - Отож скажіть мені, де Хранитель?

- Ви можете показати мені листа?

Ерліон на мить задумався. - Що ж, показати можу.

Він дістав з внутрішньої кишені аркуш і показав послушнику. - Проте віддам лише Хранителю, до того ж він зашифрований і текст зрозуміє лише той кому він адресований.

- Ви зробили велику справу Ерліоне. А тепер дайте мені лист короля. Я впізнаю його почерк, навіть якби не спогад про яблука та абрикоси.

Ерліон з недовірою поглянув на співрозмовника.

Той вийняв з кишені праву руку з перстнями.

- Де є смерть немає віри, але і смерті немає там де є віра.

Хранитель простягнув руку.

Ерліон мовчки віддав лист.

Добуша так само мовчки пробігся текстом.

- Король пише, що ви надійна людина і допоможете дістати артефакт і доставити королю.

- Не знаю, що за артефакт та зроблю все для короля.

Добуша задумався.

- Нам потрібно дістати артефакт з Арки. Я бував там. Надійна фортеця. Того разу начальником охорони була, капітан Кітана.

- Авторитетний воїн. Я пам'ятаю її в бою. Людина честі, боєць. Гадаєте вона допоможе?

- Я був у залі, коли король нагородив її орденом. Вона шануюча четвертої степені, магістр командорства. Але не крадій. Самотужки не впорається.

- То потрібен крадій?

- Так. І в мене є найкращий. Сам король крадіїв намагався проникнути в нашу скарбницю. І в нього вийшло. А ось втекти не вийшло. Він здивувався би, якби знав, що його затримала молода дівчина. Але це дрібниці. Коли ви маєте відпливати?

Ерліон на мить задумався. - Взавтра опівночі припливає Індурліон. На наступний ранок о дев'ятій він відбуває.

- Добре поговоримо ще пізніше. - Хранитель повернув голову до других дверцят.

- Мідзіяка! Приведи крадія.

- Дозволите поцікавитися? - Промовив моряк.

- Слухаю вас, Ерліон.

- Що за дивний пароль про яблука та абрикоси?

Добуша усміхнувся. - Моя бабця була фрейліною та годувальницею королеви матері. Тому я часто бував в дитинстві у палаці. Так як король лише на два роки старший то ми разом гралися.

Часто обривали фрукти з королівського саду. Щоб няня короля не сварила його я брав провину на себе. Це було зручно і малому королю і його батьку і няні.

Пізніше ми знову зустрілися і він навіть виявив честь не лише згадати нашу дружбу, а і особисто передати мені перстні триліріум.

Хранитель знову став серйозним. - А тепер йдіть відпочиньте. В нас попереду багато справ. Якщо старанно йти до мети, то мета йтиме до тебе.

***

Мідзіяка

- Ти звав мене, По?

- До тебе гості.

- До мене? - Дівчинка років шістнадцяти здивована звела свої карі очі на співрозмовника. Шморгнула носом і поправила, худорлявою рукою, густе чорне волосся що налазило на брови.

Почухавши другою долонею потилицю, яка була вистрижена коротше чим довгий чуб, дівчина оглянула кімнату.

- Це я, Мідзіяка. - Почувся голос з входу.

Вона обернулася. - Аа, це ти, Добуша.

- Ти мені не рада?

- Рада, звісно. - Без ентузіазму пробубніла дівчина. - Просто, я подумала. Хоча звісно, хто б ще мене провідав.

Добуша простягнув паперову коробочку. - Рисовий коржик, твій улюблений.

Мідзіяка усміхнулася і простягнула руки. - Дякую. Хочеш гарячої води?

- Можливо іншим разом. Мене ще чекає дорога.

Дівчинка без церемоній дістала коржик і почала їсти. - Заздрю тобі. Ти багато мандруєш.

- Хіба тобі погано тут?

- Дякувати Праматері та шануючими я маю більше чим могла б мати сирота.

Вона шанобливо провела долонями по щоках і затримала під підборіддям. Поклавши для цього на мить не підлогу коробочку, а на неї коржик.

Присутні повторили жест.

- Але ти б хотіла побачити світ?

- Так, як ти.

Вона підійняла смаколик. Послушник промовив.

- Зізнаюся, я не люблю мандрувати. Хоча інколи в мандрівках можна знайти щось цікаве чи корисне. Як ти. Але цими днями мандрівки невеликі. Я приїхав з Білої обителі.

Дівчинка захопливо поглянула. - Резиденція Хранителя. Ти бачив його колись?

- Так.

- Можеш описати?

Послушник усміхнувся. - Він не дуже публічна особа. Та запевняю його зовнішність цілком звичайна.

Дівчинка на мить насупилася. - Хранитель не може виглядати звичайно, бо він не звичайний. І я нещодавно прийняла рішення, що хочу стати обітником.

- Це важливе рішення. Ти впевнена?

Дівчина, що доїла коржик, рішуче закивала.

- Можливо я нестиму настанови Праматері чи започаткую обитель.

- Для цього їх потрібно добре знати.

- Добуша великий знавець настанов. - Вставив По.

- Чому ж він не має хоча б першої степені? Якось я бачила секретаря ради Кертіана, шануючоно десятої степені. Він проїздив містом зі своєю свитою. Знавець і воїн. Я б хотіла бути, як він.

По засміявся.

Дівчина надула щоки. - Не сердись. - По повернувся до послушника. - Вона теж вчить настанови. Розповідала мені про триліріум.

- Дуже добре, та мені час збиратися в Білу обитель.

- Ти знову туди їдеш? Щасливець! Колись я хочу там побувати.

Добуша усміхнувся і дістав якийсь лист.

- Хто щиро просить той отримує. Ось тобі одна з настанов. Це запрошення тобі до Білої обителі. Я їду як твій супровідник.

Дівчина радісно заплескала в долоні. - Я? Чесно? Збирати трамакони?

- Ні, ти маєш честь, аудієнцію Хранителя.

Дівчина завмерла з відкритим ротом.

- Я? Ти кажеш правду?

- Можеш прочитати сама.

- О, Праматір! - Вона тричі провела долонями по щоках і радісно підскочила. - А коли? Можна піти пішки? Я хочу здійснити паломництво.

- Що ж, збирайся за годину ми маємо вирушити.

***

- Ти сердишся на мене?

Дівчинка зі схрещеними руками з підлоба поглянула на супутника і повернула голову до вікна диліжансу.

У вікні швидко проносилися краєвиди, збоку дороги якою воно їхали.

Добуша який сидів навпроти неї усміхнувся.

- В моєму віці вже нелегко стільки ходити. До того ж аудієнція на сьогодні у перед вечірній час.

- Я просто дуже хотіла здійснити паломництво. Але все одно. Головне, що сьогодні я зустрінуся з Хранителем.

Вони мовчки доїхали до селища поруч величезних мурів.

Добуша вийшов першим і притримав дверцята супутниці.

Дівчинка зачаровано дивилася на величний палац, що височів на десятки метрів над муром.

Вони мовчки пройшли вздовж стіни до невеличкої брами котра більше скидалася на великі аркоподібні двері.

Послушник тричі постукав. Відчинилися вузьке оглядове віконце.

- Послушник з гостем на аудієнцію до командора Хранителя.

Віконце мовчки зачинилися натомість почувся звук розблокування дверей.

Добуша накинув на себе каптур, що сховав обличчя.

У розчиненому проході показався вартовий. Поруч стояв вусатий мушкетник з капітанськими знаками командорства.

Він кинув погляд на дівчинку і на мить взяв лист простягнутий послушником.

- Все добре. Я капітан Ле Ронт і проведу вас до командора.

Послушник забравши лист правою рукою припідійняв ліву долоню.

- Ви дозволите нам пройти центральними сходами входу? Дівчинка вперше тут.

- Звісно, як захочете.

Капітан пішов попереду. Звернув ліворуч і повів їх вздовж стіни палацу.

- Вони такі ввічливі до звичайних відвідувачів.

- Так тут прийнято.

Капітан нарешті звернув праворуч і ще раз. Вони опинилися перед величезними сходами шириною в двадцять метрів. Котрі підіймалися на кілька поверхів вгору. На площадках між ними розміщалися невеличкі лави для перепочинку. Також обабіч між сходами розмістилися пандуси.

Сходами туди й сюди сновигали різні люди. Шануючі, відвідувачі, вартові, магістри зі степенями та інші.

- Біла обитель. - Промовив Добуша.

Капітан трохи відстав позаду. Здавалося, він просто підіймався окремо по своїх справах.

Вони дійшли до розчинених воріт. Послушник впевнено вів дівчинку коридорами все віддаляючись від галасу та людей.

- Відвідувачі до Хранителя, пропустити!

Вигукнув капітан до вартових що охороняли невеличкий коридор.

Вони минули ще кілька таких охоронців.

Нарешті дійшли до коридору з чотирма суворими охоронцями.

Добуша відкинув каптур провів долонями по обличчю донизу і затримав їх під підборіддям.

Вартові повторири жест, як і дівчинка та капітан.

- Ми на аудієнцію до командора Хранителя.

Промовив послушник і показав лист.

Один з вартових кинув погляд на лист і кивнув головою.

Поглянув на дівчинку. На мить їй здалося що в його поглядів промайнула усмішка.

Проте вони пройшли до коридору в кінці якого виднілися двійні високі двері.

Ліворуч біля них виднівся ще один коридорчик.

Добуша повернувся до дівчинки. - Далі ти сама. Хранитель, чекає на тебе.

Та мовчки кивнула і хвилюючись повільно пішла до дверей. Послушник усміхнувся і пішов у бічний коридорчик.

Дівчинка зайшла до великої зали. Біло сірі стіни, височенна стеля. В цій прийомній кімнаті помістився би великий будинок.

Ліворуч білий шкіряний диван та низький прямокутний столик.

Праворуч чотири м'які великі крісла з м’якою оббивкою. В кінці зали, трохи праворуч, стояв чималенький письмовий стіл. За ним розмістилося зручне крісло оббите темно червоною тканиною. Ще правіше у стіні позаду виднілися невеликі двері.

Вони розчинилися і зайшов чоловік у білосніжній накидці з каптуром на обличчі. На його правій руці виблискували перстні триліріуму.

Дівчинка миттю стала на коліна і схилила голову. Провела долонями по щоках і затримала їх під підборіддям.

- Я вірна шануюча Мідзіяка і для мене велика честь, Хранителю, що ви удостоїли мене аудієнції.

Вона на мить замовкла і гучно шморгнула.

- Пробачте за сміливість та я була би щаслива якби ви виконали моє прохання. Прошу вас благословіть мене.

Вона схилила голову ще нижче.

Рука з перстнями підійнялася і торкнулася її голови.

- Хай благословить тебе Праматір, як і я благословляю. - Пролунав якийсь знайомий голос. - А тепер підводься, Мідзіяка бо плитка холодна, а я не хочу щоб ти застудилася.

Дівчинка підійняла голову. Чоловік скинув каптур.

- Добуша?

Дівчина швидко підійнялася на ноги.

- Чому на тобі перстні триліріуму? - Вона недовірливо насупилася.

- Напевне тому що вони мої.

- Але вони не можуть бути твоїми.

- Чому ж?

- Бо їх може носити лише Хранитель.

- Що ж, я і є Хранитель, тому наче все, як має бути.

Він поглянув на її обличчя і засміявся.

- Як? Мені в моїй же обителі не вірять? Що ж, будьмо терплячі, терплячість гартує.

Він підійшов до столу і поглянув на три дзвіночки що стояли на ньому.

- Якщо тобі потрібні докази. Ось. - Він вказав на дзвоники. - Найбільший для варти, найменший для Жан Поля. А середній щоб викликати людину якій, я гадаю, ти повіриш.

Добуша взяв дзвоник і потрусив, почулася гучна мелодія.

- Він має бути під дверима.

І дійсно за десяток секунд вхідні двері розчинилися і у накидці світло сірого кольору зайшов чоловік з суворим обличчям.

- Тут щось потрібно?

Добуша провів долонями по щоках і затримав правий кулак з перстнями під підборіддям.

- Хай береже тебе Праматір. Хіба так вітають мене в моїй обителі.

Чоловік повторив жест лише з іншим кулаком.

- Вітаю командор Хранитель в Білій обителі. За час відсутності важливих подій не відбувалося. Якщо бажаєте зберемо малу раду.

- Не потрібно. Під дверима має бути вчитель, Сен Жуан.

- Він чекає аудієнції.

- Попросіть його зачекати поки я повечеряю. При потребі подбайте про його комфорт. Дякую Кертіане.

Чоловік вийшов.

- Здається, ти казала що бачила нашого секретаря, шануючоно десятої степені, магістра Кертіана? Його підтвердження достатньо?

Дівчина здивовано спостерігала за усим. Раптом вона впала на коліна. - Пробачте Хранителю! Я проявила неповагу, покарайте мене! О, Праматір який сором.

- Заспокойся Мідзіяка і встань з колін.

Він подав їй руку. Дівчина встала.

- Ось і добре Мідзіяка. Називай мене, як і раніше Добуша.

- Добре, Хранителю. Тобто Добуша. Я просто ще не звикла. Що ви, це ви.

- Можна на ти.

Він подзвонив у маленький дзвоник і за мить до кімнати зайшов чоловічок з дощечкою що висіла на шиї на чорній мотузці.

- Жан Поль, подайте нам вечерю на двох на терасі.

Чоловічок кивнув і мовчки вийшов геть.

- Повечеряємо Мідзіяка?

- Для мене велика честь. Добуша.

Вони повільно пройшли до невеличких дверей, за якими зник Жан Поль. Вузьким коридором дібралися на терасу. На ній вже стояв невеличкий білий столик та два зручних плетених крісла з подушками. На спинках до того ж висіли пледи.

З тераси розкривався чудовий вид на задній парк обителі, закритий для відвідувачів.

Вони сіли за стіл. - Почнімо з бульйону чи спершу риба? Наскільки пам'ятаю ти полюбляєш форель.

Мідзіяка, спочатку соромлячись ледь їла проте за хвилину молодий апетит взяв своє.

- Ось на десерт полуниця з вершками. І млинці. Чорний шоколад. Поруч з трамаконами.

Дівчина взяла величезну полуницю і вмостила у густі вершки.

- Смачно?

- Смачно.

- Мідзіяка, я маю до тебе розмову.

Дівчина запитально поглянула.

- Я пам'ятаю, що ти казала про бажання стати обітником. Проте ти ще юна. Через кілька років можеш покинути обитель, створити сім'ю чи стати майстринею якоїсь справи.

- Не розумію.

- Я питаю, які в тебе плани на подальше життя. Можливо тобі допомогти з роботою чи тобі цікаво в обителях?

Вона гучно шморгнула і накинула на плечі плед.

- Я таки хочу стати обітницею. Можливо мандрувати обителями. Молитися, щоб Праматір допомагала нужденним та захищала людей і...

Дівчина замовкла і насупилася

- І що?

- І покарала негідників. Таких, як червоні дракони.

Хранитель пильно поглянув на неї. - За те, що знищили твоє селище? Якщо хочеш поділися.

Вона насупилася ще більше. - Вони підлі вбивці. Чому вони вбивали селян? Маму, тата.

Їх голос задрижав. Вона підійняла очі в яких проступали сльози.

- За що вони вбили малого Тео? Йому було всього чотири, а вони кинули його у вогонь. Тварюки! Бідний братик.

Вона голосно розплакалася.

- Дивись!

Вона встала, повернулася спиною і припустила край кофти показуючи на верхній частині спини слід тавра у вигляді хвоста.

Дівчина сіла на місце і витерла ніс.

- Я провела у рабстві три роки, працюючи, як худоба. Лише дивом я змогла втекти з полів. Цілий день пробиралася хащами поки не наштовхнулася на караван шануючих.

- Я пам'ятаю, як ти вибігла мені назустріч. Довелося хвилин п'ять тебе заспокоювати.

Мідзіяка кивнула. - Так, ти був першим кого я побачила. А потім ти передав мене По. І шануючи прийняли мене до себе. Якби не настанови та підтримка Праматері я б збожеволіла.

Вона витерла сліди сліз. - Ще рік мені снилися крики Тео. Пам'ятаю як сьогодні коли батько прикрив собою маму, але це не врятувало ні його ні її.

- Колись, вони заплатять за це.

- Чому Праматір допускає зло?

- Вона дала своїм дітям волю, щоб вони могли чинити добро. Проте часто вони коять зло. Це вибір людей, кожного з нас.

Він встав і погладив її по голові.

Мідзіяка, послухай мене уважно. Сьогодні ти теж маєш вибір. Чула щось про варту обітників?

- Легенда про десять обітників котрі двісті років тому захищали Хранителя, а потім шукали і знищували тих що хотіли його вбити?

- Так. Дійсно є кілька обітників, що виконують, різні складні завдання. Рік тому мене намагалися вбити. Допоміг Жан Поль.

Добуша серйозно поглянув на неї.

- Мідзіяка, мені потрібен обітник охоронець. Людина якій я зможу довіряти найважливіші та найнебезпечніші справи шануючих.

Дівчина поглянула йому в очі. - Ти хочеш, щоб я, охороняла Хранителя?

- Якщо таким буде твій вибір.

- Праматір свідок я зроблю все що зможу, якби мало це не було. Я згодна.

Добуша кивнув.

- Колос народжується з зернини. Ходімо за мною.

Вони повернулися до зали. Він подзвонив у великий дзвоник.

До зали зайшов вартовий.

- Покличе метра Сен Жуана.

Вартовий мовчки кивнув і вийшов. За мить з'явився чоловік років сорока, середнього зросту, чорноволосий з орлиним носом. В руках він тримав чорну тканину в якій лежало щось продовгувате.

- Вітаю вас, командоре Хранителю.

- Доброго вечора.

Він повернувся до дівчини. - Це метр Сен Жуан. Найкращий вчитель фехтування.

Метр вклонив голову, як людина що приймає заслужений комплімент.

- Сен Жуан, це ваша нова учениця. Докладіть всіх зусиль, щоб її результати стали відмінними. За оплату звісно не хвилюйтеся.

- Я так розумію потрібні практичні результати?

- Саме так. І розпочніть уроки з меча, як в червоних драконів.

При цих словах в погляді дівчини промайнули блискавки.

Метр дістав з тканини різні мечі.

- Що ж, юна пані. Спробуйте потримати цей меч, а я зроблю повільний випад. Тримайте двома руками.

Він взяв собі інший, тонкий меч. - Вони затуплені, не хвилюйтеся.

Метр показав їй, як стати та тримати меч. Сам розмістився навпроти і повільно вдарив по її мечу.

- Спробуйте втримати натиск.

Вона вперлася ногами стримуючи удар. В якийсь момент дівчина вивернула свій меч і замахнулася в бік вчителя. Той миттю блокував її удар.

- Чудово. Командоре, вона кмітлива та хитра. Трохи сили та досвіду і хто знає. Можливо вийде хороший боєць.

- Постарайтеся Сен Жуан. І ти, Мідзіяка, постарайся. Якщо навчишся володіти такими мечем то отримаєш бойовий в подарунок.

- Я стану найкращим бійцем, Добуша!

Він усміхнувся і промовив. - Якщо старанно йти до мети, то мета йтиме до тебе.