Випробування коханням Темне фентезі бо героїня забула гас

Сестра, курва, знову нажерлася гороху! Я відчуваю це кожною клятою клітиною свого єства, кожним фібром своєї нещасної, співзалежної душі! Мене крутить, але не в моєму череві, ні-і-і-і, ця мука десь далеко-далеко, вона вібрує крізь невидимі нитки, що нас пов'язують, і б'є мені прямо в сонячне сплетіння тупим, гнильним резонансом! В її кишківнику назріває буря, справжній шторм, а хвилі цього метеоризму доходять аж сюди, в мою темну, як срака дракона, кімнату, і змушують мене корчитися під тонкою ковдрою! Темінь, бляха, хоч в око стрель! Знову забула купити гасу, і тепер сиджу в цій смороді, пилюці та власних грандіозних стражданнях, посилених стражданнями її переповненого шлунка!!

Але ж ні, ні-ні-ні, це занадто просто! Це не може бути просто горох, не може!!! Це метафора! Я знаю! Пленна ніколи не робить нічого просто так! Цей горох, цей маленький зелений зрадник, він лише символ! Символ її внутрішнього стану! Її душа зараз — переповнений, роздутий міхур, що готовий луснути й забризкати весь світ екзистенційною нудотою й запахом сірководню! Вона в пастці! Її щось гнітить! Щось, бляха, тисне на неї, як тонна цегли, і це неперетравлене бобове пюре волає до мене про допомогу!!! Це не просто гази, курва мать, це сигнал тривоги! Космічний пердіж, що несе крізь ефір звістку про біду! Моя близнючка, моя ніжна, легковажна, дурна Пленна, що жре горох жменями, ніби завтра настане кінець світу, не думаючи про наслідки, ані для себе, ані для нашого спільного ментального поля!! Ох, яка ж вона необачна!! І лише я, її чутлива, розуміюча, неймовірно емпатична сестра, можу розшифрувати цей відчайдушний поклик, прихований за вульгарним здуттям! Все! Годі лежати і співпереживати її травленню! Вставати треба! Йти! Рятувати! Але спершу, сука, знайти довбані сірники

Сірники, сірники, де вас носить чорт!!?? Мої пальці, наче сліпі хробаки, мацають шорстку полицю, перевертаючи якусь липку пляшечку, стоси пергаменту, і, здається, дохлу мишу… фу, блядь!! Нарешті! Коробка! ЧИРК!… Тиша… ЧИРК!!… Знову ніхуя… Третій, третій сірник завжди щасливий! ЧИИИИРК!!! Є! Тремтливе полум'я на мить вихоплює з темряви мій срач: розкидані книги, перевернутий стілець і шар пилу, який, здається, пам'ятає ще перших драконів…

Але нема часу на сантименти!! Пленна!!!

Я роблю різкий крок до дверей і з усього розмаху в'їбалася гомілкою в той самий довбаний стілець! А-А-А-А-АЙЙ, СУКА!!! БІЛЬ!!! Різкий, пронизливий, майже солодкий!! Так! Ось воно! Фізичне підтвердження вселенського дисбалансу! Це не я вдарилася об стілець, це енергія болю моєї сестри знайшла вихід через мою ногу! Все сходиться! Кульгаючи і матюкаючись крізь зуби, я намацую клямку — мій рятівний маяк у цьому морі хаосу! Ривок! Двері відчиняються! І, звісно ж, я з розгону врізаюся лобом в одвірок. БАМ!!! Темно в очах! Дзвін у вухах! Це воно. Останнє випробування. Посвята. Тепер я готова!

Я вивалююсь у двір. Нічне повітря — холодне і свіже, воно трохи протвережує мій палаючий розум. Десь у кінці двору лунає монотонний, тупий звук. ТУК!!!… Пауза. ТУК!!!… Пауза… ТУК!!!… Звісно. Хто ще може опівночі займатися такою безглуздою хуйнею?

Корвалол.

Голий по пояс, незважаючи на прохолоду. Спина блищить від поту, м'язи ходять під шкірою, як здоровенні вугри. Він стоїть біля колоди і з якоюсь оскаженілою методичністю… рубає вже розрубані поліна. Просто розносить їх на тріски. Це його спосіб медитувати, курва. Вивільняти енергію. Живий генератор безглуздої, руйнівної сили.

Я підбігаю до нього, кульгаючи і задихаючись. Волосся розпатлане, на лобі наливається гуля.

— Корвалор! — хриплю я.

Він повільно замахується і з насолодою вганяє сокиру в маленьку тріску. ХРУМСЬ!

— Пленна!!! Біда!!! — верещу я, хапаючи повітря. — Я відчуваю!!! Я… я знаю!

Він нарешті зупиняється. Повільно витягує сокиру, спирається на неї і повертає до мене свою тупу, спітнілу пику. На його обличчі — жодної емоції, крім легкої втоми від фізичної праці. Він дивиться на мене, на гулю, на мою позу страждальниці і тягне зневажливо:

— І-і-і?.. Ти головою в щось в'їбалась, чи що?

В'їбалась?! ТАК!!! Я В'ЇБАЛАСЬ!!! Я В'ЇБАЛАСЬ У САМУ СУТЬ ЇЇ БОЛЮ!!! Мій лоб — це лише відлуння, відлуння її страждань, бовдуре ти бездушний!!! — реву я йому в пику, і моя слина, здається, шипить на його розпашілій шкірі. — Моя голова — це лише відлуння!! Це її душа стукає в стіни своєї в’язниці!! Її розпирає зсередини, Корвалоле!!! Наче її напхали дрібною, круглою отрутою, що не дає їй дихати, що ферментує її світлі думки і перетворює їх на… на смердючий туман відчаю!!! Цей внутрішній тиск… ця мука… вона кличе нас!!!

Корвалол тупо кліпає. Сокира в його руці трохи здригається, і я на мить думаю, що він зараз мені нею і в'їбе, щоб перевірити мою теорію про відлуння. Але він лише хмикає, переводячи погляд з моєї гулі на порожнечу нічного двору.

— Хуйня якась…

— Зовсім не хуйня. — голос лунає з темряви, з-за рогу нашої халупи. Голос тихий, спокійний, як вода в глибокій криниці. І від того ще більш моторошний.

Із тіні виходить Мармелад. Завжди він, бляха, виходить з тіні, наче в нього там гніздо! Худий, блідий, у своїй довгій мантії, він схожий на голодного лелеку, що прийшов по чиюсь душу. Він тримає в руці блокнот і олівець, звісно ж, курва, він все занотовує!

— Коливання у вашому спільному емпатичному полі дійсно спостерігаються останні… — він на мить примружується, ніби рахує щось в голові, — сорок сім хвилин. Амплітуда аномальна. Я схильний погодитись із фундаментальним посилом Тари, хоч і вважаю її метафоричну базу надмірно експресивною та недостатньо структурованою.

Я повертаюся до них обох, розставляю руки, ніби хочу обійняти весь цей жалюгідний світ. Моя нога пульсує болем, на лобі розливається тепло, а в грудях горить священний вогонь місії!!!

— Годі!!! Годі рубати тріски і креслити свої нікому не потрібні закарлючки!!! Наша бездіяльність — це цвяхи в домовину її свободи!!! Кожна хвилина, яку ми тут марнуємо — це ще одна порція гнилих бобів у її чистому єстві!!! — я майже плачу від величі моменту. — Час!!! Час пригод, ви, нещасні виродки!!! Ми йдемо!!!

Корвалол встромлює сокиру в колоду, з якої аж бризки летять. На його тупому обличчі вперше за вечір з'являється щось схоже на пожвавлення.

— Тобто можна буде комусь вломити? — питає він з надією.

Мармелад з легким, ледь чутним зітханням закриває свій блокнот. Це зітхання не втоми, а інтелектуальної зверхності над цим тваринним світом.

— Я припускав такий розвиток подій, — монотонно каже він, ховаючи блокнот у невидиму кишеню своєї мантії. — Мої дорожні мішки зібрані ще з минулого вівторка.

Він знав. Він завжди все знає! СУКА!!! А я?! Я — лише детектор, оголений нерв, що реагує на подразники!!! Ну нічого!! Я доведу!!! Я поведу їх!!! Я покажу їм шлях!!! Навіть якщо цей шлях веде в самісіньку сраку пекла, зате він буде МОЇМ шляхом

Ми виходимо з села. Точніше, ми намагаємося вийти. Наша священна хода більше нагадує вторгнення ворожої орди в складі однієї гіперактивної особини і двох її мовчазних конвоїрів. Перша перешкода — наші ж, бляха, двері! Для Корвалола дверний отвір, з його клямками, завісами і необхідністю спершу *потягнути на себе*, а не *пхати від себе*, виявився занадто складним конструкторським рішенням. Після двох секунд безплідних спроб він просто зробив крок вбік і виніс плечем шматок стіни поряд з дверима, залишивши в ній рвану діру і хмару пилу.

Я бачу це! Я все розумію! Він не руйнівник! Він — першопроходець! Йому тісно в рамках, встановлених звичайними людьми! Його воля не може бути скута архітектурними умовностями!

— Ти диви! Проклав короткий шлях! Геніально! — кажу я, а Мармелад, що мовчки вийшов слідом за мною крізь нормальні двері, лише робить якусь позначку в своєму довбаному блокноті. Ймовірно, про несучу здатність стін із саману та гівна.

Далі — гірше. Ми йдемо центральною вулицею нашого засраного села. І я бачу. У витріщених на нас сонних очах кількох селян — німе питання. Вони не бачать нашої великої мети. Для них ми просто троє йобнутих, що вештаються посеред ночі. Але я знаю, вони просто бояться нашої свободи! Нашого пориву! Особливо коли цей порив з розгону врізається в паркан старого Дем'яна. ТРРРРЯСЬ!!! Тріски летять у всі боки, наче злякані горобці. Кури, що спали на сідалі, з вереском розлітаються, а десь в глибині двору прокидається і заливається лютим гавкотом пес.

— Він… він руйнує бар'єри! Зносить перешкоди на нашому шляху! — захоплено шепочу я, спостерігаючи, як Корвалол виплутується з дощок.

Мармелад, легко переступивши через уламки паркану, як через калюжу, виносить свій вердикт:

— Дивно. Використовувати сосну для вертикальних штахетин в такому вологому кліматі. Гниє за три роки. Неефективно.

СУКА!!! Та він же геть не про те!!!

Нарешті ми доходимо до узлісся. Тут закінчується наш жалюгідний, звичний світ, і починається… щось інше. Ліс стоїть чорною, мовчазною стіною. Непроглядною пащею, що дихає на нас вологою прілості й небезпеки. Вітер ледь чутно шелестить у верховітті, і цей шепіт — це мова древніх сил. Я відчуваю це!!! Кожен листок, кожна гілка — це знак!!!

Корвалол, схоже, не бачить знаків. Він просто переминається з ноги на ногу, нетерпляче помахуючи сокирою, наче в нього свербить в одному місці.

— Ну шо, будем тут до ранку медитувати, чи вже підем комусь морду бити?

Я гордо випинаю груди, ігноруючи його примітивні пориви. Роблю глибокий вдих, втягуючи в себе запах моху, вогкості й долі. Це мій момент. Це я веду їх.

— Це не просто ліс, — промовляю я з тремтінням в голосі, яке, я сподіваюсь, звучить як пророче. — Це поріг. За ним… відповіді. За ним — біль моєї сестри! Вперед!

І я роблю перший, рішучий крок у темряву. За моєю спиною тупотить хаос в особі Корвалола. Поряд безшумно ковзає всезнаючий, але абсолютно безкорисний інтелект Мармелада. А попереду — горохове пекло моєї Пленни, замасковане під її нескінченні екзистенційні страждання. Курва, це буде легендарно

Тиша лісу вибухає у мене в голові. Не звуком, ні! Відчуттям! Я зупиняюсь так різко, що Корвалол, який тупотів позаду, ледь не налітає на мене. Це не горох. Ох, бляха, це зовсім не горох!!!

Щось… щось входить в неї. Не в душу, ні. Глибше. Конкретніше. Прямо в її тіло. В її саму, бляха, сраку! Я бачу це, немов наяву, в моїй голові спалахує криваво-зелений образ! Щось довге, пружне, тверде, холодне, покрите дрібними пухирцями… ОГІРОК!!! КУРВА МАТЬ, ЇЙ В ДУПУ ПХАЮТЬ ЙОБАНИЙ ОГІРОК!!! І роблять це… ритмічно. Туди-сюди. Я відчуваю кожен поштовх, кожне міліметрове вторгнення, наче це відбувається зі мною!!! А потім… тихий, соковитий ХРУМ!!!

— ААААА!!! — мій крик розриває нічну тишу. Я падаю на коліна, хапаючись за живіт, хоча біль-фантом пульсує набагато, набагато нижче. — Боги, який жахливий, збочений ритуал!!!

Це ж не просто овоч!!! Я знаю!!! Це символ! Символ родючості, землі, життя — але його використовують для осквернення!!! Це аграрний демонізм! Вони намагаються проростити в ній насіння своєї темряви! Буквально!!! А цей хрускіт!!! Це не її куприк! Це не її сфінктер! Це тріщить її ВОЛЯ! Її світла душа! Її ламають!!!

— Що з нею? — Корвалол з підозрою оглядає мої корчі на землі.

— Її… її проникають!!! — схлипую я, впираючись брудними долонями в мох. — Засовують в неї саму суть землі, але спотворену, гнилу! Щоб вона стала… вмістилищем для їхньої гидоти! Розширюють її зсередини!!!

Мармелад, що саме розглядав лишайник на корі старої сосни при світлі свого магічного каганця, піднімає голову. Він примружується, дивлячись кудись у порожнечу.

— Цікава енергетична сигнатура… Я б описав її як комбінацію дискомфорту, фізичного напруження та ноток несподіваного, але потужного задоволення…

ЗАТКНИСЯ!!! Ти, бездушний калькулятор, ніколи не зрозумієш глибини цієї трагедії!!!

Але наші філософські дебати перериває дикий рев. Ми дійшли до невеликої, але бурхливої лісової річки, і Корвалол знайшов собі гідного ворога.

— АХ ТИ Ж СУКА ВОДЯНА!!! ТИ МЕНІ ШЛЯХ ПЕРЕЙШЛА?!! — волає він, стоячи по коліна у воді і… атакуючи річку. Сокира зі свистом розсікає повітря і з оглушливим ПЛЕСКОМ вдаряє по поверхні, здіймаючи фонтан бризок. Він намагається схопити течію руками і жбурнути її геть. Він пірнає, виринає, відпльовується і з ревом таранить валун посеред річки, мов навіжений бик. БАМ!!! Він спотикається об невидимий корч, падає, вода накриває його з головою. Та за мить він вилітає з води, кашляючи і матюкаючись.

— Я ТЕБЕ ВИСУШУ, ПОНЯЛА?! Я ТЕБІ ВСІХ ТВОЇХ ЖАБ ПЕРЕДАВЛЮ!!! ВІДДАВАЙ ПЛЕННУ, СТИХІЙНА ТИ ПОМИЛКО!!!

Боротьба настільки епічна і безглузда, що моє власне страждання на мить відступає. Він справді воює. З водою. І, здається, програє, бо течія вправно збиває його з ніг і вже кудись несе його сокиру.

Поряд чується тихе, спокійне шкрябання олівця по пергаменту. Мармелад стоїть на березі, абсолютно сухий і незворушний, замальовуючи щось у своєму блокноті при світлі каганця.

— Динаміка рідини в умовах точкового прикладання тупої кінетичної енергії, — бубонить він сам до себе, навіть не дивлячись на мене. — Коефіцієнт опору води у взаємодії з біологічним об’єктом із підвищеним рівнем агресії. Потрібно буде розрахувати втрату моменту імпульсу…

Господи. Вони нічого не розуміють. Один бореться з географією, інший пише наукову працю про це, а мою сестру в цей час розпинають на огірку. Це буде найдовша ніч у моєму житті.

Ще пів години. Тридцять довбаних, нескінченних хвилин я спостерігаю цю титанічну битву, цю одіссею одного ідіота проти цілого гідрологічного об'єкта. Корвалол встиг спробувати збудувати дамбу з двох палок і свого чобота. Дамба, що очікувано, не витримала і першого натиску води, а чобіт поплив геть, наздоганяючи сокиру. Потім він намагався залякати воду. Він ставав у різні погрозливі пози, ричав на неї і показував їй свої, безперечно, вражаючі біцепси. Річка не злякалася. Він навіть кидав у неї каміння, вигукуючи щось на кшталт: "А це тобі за мою прабабцю, яку ти колись підмочила!".

Мармелад за цей час списав уже три сторінки свого блокнота. Він, здається, вивів якусь формулу залежності гучності лайки від глибини занурення. Геній, бляха.

І раптом — СТОП! Знову! Новий імпульс від Пленни! Різкий, але вже інший. Хрускіт овоча припинився, відчуття вторгнення зникло... Замість нього... О-о-о... Замість нього мене накрила хвиля! Хвиля густої, липкої, в'язкої НІЯКОВОСТІ! Такої потужної, що мені самій захотілося провалитися крізь землю! Це іспанський сором космічного масштабу! Мене аж обличчя почало палити, наче це я, а не вона, зробила щось неймовірно тупе і ганебне!

Це ж воно!!! Я все зрозуміла! Ритуал осквернення провалився! Він не спрацював так, як треба! Тепер її мучитель, її кат, відчуває себе... ніяково! Він сам усвідомив всю ницість свого вчинку і тепер горить від сорому! Ми його переграли! Наш духовний опір виявився сильнішим за його збочені методи! І тепер він, цей Великий і Жахливий Хтось, розгублений і слабкий! І його місцезнаходження… воно стало мені відомим!!!

Я схоплююсь на ноги! Мій погляд стає твердим, як сталь! Бруд на одязі, синець на лобі — все це тепер лише бойові шрами!

— Годі! — кричу я так гучно, що Корвалол, який саме намагався побороти водорость, здригається і нарешті вилазить з річки. Він мокрий, злий, без сокири і в одному чоботі. — Я знаю, де вона!

Він спльовує воду і злісно дивиться на мене.

— Ну і де? У цієї водяної курви в гостях?!

— Гірше! — драматично заявляю я, вказуючи рукою в саму гущу найтемнішого лісу, туди, куди не проникає навіть світло місяця. — У лігві! У самому серці темряви! Там, де не співають пташки і помирає надія! Там, де повітря густе від невимовних жахіть і древньої магії! Нам треба йти у володіння Наймогутнішого, Найстрашнішого, Найбільш... Най... — я на мить затинаюсь, підбираючи правильний епітет, — НАЙТЕМНІШОГО ВЛАДАРЯ ЦІЄЇ ГНИЛОЇ ЗЕМЛІ!!!

Корвалол, який до цього мав вигляд вкрай нещасної мокрої курки, раптом пожвавлюється. В його єдиному здоровому оці з'являється небезпечний вогник.

— Найтемнішого Владаря? Тобто… він там головний бос? — з надією в голосі питає він, вже забувши про втрачений чобіт і гідрологічну поразку. — У нього можна буде щось відібрати?

Мармелад, який мовчки спостерігав за нами, знову відкрив свій клятий блокнот.

— Згідно з фольклорними джерелами даного регіону, існує 17 варіацій істот, що можуть претендувати на титул "Найтемнішого Владаря". Ймовірність зустрічі з кожною з них варіюється в залежності від фази місяця і…

— ЗАТКНІТЬСЯ ОБИДВА!!! — гаркаю я, перериваючи їхні ідіотські розмірковування. — Менше слів — більше діла! Я відчуваю її сором! Він палає, як маяк у ночі! Цей сором вказує нам шлях! Вперед! Допоки цей Повелитель Жаху остаточно не збожеволів від власної нікчемності! Вперед, за Пленною!!!

І я першою, кульгаючи і брязкаючи мокрими спідницями, кидаюся в саму пащу лісового мороку. Позаду мене, радісно сопучи, стрибає на одній нозі напівголий варвар. Десь там в тінях ковзає його ходяча енциклопедія. Так, це команда мрії. Ми точно всіх переможемо. Або помремо, намагаючись.

Ми йдемо крізь чорний, як дупа демона, ліс. Гілки хльостають по обличчю, під ногами щось хрумтить — чи то сухі гілки, чи то кістки менш вдалих рятувальників. Корвалол на одній нозі скаче краще, ніж я ходжу на двох, іноді збиваючи по дорозі якесь нещасне деревце, бо "воно якось не так на мене дивилось". Мармелад беззвучно пливе слідом, впевнений, що його нудний раціоналізм захистить його від усіх небезпек. А я… я — маяк. Я — компас, налаштований на хвилю страждань моєї бідолашної сестрички. Я веду їх крізь хащі, ведена її болем…

І раптом… ЩОСЬ ЗМІНИЛОСЯ!

Відчуття всепоглинаючої ніяковості, що було моїм дороговказом, різко зникло! Йому на зміну прийшло… щось інше. Щось значно, ЗНАЧНО гірше!!! Монотонне. Виснажливе. Ритмічне, але в зовсім іншому сенсі, ніж той огірок. Це була тупа, безпросвітна, циклічна… праця.

Я зупиняюся. Моє серце падає кудись в район п'ят. Картина в моїй голові вимальовується з жахливою чіткістю. Пленна. Моя Пленна! Вона стоїть на колінах. Навколо неї — темна, розпушена земля. В її руці не зброя, не скіпетр, навіть не клятий огірок! В її руці… САПА!!! І вона методично, раз за разом, робить ямку. Кладе туди щось кругле, огидно-брунатне, з маленькими білими паростками. І загортає. Ямка. Картоплина. Земля. Ямка. Картоплина. Земля. Знову і знову! До безкінечності!!!

— НІ-І-І-І-І-І!!! — мій крик відчаю сполохав, здається, навіть місцевих упирів. Я падаю на землю, але тепер не на коліна, а просто розпластуюсь на мокрому листі, б'ючи кулаками по землі. — НЕ КАРТОПЛЯ!!! ТІЛЬКИ НЕ КАРТОПЛЯ!!!

Вони зламали її! Зламали остаточно!!! Вони позбавили її всього! Її гідності, її свободи, її творчого духу! І перетворили на… на сільську бабу!!! Це ж найстрашніше покарання!!! Забрати у такої тонкої, артистичної натури, як Пленна, її мрії і дати їй в руки сапу!!! Це ж геноцид її особистості!!! Вони перетворюють її на раба, на сезонного робітника у пеклі агрокультури!!! Це жахливіше за будь-які тортури, зґвалтування і катування!!! ВОНА САДИТЬ КАРТОПЛЮ!!!!

— Що там знову? — буркає Корвалол, який вже почав виривати з корінням молоду берізку, щоб зробити з неї костур.

Я підводжу до нього своє обличчя, повне сліз і бруду.

— Її… її примушують… до сільського господарства!!! — схлипую я. — Вона змушена служити культу родючості! Вона власноруч садить коренеплоди темряви у самісінькому череві землі! Кожна ця бульба, посаджена нею — це ще одна загублена мрія!!! Це цвяхи в домовину її майбутнього!!! Її воля розчавлена… монотонністю!

Мармелад підходить ближче, дивиться на мене зверху вниз своїм незворушним поглядом. Він нахиляється, піднімає з землі шматок кори, роздивляється.

— Цікаво, — каже він задумливо. — Сигнал дійсно змінився. Перейшов від пікових емоційних сплесків до фонової апатичної резигнації. Можливо, це одна з пізніх стадій Стокгольмського синдрому. Або ж Найтемніший Владар, про якого йдеться, страждає від нестачі продовольчих запасів на зиму і використовує бранців як некваліфіковану робочу силу. З точки зору логістики — цілком виправданий хід. Неоптимально, звичайно, але дієво.

Я дивлюсь на них обох — на м'язистого ідіота з деревом і на худого всезнайку. І розумію: ми спізнюємося. Ще трохи, і від моєї сестри залишиться лише порожня оболонка, здатна тільки відрізняти насіннєву картоплю від звичайної. Мій відчай перетворюється на лють. Я встаю.

— Швидше! — сичу я, як гадюка. — Швидше, ви, два нікчемні уособлення світової тупості і марної мудрості! Кожна згаяна секунда — це мінус одна картоплина в її відрі і плюс один відсоток рабства в її душі!!! ВПЕРЕД!!

Лють надає мені сил! Я більше не кульгаю, я мчу крізь хащі, як поранена, але скажена рись, а за мною, важко дихаючи, ледь встигає моя "могутня" команда. Корвалол все ще стрибає на одній нозі, матюкаючись і спираючись на вирвану берізку, яка вже розсипається на тріски. Це було настільки жалюгідно, що навіть Мармелад, здається, трохи уповільнився, щоб не випереджати цього калічного титана.

Раптом Корвалол різко зупиняється. Застигає посеред галявини, на яку ми вискочили.

— СТОЯТИ! — гаркає він так, що з сусіднього дерева посипалося листя.

Я обертаюся, готова знову гаркнути на нього. Але він стоїть, заплющивши очі. Його ніздрі роздуваються. Він на щось концентрується. Що, невже вирішив подумати? Це щось нове.

— Триньк-триньк… — ледь чутно бурмоче він собі під ніс.

І тут я згадала. Він же не просто шматок м'язів, прикручений до примітивного мозку! Він, бляха, бойовий МАГ! Якось я геть забула про цей незначний факт за всім цим вириванням дерев і боротьбою з водою.

Він піднімає руки до своєї хворої ноги, яка розпухла і посиніла. Його долоні починають світитися блідим, непевним світлом, наче всередині гнилушки.

— СИЛОЮ МОЄЮ… КУРВА… МАГІЧНОЮ! — цідить він крізь зуби, — НАКАЗУЮ!!! ЗАЖИВАЙ, СУКА!!!

Стається щось неймовірне. Його нога на очах починає… смикатися. Пухлина то збільшується, то зменшується. Колір змінюється від синього до фіолетового, потім до зеленого і знову до синього. Здається, що всередині його гомілки відбувається якась шалена бійка між клітинами. Лунає тихий хрускіт, потім клацання, потім звук, схожий на той, ніби хтось давить бульбашки на пакувальній плівці.

Мармелад підходить ближче і з науковим інтересом спостерігає за процесом.

— Хаотичне регенеративне втручання. Без структури, без знання анатомії. Він просто заливає пошкоджену ділянку сирою енергією, сподіваючись, що організм сам розбереться. Це як ремонтувати годинник, луплячи по ньому молотком.

— ЗАЖИЛА!!! — переможно реве Корвалол, різко опускаючи ногу і з усієї сили тупаючи нею по землі. ХРУСЬ!

Здається, цього разу щось хруснуло вже по-справжньому і правильно. Він пострибав на місці, широко посміхаючись.

— Як новенька! А тепер…

І тут його погляд падає на центр галявини. Там стояв ВІН. ДУБ. Але не просто дуб. Це був ДУБИЩЕ. Тисячолітній патріарх цього лісу, такий товстий, що його не обхопили б і п'ятеро таких, як Корвалол. Його кора була схожа на порепану від часу кам'яну кладку, а гілки — товсті, як стовбури звичайних дерев — тягнулися до неба, наче руки велетня.

В очах Корвалола спалахує первісна, нічим не обґрунтована агресія. Та сама, що і до річки.

— А ТИ… — просичав він, вказуючи на дуб своїм брудним пальцем. — Ти чого тут такий великий стоїш? Думаєш, найголовніший тут, так?

Дерево, звісно, мовчало. Але Корвалол сприйняв це мовчання як виклик.

— Я ТЕБЕ СПИЛЯЮ!!! ГОЛИМИ РУКАМИ!!! БЕЗ СОКИРИ!!! Я ТОБІ ГІЛКИ В ДУПУ ЗАСУНУ!!!

І з цими словами, з диким ревом, який, ймовірно, чув навіть той Найтемніший Владар, він розганяється і таранить тисячолітнього велетня головою.

БА-А-А-А-АМ!!!

Звук був такий, ніби хтось розколов гігантський горіх. Корвалол відлетів від стовбура і з тихим стогоном розпластався на землі. З дуба на його непритомне тіло повільно посипалося кілька листочків і один жолудь, який влучно цокнув його по лобі. Бій було закінчено. Дерево перемогло нокаутом у першому раунді.

Я стою і дивлюся на цю сцену. Спочатку на Корвалола, що лежить у нокауті. Потім на Мармелада, який вже щось діловито занотовує у свій блокнот ("Дослідження міцності черепної коробки гомо сапієнс при фронтальному зіткненні з Quercus robur. Попередній висновок: Quercus robur перемагає").

Моя сестра садить кляту картоплю. Ці двоє… ці двоє просто існують, щоб створювати навколо себе поле абсурду. Господи, дай мені сил. Або хоча б отрути.

Лежав він недовго. Мабуть, його черепна коробка, постійно тренована ударами об дверні одвірки, стіни і дерева, виробила імунітет до струсів мозку. Хвилин через п’ять Корвалол застогнав, сів і потряс головою, як мокрий пес.

— Ох… Міцний, зараза… Але я його майже похитнув, — пробурмотів він, потираючи величезну гулю на лобі, яка росла прямо на очах. Він встав, подивився на дуб з повагою, змішаною з ненавистю, і кинув: — Я ще повернуся за тобою, ти, шмат дерева!

І ми рушили далі. Я вже майже зневірилась. Мої тонкі душевні локатори, перевантажені спочатку огірком, потім картоплею, а потім відлунням тупого удару Корвалола, здавалося, геть збилися з курсу. Куди йти? Що робити? Невже моя Пленна назавжди залишиться аграрною рабинею? Я ледь переставляла ноги, поринаючи у трясовину відчаю…

І тут…

БАМ!!!

Новий сигнал! Але який!!! Гострий, раптовий, електричний розряд прямо мені в груди! Але не в серце! Ні! В соски!!! МОЇ СОСКИ!!! Вони раптом затверділи і почали так болісно-приємно нити, що я аж вигнулася дугою і ледь чутно зойкнула. Це не мій біль! Це не моє збудження! ЦЕ ЇЇ!!! ПЛЕННА!!!

Що ж це діється?! Що за нові тортури?! Картопля… а тепер це! Вони що, під'єднали до її грудей якісь магічні електроди?! Чи, може… може, цей Найтемніший Владар, цей сором'язливий любитель овочів і примусової праці, перейшов до нової фази катувань?! Він… він щось робить з нею!!! Може, він її лоскоче?! Або дме на неї холодним вітром?! Чи… о, боги, чи показує їй щось настільки хвилююче, що її тіло реагує проти її волі?!

Картина в моїй голові миттєво змінюється! Ніяких полів! Ніякої сапи! Я бачу її, прикуту до стіни в темному, сирому підвалі. А перед нею… стоїть ВІН! Найтемніший Владар! Я не бачу його обличчя, лише темний силует. І він… він розповідає їй вірші! Жахливі, бездарні вірші про кохання і страждання, настільки пафосні і безглузді, що її соски тверднуть від іспанського сорому, змішаного з незрозумілим фізіологічним відгуком!!! ЦЕ Ж ГЕНІАЛЬНО!!! І жахливо!!! Це тортури естетикою!!!

— ТУДИ!!! — раптом кричу я, викидаючи вперед руку, як пророк, що вказує шлях до землі обітованої. Мій власний палець тремтить в унісон з моїми сосками, що стирчать крізь тканину сукні, наче дві маленькі, але дуже рішучі гірські вершини. — Шлях відкрився! Сигнал чіткий, як ніколи!!!

Корвалол, який саме намагався з'їсти якийсь підозрілий гриб, виплюнув його і подивився на мене. Його погляд ковзнув з мого обличчя на мої груди і назад. На його тупій пиці з'явився вираз крайнього здивування, змішаного з легкою зацікавленістю.

— Ого! Тебе так пре від того гриба? Даси спробувати?

— Це не гриб, бовдуре!!! — шиплю я, прикриваючи груди руками, що, втім, лише підкреслювало їхній бунтівний стан. — Це… це покажчик! Коливання ефіру сконцентрувалися у найчутливіших точках! Це компас долі!!! Вона кличе! Сильніше, ніж будь-коли!!! Її фізична оболонка реагує на психологічний тиск!!! Нам ліворуч! Точно ліворуч!

Мармелад, звісно, вже робив помітки.

— Зафіксовано новий тип сенсорного резонансу. Передача емоційного стану через стимуляцію нервових закінчень в ерогенних зонах на відстані. Феноменально. Потрібно перевірити, чи корелює це з магнітними полями…

— Заткнись і йди! — гаркнула я, рішуче повертаючи наліво, в найтемніші хащі.

Я біжу, ведена не болем, не стражданням, а цим дивним, пульсуючим лоскотом у моїх власних сосках. Це найдивніша мотивація в моєму житті. Але вона працює. Ох, курва, як вона працює. Ми йдемо напролом. Бо соски не брешуть.

Ми ломимося крізь хащі, ведені моїм новим, сосковим навігатором, що безпомилково вказує напрямок в найтемнішу сраку цього лісу. Корвалол, здається, нарешті знайшов собі нову розвагу — він час від часу з підозрою поглядає на мої груди, наче намагається розгледіти там магічні руни або прихований скарб. Мармелад бубонить щось про "резонансну частоту ареол". Все йшло своїм дивним, збоченим шляхом, аж раптом…

З-за куща гнилої бузини на стежку повільно, з тихим хлюпанням, виповзло ВОНО.

Слизень.

Але не простий лісовий слимак, а така, знаєте, класична підземельна потвора. Безформенна, напівпрозора, зеленувато-коричнева драглиста маса розміром з добре вгодовану свиню. Воно повільно перетікало з місця на місце, залишаючи за собою липкий, смердючий слід. З його "тіла" час від часу виростало щось схоже на псевдоніжку, робило нерішучий рух у нашому напрямку і знову втягувалося всередину. Загалом, виглядало воно скоріше сумно, ніж страшно.

Та для Корвалола це було, як червона ганчірка для бика.

— АГА!!! — переможно заревів він. — Перший бос! Приготуйся до смерті, ти, шмат соплів!!!

І він кинувся в атаку. Але є нюанс: у нього не було зброї. Сокиру забрала річка, а берізка розсипалася. Тож він вирішив битися голіруч. І перше, що він зробив — це спробував вдарити слизняка кулаком.

ШЛЬОП!!!

Його кулак з соковитим, вологим звуком увійшов у драглисту масу десь по лікоть. Слизень ледь помітно заколивався, як желе. Корвалол спробував висмикнути руку. Не виходить. Його рука застрягла. Він сіпав раз, другий, втратив рівновагу і з усього розмаху впав обличчям прямо в цю тремтячу потвору.

— МММФФФ!!! — пролунало звідкись зсередини слимака.

Я стою в ступорі. Що це? Невже це і є грізна армія Найтемнішого Владаря? Це створіння схоже на ожилий результат нежиті якогось велетня.

Але тут у бій вступила наука! Мармелад витягнув свій клятий блокнот і з виглядом професора, що проводить експеримент, почав давати поради:

— Неефективно! В'язкість цього колоїдного розчину надто висока для застосування прямої кінетичної сили! Потрібно змінити агрегатний стан! Спробуй його заморозити або підігріти!

— ММПФФФ-БЛЯЯЯЯ-ММФФФ!!! — долинало у відповідь з глибин монстра. Здається, Корвалол намагався прогризти собі шлях на волю.

Слизень повільно, дуже повільно, почав огортати його тіло. Це було найповільніше і найменш драматичне поглинання, яке я бачила в житті.

Я мушу щось робити! Це ж мій бойовий ідіот, він мені ще знадобиться! Я озирнулася в пошуках зброї. Гілка! Здоровенна суха гілляка! Я схопила її і з диким криком "Ану віддай мого довбойоба, ти, потворо аморфна!!!" щосили зацідила по слимаку.

ТРЕСЬ!!! Гілка з тріском розлетілася на шматки. Слизень лише злегка заколивався. На його поверхні залишилося кілька друзків, які він повільно почав перетравлювати. Моя атака мала ефект не більший, ніж якби я кинула в нього ватою.

У цей час Мармелад, зберігаючи олімпійський спокій, знайшов довгу тонку паличку і тепер обережно тицяв нею в слимака, щось заміряючи.

— Цікаво. Еластичність поверхневого шару — приблизно 17 ньютонів на квадратний сантиметр. Коефіцієнт тертя при зануренні живого об'єкта…

Корвалол, нарешті, знайшов вихід. Він, як видно, додумався видихнути з усієї сили. Величезний міхур повітря утворився всередині слимака і з гучним, соковитим "П-У-У-УК!" вирвався назовні, виштовхнувши з собою Корвалола.

Він стояв весь покритий цією гидотою, відпльовувався і намагався витерти обличчя.

— Воно… воно липке! І на смак, як стара шкарпетка! — заревів він. Потім подивився на монстра, що повільно збирався до купи після вибуху, і в його очах спалахнула нова, геніальна ідея. Він схопив Мармелада за його мантію.

— Ти казав, його треба підігріти?! ТРИМАЙ ЙОГО!!! Я ЗАРАЗ ТРИНЬКНУ ПОЖЕЖУ!

Мармелад встиг лише витріщити очі, як Корвалол почав робити незграбні паси руками, намагаючись створити вогняну кулю, і цілитися при цьому приблизно в бік Мармелада, якого він намагався пхати на слимака.

Це був цирк. Абсолютний, клятий цирк. Поки мої соски вказували шлях до драми, тут, на галявині, розгорталася комедія з відтінком огиди. Я зрозуміла: рятувати тут треба не лише сестру. Рятувати треба було ще й цих двох дегенератів. Одного — від світу, а іншого — від першого.

— ТАК, СТОЯТИ, БЛЯДЬ!!! — реву я, намагаючись перекричати бойові кличі Корвалола і наукові коментарі Мармеладов. — Ви двоє, шизофреніки, геть від нього!!!

Корвалол, який уже розгойдував Мармелада, як таран, щоб жбурнути його в слизняка, невдоволено зупинився.

— Але ж він!..

— Це просто купа соплів!!! Обійдемо його!!! — гаркаю я. — В нас є МІСІЯ!!! Пам'ятаєте? Картопля!!! Соски!!! Нам треба йти!!!

Мабуть, аргумент про соски виявився найпереконливішим, бо Корвалол неохоче відпустив мантію Мармелада. Але бойовий запал в ньому не згас.

— Ну добре, — пробурмотів він. — Але я його хоча б налякаю! Щоб знав, з ким зв'язався!

І він, відійшовши на безпечну відстань (від слизняка, а не від нас, звісно), знову почав робити свої "триньк-триньк" паси. Його долоні почали наливатися помаранчевим сяйвом. Цього разу щось пішло не так, або, може, якраз "так", як воно зазвичай у нього і йде. Замість маленької вогняної кульки у нього між долонями почала формуватися нестабільна, пульсуюча маса вогню, розміром з добрячий кавун. Вона шипіла, плювалася іскрами і явно не хотіла підкорятися своєму творцеві.

— О, — сказав Корвалол, дивлячись на результат своїх зусиль з таким виразом, ніби він намагався приготувати омлет, а замість нього виліз демон. — Трохи переборщив...

Мармелад миттєво зробив два кроки назад і сховався за моєю спиною.

— Енергетична нестабільність, — прошепотів він мені у вухо. — Розряд неминучий. Рекомендую змінити позицію на... будь-яку іншу.

— Кидай її в нього! — крикнула я Корвалолу, показуючи на нещасного слимака, що просто існував на своєму місці, навіть не підозрюючи про свою роль у цій драмі.

— Т-та я зараз! — процідив Корвалол, намагаючись втримати в руках палаючий хаос. — Т-тільки прицілюсь!

Він зробив рух, щоб кинути вогняну кулю... спіткнувся об корінь, який раніше не помітив... дико змахнув руками, намагаючись втримати рівновагу... і вогняна куля, зірвавшись з його рук, полетіла... В абсолютно протилежному напрямку. Не на слимака. Не в гущу лісу. Вона по красивій, високій параболі перелетіла дерева і попрямувала туди, звідки ми прийшли. У бік нашого села.

Ми всі троє завмерли, проводжаючи її поглядом. Повисла тиша. Потім десь там, вдалині, пролунав глухий звук "БУМ!!!", ніби хтось підпалив дуже великий сінник. А за мить до нас донісся тонкий, спочатку один, а потім багато — хор відчайдушних криків і лайки. Здається, чиясь хата або паркан, або може, навіть старий Дем'ян з його курами, тільки що стали жертвою "бойової магії".

Корвалол, Мармелад і я перезирнулися. В наших очах читалося одне й те саме: "ЙОБАНА СРАКА".

— Здається, я щось зламав, — тихо сказав Корвалол.

— Ти підпалив село, геній, — прошипів Мармелад.

— Мій сосок вказує в інший бік!!! — заверещала я, розвертаючись на 180 градусів. — Точно не туди! ТУДИ! БІЖИМО!!! ШВИДШЕ, ПОКИ НАС НЕ НАЗДОГНАЛИ З ВИЛАМИ!!!

І ми побігли. Побігли так, як ніколи в житті. Слизень, єдиний невинний свідок цього злочину, залишився позаду, хлюпаючи собі на стежці. А ми мчали, гнані не стільки бажанням врятувати Пленну, скільки цілком обґрунтованим страхом перед розлюченим натовпом селян. Позаду я чула, як крики не вщухали. Попереду — мої соски знову напружилися, ніби кажучи: "Тепліше! Тепліше! Так! Вперед, до невідомого владаря! Подалі від підпалів і кримінальної відповідальності!".

Ми біжимо. Легені печуть, серце калатає, як божевільне, а позаду, мені здається, я все ще чую відлуння прокльонів старого Дем'яна. Мої соски, мій вірний компас, пульсують і вказують шлях усе глибше в хащі. Вперед! Тільки вперед! Подалі від наслідків нашої "рятувальної" місії!

І тут… чергова зміна сигнатури! Але яка складна!!! Я аж спіткнулася і ледь не розтягнулася на землі.

Це було… подвійне відчуття. З одного боку, в мене в роті раптом з’явився присмак. Гострий, соковитий, трохи солодкуватий, з легкою гірчинкою. Червоний перець! Так! Пленна їсть червоний солодкий перець! Хрум-хрум, так соковито і… здорово! Ніякої картоплі! Покращення!

АЛЕ!!!

Одночасно з цим соковитим хрумкотом, знизу… о-о-о… там, унизу… я відчула щось зовсім інше! Ніжне. Вологе. Ритмічне. Таке легке, наче метелик торкається крильцями. Це був не огірок! Ні! Це було щось набагато витонченіше, кваліфікованіше і, чорт забирай, приємніше! Це… це… кунілінгус!!! Моїй сестрі в цей самий момент роблять КУНІЛІНГУС!!! Одночасно з поїданням перцю!!!

Я застигла. Мій мозок намагався поєднати ці два сигнали в одну картину. Пленна сидить десь, хрумтить перцем, а хтось (чи щось?) в цей час… вилизує її! Що це за тортури?! Чи це вже не тортури?! Це якась садо-мазохістська вечеря?! Можливо, цей Найтемніший Владар — гурман?! Він спочатку змушував її садити городину, а тепер годує її цією ж городиною, приправляючи все… оральною стимуляцією?! Це якийсь новий рівень психологічного домінування! Складний, багатошаровий, з елементами вегетаріанства! Він не просто хоче її тіла чи душі! Він хоче контролювати її смакові рецептори І клітор одночасно!!! Геніальний збоченець!!!

Мій шок перервав гуркіт і дикий крик. Я обернулася. Корвалол знову знайшов собі ворога. Ми вибігли на невелику занедбану галявину, де колись, мабуть, стояла хижка лісника. Від хижки залишився лише фундамент, а посеред галявини, впираючись у землю, самотньо стирчали старі, іржаві ГРАБЛІ.

Саме з ними і вступив у смертельний бій мій напарник.

— АХ ТИ Ж ЗАЛІЗНА ХУЙОВИНА!!! — ревів він, намагаючись вирвати граблі з землі. Граблі не піддавалися. Тоді він спробував їх переламати. БАМ! Він вдарив по ним ногою, але лише болісно закричав і почав стрибати на здоровій нозі.

— Ти знову тут?! Хочеш мені шлях перегородити?! — кричав він до неживого сільськогосподарського інструменту. — Я ТЕБЕ ЗАРАЗ В БАРАНЯЧИЙ РІГ СКРУЧУ!!!

Він накинувся на граблі, намагаючись побороти їх, як справжнього супротивника. Вони оберталися, били його держаком по голові, чіплялися зубами за його штани. Це була не битва, а комічний танок ідіота з металобрухтом.

Мармелад стояв збоку, спершись на дерево. Цього разу він навіть не діставав блокнот. На його обличчі застиг вираз глибокої, екзистенційної втоми. Він просто мовчки спостерігав, як найсильніша (фізично) людина, яку він знав, програє двобій іржавим граблям.

— Корозія металу, ймовірно, міцно зафіксувала їх у ґрунті, — тихо, сам до себе, промовив він. — Його зусилля марні.

Марні?! Так це все марно! Я тут намагаюся розшифрувати складний сигнал орального сексу і поїдання овочів, щоб знайти сестру, а цей кретин воює з городнім інвентарем, залишеним тут, мабуть, ще за царя Гороха!!!

І раптом мене осяяло. Граблі! Перець! Це ж знаки!!! Все пов'язано!!! Граблі — символ праці, збирання врожаю! Перець — плід цієї праці! А кунілінгус… кунілінгус… це нагорода!!! Нагорода за важку працю!!! Ми на вірному шляху! Це його метод — метод батога і пряника! Картопля — батіг! А перець з кунілінгусом — це пряник!!! Який же він хитрий, цей Владар! Який маніпулятор!

— Корвалол! Залиш їх!!! — кричу я, відчуваючи, як в грудях знову спалахує вогонь прозріння. — Не чіпай священний артефакт! Це знамення!!! Нам туди!!!

Я вказую в бік, куди мене веде поєднаний сигнал хрумкоту і лизання. Корвалол, який саме заплутався в граблях і впав на землю, з матюками намагається звільнитися.

— Я його ще дістану!!! — бурчить він.

Боже. Я йду рятувати сестру від витонченого збоченця-гурмана, а мої супутники — піроман, що програв бій граблям, і ходяча нудота з блокнотом. Треба було все ж таки залишитись вдома і просто переживати за її метеоризм. Це було б простіше. І безпечніше.

Ми біжимо. Мої груди-компаси впевнено ведуть нас вперед, Корвалол нарешті виплутався з граблів і тепер біжить поруч, погрожуючи всім кущам розправою. Позаду пливе Мармелад, мабуть, подумки складаючи дисертацію на тему "Вплив іржі на бойовий дух неандертальців". Сигнал "перець-кунілінгус" стабільний, потужний, і я вже майже відчуваю запах лігва цього гурмана-збоченця.

І раптом… А-А-А-А-А!!!

Світ зникає. Немає ні лісу, ні Корвалола, ні Мармелада. Є лише сліпучий білий спалах, що вибухає у мене в голові, в грудях, в животі, і концентрується з силою землетрусу десь глибоко, глибоко між ніг. Це… це… А-А-А-АРГАЗМ!!! Ні, це не просто оргазм, це йобаний ОРГАЗМИЩЕ!!! Космічний, всепоглинаючий, тектонічний зсув у моєму емпатичному полі! Хвиля чистого, незамутненого, вибухового екстазу б'є по мені, як таран, збиває з ніг, і я з гучним "А-а-а-ах!" валюся на землю, вигинаючись і здригаючись у конвульсіях. Мої пальці скручує, зуби зціплює, а з горла рветься якийсь нелюдський звук — суміш стогону, рику і щасливого вереску.

Я лежу на мокрому листі, моє тіло не слухається, його пронизують залишкові хвилі цього психічного вибуху.

— Що з нею? Знову?! — чую я збентежений голос Корвалола десь над собою. — Вона шо, сказилася? Чи може, ті граблі отруйні були?!

За мить я відчуваю, як щось обережно тицяє мене в бік. Палиця. Корвалол тицяє мене палицею.

— Дихає… — констатує він. — Але її якось дивно смикає. І очі закотилися.

— Не чіпай її, — лунає спокійний, холодний голос Мармеладов. Я відчуваю, як його тінь накриває мене. Він присідає поруч. — Різке підвищення біометричних показників. Пульс, я припускаю, за 150. Мімічні м'язи скорочені у гримасі, що нагадує одночасно і біль, і екстаз. Зіниці розширені. Це нагадує симпатичний епілептичний напад, викликаний гострим нейронним перевантаженням...

Я різко розплющую очі. Мій погляд — дикий, палаючий, сповнений божевільного прозріння. Я хапаю Мармелада за комір його мантії.

— Це не напад, ти, ходяча сушена рибо! — хриплю я, а в моїх очах все ще стоїть білий туман блаженства. — Це… жнива!!!

Вони обоє тупо дивляться на мене.

— Я зрозуміла!!! — мій голос стає гучнішим, сильнішим. Я сідаю, волосся розпатлане, одяг в бруді, але обличчя сяє, як у святої на вітражі. — Я все зрозуміла! Цей Найтемніший Владар… він не просто збоченець! Він… ЕНЕРГЕТИЧНИЙ ВАМПІР!!!

Я бачу їхні тупі пики і розумію, що треба пояснити простіше.

— Картопля! Це було накопичення! Виснаження її волі, приземлення її енергії! Перець і кунілінгус — це була стимуляція! Розігрів! А це… ЦЕ був фінальний акорд! Він не просто дав їй задоволення! Він його ВИКАЧАВ! ВІН ЗІБРАВ УРОЖАЙ ЇЇ ОРГАЗМУ!!! Він живиться емоціями! Він, сука, використовує мою сестру як емоційну електростанцію!!!

Я схоплююся на ноги. Моє тіло все ще тремтить, але тепер це тремтіння рішучості.

— Цей вибух... він залишив слід! Як слимак! Як мокрий собака! В астралі зараз такий шлейф від цього оргазму, що його можна побачити з іншого кінця світу!!! Слід ще гарячий!!! Вперед, поки він не розсіявся!!!

Корвалол, відкинувши палицю, витріщається на мене.

— Тобто… цей поганець зробив твоїй сестрі… дуже-дуже добре… щоб потім зробити собі добре? Який хитрожопий! Треба в нього цю техніку відібрати!

— ВПЕРЕД, КРЕТИНИ!!! — реву я, не слухаючи їх.

Я знову біжу, тепер вже не просто ведена маяком, а мчу по свіжому, яскравому, пахучому сліду чужого блаженства. Ми майже біля мети. Я відчуваю це кожним нервом, кожним здриганням, кожною клітиною свого тіла, яке ще пам’ятає привид її задоволення. Ми впіймаємо тебе, ти, астральний сутенере

Ми мчимося по цьому астральному сліду, наче хорти за дичиною. Запах її оргазму веде нас, він ще висить у повітрі, яскравий і потужний, як гроза. Ще трохи! Я це знаю, я це відчуваю!!!

Але що це?!

Знову?!

Сигнал змінюється!!! Цього разу він зовсім інший. Не гострий і не вибуховий. Він… глибокий. Потужний. Розширюючий. Щось ВЕЛИЧЕЗНЕ і… лускате… входить у неї. В її піхву!!! Це не огірок! Це не людський член! Це щось… монументальне!!! З текстурою, схожою на… на… КІНЕЦЬ ХВОСТА ДРАКОНА!!! Шорстка, міцна шкіра, сегменти, що труться один об одний!!! ААААА!!! Це ж просто якась біблійна содомія!!! Після такого витонченого, майже гурманського підходу, після збору емоційного врожаю… взяти і засунути в неї ШМАТОК РЕПТИЛІЇ?! Який дикий, варварський контраст!!! Що цей монстр задумав?! Він перейшов від тонких психологічних тортур до грубої, зоофільської демонстрації сили?!

Я ледь не падаю, хапаючись за найближче дерево. Мої ноги підкошуються від шоку, викликаного цим неймовірним образом у моїй голові. Пленна!!! Моя бідолашна маленька сестричка!!! Якою ж багатогранною є твоя сексуальна одіссея в полоні!!!

І в цей момент я чую дикий крик і люту лайку.

Обертаюся. Звісно, це Корвалол. Ми вискочили на сонячну галявину, де безтурботно паслася купка кроликів. Один із них, особливо великий і, судячи з вигляду, нахабний, сидів прямо на нашій стежці і щось жував.

— АХ ТИ Ж ВУХАСТИЙ ПИЗДЮК!!! — заревів Корвалол, який, очевидно, все ще був на взводі. — ДУМАЄШ, Я ТЕБЕ НЕ БАЧУ?! ТИ ШПИГУН!!! ШПИГУН ТЕМНОГО ВЛАДАРЯ!!!

Кролик підняв голову, ворухнув носиком і подивився на Корвалола з абсолютною, філософською байдужістю.

Корвалол кинувся на нього.

Те, що відбулося далі, порушувало всі закони фізики і логіки. Кролик не втік. Він дочекався, поки Корвалол підбіжить майже впритул, а потім зробив щось неймовірне. Він стрибнув. Але не геть, а ВГОРУ. Він відштовхнувся від носа Корвалола, пролетів у нього над головою, боляче вдаривши його задніми лапами по маківці (звук був як ляпас), і приземлився рівно за його спиною.

— ДЕ ВІН?! — закричав Корвалол, озираючись.

Кролик сидів і спокійно чистив лапкою вухо.

— ТИ!!! — Корвалол розвернувся і знову кинувся на нього.

Історія повторилася. Стрибок. Ляпас лапами по іншій щоці. Приземлення. Цього разу кролик навіть демонстративно позіхнув.

Почалося полювання. Точніше, знущання. Корвалол ганявся за цим пухнастим демоном по всій галявині, спотикаючись, падаючи, промахуючись. Кролик же рухався з грацією і спокоєм майстра кунг-фу. Він ухилявся, перестрибував, пробігав між ніг у Корвалола і, здається, навіть один раз вкусив його за зад, коли той невдало впав.

Мармелад, притулившись до дерева, спостерігав за цим дійством із ледь помітним, майже науковим зацікавленням.

— Реакція звичайного зайцеподібного виду *Oryctolagus cuniculus* на порядок перевищує реакцію нашого суб’єкта. Погана координація, прогнозовані траєкторії атаки… Шансів у нього немає.

І справді. Після чергової невдалої спроби схопити кролика, той, мабуть, вирішив, що з нього досить. Він підстрибнув востаннє, щосили відштовхнувся від лоба Корвалола, залишаючи на ньому брудний слід, і зник у кущах. Корвалол залишився стояти посеред галявини — розлючений, розпатланий, принижений і переможений. Шматком хутра.

Я дивлюся на цю сцену, все ще намагаючись впоратися з відлунням драконячого хвоста в моїх власних геніталіях. Мою сестру в цей час, можливо, запліднює якась міфічна істота, а головна ударна сила мого загону програла бій… кролику.

— Він… він швидкий, — видихнув Корвалол. — Мабуть, якийсь магічний кролик… зачарований…

Я просто підійшла до нього і щосили вліпила йому ляпаса.

— Вперед, йолопе!!! Мене драконів хвіст веде, а ти тут з гризунами воюєш!!! Ми майже там!!!

І, не чекаючи відповіді, я, ведена цим неймовірним відчуттям вторгнення, побігла далі. Боги, якщо ми її знайдемо, нам усім знадобиться дуже, ДУЖЕ багато вина. І, мабуть, священик, щоб провести обряд екзорцизму.

Цей божевільний галоп крізь ліс триває. Я мчу, як ошпарена, відчуваючи фантомний драконів хвіст десь глибоко всередині, і цей сигнал, потужний і стабільний, нарешті виводить нас на протоптану стежку. Схоже, ми близько! Дуже близько!

Але раптом… пульсація луски припиняється. На зміну їй приходить… ох, ні… Тільки не знову!!!

В мене знову зводить живіт, але вже знайомим, противним почуттям. І знову подвійний удар!

Перший — у мою дупу повертається овоч! Але тепер це не огірок! Ні! Він твердіший, щільніший і… солодший?! МОРКВА!!! СОКОВИТА, ХРУМКА, КОНУСОПОДІБНА МОРКВА!!! І її знову методично пхають туди-сюди, наче намагаються натерти її на невидимій тертці!

І другий удар, який добиває мене остаточно: відчуття монотонної, безкінечної праці повертається! Знову! Вона САДИТЬ КАРТОПЛЮ!!! Боги!!! Виходить, драконів хвіст був лише перервою?! Короткою, екзотичною відпусткою перед тим, як знову повернутися на грядки?! І тепер її підбадьорюють не кунілінгусом, а морквою в сраці?!

Це ж система!!! Я бачу її! Бачу! Важка праця (картопля) — нагорода/стимуляція (кунілінгус, дракон, тепер морква) — збір врожаю (оргазм) — і знову по колу!!! Це ж… це ж аграрно-сексуальне рабство з елементами НЛП!!! Цей Владар не просто маніяк! Він, бляха, менеджер! Ефективний менеджер, який використовує передові методики для підвищення продуктивності праці своїх рабів! Він оптимізує процеси! Він геній зла і тайм-менеджменту!!!

Я зупиняюся, переводячи подих. Мої думки плутаються. Треба якось перервати цей порочний цикл! Але як?!

Мій потік свідомості перериває галас і крики з-за повороту стежки.

— Віддай, іроде!!! Це батькова сокира!!!

— Ану стій, волоцюго!!!

Із-за дерев на нас вилітає Корвалол. В його руках сяє новенька, гостра, ідеально наточена СОКИРА! Він біжить з шаленими очима, а на його обличчі сяє посмішка чистого, дитячого щастя.

— Я ЗНАЙШОВ!!! Я ЗНАЙШОВ СОКИРУ!!! — реве він, пробігаючи повз нас.

А за ним, метрів за двадцять, біжать двоє здоровенних, бородатих мужиків у картатих сорочках. ЛІСОРУБИ. Вони озброєні великими сучкуватими гілками і рішучістю повернути свою власність.

— Наздожену — кадики повириваю!!! — кричить один із них.

— Ну що ви встали?! БІЖІТЬ!!! — гаркає Корвалол, не зупиняючись.

Мармелад, який до цього стояв у позі мислителя, раптом зривається з місця з такою швидкістю, що його мантія мало не загорілася від тертя об повітря. Я ніколи не думала, що він вміє так швидко рухатися! Виявляється, страх перед фізичним насильством — найкращий стимулятор навіть для флегматичних інтелектуалів.

Ми несемося стежкою, як стадо наполоханих оленів. Попереду — щасливий Корвалол з вкраденою сокирою. За ним, намагаючись не відставати, я, керована фантомною морквою. За мною — Мармелад, для якого цей забіг, мабуть, найбільша фізична активність за останні десять років. А за нами всіма — двоє розлючених лісорубів з дуже серйозними намірами.

— Сюди! Я відчуваю!!! — кричу я, показуючи на ледь помітне відгалуження від стежки, яке веде в темну, похмуру ущелину.

Сигнал стає все сильнішим. Запах вогкості, землі і… ніжної, солодкої моркви змішується з запахом нашого страху. Це саме воно! Ми майже на місці! Головне — щоб лісоруби від нас відстали. Або щоб Корвалол знову не кинув у них вогняною кулею. Бо тоді за нами гнатиметься вже не двоє, а цілий палаючий ліс.

Втративши десь у хащах розлючених лісорубів, ми, задихані, брудні й морально виснажені, нарешті вивалилися на край ущелини. І застигли.

Переді мною був не просто вхід до печери. Це був, бляха, маєток!

Із сірого, похмурого каменю скелі були витесані масивні ворота, прикрашені химерною, але на диво витонченою різьбою, що зображувала... здається, овочі. Так, кабачки, що перепліталися з гарбузами, і гірлянди з баклажанів. Над воротами височів балкон, теж висічений зі скелі. Все виглядало солідно, дорого і трохи... по-фермерськи. Звідкись із глибини долинало тихе, меланхолійне мугикання. Сигнал "морква-картопля" був тут настільки сильним, що мені здавалося, я зараз сама почну робити грядки.

Ми залягли в кущах навпроти, щоб обговорити план дій. Тобто, я намагалася обговорити план, а мої супутники…

— Отже, слухайте, — зашепотіла я. — Потрібно діяти тихо і обережно. Ми не знаємо, що там за охорона. Можливо, гобліни-агрономи, або бойові буряки. Мармеладе, твої пропозиції?

Мармелад витягнув свій блокнот і задумливо подивився на ворота.

— Судячи з архітектурного стилю, це пізній гірський рококо з елементами аграрного примітивізму. Ворота, ймовірно, масивні, але не магічні. Механізм, швидше за все, противаговий. Аналіз ситуації показує три можливі варіанти проникнення:

1. "Фронтальна атака". Гучно, криваво, високий ризик втрат. Не рекомендую.

2. "Інфільтрація під покровом ночі". Потребує терпіння, тиші й навичок, якими володіє… ніхто з нас.

3. "Підкоп". Довго, нудно, вимагає лопат, яких у нас немає, бо Корвалол вирішив боротися з граблями замість того, щоб їх вкрасти.

Я подивилася на нього. Вся його промова зводилася до того, що нам пиздець.

— Дуже, бляха, допомогло. Дякую. Корвалоле? У тебе є план?

Корвалол, який весь цей час з любов'ю гладив свою нову сокиру, подивився на ворота, потім на мене, і на його обличчі засяяла найпростіша і найстрашніша ідея у світі.

— Є план! — радісно прошепотів він. — Дуже простий і надійний! План "Я — таран!".

— НІ!!! — зашипіли ми з Мармеладом в один голос.

— Та чого "ні"?! Я зараз розбіжуся і... ХРЯСЬ! — він виразно показав руками, як він виносить ворота разом з половиною скелі. — Ми заходимо, я кричу "А НУ ВІДДАЙ ДІВКУ, ТИ, ЗЕМЛЯНИЙ ЧЕРВ'ЯК!!!", б'ю його по голові сокирою, забираю Пленну і ту техніку з оргазмами. Все! Просто і ефективно!

— Це самогубство! — прошипів Мармелад. — Рівень шуму приверне увагу всіх мешканців. І не факт, що твоя голова міцніша за ці ворота. Ми пам'ятаємо твій досвід з дубом.

Я в розпачі схопилася за голову. Мої соски знову почали тривожно нити. Це був поганий знак.

— Боги, я з двома некомпетентними кретинами... Добре! Думаємо ще! Можливо, є інший вхід? Якийсь чорний хід для прислуги? Може, каналізаційна труба?

І тут Корвалол знову подав голос, дивлячись на мене з хитрою посмішкою:

— Є ще один план... План "Наживка"!

— Що? — не зрозуміла я.

Він підступно подивився на мої груди, які під тонкою тканиною досі реагували на близькість лігва Владаря.

— Дивись, — почав він, як великий стратег, — його щось там хвилює. Твої... ці... вказують на це! Треба тебе виставити вперед. Ти підходиш до воріт і починаєш... ну... якось його зваблювати! Потрешся об ворота, постогнеш, скажеш щось типу: "О, Найтемніший Владарю грядок і стогонів, я прийшла до тебе!". Він, заінтригований, відкриє! А ми з Мармеладом в цей час — ХРЯСЬ!!! — з двох боків!

Повисла тиша. Я дивилася на нього. Мармелад дивився на нього. Потім ми обидва подивилися на мене. План був настільки ж геніальним, наскільки й принизливим. І, що найстрашніше... він міг спрацювати.

— Ти... — процідила я, — ти пропонуєш мені... потертися грудьми об ворота, щоб виманити якогось збоченця?!

— Ну так! — радісно кивнув Корвалол. — Ти ж його детектор! Використовуй свої таланти!

Я подивилася на ворота, прикрашені кам'яними кабачками. На мій бюст, що жив своїм життям. На двох ідіотів поруч.

Так, це точно були вони. Сімнадцять темних владарів. І двоє з них — мої супутники.

— НІ! — мій голос був твердим, як камінь, з якого витесані ці огидні ворота. — Жодних сісек! Ніяких стогонів і тертя об кабачки! І знаєш що, Корвалоле? Я не хочу, щоб якийсь психопат-аграрій пхав мені в сраку моркву, навіть якщо це заради порятунку сестри! Зрозуміло?!

Корвалол скривився, наче я щойно образила його найкращу ідею.

— Ну і нудні ж ви…

— Ми будемо рити підкоп, — відрізала я, втупившись поглядом у землю перед воротами.

— Але ж… у нас немає лопат, — резонно зауважив Мармелад, вже відкриваючи блокнот, щоб, мабуть, занотувати чергову безвихідну ситуацію.

Я повільно повернула голову до Корвалола, який все ще тримав свою блискучу сокиру. Потім мій погляд перемістився на його великі, як дві лопати, долоні.

— У нас є Корвалол.

І почалося.

Спочатку Корвалол намагався рубати землю сокирою. Це мало приблизно такий же ефект, як намагатися копати море. Після п'ятої спроби, коли в обличчя йому полетіла чергова порція бруду, а лезо сокири навіть не подряпало твердий, утрамбований ґрунт, він здався.

Тоді він спробував копати руками. Він впав на коліна і почав дряпати землю нігтями, як скажений кріт. Він пихтів, сопів, ричав на землю, яка не хотіла піддаватися. За першу годину він вирив ямку, в яку ледве помістилася б миша.

— Це неефективно, — констатував Мармелад, роблячи позначку. — Втрата манікюру — 100%. Продуктивність — 0.001 кубометра на годину. При таких темпах ми прокопаємось під воротами приблизно до наступної зими.

— Тоді допомагай, а не пизди! — прохрипіла я.

Моя участь була не менш жалюгідною. Я намагалася копати якимось гострим каменем. Камінь зламався. Потім я спробувала розмочити землю слиною. Це теж не спрацювало.

Минуло чотири години. Ми були чорні, як чорти. Бруд був скрізь: у волоссі, в роті, під нігтями, в найінтимніших місцях. Корвалол вже не ричав. Він сидів у своїй ямці (яка стала трохи більшою, тепер туди міг поміститися їжак) і тихо, методично колупав землю маленькою гілочкою, дивлячись у порожнечу. Здається, земля перемогла його волю.

Минуло вісім годин. Сонце почало сідати. Нас хитало від втоми і голоду. Я лежала на спині, дивлячись на небо, і розмірковувала, чи не простіше було б таки потертися об ворота. Мармелад намагався застосувати науковий підхід: він креслив на землі схему ідеального підкопу, використовуючи паличку і закони інженерії. Схема була прекрасна. Але вона не копала.

Минуло шістнадцять годин. Вже світало. Ми нагадували трьох зомбі, що повстали з могил, тільки щоб знову в них закопатися. Наша яма була завглибшки мені по коліно. Корвалол спав прямо в ній, обійнявши свою сокиру. Мармелад здався і тепер просто писав щось у своєму блокноті, імовірно, заповіт або скаргу на нестерпні умови праці. А я… я просто сиділа на купі землі і тупо дивилася на свої брудні руки. Сигнал від сестри майже зник — мабуть, у них там перерва на сон.

— Можливо… — ледь чутно прошепотів Мармелад, не підводячи голови від блокнота. — Можливо, план з "наживкою" не був настільки… ірраціональним. З точки зору економії часу та енергії…

Я повільно повернула до нього голову. На моєму обличчі, я впевнена, була така кількість бруду і люті, що він миттєво заткнувся.

Я мовчки встала, підійшла до сплячого Корвалола, витягла з його рук сокиру, підійшла до воріт і з усієї сили вдарила тупим боком по кам'яному кабачку.

ГУП!

Звук вийшов гучний і абсолютно безглуздий. Кабачок навіть не подряпався.

Я вдарила ще раз. І ще. І ще.

Моя терапія тривала недовго. Раптом по той бік воріт почулися кроки і чийсь сонний, роздратований голос:

— Ну хто там, бляха, так рано стукає?! Люди (чи не люди) ще сплять! Дайте спокій

Моя рука з сокирою застигла в повітрі. Корвалол миттєво прокинувся від голосу за воротами. Мармелад схопився на ноги, ховаючи свій блокнот так, наче це був компромат на королівську родину. Ми всі троє перетворилися на статуї з бруду.

— Я питаю, якого хуя ви тут робите?! — пролунав той самий роздратований голос, і раптом із гуркотом і скрипом один із кам'яних овочів на воротах... відчинився. Це виявилися маленькі, замасковані дверцята. З них висунулася сонна, небрита пика якогось гобліна в нічному ковпаку і з підсвічником у руці. — Газети принесли? Ні? Тоді пішли нах…

Він не договорив. Корвалол, який стояв найближче, відреагував раніше, ніж я встигла кліпнути. За шістнадцять годин безглуздого копання в ньому накопичилося стільки невитраченої агресії, що вона вирвалася назовні одним-єдиним, ідеальним рухом. Він вихопив у мене сокиру і метнув її.

Сокира, обертаючись у повітрі, як снаряд балісти, з моторошним "ФРУСЬ!" увійшла гобліну прямо в лоб. Гоблін витріщив очі, його нічний ковпак з'їхав набакир. Він стояв так секунду, потім повільно, як мішок з картоплею, почав осідати назад, у темряву проходу, потягнувши за собою і маленькі дверцята, які з тихим "клац" зачинилися.

Повисла мертва тиша. Ми дивилися на зачинені дверцята.

— От бачиш, — прошепотів Корвалол, з гордістю дивлячись на свою роботу. — А ви — "підкоп, підкоп"...

Раптом зсередини почувся глухий удар, а потім крик: "Тревога!!! Наших б'ють!!!" і звук сурми, яка, здавалося, страждала на астму.

— Оце так "тихо і обережно", — констатував Мармелад, нервово поправляючи свою мантію.

І тут ворота почали відчинятися. Повільно, зі скрипом, величезні кам'яні стулки поповзли врізнобіч, відкриваючи нам великий, освітлений смолоскипами двір. У дворі, незграбно шикуючись, стояли вони. Охорона Найтемнішого Владаря. Штук п'ятнадцять гоблінів, одягнених в іржаві обладунки і озброєних хто чим: іржавими мечами, вилами, мотиками і навіть одним дуже великим кабачком, який тримали, як палицю. Вони виглядали скоріше як перелякані дачники, ніж грізна армія.

— У-у-уб'ємо!!! — не дуже впевнено закричав їхній ватажок, махаючи над головою іржавим тесаком.

Це було помилкою. Помилкою було розбудити в нас звірів.

Що було далі — я пам'ятаю уривками, як у кривавому тумані. Корвалол з радісним ревом "Моя сокира!!!" кинувся до тіла першого гобліна, висмикнув свою зброю і почав свою роботу. Він перетворився на смерч із м'язів і сталі. Гобліни розліталися від його ударів, як кеглі. Це була не битва, а бійня.

І найстрашніше — ми приєдналися.

В мені прокинувся весь накопичений бруд, весь відчай від гороху, огірків, картоплі, кроликів і шістнадцятигодинного приниження з копанням. Я схопила той самий великий кабачок, який випав з рук одного з гоблінів, і, ревучи щось нечленороздільне про збоченців-агрономів, почала лупити ним направо й наліво. І, чорт забирай, цей овоч виявився на диво міцною і ефективною зброєю! Хрускіт черепів змішувався з хрускотом кабачка.

Але зіркою цього вечора став Мармелад.

Коли один особливо нахабний гоблін замахнувся на нього вилами, Мармелад не відскочив. Він з холодною точністю хірурга зробив крок убік, виставив ногу і той з усього розмаху впав обличчям в калюжу. А потім Мармелад зробив щось немислиме. Він дістав свій заточений олівець. І з абсолютно незворушним виглядом встромив його гобліну, що лежав на землі, прямо у вухо. Тихо. Чисто. Без емоцій. А потім витягнув блокнот і зробив позначку: "Графіт марки 2B. Проникаюча здатність достатня для ураження мозочка через вушний канал. Ефективно".

За хвилину все було скінчено. Двір був завалений тілами. Кров змішувалася з брудом на нашому одязі. Ми стояли посеред цього жаху, важко дихаючи.

Корвалол, щасливий і заляпаний кров'ю з ніг до голови, обернувся до нас:

— Ну що? Я ж казав, що план "Я — таран" найкращий!

Я подивилася на свої руки, в яких тримала закривавлений шматок кабачка. Потім на Мармелада, який спокійно витирав свій олівець об мантію мертвого гобліна.

— Боже, — прошепотіла я. — Ми — монстри.

— Ми — ефективна команда, — поправив мене Мармелад. — Просто раніше нам бракувало правильної мотивації та зброї.

І знаєте що? Він був правий. І це було найстрашніше.

Ми стоїмо посеред двору, що нагадує різницю на овочевому ринку. Повітря густе від запаху крові, землі і страху. Мої руки тремтять, в них досі затиснутий уламок бойового кабачка. Корвалол витирає сокиру об штани чергового трупа, мугикаючи переможну пісеньку. Мармелад занотовує щось у свій клятий блокнот, мабуть, «ТОП-5 способів вбити гобліна канцелярським приладдям». Ми жахливі. Ми ефективні. Ми готові до всього.

І тут відчиняються центральні двері маєтку, і на ґанок виходить ВІН.

Найтемніший Владар.

Тільки він… не зовсім те, на що я очікувала. Це не був ні похмурий некромант, ні рогатий демон. Це був… Дракон. Але не велетенський монстр з крилами, а щось на кшталт… гуманоїдного дракона. Високий, під два метри, покритий блискучою темно-зеленою лускою. У нього були руки, ноги, але голова — виразно драконяча, з маленькими ріжками і двома струмками диму, що ліниво вилися з ніздрів. Він був одягнений у… домашній халат з оксамиту і м'які капці у вигляді кроликів. На його обличчі, якщо це можна так назвати, був вираз глибокого розчарування і втоми, як у людини, яку розбудили у її єдиний вихідний.

Він повільно обвів поглядом влаштоване нами побоїще, зітхнув так, що з ніздрів вирвалися дві хмарки іскор, і втупився своїми величезними, золотими очима… прямо на мене.

— Пленно! — сказав він втомлено і з докором, його голос був низьким, оксамитовим, з легким шипінням. — Я ж просив тебе, ніяких друзів на вихідні! І що це? Що ви зробили з моїм персоналом?! Де я тепер знайду садівників посеред сезону?! І хто, я тебе питаю, буде тепер полоти мої помідори?!

Повисла гробова тиша. Я, Корвалол і Мармелад перезирнулися.

Пленно? Він думає, що я — Пленна?! Він назвав її на ім’я, наче… наче вони знайомі?! Садівники?! ПОМІДОРИ?! Вся моя складна теорія про енергетичний вампіризм, сексуальне рабство і аграрне НЛП розсипалася на порох, як гнилий гарбуз. Це все було… про картоплю?! СПРАВДІ?!

Я відкрила рот, щоб щось сказати, але мене випередили.

Корвалол, який до цього стояв у ступорі, раптом побачив ворога. Але не дракона. О ні, це було б занадто просто. Сонце, що сходило, відкидало від дракона на стіну позаду нього довгу, химерну тінь. І саме цю тінь Корвалол визначив як головну загрозу.

— Я БАЧУ ТЕБЕ, ПОРОДЖЕННЯ ТЕМРЯВИ!!! — заревів він і з сокирою напереваги кинувся в атаку. Але не на дракона, а на його тінь на стіні.

БАМ!!! Сокира з гуркотом врізалася в камінь за сантиметр від голови тіні. Посипалися іскри.

— Ти не сховаєшся від мене!!! Я розрубаю тебе на шматки!!! — кричав Корвалол, гамселячи по стіні. Він стрибав, ухилявся, нападав. Збоку це виглядало так, ніби він намагався вбити малюнок.

Дракон повільно, ДУЖЕ повільно перевів свій погляд з мене на Корвалола, який воював з його тінню. Він кліпнув раз. Потім другий. Його морда витягнулася у виразі крайнього здивування, змішаного з легкою огидою.

— Пленно, — промовив він тихо, не відводячи погляду від цього цирку. — Що це за йолоп? І, що важливіше, чому він намагається вбити мою тінь? Вона йому щось зробила?

Мармелад знову щось швидко записав у блокноті.

— Новий рівень когнітивного дисонансу. Суб'єкт ігнорує реальну загрозу на користь боротьби з нематеріальним образом. Сціомахія в її клінічній формі. Феноменально.

Я стояла між втомленим драконом в капцях-кроликах і ідіотом, що воював з плямою на стіні. Моя сестра, схоже, просто приїхала на дачу до друга. Весь наш квест, всі мої страждання, овочі в дупі, підпал села, масова різанина… все це було однією великою, колосальною помилкою.

Я повільно підняла свій кабачок. Хотілося когось ним вдарити. Або себе. Або всіх одразу.

Саме в ту мить, коли я подумки вже обирала між тим, щоб добити кабачком Корвалола, чи прибити себе, розчахнулися головні двері маєтку. І на порозі з’явилася вона.

Пленна.

Моя сестра. Моя страждаюча муза, моя зґвалтована овочами жертва, моя аграрна рабиня… стояла на ґанку. Не в кайданах. Не в сльозах. Вона була вдягнена в легкий шовковий пеньюар, поверх якого був зав'язаний милий фартушок із зображенням усміхнених помідорів. Її волосся було трохи розкуйовджене, щоки рум'яні, а в руках вона тримала величезну тарілку з гіркою чогось золотистого і ароматного. Вона виглядала як богиня домашнього затишку, що випадково вийшла на місце кривавої бійні.

Вона окинула поглядом двір. Спочатку її брови трохи насупились, коли вона побачила п'ятнадцять трупів гоблінів, розкиданих, як мішки з добривами. Потім її погляд впав на дракона в капцях-кроликах, що з огидою дивився на Корвалола, який досі самовіддано боровся з тінню. І нарешті, вона побачила нас: трьох брудних, заляпаних кров'ю і відчаєм потвор.

— Таро?! — її голос пролунав, як дзвіночок серед цього пекла. — Що ти, в біса, тут робиш?! Я ж казала тобі, що поїду до Ігнатуса на вихідні допомогти з розсадою! І... хто... це... такі?! І чому ви повбивали всіх садівників?! Тепер мені самій доведеться все полоти!

Ігнатус. Вона назвала Найтемнішого Владаря... Ігнатусом.

Мій світ зупинився. Потім розколовся на тисячі маленьких, гострих шматочків, і кожен шматочок сміявся мені в обличчя. Вся моя грандіозна, трагічна епопея... весь мій детектив прихованих сенсів... здувся, як проколотий м'яч. Горох був просто горохом. Підпал села був просто підпалом села. А всі ці складні, багатошарові сигнали...

"Ігорю, любий, — звернулася Пленна до дракона, ігноруючи нас, — ти не бачив мою улюблену лопатку? Я, здається, залишила її біля теплиці з огірками..."

Огірками...

"І, до речі, — додала вона, грайливо підморгнувши йому, — ті морквини, що ти вчора приніс, виявились на диво... пружними. А після твого... масажу... хвостом... я так добре спала!"

Масажу... хвостом...

Мій мозок перетворився на кашу. Мій сосковий компас вів мене не до страждань, а до прелюдії?! Мій аналіз аграрно-сексуального рабства був... описом їхнього йобаного романтичного вікенду на дачі?!

Я повільно опустила уламок кабачка. Весь біль, весь жах, вся рішучість... вивітрились. Залишилася лише порожнеча. Космічна, бездонна, абсолютно ідіотська порожнеча.

Тим часом Пленна, здається, нарешті зрозуміла, що щось не так. Вона подивилася на наші виснажені, очманілі обличчя, потім на гори трупів, потім на Корвалола, що видихся і тепер просто погрожував тіні кулаком. І вона зробила єдину річ, яку може зробити справжній екстраверт у кризовій ситуації. Вона вирішила всіх нагодувати.

— Ой, та годі вам! — вона махнула рукою. — Ви, мабуть, голодні! Йдіть-но сюди! Це млинці! З кабачків!

При слові "млинці" Корвалол завмер. Його війна з тінню була миттєво забута. Він повернувся, понюхав повітря, і його погляд зупинився на тарілці. З диким криком "ЇЖА!!!" він кинувся до Пленни, відштовхнувши мене з дороги. Він схопив одразу три гарячі млинці, запхав їх до рота і почав щасливо мукати.

Мармелад обережно підійшов, взяв один млинець двома пальцями, подивився на нього проти світла, понюхав.

— Цікава термічна обробка... Структура пориста, але не ламка. Норовливий аромат... з нотками часнику...

Він відкусив шматочок і почав замислено жувати, роблячи якісь помітки в своєму блокноті, який знову опинився в його руках. «Оцінка органолептичних властивостей страви з роду Cucurbita. Попередня оцінка — 8 з 10. Потенціал для покращення за рахунок додавання кропу».

Ігнатус теж підійшов, важко зітхнувши. Пленна з посмішкою дала йому млинець. Він відкусив і його драконяча морда трохи пом'якшала.

— Добре, Пленно, — пробурчав він. — Твої млинці, як завжди, неперевершені. Це майже компенсує втрату п'ятнадцяти робітників і дірку в стіні мого кабінету.

І ось вони стояли: щасливий варвар, дракон-дачник, холодний аналітик і моя сестра-німфоманка, і всі разом їли млинці з того самого овоча, яким я ще п'ятнадцять хвилин тому проламувала черепи. Це була квінтесенція абсурду. Найщасливіший сніданок у моєму житті, що відбувався серед десятків трупів.

Пленна підійшла до мене, обійняла за брудні плечі.

— Ой, сестричко, ти завжди все так ускладнюєш! Треба було просто подзвонити в дзвоник! Ну, що сталося, те сталося. Доїдайте, і знаєте що? Мені вже набридло тут сидіти. Картопля — це нудно. Ігорю, любий, ми підемо!

Вона розвернулася до всіх, сяючи.

— ХОДІМО!!! У СВІТ!!! НАЗУСТРІЧ НОВИМ ПРИГОДАМ!!!

Корвалол, дожовуючи десятий млинець, радісно закивав. Мармелад мовчки закрив блокнот, що означало згоду. Ігнатус подивився на зруйнований двір, потім на сяючу Пленну, потім на нас, і, здається, вирішив, що легше піти з нами, ніж потім ремонтувати все, що ми ще можемо зламати.

І ось ми рушили. Я, Корвалол, Мармелад, Пленна та її бойфренд-дракон. Ми йшли від цього маєтку, залишаючи позаду гори трупів, розгромлений двір, незавершену картопляну епопею і вкрадену сокиру. Ми були брудні, дивні, абсолютно несумісні і небезпечні для суспільства. Але ми були разом. П'ятеро апокаліптичних недоумків, що йшли назустріч сонцю шукати нових, не менш безглуздих, подвигів.

І, знаєте що? Мені це, в біса, подобалося. Книга закрита. Поки що.