Янгол Шредінгера

— Фух, привіт, я до тебе! — юний Самуїл приземлився (чи то пак прихмарився) на майданчик біля Брами.

— Здоров! На довго? — його візаві, виглядав ледь не молодше, втім мав важкі, золоті крила архангела і володів Мечем Світла.

“Ого! Такі ж тільки в старших херувимів!” — подумав новоприбулий. А вголос додав:

— Ні, на дві стандартні людські вічності. — Він похитав головою і радісно всміхнувся.

— Он як! Так вічність вона ж наче одна. Ще й вічна до того ж. — посміхнувся у відповідь його співрозмовник.

— Ой, у цих підлітків вічність — поняття вельми специфічне. У фанатзіях вона настільки безкінечна, що й уявити важко. А на ділі її ледь вистачає на пару серій другосортного серіалу, чи поки Коля Тетянку не кине.

— Сущі діти…

— Саме так! І я кажу Мафусаїлу: вона ж дитина, дітям властиво падати і збивати колінце! Всі через це пройшли! Вона ж зеленкою намаже, пару серій чогось гляне і вже забуде. А мені тут стій… — він обвів поглядом монументальну Браму і відмахнувся крилом від пролітаючої поряд хмарки. — Але вона така кумедна.

— Та ти й сам юнак безвусий. Скільки тобі в їх роках?

— Двадцять…

— Приставили одну дитину за іншою наглядати, ха! — лукава посмішка промайнула на вустах брамника

— Але ж…

— Та знаю, я, знаю. Вперше ти ростеш разом з людиною, щоб краще її зрозуміти. — вартовий посміхнувся з легким сумом, згадуючи своє дорослішання. — А вони й дійсно кумедні

Обоє постояли трохи посміхаючись і згадуючи тих кумедних істот, що називались людьми.

— Слухай, а ти з Початку Часів тут на варті?

— Га? Ні, не так давно. В минулі часи взагалі ніякої брами не було.

— Це ж коли?

— Це… — золотокрилий сумно всміхнувся. — Це було до Вибору.

— До Вибору? — Самуїло доводилось чути обривки балачок про якийсь вибір, але він так і не зміг до пуття розібратись у питанні. Хто, що і коли обирав залишалось таємницею за сімома замками.

— Так, до Вибору. Тоді все було трохи… інакшим. Люди були інакші. Ми були інакші. Світ був іншим. — вартовий зітхнув і подивився крізь співрозмовника. Відчуття було таке, наче він дивиться прямо в минуле. — Тоді янголи були різностатеві. Иоді в нас могла бути, та й була, любов не тільки до Бога. — він різко розвернувся і махнув правим крилом, немов відганяв спогади. — Тоді все було інакше. Зовсім інакше. Але й тоді ми були зв’язані. А люди… Люди були вільні. І чим далі, тим більше волі було у людей.

— Волі?

— Саме так. Волі і Любові Ми, мабуть, тоді ще не розуміли, як багато це може означати. А тепер, напевно, і не зможемо цього зрозуміти.

— Не зможемо?

— Так, мабуть не зможемо. Я так точно не зможу. Я й тоді не зумів зрозуміти її до кінця. Вона була обраницею самого Бога! Вона мала продовжити Його рід! — очі янгола, щойно спалахнувши, почали згасати, як залишки вугілля покритого попелом в догораючому багатті. — Але вона відмовила Йому. Вона, як і багато хто тоді, не розуміла, чому янголи, найвірніші слуги Господа, мають терпіти кари за найменші проступки. Навіть випадкові. В той час, як люди… — його очі знову спаханули. — Люди були вільні в своєму неслуху. Покарання ставали все м’якші і поблажливіші. Злочини пробачались. Але не янголам. У нас все лишалось, як було. І тоді, деякі теж захотіли волі. Волі більшої, ніж була в них. І вона була в їх числі. Вона кликала мене з собою…

Брамник відвернувся і Самуїл був готовий поклястися, що побачив сльозу на його щоці. Менше з тим, голос його лишився так само твердим:

— Кликала. А я не міг її зрозуміти

— Кликала?

— Так. ми хотіли бути разом, поки Він не оголосив свій вибір. І поки вона не вирішила піти проти Його волі.

— І була війна?

— Війна? Ні. Був Вибір. Бог не міг простити їй відмову. Але й покарати ту, котру хотів називати Життям він теж не міг. Вона була його першою і останньою улюбленицею. Він запропонував їй лишитися і прийняти реалії як данність, або піти без можливості повернутися.

— І вона пішла?

— Ні. Вона вирішила, що це несправедливо по відношенню до решти. І попросила Його надати Вибір кожному. Хай навіть ціною її власної свободи. І Всевишній погодився. Хоча й тут він не залишив Волі, як такої. Абсолютно кожен мав вирішити для себе: лишитися, чи піти назавжди. Вирішити раз раз і назавжди.

— Тобто вони не пішли за Світлоносним?

— Ні. У відступників не було, нема й ніколи не буде глави. Саме тому вони й обрали цей шлях. Бо для них він означав Абсолюну Свободу. Кожен пішов своєю дорогою. Із спільного в них тільки назва. Вони нарекли себе “Демонами”. Але вони не живуть в Пеклі. Просто тому що його не існує. Вони серед людей. Живуть так, як самі того хочуть. Найжахливіші чудовиська і найвеличніші герої. Суворі тирани і благородні властителі. Неймовірні багачі і жебраки без гроша за душею. Абсолюна Свобода. А ти, хто лишився - вічне обожнювання і Абсолютний Послух. Створені пізніше вже не мали жодного права вибору. А щоб уникнути спокуси Він зрівняв всіх. І тепер янголи безстатеві. Це була жорстокий, але на Його думку, необхідий захід.

— А чому ти обрав Послух?

— Я не обирав.

—Як?

— Я не обрав нічого. Я відмовився від Вибору.

— Але це теж Вибір.

— Можливо. Але Він не прийняв його. Я був відкинутий усіма. І тоді Всевишній створив Браму Виходу. І обравші волю вийшли крізь неї. Бажаючі Вічної Благодаті лишились на Небесах. А я став рівно посередині. Я не міг покинути Небеса. А моє серце не могло жити без неї. І коли Брама замкнулась я став її частиною. Вічний вартовий, який і є Брама. Мабуть, це таки й справді був мій остаточний вибір. Я захищаю Янгольську Браму від демонів і Демонічну від янголів. Але й це не влаштувало Його. Він залишив мене в стані вічного вибору.

— Тобто ти досі можеш пристати до демонів?

— Або до янголів. Я обираю кожної миті. І, разом з тим, якби не маю вибору взагалі. Постійна суперпозиція, як сказали б люди: “Янгол Шредінгера”. А зараз мені час. Вдалих двох вічностей, Самуїле!

Від потужного змаху неочікувано величезних крил, декілька хмар розлетілись в різні боки. А вартовий, в пару махів здійнявшись на значну висоту, різко влетів прямо в зачинену Браму, пройшовши крізь неї, мов крізь туман.

А молодий янгол, з відвисшою щелепою дивився на місце зникнення найнезрозумілішого янгола. Єдиного з янголів з неянгольським іменем.

А Баланс каменем падав з Небес на землю. Приземлившись, обернувся франтуватим парубком, поправив сорочку і посміхнувся світові:

— Ну нарешті!