ДаркЕл

У справ Фрая не було барв, лише запахи. Густі нудотні й неприємно різкі, вони висіли в тісному коридорі звивистим шлейфом диму, який ганчіркою волочився за приземкуватою постаттю, запакованою в старий костюм, неначе вкрадений у мерця. Кайрос мимоволі закашлявся. Він так і не звик до стійкого аромату хімічного курива, яким просякнув кожен дюйм орендованих приміщень. Це місце навіювало почуття провини за неспроможність обрати кращу роботу, спекавшись потреби задихатись у безнастанному смороді. Не стукаючи, чоловік зайшов до кабінету й сів на протерте до дір офісне крісло перед широким столом, яке Фрай примудрився до країв захарастити обгортками, газетними вирізками, різноманітними документами та порожніми пляшечками від рідин для вейпа, вишикуваними то тут то там неначе яскраві рекламні щити.

Завіса диму огортала бліду гостроносу пику з вічно примруженими очицями. Короткопала рука підносила мундштук до тонких потрісканих губ, від чого кімната здавалась подібною на туманне болото. Кайрос повільно відсунувся, борючись з кашлем. Він зиркнув на папери. На роздруківках виднілися статті кримінальних хронік. Фрай востаннє затягнувся і нарешті поклав огидну іграшку неподалік. Якби розпанахати його вздовж, тхнутиме, неначе автомобільна «ялиночка», подумав Кайрос, видавши нервовий сміх.

— Здогадуєшся, навіщо покликав,– тон Фрая був більш неквапним за потік меду. Довгі фрази давались йому важко, а від затягнутих пауз легко губилась нитка розмови.

— Поняття не маю.

Не знайшовши відповідей серед заголовків, Кайрос глянув на боса. В тісному піджаку й сорочці з надто високим коміром, він скидався на гидку облізлу гусінь, що давно втратила шанс стати метеликом.

— Біля хостела в передмісті знайшли труп. Заколотий ножем. Свідків немає.

— Трупи то справа поліції,– зазначив Кайрос.

— Наш клієнт думає інакше. Власне йому чхати на жертву як і газетярам. Пана А. цікавить убивця.

— А я яким боком?

— Не тупи, ніби вчора з пальми зліз,– Фрай випустив хмару нудкого диму,– ДаркЕл об‘явився. А в конторі, як на зло, одні ми з тобою. Решта по відпустках та відрядженнях. Мою персону треба берегти, сам розумієш, а ти цілком годящий аби його шукати, спритний – це по-перше, не корисливий і головне – тебе менше шкода.

— Знаття б хто це,– Кайрос почухав лоба.

— Розберешся. Просинайся, тлять, ходиш, як прибитий,– шеф гучно прокашлявся, спльовуючи на підлогу згусток слизу,– Маякнеш клієнту коли знайдеш. І головне…

— Не плутати косплеєрок з кіцуне? — знічев’я вставив чоловік. Фрай навіть бровою не повів.

— Пам’ятай, що буде коли облажаєшся. Той дух небезпечний, дивись не здохни. Він замочив двох детективів й дослідника паранормальщини. Йди вже, від твоєї міни дим гірчить.

Кайрос незграбно посунув до туалету. Сперся на умивальник, міцно стискаючи холодний керамічний обідок. Безсонна ніч давалась взнаки, у грудях стискало, м’язи ніби налилися свинцем. Він жадібно вдихнув холодного повітря, яке пробивалося крізь вузьку кватирку над рядом умивальників. Повернув кран і сполоснув лице, з зусиллям розтираючи шкіру. Бризнув на волосся, намочивши комір светра, набрав кілька жмень води й сполоснув рот. Хоча цими похмурими днями він не пригадував коли почувався хоч трохи краще. Втома бралась нізвідки, наче хвороба, яка все готувалася схопити в болісні обійми. Кайрос важко дихав, погляд з-під вологих вій зиркнув на вкрите розводами й плямами свічадо.

Скуйовджене волосся стирчало навсібіч, щоки вкривала густа кількаденна щетина, смолисто-чорні очі обрамляла сітка багряних капілярів. Він витерся рукавом, помічаючи за спиною ще одну постать. Висока темноволоса в чорній блузці та рваних джинсах. На її шиї блищало намисто з кольорових кристалів, яскравий макіяж було видно здалеку. На середньому пальці правиці блищав перстень у формі сокола.

— Жахливо виглядаєш. Вирішив втопитись з горя? — насмішкувато зауважила вона, спираючись на стіну.

— І тобі привіт, Ютто.

— Відчуваю, не чекав. Потріпало тебе життя, Кайре, від крил самі шрами лишилися. Як рік без мене?

— Паскудно.

— От бачиш. А говорив, іди собі, Ютто, впораюся сам. Напевно боїшся лез та відчинених вікон.

Кайрос озирнувся, струшуючи з долонь крапельки. Спокійне базікання подруги діяло, неначе опора для розхитаного світоустрою. Навіть коли вона лише плід уяви. Він уявити не міг, наскільки незвично проводити дні в тиші, слухаючи тільки власний голос та байдужі відсторонені фрази коли зрідка вибирався з дому.

— Думаєш мені слід піти? — питання застало чоловіка зненацька.

— Лишайся.

Внутрішній голос вперто шепотів: її варто позбутися, вона означає надто багато. Повторював ті самі слова, що їх Кайрос чув не раз. Переконання, аргументи, рвані беземоційні докази – усе наказувало прогнати Ютту назавжди, поки він ще має сили опиратися власноруч витвореному голосу, який крок за кроком підминав під себе життя. Кайрос похитав головою. Не зараз.

На вулиці дощило. Брунатний покій автобуса видавався оточеним каламутною рікою, товстим склом бігли сотні цівочок, лишаючи по собі переплутані сліди. У салоні було самотньо. Жменька схожих на Кайроса осіб ховались у власних мікросвітах, відгородившись чорними краплинками навушників та екранами нереального. Ютта мовчала. Правило не спілкуватись прилюдно вона давно засвоїла. Навіть уникала коментарів на адресу перехожих, якими зазвичай фонтанувала, силкуючись залізти в душу крізь дрібні детальки гардероба. Він дістався квартири незвично швидко. Скинув верхній одяг й одразу всівся за ноутбук. Фрай, мабуть, не знав слова «перепочинок», змусивши пів дня передивлятися відео з камер стеження, та Кайросу кортіло якнайшвидше взятися до справи.

Тим часом Ютта повільно вешталася кімнатою. Вона без осуду розглядала купи одягу на підлозі та стільцях, ряди брудних чашок й тарілок, які несила було помити, шар пилюки на полицях, достатній аби написати заповіт. Погладила щербате блюдце біля порожнього вазона, з якого стирчала наскрізь всохла гілка. Сама й порадила встромити; не полиєш – не біда, полиєш, не нашкодить, а коли свято, можна обмотати гірляндою й уявити барвисте цвітіння. Обійшовши приміщення кілька разів, вона вмостилася неподалік, готова до бесіди.

Перед Кайросом одна за одною з’являлися сторінки численних форумів. Завдяки конторі Фрая, що займалась виключно паранормальними справами, він тримав в закладках зо дві дюжини місць, де забобонний народ марнував безсонні ночі, друкуючи статті про перевертнів та химерний мобільний номер, котрий дзвонив з самого пекла. Одного візиту на деякі з них було досить аби навіки заробити фазмофобію. Клацаючи добряче потертими клавішами, він дістався розділу присвяченому ДаркЕлу. Емоційні зізнання, розмиті фото та моторошні теорії потроху збирались докупи. Він шкрябав недогризком олівця в нотатнику, зазначаючи імена, більш менш правдиві факти, аби зрозуміти хронологію легенди, яка зростала роками.

— Який талант і проникливість,– Ютта нахилилась до зображень,— А такою дурнею займаєшся.

Чоловік втомлено позіхнув. Може й справді він просто марнує життя, вдовольняючись нікчемною платнею розслідувача надприродного, яке цікавить хіба що диваків, пов‘язаних павутинням віри в спотворену буденністю казку. Однак ДаркЕл здавався цікавим екземпляром.

— Послухай, ця історія з’явилась десь років п’ятнадцять тому. Тоді одне за одним трапилося чотири вбивства, поліція так і не знайшла причетних. Пізніше все повторилося, але жертв було дві. Зловили бездомного з кухонним ножем та порізами у формі латинської Ел на передпліччі. Та він нічого не зміг пояснити, ніби забув все, що трапилося за останні тижні. Ще через три роки зникнень було цілих сім, а опісля на форумі з’явилося анонімне зізнання особи під ніком Легіон-2. Розповідав нібито його тілом керувала сутність, що ночами полювала на незнайомців.

— Отже, дух, який змушує вбивати,– Ютта покрутила перстень в пальцях,– Вигадають ж таке. Мабуть, змішав випивку з «незвичними» таблетками й дах знесло.

— Можливо. Та він надіслав фото з такою самою Ел.

— І багато таких «позначених»?

— Невідомо. Є згадки про схожі серії в інших містах. Сірий Страж пише, ніби вбивцею є неупокоєний дух Джека-різника, а найбільше коментарів під теорією від ГензельГрім 17, на думку якого ДаркЕл – це «квінтесенція фрустрації сконцентрована в проєкції колективного несвідомого, який породжує спалахи невмотивованої агресії у психологічно чутливих осіб», – на одному диханні процитував Кайрос, дивлячись на монітор.

— Що… ніби набір слів,– Ютта ляснула себе долонею по лобі й засміялася,– Менше пієтету, Кайр, це ж якийсь прищавий семикласник, а не Ніцше!

— Там повно складних термінів. Читачам подобається.

— Сенсу ніякого. Шукай короткі й змістовні. Тобі треба лягти раніше.

— Ось короткий пост від Різьбяра. Він вважає що ДаркЕл це поєднання магічного і техногенного. Начебто з розвитком прогресу містичні істоти адаптуються до нового світу.

— Гмм, Різьбяр. Не «осколок якогось там божества», що вже свідчить про здорові мізки. Подзвони йому завтра якщо номер ще дійсний. Досить на сьогодні інтернету.

Порпатись у хитросплетіннях теорій та обговорень більше не було сенсу. Літери перед очима розпливалися, пальці боліли від незвично тривалого письма. За інших обставин Кайрос просидів би за монітором допізна. Однак Ютта була невблаганна. Довелося закрити ноутбук й хоч трохи навести лад у кімнаті, запхавши частину одягу до пральної машинки, а решту на полиці шафи нерівними стосиками. Кайрос проковтнув імпровізовану вечерю, почистив зуби, доки подруга щось говорила про занедбаність життя, і зрештою ліг спати. Вперше за рік тривожні марення не турбували, змушуючи лежати з широко розплющеними очима, вдивляючись в електронне табло годинника, неначе зворотний відлік до чергового дня.

Загадковий Різьбяр виявився доволі привітним. Щоправда, надто зайнятим аби прийняти виклик з першого разу. Чекаючи відповіді чоловік перечитав його допис кілька разів. На відміну від решти, той не давив на емоції моторошними байками й не плутав думки купою псевдонаукових термінів. Він просто і дотепно розбирав історію ДаркЕла, ніби намагався водночас пояснити й зрозуміти химерний феномен вбивці-демона. Знічев’я Кайрос потягнувся до рядка пошуку аби перевірити одну з цитат. У голові промайнули розмиті згадки. Натомість чоловік відкрив пошту. Архів. Порожньо. Видалені. Теж нічого. Чоловік не пригадував, сам позбувся тих листів чи Ютта вирішила, що так буде краще. Кайрос напружив пам’ять, шукаючи в закладках соцмережу, до якої не вертався майже рік. «Неправильний логін або пароль» перегорнув кілька сторінок нотатника, по черзі висунув шухляди, намагаючись знайти заповітний жовтий стікер з потрібними рядками літер та цифр. Трясця, мабуть, загубилися, коли зробив імпульсивну спробу позбутися зайвого сміття.

Він нишпорив серед письмового приладдя, різноманітних дрібниць, які бряжчали, чіплялися, дряпали пальці й висипалися на підлогу, з шумом розлітаючись під стіл. Пальці Кайроса металися клавіатурою, шукаючи знайомих адрес, нікнеймів та бодай чогось… Марно. Ютта підійшла майже непомітно, впевненим рухом зупиняючи його.

— Щось загубив?

— Хотів перечитати листи від Рен,– невпевнено пояснив він, зиркаючи убік, ніби спогади були видряпані на лакованій поверхні столу.

— Хто така Рен? — подруга закотила очі,– Невже знайшов собі подружку. Чи створюєш іншу мене.

— Ти не могла її забути. Ми ж говорили… тоді, коли нам довелося розійтися,– Кайрос затнувся,– Вона сказала…

— Я пригадую,– голос Ютти пронизував холодом, татуювання на руках стали ніби темнішими,– Погане слід викидати з голови, Кайре.

Він хотів заперечити. Пояснити Ютті що відчував тоді, знайти хоч один лист, аби вона зрозуміла: від Рен не потрібно захищати, як від Фрая чи інших. Вона не завдавала болю. Все що було тоді, лише непорозуміння, помилка. Що ж тобі сталося. Клята пам’ять. Діалог обірвав пронизливий голос телефона. Кайрос гарячково підняв слухавку. Його запрошували поговорити про ДаркЕла.

Дорогою уява малювала химерні картини будинку, сповненого примар й таємниць. Натомість за адресою виявилась звичайна багатоповерхівка. В тиші сходових майданчиків кожен крок озивався гучною луною. Ютта прямувала неподалік, перестрибуючи через сходинки. Кайрос спинився перед простими дерев’яними дверима з непримітним вічком та ручкою, до якої прилипли кілька шматочків тирси. На стіні поруч виднілося погано зафарбоване графіті. В товстих мазках читались слова, мабуть, чийсь самовпевнений автограф.

Кінчик вказівного пальця завмер над пожовклою кнопкою дзвінка. Натискати було тривожно. Кайрос не вперше розмовляв зі свідками, шукаючи доказів містичного для допитливих клієнтів. Та це були особи, що не вірили в сказане або принаймні вірити не хотіли. Дописувачів він мав за божевільних, яких трохи побоювався. Хтозна, що встругне той незнайомець.

— Двоє психів рідко здибаються,– мовила Ютта, вивчаючи жуйки наліплені під поруччям сходів.

— Впевнена?

— Цілком. І взагалі, бути нормальним у наш час соромно й шкідливо для здоров’я. Дзвони давай, я з тобою.

Всередині пахло деревиною. На смугастому килимку валялися тонкі волокнисті стрічки. Тирса виднілась на павутинні, збиралась по кутках і чіплялась до взуття. Осіння прохолода вривалася крізь кватирку. Різьбяр був середнього зросту, кремезним з довгим білявим волоссям, зібраним у хвіст. З кишень довгого фартуха стирчали відполіровані держаки інструментів. Рукостискання сильної мозолястої долоні лишило на одязі Кайроса трохи стружки. Господар сів неподалік і вернувся до роботи. В одну мить він повністю збайдужів до гостя.

Кайрос оглянув кімнату. Усюди, де лишалося вільне місце, височіли невеличкі дерев’яні погруддя. Десятки облич, старих і молодих, чоловіків і жінок, займали полиці, комод, спинку канапи під червоним покривалом та підвіконня. Дерев’яні очі ніби стежили за прибулим, змушуючи його почуватись ніби посеред натовпу. Ютта торкнулася скульптури злостивого дідугана.

— Не нудно живе,– озвалася жінка,– Ти б спитав про Ела. В цьому музеї моторошно.

— Я читав допис на Легендах застіння. Досить проникливо. Ви цікавились темою?

Різьбяр відклав заготовку. Висунув шухляду і дістав звідти світлий куб. Зробив кілька засічок ножем, щось відзначив на розстеленій посеред столу газеті.

— Мене цікавить образ ДаркЕла. Цим ми напевно схожі, розколотий детективе. Ви теж шукаєте вміст, а не «форму».

— Як він тебе назвав? — Ютта схвильовано наблизилася, облишивши погруддя. Майстер різко повернуся. Кайрос зрозумів, що сам витріщається на подругу.

— Я не зовсім вірю в містику,– зізнався чоловік,– Правду кажучи, кожен з випадків, що їх доводилось розслідувати були збігом обставин та марновірством.

— Якщо для тебе Ел просто фікція, мені бридко продовжувати. Критикуй, це право кожного, та як не віриш, іди нахрін, розколотий друже,– Різьбяр байдуже черкнув лезом, скидаючи на підлогу шматочки дерева. Детектив затамував подих.

— Shattered з Застіння. У мене добра пам’ять на обличчя, навіть коли фото нечітке. Хто б впускав у дім незнайомця, коли вулицями розгулює тінь, яка приміряє на себе людей.

Почувши своє псевдо, Кайрос примружив очі. Ютта сіла на підвіконня біля двох схожих витворів. Вона нахилилася до погруддя жінки з густим пухнастим волоссям та приязною усмішкою. Чоловік махнув рукою.

— Гаразд. Для мене ДаркЕл більше ніж міф. Розповідайте.

— Дух лишає сліди. Не тільки літеру. Його лик карбується на рисах, ніби зображення святого в білосніжному полотні. Мені доводилось різьбити портрети деяких жертв. Перший, мабуть, відомий вам Легіон-2. Іншого звали Дезмонд,– скульптор вказав гострим вістрям на полицю, де височіла сумна постать юнака,— Сліди Ела найбільш виразні поки він всередині. Потім носій змиває його, неначе грим. Однак чимало лишається.

— Ви писали про походження? — нагадав Кайрос.

— ДаркЕл не вдягає випадкове тіло, ніби забуту на зупинці куртку. Колись прокляття чіплялося до людей, які минули недобре місце чи підібрали прокляту річ. Тепер нас оточують машини й звичай набув іншої подоби. Він убиває по-різному, однак приходить і йде однаково. Пізнай правила, розколотий.

Кайрос взяв погруддя з найнижчої полиці. Покрутив його в долонях, відчуваючи шліфовану поверхню. Витвір пахнув лаком. Унизу на запиленій наліпці була адреса. Навряд чи домашня. Чоловік взяв скульптуру під пахву. Ютта помахала обличчям на підвіконні й наблизилася до товариша. Різьбяр кивнув, вертаючись до роботи. В його ескізах поміж газетних рядків чітко виднілися два обличчя: чоловіче й жіноче, що тягнулися одне до одного аби злитися воєдино спільними лініями рис.

Решту дня Кайрос вештався містом, збираючи останні промінці жовтневого сонця. Він вперше зрадив непорушним правилам; тихо переказував Ютті усе що трапилось за рік розлуки, скаржився на негаразди (їх було чимало) і хвалився успіхами (пригадати виявилось нелегко). Свідомість тріснула, спливаючи краплями емоцій, розбавлених застиглими сльозами. Так минали години. Ютта вела його провулками й звично не замовкала. Година за годиною наближала їх до відкриття Червоного дому.

Назва клубу не трималась в пам’яті, хоч сяяння блакитної вивіски, неначе Полярна зоря, виднілося здалеку. Всі звали його за яскравою барвою корпусу, втиснутого на розі вулиці поміж двох масивних будинків. Кайрос пройшов повз садочок за смарагдовою огорожею й опинився позаду Червоного. Оминув два переповнені сміттєві баки, відвернувся від гучної компанії й краєм ока зиркнув на обдертий клапоть оголошення з блідо-сірим написом: «Лінк — поєднує душі».

На вході огрядний охоронець простягнув Кайросу навушники. Чоловік повісив їх на шию, прямуючи до барної стійки. Ютта втупилася в танцівників. Кілька хвилин вона щось бурмотіла собі під ніс, ритмічно киваючи головою.

— У кожного своя мелодія,– відзначила жінка.

Кайрос вмостився на круглому стільці. Замовив найдешевший коктейль і поставив скульптуру поруч. Цокнувся з нею високою склянкою, зробив ковток, холодний напій злегка вжалив пересохлі уста. Зненацька хтось поплескав його по плечу. Кайрос озирнувся, зустрівшись поглядами з високим молодиком у чорній кофті з яскравим написом. На лоб незнайомця спадало довге фіолетове пасмо.

— Знайшли собі непоганого друга, твердий і в воді не тоне,– засміявся той, кивнувши в бік скульптури.

— Думав, застану Дезмонда. Колись дружили, поки він не переїхав. Тільки ця дерев‘яна пика зосталася,– збрехав Кайрос.

— Вже сто років до Червоного не ходить,– юнак сперся ліктем на стійку і сьорбнув коктейлю,– Колись був душа компанії, а тепер…

Вказівний палець з бузковим нігтем описав коло. Ютта прислухалася до бесіди. Навіть бармен наблизився, ховаючи інтерес за протиранням блискучої чарки.

— Одружився?- припустив детектив.

— Гірше. Зав’язав з гулянками й утонув в релігії. Кожен ранок у храмі, брошури всім пропонує, про звільнення якесь вічно торочить, хоч попелом голову не посипає,– саркастично відказав молодик.

— В тому, що неподалік?

— Ага, з цікавим куполом. Червоний не відпускає напевно, місце сили чи щось типу того.

— І чим він особливий,– фиркнула Ютта.

— Хтозна,– юнак глянув через плече Кайросу, немовби почув її слова,– Тут повно несьогосвітніх чуваків. Бачив об’яву? Один тип колись пропонував таблетку всім підряд. Потім щез, тіки клапоть той лишився.

— Наркотик? — зацікавився Кайрос.

— Все можливо,– молодик зиркнув на годинник і важко зітхнув,– Пардон, маю відкланятись. Бувай. З алкоголем обережніше, бо як в анекдоті – перша погано йде, а від останньої дурію.

Він поспішно зник у натовпі. Кайрос збовтав коктейль, милуючись кубиками льоду, які поволі танули. Почувався чужим, немовби помилився дверима й завітав на вечірку, прямуючи на поминки. Чоловік підвівся і вдягнув навушники. М‘яка тиша відділила його від світу. Кайрос намацав у кишені мініатюрний аудіоплеєр, вставив тонкий вічно переплутаний провід у роз’єм і натиснув сріблясту кнопку. Пристрій ожив, вітаючи господаря блакитним світінням. Клац – ноти чистого мелодійного голосу змінили собою тихий шум, неначе від велетенської мушлі.

Несподівано Кайрос підхопив перші слова, обличчя прикрасила усмішка. Він знав цю пісню, вона пробиралася глибоко, віднаходячи ланцюжки теплих спогадів. Її улюблена. Чоловік часто вмикав цю пісню, насправді заслухав до дірок аби зрозуміти той сенс, що його бачила Рен. Він заплющив очі; на мить Червоний зник, мелодія, ніби стрімкий потік, омивала душу зсередини, несучи геть скаменілі згустки неприємного. Не існувало більше ні ДаркЕла, ні самотнього міста, що скидалося на сіре кладовище. Лише віршовані рядки, повідомлення Рен та…Ютта

Довгі пальці торкнулися його долонь, беручи плеєр.

— Тобі треба розслабитися, Кайр,– вона кілька разів натиснула на клавішу,– Ось так краще.

Дражливі, іскристі звуки, неначе полум’я спалахнули всередині. Ютта повернула коліщатко, остаточно заглушивши шепіт Червоного. Плеєр опинився в нагрудній кишені, Кайрос осушив склянку й дозволив подрузі супроводити себе до центру танцмайданчика. Спершу його рухи були млявими, незграбними, чоловік уже й забув, коли востаннє танцював. Та кожен крок здавався усе розкутішим. Кайрос безвільно наслідував Ютту, немовби став дзеркалом. Безликі постаті в навушниках розступалися, даруючи йому кожен сантиметр простору. Взуття ковзало підлогою, погляд намертво прикипів до сяйнистих зіниць подруги, їх долоні з‘єдналися в замок. Гучна мелодія пульсувала всередині, кольорове мерехтіння сліпило, тіні безликих звивалися навколо у такт десяткам пісень. Багряні стіни тепер вражали схожістю з камерами серця. І воно шалено билося, розпалене енергією нескінченних танців.

Пісні змінювалися, Ютта додавала усе нові рухи, не дозволяючи занудьгувати. Думки розсипалися лакованою підлогою, неначе бите скло. Кайрос глибоко вдихнув, здавалось ніби подруга випромінює аромат найніжніших парфумів. Хіба образ здатен домалювати нові деталі? Та яка різниця?! Він був щасливим, ось що важливо.

Стінки Червоного здригнулися, однак ніхто не завважив цього. Лише один оберт й електронні голоси наново відмежували розрив, який виник за колоною в темному закутку, схованому від мандрівних вогників ламп. Рана сочилася кров’ю, заливаючи гладенькі дошки. Рівна й глибока, залишена гострим ножем, вона миттю стала смертельною, дозволивши тільки короткий зойк. Тіло безликого сповзло по стіні, голова хилилася на груди. На чорному одязі темні плями нагадували розлите вино. У смерті не було його провини. Навряд чи взяв життя й оповитий пітьмою, що спішно покинув клуб через чорний хід. Бідолаху вбив туго натягнутий зв’язок, який притягнув ДаркЕла та сильніша за усе жага простромити першого зустрічного. Мерця знайдуть лише за кілька годин. До того змовкне спів у його навушниках, що зсунулися на лоба. Але в мить смерті скривавлений, мабуть, насолоджувався улюбленою піснею розтрощеного детектива.

Абияк розстелене ліжко скрипнуло, коли повністю виснажений Кайрос ліг на подушку. Міріади барвистих лоскітливих метеликів метушилися всередині. Ковдра більше не була схованкою від болісних роздумів. Ютта без зусиль прогнала їх дзвінким сміхом й розмашистими жестами. Вона лягла поруч, обійнявши чоловіка. Все тіло пройнято легким розрядом. Ютта стирала кордони, її неосяжній аурі бракувало місця. Губи торкнулися щоки, лишивши невидимий слід помади. Я люблю тебе, Кайре, тихо шепотіла вона. Він відповів без жодного слова. Розтягнута до краю нитка стягнулась, неначе пружина. Уявне серце зіштовхнулося з реальним. Разом навіки, подумав Кайрос, засинаючи під м’яке дихання подруги.

Храм ховався у серпанку туману. Стіна живоплоту відмежовувала ніжно-жовту споруду з мозаїчним куполом від безлюдної вулиці, якою зрідка пролітали авто. Дотик вранішньої прохолоди розганяв дрімоту, провадячи Кайроса назустріч тому, хто міг пролити світло на феномен ДаркЕла. Чоловік пройшов крізь ковану браму, минув ряди високих пухнастих туй і затамував подих, переступаючи високий поріг. Усередині заспокійливо пахло ладаном. Поодинокі свічки мерехтіли на блискучій підставці у темному куті. Кайрос мимоволі опустився на коліна, промовляючи уривки молитов, які встиг забути. Ютта лишилася стояти. Байдуже обвела поглядом темні лави обабіч й вказала на силует біля вівтаря.

Високий худий чоловік з коротко стриженим світлим волоссям схилився достатньо низько аби торкнутися лобом товстого золотистого килима. Тонка червона куртка накривала вузькі плечі. Кайрос підійшов ближче й нахилився аби розгледіти лице молільника. Скульптура лишилася вдома, та він добре запам’ятав вигляд Дезмонда. Той здавався разюче несхожим на витвір Різьбяра, немовби зайві деталі додали навмисне. Вираз смирення скаменів на обличчі чоловіка, очі під тонкими, як нитки, бровами дивились в нікуди. На шиї під коміром светра виднівся обрис чорного кільця з тканини та пластику. Медальйон на срібному ланцюжку звисав поруч.

— Доброго ранку, Дезмонде,– майже пошепки мовив Кайрос. Його голос відбився від стін луною.

Колишній одержимий здригнувся. Він неуважно повернув голову. Ютта всілася на сходинку, схрестивши ноги. Кайрос спробував пояснити чого хоче. Він говорив приязно аби не злякати бідолаху. Діалог перемістився на дубову лавку в першому ряду. Наостанок детектив попросив розказати якнайбільше.

— Я нічого не пам’ятаю,– тремтячим голосом зізнався Дезмонд,– Ніби заснув і ніяк не міг прокинутися. Він… воно, той демон володів мною. Лишився тільки його знак.

Він закотив рукав, демонструючи два шрами на передпліччі.

— Як Ел це зробив?

— Зло приходить туди, де гостинно впустять. Я сам дозволив, мої гріхи відчинили двері. Не уявляю скільки крові,– Дезмонд втупився у власні долоні.

В очах чоловіка блиснули сльози. Він поспішно розправив тканину, ніби вигляд клейма міг осквернити святиню.

— Давай без проповідей,– безцеремонно втрутилася Ютта,– Ти щось проковтнув чи з собою тягав?

Кайрос повторив її питання. Дезмонд напружив пам’ять, потираючи скроні. Кілька хвилин він щось тихо бурмотів й рахував на пальцях. Врешті спромігся на відповідь.

— Пробачте, не пригадую. Щось ніби вкоренилося ось тут,– чоловік торкнувся лоба,– Усе як в тумані. Та штука була чорна… чи біла.

— Гаразд. Як він пішов?

Обличчя Дезмонда просвітліло, він усміхнувся й зробив незграбний жест навпроти серця.

— Милосердям Всевишнього я звільнився. Він простив мене і не відкинув від благодаті,– голос став сильнішим, чоловік випростався,– Чоловік у довгому пальті зіткнувся зі мною на вулиці. Високий, кремезний, красивий мов янгол. Він наказав ДаркЕлу вийти, той не скорився, надто міцно тримався за скверну моєї душі. Тоді мені дали цей амулет і злого неначе сильною рукою видерло. Я довіку буду вдячним.

Дезмонд вказав на прикрасу тремтячою рукою. Стулив долоні біля підборіддя і важко дихаючи зашепотів молитву. Ютта закотила очі й торкнулася плеча Кайроса, беззвучно пропонуючи забиратися геть. Він підвівся з лави. Раптом молільник різко потягнувся до шиї, зняв товстий чорний ремінець з тканинними кишеньками. Крізь прорізи виднілися переплутані кольорові дроти й блискучі світлодіоди. Дезмонд простягнув химерну річ Кайросу.

— Візьміть це, детективе,– він мало не силоміць втиснув нашийник до кишені куртки,– Демон вернувся. Мені він не нашкодить. Всевишній буде мені щитом і спокуси я більше не прийму. Врятуйте того нещасного як колись посланець Бога врятував мене. Прошу вас!

Ютта смикнула товстий ґудзик з внутрішнього боку. Під м’яким клаптиком тканини виднівся роз’єм під декілька маленьких батарейок.

— Навіть святі не сховались від технологій,– зауважила вона.

— Мій нік у Застінні – Зоряний Пил. Можливо стане в пригоді.

Непотріб – дивна річ; у недоторканій формі здається ніби його зовсім мало, він компактно займає кутки, якими господар квартири ніколи не користувався. Однак варто взяти до рук чорного сміттєвого мішка й розпочати нудний процес викидання зайвого, він немовби розростається до купи, що ніяк не могла вміститися всередині однокімнатної квартири. Зазвичай Кайрос відкладав рутину на вихідні, потім на наступні, і так доки «різне» не припиняло муляти око. Та з поверненням Ютти процес разюче змінився. Простір тремтів від шуму водночас увімкнених пральної машинки та порохотяга. Меблі вкривали вологі сліди ганчірки, а крізь віконні шибки стало пробиватись набагато більше світла. Попри біль у стомлених м‘язах Кайрос не бажав зупинятися. Присутність Ютти немовби додавала енергії, її ентузіазм розганяв нудьгу, а від саркастичних зауважень лише підіймався настрій. Нарешті останній пакет перекочував до сміттєвого бака. Чоловік сів за стіл і почав нишпорити серед обговорень Застіння.

— Моторошно якось,– мовив він, бездумно гортаючи списки

— Ти думав, Ел це кілька непов‘язаних трупів? — Ютта поклала долоні на плечі Кайроса.

— Щось таке.

— Але водночас хотів протилежного.

Кайрос не відповів. Придивився до заголовка зі згадкою про духів. Не те. Вибрав номер сторінки навмання, втомившись від одноманітного клацання.

— В дитинстві я мріяв полювати на привидів. Навіть детектор зробив зі старого дискового телефона. А виявилось, що магії не буває,– він тихо засміявся.

— Тут наче про Лінк. Ну, з об’яви,– Ютта тицьнула пальцем в кут екрана.

На фото красувалось декілька чорно-білих капсул. Кайрос розгорнув нотатник і про всяк випадок приготував чашку чаю. Нова легенда видавалася ще абсурднішою за духа-вбивцю; нечисленні автори з давно мертвих акаунтів плутано оповідали про таблетки з наномашинами, які дозволяли бачити мертвих.

— Пишуть, типу їх вже не дістати, хоч є тайники з однією-двома,– пояснив Кайрос,– Остання партія після експерименту приватних компаній, мали стати проривом у лікуванні, та вилізло купа побічних ефектів. Звучить аж надто фантастично щоб бути правдою.

Він байдуже гортав коментарі. Краєм ока запримітив ім’я, яке доводилось чути, зоряний пил. Той питав про адресу сховку, обіцяючи добре заплатити за інформацію. Ось воно! Пазл збирався докупи. Тремтячими руками Кайрос зайшов на сторінку незнайомця, що погодився допомогти Дезмонду. Нічого, жодної аватарки, замість імені та опису лише рядки цифр та літер. Востаннє онлайн кілька років тому. Він уважно продивився обговорення. Де-не-де виникали фото клаптиків паперу із ребусом блідими друкованими літерами. Кожна породжувала десятки теорій, завсідники препарували кожне слово химерних віршів. Десятки сторінок вигадливих пропозицій, від читання яких боліли очі. Та Кайрос вдивлявся лише у слова “коли знайду відпишу”, “мимо, десь помилка” й “знайшов — порожньо”. Лише одна коротка стаття описувала ефект. Особа під псевдо, яке ніяк не вдалося розібрати, сказала, що бачить наяву давно зниклого друга. Ілюзія здавалась досконалою й тривкою. Щоденник різко уривався. Напевно ефект вивітрився. Кайрос вперше дістався крайньої сторінки. Коментарі надто давні аби бути актуальними. Треба спробувати.

«Shattered: потрібен «Лінк», діліться загадкою, хто ще не облишив»

Надіслати.

Кайрос проковтнув залишки охололого чаю. Різко підвівся, боляче стукнувшись об край столу. Шухляда озвалася важким звуком, немовби всередині гримнуло кілька фоліантів. Він з цікавістю глянув на металевий замочок і посмикав витончену овальну ручку.

— Що там всередині?

— Навряд чи щось важливе,– посміхнулася Ютта,– Ключ згубився сто років тому.

Її слова залишились проігнорованими. За чверть години колупання викруткою та ножицями механізм піддавався. Шухляда зі скрипом висунулася, по вінця забита аркушами паперу. Нагорі валявся маленький блокнотик з тонкою картонною палітуркою, прикрашеною зображенням лісового озера. Кайрос перегорнув кілька сторінок. Листок у клітинку вкривали численні густо закреслені імена. Посередині жирними чорними літерами кілька разів густо обведене було написано – ЮТТА. Дрібні акуратні рядочки займали увесь простір до останньої сторінки. Частина записів переходила на обкладинку, вміщуючи слова між рядків. Кайрос наблизив нотатник до очей. Описи зовнішності від кольору очей до найдрібнішого татуювання прихованого мішкуватим одягом, характер, частково списаний зі знайомих й улюблених персонажів, кілька разів виправлені ідеї та короткі фрази – тут була вся Ютта. Варто спалити єдиний доказ її незвичної рукотворності.

Чоловік потягнувся до купи паперів. Вкриті тонким шаром пилюки вони злиплися докупи. Нагорі виднілися дати й електронні адреси. Він з цікавістю читав лист за листом, освіжаючи в пам’яті довгі місяці, що вже встиг призабути. Кайрос не знав, навіщо вирішив видрукувати усе листування з Рен, однак тепер папірці стали єдиною ниткою, що єднала їх. Він жадібно вивчав кожне речення, усміхався від жартів й щохвилини вертався в минулі дні. Сторінки встелили підлогу, оточивши Кайроса широким колом, купа у шухляді потроху зменшувалася, він уже забув про наркотики, трупи й демона, що вештався темними алеями в личині якогось бідолахи.

Рен була загадковою як і їх знайомство. Діалог в анонімному чаті, що мав зайняти кілька хвилин перш ніж безсоння відступить перед смертельною втомою, обернувся на довгі дві години спілкування. Стрілки годинника заховались в вечірній сутіні. Та Кайрос продовжував сидіти біля напівпорожньої шухляди, цілком поглинутий текстами у світінні настільної лампи. Чорно-біла світлина на фотопапері усміхалась йому, лежачи на колінах. Усе було добре. Вони здавались щасливими, хоч могли побачити одне одного лише на блакитному екрані. Паперів меншало, кожне вітання пломеніло м’яким теплом. Черговий лист здавався холодним, немовби вирізаний із криги. Кайрос відчував, як всередині розквітає тривога. Хотілося кинути решту паперів, зіжмакати й викинути крізь кватирку. Ні. Рік без Ютти був також роком без Рен й він мав дістатись до кінця.

Запрошення були й раніше. Короткі жартівливі, вони зринали усього на пару рядків. Та цього разу бажання зустрітися червоною ниткою тягнулося уздовж короткого листа. Питання, одне за одним, різкі та нав’язливі, пронизували Кайроса. Рен вимагала відповідей, щиро не розуміючи, чому він вперто відмовився поміняти екран на живий доторк очей. Страх, подумав Кайрос, тремтяча хвороблива невпевненість, нові обов’язки, що нависали над ним, як примарні кайдани. За екраном не було певності, лише порожнеча під ногами.

Цей листок ліг на підлогу долілиць. Чоловік взяв наступний. Серцебиття прискорилося, вогке тягуче передчуття підступило до горла, світла бракувало, він ледь розбирав бліді символи перетнуті смугами нестачі тонера. Листування стали коротшими. Простір діалогів звузився до тунелю, спрямованого в одну точку, глибоку й болісну, куди Кайрос не наважувався спуститися. Вони говорили про Ютту. Кайрос згадав її випадково, неначе щось буденне. Ти залежиш від цієї штуки, говорила Рен, ховаєшся за її спиною; це трясця ненормально, дозволити витвору уяви стати єдиною близькою особою. Я не ділитиму тебе з фантазіями.

Чоловік жбурнув решту аркушів убік. Підвів змучений погляд й потер скроні. Ютта сиділа навпроти, схрестивши ноги. Вона тримала фото Рен, обмахуючись ним, немов віялом.

— Я тобою одержимий? — тупо спитав Кайрос, киваючи на шухляду.

Він очікував посмішки, саркастичної зауваги, чого завгодно, та не мовчання. Подруга закусила верхню губу.

— Рен сказала, ти вдаєш турботу, контролюючи мене.

— Пам’ятаєш, як кликав мене, Кайре,– прошепотіла Ютта,– Ти був на дні провалля, самотній, безсилий, розтрощений. Важко створити форму, коли не бачиш сенсу в завтрашньому дні.

Вона показала на блокнот.

— Поради, інструкції, одкровення анонімів із Застіння – ти по шматочках збирав мій портрет, аби хоч хтось міг простягнути руку. Кожен день сповнений зусиль і ми нарешті зустрілися. Пам’ятаєш, як блищали твої очі, коли похвалився успіхом на форумі.

Ютта розчинилася, фото випало з її пальців, сухим листком опустившись на підлогу. Тепер постать сиділа за спиною, обійнявши його. Долоні зімкнулися навпроти серця.

— Я зібрала тебе по шматочках, Кайре. Зігрівала тебе ночами, коли тонув у холоді сліз. Супроводжувала назустріч сонцю, шляхом, який обирали разом. Разом ми пройшли крізь пустку, разом сумували й тішилися. Разом…

— Цей рік був нестерпним.

— Більше не буде,– лагідно мовила вона.

Кайрос підібрав фото. На мить усе застигло. Кімната, заставлена дерев’яними обличчями, тирса на лінолеумі, запах деревини, підвіконня, Ютта грається зі скульптурою. Майстерна несхожість.

— Що сталося з Рен? Усе обірвалось тоді,– він потягнувся до мобільника.

— Не варто! — зап’ястя перехопили.

Однак перші гудки вже зазвучали. Різьбяр прийняв виклик набагато швидше. Кайрос коротко описав витвір. По кількох хвилинах почулася відповідь; боюся вона мертва, розколотий детективе. Автокатастрофа у день після їх розриву й прощання з Юттою. Голос неначе пробивався крізь масивні навушники Червоного. Телефон випав з ослаблих пальців і від удару розлетівся на деталі. Кайрос пригадав; останній пост у соцмережі, коментарі з сумними емоджі, потоки сліз та «м’яких хмаринок». Того дня він переконав себе – це лише помилка, непорозуміння. Однак із байдужими словами Різьбяра почуття вернулися з новою силою. Ні! Ні, вона не могла, не так. Щоками покотилися дрібні солоні крапельки.

Папери зосталися незібраними. Він лежав у ліжку, втиснувшись обличчям в подушку. Оніксово-чорна тканина промокла від сліз. Тепло обіймів Ютти неначе друга ковдра огортало Кайроса, не в змозі розтопити кригу всередині. Думки переплуталися, ніч обіцяла стати щонайдовшою, а цифри будильника знов застигали в безчассі, віддаючи нещасного тортурам переживань. Скринька доповнилася новим листом. “19:00, кафе «Лондон», це остання тому віддам особисто”

Автоматизм буденних справ давав збій. Пальці плуталися в найпростіших рухах, кожен крок супроводжувала затримка, немовби операційна система розуму не могла впоратися. На аркушах зосталися вогкі сліди капців. Кайрос вештався квартирою, чекаючи вечора – єдиної справи, в необхідності якої він був певен. Усі думки зайняла Рен, голод, спрага й прохолода кімнат на тлі споминів обернулися на незначні деталі, якими легко можна знехтувати. Він любив її, більше за себе, за життя, навіть за Ютту. В пам’ять про неї попросив подругу дати йому спокій аби довести – він здатен прийняти реальність. І що одержав натомість; біль, страх невдач та самотність – ненаситного демона, який поволі перетравлював городян, чудовисько, проти якого ДаркЕл лише нікчемна тінь. Зараз його любили, приймали й захищали. То якого біса ця порожнеча не відпускає?

Кайрос незграбно застебнув сорочку. Він не знав кого зустріне, однак Лінк точно пов’язаний з Елом. У голові промайнула ідея, химерна й небезпечна, з тих, що кінчаються погано. Ютта різко спинилася перед ним, штовхаючи до стіни.

— Навіть не думай, Кайр! Це знищить нас обох,– вона випромінювала страх.

— А що як вийде.

— Є інший спосіб. Розкажу, коли зловимо духа.

Він викликав таксі. Обоє вмостилися на задньому сидінні. Водій підозріло знизав плечима, дивлячись як Кайрос відчиняє двері пропускаючи вперед невидиму постать. На щастя для нього дорога виявилася недовгою, усього кілька вулиць без жодного затору. Достатньо аби терпіти пасажира, що впівголоса базікав у порожнечу. Невисока будівля під зеленим дахом з просторою терасою зустріла гостей світінням ліхтарів навколо кам’яної огорожі. Кайрос спустився сходами й уважно оглянув зал. Вдалині на оббитому картатою тканиною диванчику сидів юнак, з підозріло знайомим обличчям. Його довге волосся, яке закривало половину вузького обличчя з гострими різкими рисами, було пофарбоване в фіолетовий колір. Довгі нігті блищали бузковою барвою. Кишені безрозмірної кофти з капюшоном випиналися, ніби напхані чимось великим. Вуха були, неначе в ельфа. Похмурого та моторошного ельфа.

Ютта першою підсіла, присунувши собі крісло. Кайрос вмостився поруч з молодиком.

— Вітаю й співчуваю, Розколотий,– мовив він низьким голосом.

— ДаркЕл? — радше ствердив ніж запитав чоловік.

— Щось таке. Не бійся, на все свій час,– убивця поплескав по кишені.

Кайрос поправив комір. В пальцях він непомітно стискав маячок. Досить підкинути його і Фрай легко вистежить носія Ела. Треба тільки відвернути увагу.

— Це через Лінк. Він якось підселяє тебе у тіло? Я не з поліції. Просто цікавлюся.

— Мною чи Лінком? — ДаркЕл посміхнуся, криво й незграбно,– Його шукають всім Застінням. Міфічний наркотик із наноструктур, що проникають у мозок.Власник розкидав його по усьому місту, позначивши тайники плутаними загадками, між іншим, знаходять лише ті хто конче потребує. Уяви відчай бідолах, які тижнями сушать голову над ними. Мій слід у кожній пігулці, що лікує самоту, вертаючи образ мерців, якими їх запам’ятали. Я можу лише убивати, поки спить душа, одного за одним.

— А що ти таке? — Кайрос обережно присунувся ближче.

— Первісне зло, якому завжди є місце серед людей. Ви зазирнули в безодню й та глянула у відповідь. Такі правила, хоч скільки років минуло.

Офіціант підійшов до столика і поставив на стіл дві великі тарелі зі смаженим м’ясом, густо политим ароматним соусом. Золотиста скоринка блищала, стікаючи соком. Кайрос мимоволі проковтнув слину. Відрізав собі шматочок і почав жувати.

— Коронна страва від шефа, Курка-праматір. Воістину варта окремої статті на перших шпальтах. Ти мав скуштувати цю смакоту, – одержимий взяв виделку.

— Чому праматір?- спитала Ютта. Судячи з вдоволеної мармизи, вона відчула неповторний присмак.

— Хтозна. Але чимало культур вважали ритуальне поїдання м’яса священним, надто коли приймаєш плоть і соус богині, хай і самозваної. Міняються часи, та не вірування.

Усі троє засміялися. Діалог перервався. За чверть години тарелях лишились тільки жирні сліди та кістки. ДаркЕл витер губи серветкою.

— Показати тобі рукопис,– він простягнув стиснутий кулак зі складеним папірцем.

Кайрос завагався.

— А я стану новим ДаркЕлом?

— Стій! Ти створив мене, отже можеш створити й Рен. Вдруге буде навіть легше,– Ютта кинулась до нього, відштовхнувши стілець. Вона майже сиділа в чоловіка на колінах,– Я допоможу. Вона кохатиме тебе! Ми житимемо разом утрьох!

— ДаркЕл непередбачуваний. Може пів року чи рік моє начало не прокинеться.Та й опісля Лінк діятиме певний час, – пояснив молодик.

— Ні, Кайре! Якщо тобі мало мене, просто скажи. Я буду твоєю Рен. Якщо потребуєш кохання, я дам тобі його. Ти заслуговуєш на любов!

Крик Ютти врізався в вуха. Вона вчепилася в його одяг, міцно притискаючи до себе. Довгі нігті боляче дряпали шкіру. Її голос витіснив усе, безрозмірна присутність затоплювала єство, істеричний плач вривався в прогалини між обіцянок, турботливого шепоту й нерозривних обіймів. Ютта заспокоювала його, благаючи погодитися, описувала як легко зробити нову Рен, замінити зниклу, що не вмерла, просто пішла, бо не любила його достатньо, життя несправедливе, світ навколо сповнений болю, лише вона народжена з бажання Кайроса дасть йому усе, чого він бажає, його єдиний друг, його світ, порятунок та провідник, просто дозволь їй допомогти, не відпускай, дай подбати про твої рани, я твоя, не забувай цього, твоя проти цілого світу, ти сам благав про це…

— ЮТТО, ЗАМОВКНИ!!!

Зал сколихнуло. Ел відсмикнув руку. Час немовби уповільнився. Кайрос витягнув з кишені нашийника і накинув його на горло одержимого, туго затягуючи.Той запручався, але детектив натиснув на мініатюрну кнопочку приховану тканиною. Світлодіоди блиснули червоним. Юнак забився в корчах, м’язи напружилися, ніби канати, він стогнав, пускаючи піну крізь зціплені зуби й гамселив потилицею по барвистих подушках. Посуд посипався на підлогу, розбиваючись на друзки. Згодом колишній Ел обм‘як і задихав спокійніше. Кайрос видобув з пальців записку й розірвав на дрібні клаптики. Вийшов на вулицю, дістав мобільника і впевнено мовив у слухавку:

— Іди нахрін, прокурений смердючий вилупку. Я звільняюсь. Твій демон здох навіки.

***

Стовп диму здіймався до хмарного осіннього неба. Червоногарячі язики пожирали сторінки блокнота, папір темнів, скручувався, рядки обертались на попіл. Кайрос підкидав нові зіжмакані сторінки, нахилившись над старою бочкою. Від жару сльозилися очі, та він продовжував дивитись, як горять листи. Скоро лишився тільки попіл. Сірий, легкий й ще теплий більше не нагадував про втрачене. Прах до праху, подумав Кайрос. Холодний порив приніс декілька крапель мжички, вдалині гримнув грім, неначе стук завіси, що опускалася.

Він видалив обліковий запис, прощаючись із Застінням. Так само позбувся й інших, паролі від яких щойно кинув до вогню. Закрив ноутбук і підійшов до вікна. Праворуч красувався горщик з вогкою землею. До світла пробивалося кілька тендітних паростків. Веселіше за сухий патик, хай яким невибагливим він був. Судячи з малюнка на пакетику насіння, розквітне ніжними бузковими пуп‘янками.

— Не забувай поливати,– озвалася Ютта, поправляючи фіранку.

Вона не говорила першою з того самого дня. Лише іноді, коли Кайрос поглядом чи жестом давав зрозуміти, що потребує її слів.

— Ти мені потрібна,– чоловік підсунув вазон ближче до світла,– Не так як раніше, розумієш?

— Лише приятелі й менше контролю. Це піде на користь нам обом, Кайре, — Ютта підморгнула йому,– До речі, Різьбяру вперше вдалася портретна схожість.

Уявна подруга кивнула на скульптуру Рен, яку Кайрос нещодавно забрав додому. Мабуть, річ не в майстрі, подумав чоловік, торкаючись останнього спомину.

***

Хмара білосніжного диму линула вузьким провулком. Вона здавалась королівською мантією на плечах Фрая, який зі злістю прикушував мундштук. Діло, яке мало стати успішним вислизнуло з пальців, ще й найкращий робітник кудись подівся. Грець із ним, пішов то пішов, незамінних нема. Шкода лише, що клієнта профукали. Фрай мрійливо випустив кільце з різким чорничним ароматом. Ну і ймення собі вибрав, Антрополог, і грошей видно кури не клюють, якщо найняв шукати примару. Лише вродою природа обділила, гидкішої міни він зроду не бачив, неначе з плаката про розшук. Ще й в нашийнику, мов пес. Фрай закашлявся і вкотре позначив асфальт краплями слини. Дожився, тлять, самому працювати доводиться, подумав він, дістаючи з-за пазухи сторінку видерту з туристичного путівника. Мапа була густо помальована кольоровими маркерами.

Фрай протиснувся між переповнених сміттєвих баків за ряд цегляних гаражів. Відрахував четвертий і низько схилився, обмацуючи стіну. Напевно тут, два місяці пішло аби розплутати загадку. Якщо знов мимо, Гаррі лишиться без премії. Цеглина під короткими пальцями заворушилася. Чолов’яга покрутив головою. Нікого. Витяг перепону і витер від бруду маленьку пластикову коробочку з барвистою наклейкою. Незграбно відкрив кришечку. Всередині блиснули дві великі капсули, переливаючись чорним і білим на світлі кишенькового ліхтарика, який висів на блискавці куртки. На одну більше ніж треба. Я не Ескобар, можу і пробувати свій товар, реготнув Фрай. Витрусив на долоню одну з таблеток. Коробочку повернув назад і затиснув цеглиною. Хтозна, як сильно від неї накриє, рідкість все-таки. Він закинув голову і ковтнув пігулку.

У голові щось клацнуло, ніби вимикач. Перед очима виникли туманні обриси двох чоловіків зі схожими на нього обличчями. Брате, але чому, встиг лиш на мить подумати Фрай. Його рука дістала складеного ножа. Чоловік відкотив рукав і вістрям залишив на блідій шкірі два порізи у вигляді літери Ел.

— Поспи, друже,- прохрипів ДаркЕл,– А мені час додати цьому пейзажу кривавих барв.