Моє спекотне літо

Наступного ранку ми прокинулися пізно. Після сніданку (чи скоріше, ланчу), довго думали чим зайнятися. Клер усе ще почувалася кепсько. І, здається, визнати це – для неї стало неабияким вчинком. Дженіс не хотіла нікуди вибиратися, поки не приїде Олівер. Той написав, що виїхав з Нью-Йорка близько одинадцятої, тож чекати його треба було кілька годин.

В результаті Дженіс і Філ відкопали десь в гаражі ракетки та воланчики й затіяли гру в бадмінтон. А ми з Клер, поміркувавши, обрали пасивний варіант відпочинку - засмагати.

Філ допоміг нам витягти шезлонги і ми переодяглися. Клер відразу одягла бікіні. Я зупинилася на топі з шортами, бо з лісу тягнуло прохолодою і я, як мешканка півдня – постійно мерзла.

Насправді так і сталося. Десь за годину я вже почала примерзати. Тож, коли Дженіс пішла до будинку за соком, я скористалася нагодою й підмінила її в грі з Філом, щоби просто зігрітися. Востаннє я грала в бадмінтон десь в середній школі, тому раз по раз мазала повз воланчик і носилася по подвір’ю, мов навіжена. Коли ж пролунав дзвінок мого телефону, я щиро зраділа — нарешті виправдання зробити паузу.

Це був відеодзвінок від мами.

— Я піду побалакаю, — гукнула я до решти, натискаючи кнопку «Прийняти».

На дисплеї мобільного з’явилося величезне обличчя мами в окулярах в темній оправі.

— Сонечко, як ти? — відразу почала мама.

— Та супер! Тут так спокійно те, що треба після іспитів. Принаймні, мені, — я засміялася.

— От і добре. Головне, щоб тобі подобалося. Забула вчора тебе запитати, коли ти додому приїдеш?

— Думаю, числа п’ятнадцятого. Якраз перед днем народженням.

На секунду я задумалася: чи варто святкувати? Двадцять два не така вже важлива дата.

Та дзвінок завис. Мама застигла на дисплеї. А її питання перетворилося на незрозуміле механічне пищання. Та за секунду все змінилося.

— Що ти питала? – уточнила я.

— Можеш нам показати як там у вас? – я вже розчула маму.

Я відразу перемкнула камеру з фронтальної і пройшлася до лісу, здалеку зняла будинок. В кадр потрапила моя компанія.

І тут почула голос батька:

— То там тільки один хлопець? Інших немає?

Ох, тату! Напевно, ця гіперопіка не полишає всіх, хто є єдиною дитиною в родині.

— Татку, не переймайся, - випалила я. – Тут ніхто не посягає на мою честь і гідність.

— Ти мені не жартуй, — я вже перемкнула камеру і побачила, що тато приєднався до мами. – Безпека зайвою не буває.

— Ой, - це вже була мама. – Нейтане, припини…

Зв’язок знову зник. Тато з мамою застигли на дисплеї з смішними гримасами на обличчі. Я скинула відеодзвінок. Напишу їм повідомлення.

Коли я натиснула надіслати, то почула викрик Дженіс. Він був радісний, тому мене це геть не збентежило, але змусило відірвати погляд від телефона. Біля ганку стояв чорний автомобіль. Навіть здалеку я змогла розпізнати значок «Мерседес». Та й навіть без цього витончені лінії авто та блискучі диски, ніби, промовляли елегантністю та престижем.

А Дженіс вже обіймала високого русоволосого хлопця в бежевих шортах та світло-блакитній футболці. Він був досить спортивної статури. Я не могла зрозуміти хто це. Та коли до хлопця підійшов Філ і потиснув йому руку і став щось жваво розповідати, зрозуміла, що це, напевно, Олівер. Неочікувано. Чомусь коли подруга розповідає про свого кузена-історика, то мимоволі уявляєш худющого хлопця в окулярах з масним волоссям, і в штанях з підтяжками, а не високого міцного чоловіка в звичайних шортах і кросівках. Ех, бісові стереотипи.

Я просто йшла. Я просто хотіла бути ввічливою. Адже варто привітатися, бо їхній родині належить будинок, де я плачу лише за їжу. Дженіс йому представила Клер, яка нарешті сповзла з шезлонгу.

Він стояв до мене спиною. Щось розповідав про дорогу. Боже, в нього такий глибокий і гучний голос. Оксамитовий — як у дикторів, що читають новини.

Дженіс поглянула на мене своїми сяючими карими очима і сказала:

— А ось і Нора.

Він спочатку просто повернув голову — різкі риси обличчя, трохи скуластий, сильне підборіддя, ніс правильний, але зовсім не милий. І очі сірі, трохи з холодком. Потім повернувся повністю, і мене — як хвилею жару накрило. А може, кип'ятком облило? Не знаю.

— Норо, це мій кузен, Олівер, — промовила Дженіс.

Я просто стояла. Слова десь застрягли в горлі, а стукіт серця пульсував у скронях. Він усміхнувся — м’яко, спокійно. І промовив:

— Дуже приємно.

А я ледь пробелькотіла:

— Навзаєм.

Дженіс та Олівер рушили до будинку. Я теж пішла слідом, хоча не розуміла навіщо. Що в біса зі мною відбувається? Я дивилася на нього, а в мене серце з грудей вистрибує і щоки палають. Що це означає? Він що мені сподобався? Але ж геть не мій типаж! Ну так, високий і міцний, але русявий, і такі риси обличчя різкі. Маскулінний до абсуруду. Господи, колись як я познайомилася з Джеком, то думала як кумедно, що я зустрічаюся з хлопцем який схожий на мого кумира з підліткових років Ділана О’Браяна. А зараз я дивлюся на повного антипода і вважаю його… гарним? Привабливим? Чи що?

— Будеш в кімнаті своїх батьків, - я почула глухий голос Дженіс, бо вона вже була всередині.

— Окей, — коротко відповів Олівер.

Він розім’яв шию, а потім рушив до кухні.

— Я вип’ю води й піду посплю. Ти не проти, Дженіс?

— Та ні, йди.

— Так втомився.

Я просковзнула у вітальню і опустилася на диван. Боже, я наче на голках була! З кухні долинали приглушені голоси Дженіс та Олівера.

А я… А я не могла зрозуміти що зі мною відбувається. Здавалося, що всередині все одночасно і завмерло, і билося. Я почувала себе, неначе, кошеня, в якого шерсть від шоку стирчить у всі боки.

Голоси Олівера і Дженіс стали чіткішими.

— …ти жартуєш? – говорила Дженіс.

— Та ні. В Кріса з Меліссою все дуже серйозно.

— Здуріти можна, - сказала Дженіс. — До речі, Грінволти звалили у Флориду.

— Боже, прекрасно, - сказав він.

Заскрипіли сходи. Їхні голоси стихали. Слова розмивалися.

Дідько! Треба себе опанувати. Заспокойся, Норо! Це ж можна логічно пояснити, — повторювала я собі знову і знову. Та логіка тонула у вирі емоцій. Серце — зрадницьке, вперте — калатало, як навіжене. А в уяві: його усмішка, голос, кроки.

Це нічого не означає. Абсолютно нічого. Правда ж? Втовкмач собі в голову. Це якийсь збій в твоїй системі. Це минеться, та й по всьому.

До вітальні зайшла Дженіс.

— Напевно, треба починати готувати вечерю, — мовила вона.

Так, чому б ні. Може, хоча б це мене відволіче. Я ствердно кивнула.

— Може, запечемо курку та батат?

Хоч Дженіс наче і запитувала, але я знала – це готове рішення. Його ніхто не мав оскаржувати.

Раптом до вітальні забіг Філ.

— Джен, ти ще тут довго? – його голос звучав жваво. - Давай, ще зіграємо партію.

— Ой, ні, любий. Вже пора готувати вечерю.

— Ще не має четвертої, - здивувався він.

— А нас тут п’ять людей, - нагадала Дженіс.

— Ну добре, - пробурмотів Філ, а потім гучніше додав: - То я тоді Сема покличу. Бачив, що він вдома.

— На вечерю чи бадмінтон? – уточнила Дженіс.

Філ завагався:

— А якщо і на те, і на те?

— Та звісно. І про Мері не забудь.

Здавалося Філ відчув полегшення, коли почув згоду Дженіс. Тому, напевно, його запал зріс і він промовив:

— Давай вечерю тоді влаштуємо на задньому дворі. Я бачив в гаражі дрова, то розпалимо багаття, розставимо садові меблі?

Філ горів азартом, так само як тоді, коли Сем покликав його грати в баскетбол на міському турнірі.

Дженіс зітхнула.

— Ти ж знаєш, що я вмію його розводити, — продовжував Філ. – Я ж був скаутом.

— Безлад після багаття сам прибиратимеш, — резюмувала Дженіс.

— Так, мем, -— жартівливо мовив Філ і вибіг з дому.

А ми попрямували до кухні. Я ще почувала себе розгубленою, тому вказівки Дженіс: де що взяти, куди покласти, що додати – заспокоювали. А її слова про те, що варто покласти на деко ще і овочів, бо компанія буде більшою, неначе заземлили мене. Стало легше. В результаті Дженіс приготувала маринад, а я замаринувала все. Коли вже все запікалося ми вийшли надвір. Сем уже грав Філом, Клер на шезлонзі. Сем доброзичливо привітався. Знову розпочалися балачки про давні спогади та знайомих. Я не прислухалася, не хотіла. Мені треба втихомирити власні почуття і думки.

Десь за півгодини біля будинку зупинився Убер і з машини вискочила дівчина, тримаючи в руках білу коробку. Мені вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що це сестра Сема. Серйозно, навіть якби побачила її десь на вулиці, то, відразу зрозуміла. Ті самі очі, вилиці, підборіддя та, навіть, широкі брови. Сему ці риси додавали привабливості, а, дивлячись на неї здавалося, що мужні риси намагалися вписатися в жіночий образ. Так, вона не мала дівчачої миловидності, та ця різкість додавала їй родзинки.

Вона підійшла до Сема і вщипнула його за руку.

— Привіт, братику!

— Мер, — буркнув він.

О, я не помилилася.

— Привіт! – вигукнула Дженіс.

— Це нам на десерт, — сказала Мері і протягнула коробку.

Дженіс її схопила і радісно промовила:

— З пекарні міссіс Доріс!

— Так, — підтвердила Мері.

— Я думала вона зачинила пекарню через хворобу.

— Дочка реабілітувала бізнес. Назву лишила, але господарює сама. Але пироги такі ж смачні.

Дженіс до нас повернулася:

— Дівчата, це найкращий вишневий пиріг, який я коли-небудь куштувала. Ви будете в захваті. Оу, до речі, — вона неначе розгубилася, — Мері знайомся, мої подруги з університету Нора і Клер, - вона по черзі вказала на нас рукою.

— Приємно познайомитися, - сказала Мері і вони з Дженіс пішли в будинок.

Десь за півгодини Дженіс вийшла і сказала, що якщо план з вечерею на терасі і вогнище в силі, то треба готувати місцину. Філ і Сем покинули свою гру і подалися в гараж. А ми з Клер склали шезлонги і повернулися в будинок. Мері сиділа за стільницею і пила каву. Розслаблялася на правах гостя. Дженіс доручила Клер розбиратися з посудом, а мені нарізати салат. А сама вона зайнялася стравами: стала нарізати курку на шматки та розкладати батат.

Я просто стругала помідори на дощечці, коли почула скрип сходів. Це, напевно він. Так, стоп! Навіть, якщо і він, то яке це має значення? Просто нарізання овочів така нудна справа, що лізуть в голову такі думки. Так, однозначно.

Олівер забіг до кухні.

— О, Мер, привіт! — вигукнув він, а вона помахала йому рукою. — Як справи?

— Все добре, — відповіла вона. – А в тебе як?

— Те ж нічого, – він схопив яблуко з вази для фруктів і став жувати.

— А Емма де? – Мері роззирнулася.

— Вона ще в Німеччині, — пережовуючи яблуко, мовив він.

— А, ясно, — Мері, напевно не цікавила ця тема, бо вона замовкла.

Олівер підійшов до холодильника і якось занадто близько до мене. Мимоволі я відчула тепло його тіла. І мене охопило приємне хвилювання. Як тоді, коли чекаєш, що станеться щось хороше.

Олівер відчинив дверцята, схопив сік, а потім склянку. Він продовжував жувати яблуко, наливав собі напій. Але в його таких буденних рухах було щось дивно привабливе. Це вже схоже на божевілля чи ні? Так, Норо, в тебе є помідори, а ще з огірками треба щось зробити. Заспокойся!

Олівер поставив знову сік у холодильник, а Мері мовила:

— А що там твоя дисертація? Дописав?

Він зітхнув:

— Ще ні. Лишилося два розділи і добити не можу. А за місяць я вже маю її здати.

— Ну невже не допишеш? – щиро здивувалася Мері.

— Та допишу, але не хочеться аби як, — він знову зітхнув. – Просто в мені було стільки запалу на початку, а зараз…

— Здувся? – кинула Мері.

— Так, — Олівер усміхнувся.

— Ой, Олівере, — почала Дженіс, відволікшись від нарізання курки, — навряд ти єдиний з такою халепою. Всі все здають в останній момент.

— Так і є, — Олівер неохоче погодився. – Але навіть Гел вже здав дисертацію на перевірку, хоча це він любитель затягувати.

— Гел, — Дженіс подивилася на Олівера, — той, який сатаніст?

— Гот, — уточнив Олівер і засміявся.

— Яка різниця? – зневажливо буркнула Дженіс.

— Був би він тут, то відразу тобі пояснив різницю.

Тут встрягла Мері:

— Й ідеальний хлопчик Олівер не може пережити, що хтось кращий за нього?

Звучало грубувато? Чи мені здалося?

— Ох, Мері, ти розкусила мою гнилу натуру, — іронічно мовив Олівер. — Крім того, як сказав Гел: «Він у нашому пеклі найголовніший демон, тому не дивно, що впорався швидше за всіх».

Ми всі захихотіли.

З двору забігли Філ, Сем та Клер.

— Все готово! – відзвітував Філ. Можемо вечеряти! Тільки багаття розпалимо, коли вже сутенітиме.

— О, багаття! — сказав Олівер. – Добре, що Грінволтів немає.

— Боже! – вигукнула Клер. – Я тут неповні два дні, а постійно чую про тих Грінволтів. Що вони за люди такі, що ви їх так боїтеся?

— Скажімо так, — обережно мовив Філ і впритул підійшов до Клер, — Грінволти – це такий тип людей, які, якщо почують, що ти пукнув у себе у вітальні, то відразу наскаржаться, що ти порушуєш встановлений рівень шуму. І щоб дізнатися це мені треба було багато часу. Зимніх канікул тут було достатньо. Повір, нашу гру в бадмінтони вони б назвали оргією.

— Ти жартуєш?

— Ні.

— Він жартує? – Клер роззирнулася, шукаючи підтвердження того, що з неї глузують.

— Абсолютно, ні, - відповів Сем. – Їм все постійно заважає. А якщо воно заважає, то значить має сексуальний підтекст.

— Напевно, молодість свою згадують, — Клер підморгнула Сему і продовжила: Я хочу їх побачити, — вона усміхалася.

Філ нахилився до неї і сказав:

— Не раджу.

А ми всі розсміялися. Потім ми повільно стали виносити їжу на двір. Дженіс принесла ще пляшку вина.

На терасі Філ і Сем вже розставили садові меблі. Навіть маленькі подушечки покидали на стільці.

Ми розпочали їсти. Хедлайнерами цього вечора, звичайно була компанія старих друзів дитинства – Дженіс, Олівера, Сема та Мері. Їм завжди було про що поговорити, вони підхоплювали фрази одне одного, спільні спогади неабияк об’єднували. А я, неначе, почувалася зайвою. Цікаво Клер так само почувається чи їй байдуже? Напевно, я перебільшую. Це ж неможливо бути на одній хвилі після такого короткого знайомства. Та я була такою мовчазною. Ще подумають, що носа задерла. А мені так хотілося бути залученою, а не просто спостерігачем. Вечір приємно перетікав з однієї розмови в іншу. Коли стало сутеніти Філ розпалив багаття над яким він так палко працював і ми пересіли вже у двір. Просто сиділи біля вогню, пили вино, скуштували просто неймовірно смачний вишневий пиріг.

Для мене це виявилося щось містично магічне: темрява, вогонь, легенький тріскотіння хмизу у вогнищі, балачки та сміх.

— Я якщо чесно думав погуляти на весіллі цього літа, — це емоційна вставка Сема привернула мою увагу.

— Вибач, що розчарував, — Олівер долив собі вино у келих. Від світла вогнища його шкіра переливалася жовто-гарячими відтінками.

— Може, на осінь, — Сем, примружившись, глянув на нього.

— Та ну ти що, — відмахнувся Олівер. – Поспіхом все робити. Ми з Еммою вже домовилися на наступну весну.

— Не забудь запрошення, — це була Мері.

— Та ніколи, — Олівер усміхався.

— Але, що такого сталося, що Емма не може повернутися? – запитав Сем.

Олівер зітхнув:

— Якщо коротко, то професор Емми, який перевіряв диплом, помер.

Цю інформацію я вже чула. А навколо рознеслося співчутливе зітхання.

— І тепер Емма опинилися в бюрократичній пастці, — продовжував Олівер. — Так як вона здала диплом на перевірку, то вже не вважається студенткою. Отже, не може жити в гуртожитку. Ну добре, є оренда. Ціни в Бонні не такі як в Нью-Йорку. Щось навіть за шістсот-сімсот доларів знайти можна, — уточнив він. — Та Емма не може підписати договір оренди, оскільки не має підтвердженого джерела доходу з роботи. А на роботу її не можуть взяти, бо у неї не має німецького диплому…

— Зачекай-зачекай, — мовила Дженіс. — у неї ж є диплом Брауна.

— Але він не визнаний у Німеччині, - глянувши на неї, мовив він. А я лише помітила приємний відблиск його очей від вогню.

Потім мимоволі усвідомила, що, слухаючи про абсолютно незнайому мені дівчину, мені стало її дуже шкода. Мене сесія в рідній країні виснажувала, а тут ще така купа турбот і не в рідній країні.

— І сюди Емма не приїде, бо має лишатися там для консультацій, - продовжила Дженіс.

— Саме так. Емма вже знайшла, за оголошенням в університеті, кімнату в однієї бабці, - він роззирнувся. – Але та бабця, за її словами, виявилася нестерпною старою каргою.

— Щось тотожне Грінволтам? – уточнила Мері.

Олівер гірко усміхнувся:

— Так.

Він був таким невимушеним, відкритим, а його голос неначе наповнював сад, що мені складно було відвести від нього погляд.

— Оце називається їдь навчатися за кордон, — буркнула Клер, яка лиш зараз відвела погляд від телефона.

Я промовчала, а їй здається не була цікава моя відповідь, бо вона відразу продовжила роздивлятися стрічку в Інстаграмі. Чомусь мене більше вабило слухати його.

—… може Еммі вдасться влаштуватися екскурсоводом, — до мене долинув уривок розмови Олівера. — Хтось її порекомендував в туристичному бюро. Все-таки американка з відмінним знанням англійської. Якраз як робив зупинку на заправці, то говорив з нею. Вона вже була на співбесіді. Чекає на відповідь.

— Ситуація, — зітхнувши сказала Мері. – Шкода, що все так.

Всі на декілька секунд замовчали.

— То які тут новини? – здається, Дженіс вирішила поставити це питання, щоб розрядити обстановку. – А то ми лише згадуємо та згадуємо.

— Ти що жартуєш?! – вигукнула Мері, пильно дивлячись на неї. – Це ж Каслтон! – вона це вимовила так, неначе, Дженіс не розуміла загальновідому істину. – Знаєш, яка найгучніша подія останніх днів? – Мері не чекала на відповідь. – Нею наш паблік у Фейсбуці засмічений. Як міссіс Ілларія Робінсон мітлою відбивала свого кота від сови.

Це було смішно. Ми зареготали.

— Ви уявляєте, - Мері роззирнулася, – нам всерйоз розповідають про її героїчний вчинок.

— Мер, - сказав Сем, — ну їй років сто. Звичайно, що героїчний вчинок.

— Ви б бачили той сюжет, — провадила далі Мері, — і як вона кричала на камеру: «Я не віддам, котику, тебе тому пернатому чудовиську!»

Всі знову засміялися.

— Ще згадав, – почав Сем. - Пам’ятаєте нашого місцевого п’яничку Грега Монті?

— А він ще живий? – запитав Олівер.

— Ще як! – сказав Сем. – Тільки здоров’я не те: після серцевого нападу майже не п’є, тож… - він ледь стримував сміх. – На Пасху він вирішив таки напитися. Повернувся п’яним додому. А дружина як його побачила так розізлилася, що побила чувака мітлою.

Ми вчергове розсміялися.

— Але це ще не все, - сказала Мері.

— Він пішов написав заяву в поліцію, — продовжував Сем, — за нанесення тілесних ушкоджень. І коли шериф приїхав поговорити з міссіс Монті. Вона сказала, що тоді хоче подати зустрічну заяву на чоловіка за псування майна, бо саме через нього вона зламала нову мітлу. Шериф розізлився і сказав, що хай вони розбираються самі, а міссіс Монті відповіла, що ще одне слово, то в нього так само полетить і мітла іще і скарга в управління шерифа.

— Це теж було в місцевих пабліках?

— О, ні! Цей скандал чуло пів вулиці, - відповіла Мері. – І як притча передавався з уст в уста.

Потім ще було кілька історій. Згадка Сема про гру в баскетбол завтра. Ми всі дружно вирішили їхати в місто.

Коли ми розійшлися вже було за північ. Я попрощалася з Семом та Мері й побігла нагору. Краєм вуха почула як Дженіс бурчала на Філа за багаття, а той просив прибрати зранку, а не в темряві. Я хотіла встигнути прийняти душ, поки ванну не окупував хтось інший. Мій план вдався. Я вже була в спальні і мостилася спати. Раптом я почула як рипнули двері? Складно було зрозуміти які. Це ванна чи…чи це Олівер пішов у свою кімнату. Так все – припини!

Я лежала і мене не полишала думка, що Олівер там – за стіною. Напевно, він собі спокійно вмощується в ліжко і не здогадується, яку бурю здійняв всередині мене своєю появою.