Серце

Ранок був звичним. Важким. Емоції штовхались глибоко усередині, наче пробуджувались після довгого сну. Встати. Поставити телефон на зарядку. Піти до ванної.

У дзеркалі – чужа. Ніби на місце мене вселили когось із лікарняної палати: сіра шкіра, пусті очі.

Я вмилася й відвернулася, поки не стало страшно.

Смажила яйце, ніби це мало відродити апетит. Воно шкварчало, а я стояла, дивлячись у стіну.

Я озирнулася – в кутку стояли два мішки сміття.

Зітхнула.

Роздратування випірнуло з глибини – дивне, надто яскраве.

Я накинула куртку поверх домашнього одягу й, підхопивши мішки, вийшла до баків.

Вже скидаючи сміття, погляд зачепився за щось біле внизу.

Личинки ворушились у гнилій курячій нозі.

Озноб пробіг тілом – не від холоду, а від відчуття, що вони вже під шкірою.

Я завмерла.

Шурхіт не вщухав. Мені здалося, що він вже в голові.

– Чого стоїш?

Голос. Чоловічий. Десь поруч.

Я різко повернулася.

Розмите, туманне, щось вислизало з поля зору.

Я прикусила щоку знаючи хто це.

Він знову ховався, не даючи себе розгледіти.

Я опустила очі.

– Та ось… сміття винесла, – сказала я. Голос звучав хрипко, невпевнено.

Емоції хвилями піднімалися зсередини.

– Сумуєш?

Здається, він усміхнувся. Це відчувалося у знайомому тембрі.

Вологе повітря в роті раптом стало гірким.

– Дуже… – прошепотіла я.

Спалах спогадів: волосся, очі, шия…

Моя долоня торкається грудей. Там, де билося серце.

Тук-тук. Тук-тук. Тук-тук.

Ритм урвався зі звуком копошіння.

Сльози набігли, ще до того, як я це усвідомила.

– Твоє серце теж з’їли? – раптом спитала пошепки.

Він відповів із якоюсь тугою:

– Моє? Ні. Його не з’їли. Воно… тут.

У спину, трохи вище лопаток, щось м’яко натиснуло. Або так здалося.

Цей дотик зламав останню опору. Сльози вирвалися назовні – гарячі, нестримні.

Я заплющила очі.

– Не плач, мишеня, – сказав він тихо. – Мені вже не боляче.

Я ковтнула біль, сильно стискаючи руками одяг, й пересохлим ротом прошепотіла:

– Що ти тут робиш?

Його голос звучав усе ближче, з кожним словом тихіше:

– Не знаю. Це ти мене тримаєш.

Серце пропустило удар.

Я різко відкрила очі й повернулася, щоб побачити.

Тиша зникла, поступившись звукам міста:

авто, голосам, пташиному співу.

Життя повернулося, як світло після вимкнення.

Поруч нікого не було.

Як і раніше.

Відчуття, до якого я ще не звикла.

Крок за кроком я повернулася до квартири, відчуваючи, як тіло знову стає моїм.

Як у грудях б’ється живе серце.