Човник дитинства. Айдар

Хтось ходить по підвіконню в моїй кімнаті,

Дивлюся в дзеркало – видно маленьку тінь.

Голова паморочиться, я намагаюся встати,

Тепер силует ясний.

Птах підлітає ближче, крізь темряву,

Позаду нього віє рожевий дим,

Крилатий переносить мене в епіцентр магічного вихору,

Але я почуваюсь спокійно під пір'ям цим.

Мої руки зникають в повітрі,

Ноги стають невагомими в дивному всесвіті, як і все тіло,

Та, торкаючись пальцями підлоги,

Я відчуваю не холодний ламінат, а гарячу дерев’яну доріжку.

Ніс ніби кусають маленькі дрижаки від знайомого запаху.

Протираю очі, дивлюся навколо: це моя Старобільщина!

Літо розпалює серце лише тут, вдома.

Я намагаюся не плакати, хоча спогади різко дістають з очей солоні кристали.

Все це мені рідне, знайоме, мов стара пісня на телефоні.

Природа така ж сама, як і колись!

Листя дерев шарудить, колихається під прохолодним вітром,

А ми з батьками сидимо в маленькому човнику і пливемо по Айдару.