Дорога до сонця

Сонце ж сідало тепер набагато швидше. Здавалося, воно, знайшовши слабке місце своїх переслідувачів, одразу ж скористалося цим, щоб відірватися і зберегти свою сакральну таємницю. Ми стали частіше озиратися назад, вже більше хвилюючись за те, як швидко зникають обриси містечка. І лише тепер ми – своїм дитячим розумом – усвідомили: скільки ж нам ще доведеться йти назад! І що, мабуть, ще сумніше, – нас ось-ось почнуть розшукувати батьки!..

Але таємниця «обителі» сонця все ж продовжувала вабити. Вабило і саме світило. Наближаючись до горизонту, воно росло в розмірах і змінювало яскравість і колір: від денного сліпуче золотистого - до спокійного, майже прохолодного червоного, дозволяючи дивитися на нього навіть не мружачись. Змінюючи свій вигляд, воно ніби потішалося над нами і одночасно випробовувало. При цьому повторюючи одне і те ж питання: «Ну... що, слабаки, здаєтеся?!» А ми - в спробі відповісти на його насмішки - шукали сили довести: ми «не з лякливих». І продовжували йти, спіткаючись і падаючи, і знову піднімаючись - майже, як дорослі...

- Фух... важко... І воду не взяли... - сказав Вовка, знову зупиняючись.

- Здавалося, близько, - важко дихаючи, сказав я, встаючи поруч. - Але думаю, вже зовсім близько...

Втомлені - в забрудненому одязі і сандалях (бренд того часу), повних землі - ми тепер більше дивилися назад, ніж за холодним, пихатим сонцем, що вислизало від нас, - на ледь видиме рідне містечко, яке ось-ось огорне вечірня імла. З усвідомленням настання вечора різко знизився і наш запал «першовідкривачів». А за законами причинно-наслідкового зв'язку це, в свою чергу, ще й наблизило відчуття «неминучості покарання»: батьки вже напевно забили на сполох і нас всюди шукають...

І ми «здригнулися». Точніше, зізналися собі «в недооцінці ситуації»: «Плануючи такий похід, треба було просто вийти раніше»... Прийнявши непросте рішення на цьому зупинитися (адже була навіть «дискусія»: «А чи не продовжити йти далі?»), - ми повернули назад. Причому я був навіть ініціатором повернення, анітрохи не вважаючи це ганебним, а навпаки - максимально продуманим. Адже треба було зберегти сили, щоб їх вистачило швидко повернутися додому зараз і підготуватися до нового, більш продуманого походу вже завтра.

...Добравшись - слава Богу - без особливих пригод до Старого озера, ми раптом відчули реальний холод. Чи то від втрати сил, чи то через вечірню прохолоду, яка вже повністю накрила землю... а може - і напередодні зустрічі з батьками, яка не віщувала нічого доброго.

- Схоже на містечко, але в темряві нічого не розберу, - сказав я, важко дихаючи, йдучи трохи попереду.

- Там он... дивись - світло далі, ліхтарі... - сказав Вовка, показуючи на точку світла попереду.

Холод, що часом переходив в озноб, провокувала і темна - невпізнанна в цих умовах - дорога. За відсутності світла вона виглядала майже зловісно. Дерева і високі чагарники - ті самі, що на початку походу приємно радували тінню, - тепер більше нагадували величезних невідомих звірів, змушуючи наші серця битися частіше і додаючи швидкості втомленим ногам. Втома в ці моменти мовчала: вона просто здавалася...

...Як ми дісталися додому, де і як зустрілися з переляканими батьками - я не пам'ятаю; як, втім, і «розбір польотів», який, судячи з усього, був ґрунтовним... Так вже влаштована наша пам'ять: оберігаючи від важких спогадів, вона їх стирає або дуже глибоко ховає - за що я їй, в принципі, вдячний... Я, звичайно ж, не звинувачую своїх батьків, які по-старому (як і їхні батьки) захищали мене таким способом від нових, необдуманих - з їхньої точки зору - вчинків. Адже вони ж любили нас... Але що в цій історії найбільш прикро: нам так ніхто і не повірив, що ми були всього за крок від розкриття таємниці нашого Сонця... І цю нашу незрозумілу нікому гордість не було з ким розділити. Що поробиш: часом заради відкриттів доводиться йти на жертви...

Р.S.

Черговий похід за Сонцем ми все-таки скасували: тепер ми знали про нього набагато більше, ніж навіть багато старшокласників.