Квіти життя

Холодні стіни лабораторії нарешті відпускають мене додому. Вулиця зігріває теплим подихом літа, що триває тут вже декілька років поспіль. Дерева не скидають листя, а плоди стигнуть майже кожного місяця. Навкруги все зеленіє і квітне. Рослини плетуться по стінах будівель, звішуються з балконів, радісно тягнуться до перехожих.Все це штучна еко-система. Справжню флору і фауну ми майже винищили декілька десятиліть назад.

⠀

Подібно до того, як ми навчилися виготовляти протези, що повноцінно і досить реалістично заміщували кінцівки, органи сенсорної системи, ми зуміли зробити це і з рослинами – кібернізували їх. Те, що ви бачите, зовні схожі на звичайні рослини, а всередині – це складно організована система дротів і живого матеріалу, якщо не вдаватися в незрозумілі наукові терміни. Вони виконують всі ті ж функції, що і замислено їм природою: ростуть, приносять плоди, а, головне, постачають кисень.

⠀

Надзвичайно? Навіть сонце не відрізняє підробки. Його проміння просіюється через крони дерев і мерехтить на землі сонячними зайчиками, які приєднуються до дитячої забавки в класики і наздоганяють п'ятки маленького хлопчика, що стрибає по квадратикам.

—Татку! — він зустрічає мене радісним галасом і біжить, покинувши гру і друзів.

⠀

"Цей маленький рай для тебе, синку," – думаю я, підхоплючи Кріса на руки, і цілую його в скроню. Це щасливе і мирне майбутнє – подарунок йому від його покійного дідуся.

⠀

Я часто пригадую минуле, коли дивлюсь на свого маленького сина. Вражаюся, як татові, попри всю складність і значущість його роботи, вистачало на мене люблячого терпіння, на мої безкінечні балачки й витівки, на потребу в його увазі і турботі. Він дуже втомлювався від роботи, але в нього завжди був час на мене.

⠀

Батьківське кохання настільки безмежне, що йому вистачило не тільки терпіння, але й сил, щоб перевернути заради мене світ, який, здавалося б, настільки загруз у бруді, що йому вже не було порятунку. А разом із ним тонули і ми, захлинаючись у тому болоті.

⠀

Ми всі задихалися. Людство вичерпало свої ресурси, тому довелося перейти до ще більш шкідливого способу видобутку пального та енергії. Технічний прогрес видушував із нас повітря на користь людей з верхівки та їх гаманців. Вони обікрали нас на можливість вільного дихання і перевели його в грошову валюту, яку поклали до своїх кишень.

⠀

Крім того, ми всі стали більше хворіти. Виробництва викидали в атмосферу речовини, що призводили до тяжких хвороб. Особливо це позначалося на маленьких дітях. Я дуже радий, що Кріс зустрів новий світ, і йому ніколи не доведеться проходити через те, що довелося мені...

⠀

Я досі прокидаюся від почуття, ніби якась невидима рука стискає моє горло, і згодом заспокоююсь, розуміючи, що все залишилося позаду. Складно повірити, що була та друга частина життя - до. Ніби справді лише наснилося.

⠀

Але ті часи збереглися в пам'яті не лише почуттям асфіксії. Мені бракувало повітря, та мої слабкі легені підтримував батько, даючи додатковий ковток повітря дивовижними історіями на ніч, своїми розповідях про щасливе майбутнє.

⠀

Коли тато вперше презентував свою розробку, мені було сім. Фізично я був набагато менший, ніж мої однолітки декілька десятиліть назад: недорозвинений, слабкий і хворобливий. Я був майже живий мрець, бліде полотно, на якому синьою фарбою окреслили найважливіше: блакитні очі, синці і вени. Багато дітей вмирало, виживали сильніші.

⠀

Влада вдавала заклопотаність цією проблемою, з великих екранів вони із жалем підбивали статистику померлих. Говорили про те, яких заходів було вже вжито. Саме тоді схвалили татовий проект, виділили приміщення та забезпечили його всім необхідним. Група вчених стала працювати під його керівництвом

⠀

У нього ніколи не виникало питання, чому серед інших обрали саме його, майже невідомого науковця, у якого лише кілька наукових праць. Згодом все стало зрозумілим – у нього не вірили. Нікому не був потрібен його успіх. Усе це було лише пилюкою в очі довірливому натовпу. Знеболююче, а не ефективне лікування для вмираючого світу. Та в нього все вийшло!

Того дня я був з татом на роботі у ролі піддослідного. Хвилювання передавалося усім і від кожного в команді. До мого тіла кріпився скляний балон, а на його дні рухалось щось зелене – кібергібридна суміш із майже винищених рослин. В очах мого дитинства, яке не бачило нічого, крім бруду та смогу, це було чимось дивовижним. Від балону тягнулася маска, через яку я міг дихати.

⠀

Цей подих став моїм новим народженням. Мене сповнили нові почуття, хотілося бігати, стрибати і кричати. Як звичайній здоровій дитині. На радощах я сміявся, і всі разом зі мною. Всі вітали один одного та обіймалися, проливаючи сльози. Це означало життя ще для десятка тисяч дітей, це означало порятунок...

⠀

Наступного дня в лабораторії з'явилися чужі люди. Вони приїхали, щоб подивитися на мене і татовий прилад. Я гордо демонстрував його, як і порум'янілі щоки, і силу, що з'явилася в моєму тілі завдяки йому. Але винахід забракували. Всі розуміли, він ефективний. Ба більше, його дія довговічна і не вимагав ніяких ресурсів, окрім тих, що йшли на його створення, а отже був невигідним.

⠀

Їм прагнули монетизувати його, зробити ще одним інструментом контролю. Але якщо в майбутньому кожен громадянин матиме такий пристрій, грошовий канал вичерпається, усі матимуть свій вічний запас повітря. Якщо дозволити татовій ідеї розвиватися, то світ чекатиме велика реорганізації, яка позначиться на правлячій верхівці та устрої світу. Втрата влади над людьми була недопустимою, адже всі тоді змогли б дихати вільно. Відповідно втрачався контроль та гроші, навіть якщо для нас це стало б рятунком.

⠀

Рішення комісії прийняли на користь іншого проекту, а тата лишили фінансування. Для його команди це було, як перекрити кисень, якого і так не було навколо. Без матеріального забезпечення, обладнання та матеріалів він не міг працювати далі. Але був я. Був результатом його діяльності, прикладом життя, його новим подихом. Прохолодним вітерцем із такого близького прекрасного майбутнього.

⠀

Він не зупинився, продовжив свою справу. Було складно поєднувати роботу, яку він знайшов, з розвитком винаходу. Та він отримував підтримку від колег-науковців, які не могли ігнорувати того, що побачили в лабораторії, - становлення справжнісінького дива. Хтось роздобув татові техніку зі списаної, переобладнав її, і вона знову була придатна до використання. Хтось постачав матеріали майже задарма. Дехто приходив попрацювати разом із ним в облаштованій у підвалі лабораторії.

⠀

Ідея потроху розвивалася й удосконалювалася, і невдовзі у підвалі нашого будинку розрісся справжній кіберсад. Балони, які продукували кисень, розподілялися, у першу чергу, між сім'ями, де були маленькі діти. Вони не потребували ані енергії, ані топлива, навіть сонця, яке ховалося за густими чорними хмарами смогу і, задихаючись у них, простягало рідкі промінці до землі. Це була досконала система, яка підтримувала себе сама, симбіоз рослини і пристрою.

⠀

Разом із батьковим пристроєм розвивався і я. Завдяки йому я став міцнішим і сильнішим. Замість того, щоб ходити до школи, я вчився у тата, вбирав його досвід та знання, а з часом став працювати із ним на рівні. У нас уже була власна підпільна лабораторія із невеликим штатом учених, і дедалі більше дітей отримували свої нові легені у скляній колбі.

⠀

Ми могли розширити справу, вийти за скляні межі мініатюрних балонів, розрахованих на одну людину. Ми могли зробити так, щоб усі мали можливість дихати без прив'язки до якогось пристрою.

⠀

Батько змальовував мені яскраві картини майбутнього: озеленені вулиці, люди, які вільно по них гуляють. Це швидко могло стати нашою реальністю, але влада не давала нам узяти такий розгін. Нам не вистачало ресурсів, у тому числі людських, щоб запустити масштабне виробництво. Але це не було найгіршим.

⠀

Дізнавшись про нашу підпільну діяльність, правляча верхівка позбавила тата і його друзів усіх ліцензій. На виготовлення апаратів дихання наклали заборону, а лабораторію з усім приладдям арештували. Пристрої, які знаходили у людей, вилучали як нелегальні, а їхніх власників змушували сплачувати штрафи. Так наша діяльність стала злочинною.

⠀

Вкотре у тата відібрали все, над чим він так довго працював, обмежили в усьому, у чому тільки могли. Вони думали, що зможуть його цим зламати, але дуже помилялися, тому що найважливішою його розробкою був саме я. Маленький хлопчик, майже прозорий, на межі зникнення, який, завдяки його праці, одужав, виріс міцним парубком і, навіть, наздогнав його у зрості.

⠀

Зустрівши опір, батько став працювати ще наполегливіше. Нам доводилося переховуватися, перевозити обладнання з одного місця в інше, тікаючи від влади і її пронозливих пацюків, які постійно переслідували нас.

⠀

Вони намагалися залякувати, саджали у в'язницю, та нас уже неможливо було зупинити. Тих, хто підтримував ідею батька, ставало щоразу більше.

⠀

На сірих стінах будівель регулярно з'являлися нові оптимістичні написи, які залишали наші друзі, прихильники.

⠀

“Скоро нове життя", - зелені літери, з яких до неба тяглися намальовані молоді паростки, вселяли надію, дарували віру.

⠀

"Дихай на повні груди!” - впевнено заохочувало інше графіті. Рух за життя впевно підривав основи старого консервативного ладу.

⠀

Серед людей розповсюджувалися плітки, ніби з'явився якийсь пристрій, який буде продукувати чистий кисень. Ці слова передавалися з уст в уста, як вогник надії. А одного дня на центральній площі, прямісінько серед кам'яних джунглів, нізвідки з'явилося дерево.

⠀

Яскрава пляма на сірому тлі привертала увагу за сотні метрів. Змішавшись із прохожими, ми з батьком і його другом спостерігали за людьми. Натовп, що зібрався біля дерева, переливався, накочувався, ніби хвиля, наповнена радощами і захопленням.

⠀

А тут пролунав вигук: “Це він! Тримайте його!”. Два постріли пронизали простір, гуркотом посипалися на голови присутніх, накрили невимовним страхом, від уламків якого всі кинулись геть.

"Тату!" – мій крик змішався із загальним хаосом, та я уже не бачив і не відчував нічого. Кров батька червоними квітами розпускалася на зелених літерах "життя", які хтось старанно вивів фарбою на асфальті.

⠀

"Кесіле, треба тікати! Чуєш, Кесіле?!" – татовий друг сильно тормосив мене за плече. Його дії вивели мене з заціпеніння. Я не хотів залишати тіло батька, та мені не залишили вибору. Спотикаючись, пошкандибав за Єрісом до нашої лабораторії, а гіркі сльози, які раптом вирішили нагадати про себе, підступно заливали мої очі.

⠀

Події після його загибелі розвивалися дуже швидко. Наші друзі, кожен, хто підтримував ідею нового життя, не пробачили владі такого зухвалого вчинку. Революція – термін, який, мабуть, знало тоді навіть немовля, вбирало його бунтарський дух із молоком матері, наповнювалося жагою до життя. Державний переворот став неминучістю.

⠀

А наші з батьком сади також еволюціонували. Швидкість, з якою розвивалася кожна рослина, дерево, квітка, зростала пропорційно із бажанням людей до кардинальних змін. Усі і все хотіли жити, існувати, дивувати.

⠀

"Скоро нове життя"

⠀

Ні, воно не скоро. Воно уже сьогодні, у кожному з нас, у наших дітях, у нанотехнологіях та дивовижній зеленій рідині, яка стала символом цього нового життя, якого так прагнув мій батько.

⠀

З того злощасного дня минулого 7 років. Наш світ змінився, став чистим, наповненим життям.

⠀

"Крісе, тато чекає," – моя кохана Анаіт святково зібрала нашого сина. Сьогодні наш день батька. Я узяв малого за руку і привів до найбільшого дерева – нашого першого, який здивував був тоді усіх на площі, коли я втратив єдину найріднішу людину.

⠀

"Тату, я довго не міг змиритися із тим, що тебе більше немає поруч. Але тепер є Кріс молодший. У нього такі ж небесні очі, які були в тебе. Такий же жвавий розум. Впевнений, він усіх здивує.

⠀

Тату, дякую тобі за життя. У нас багато планів. Ще стільки куточків Землі потребують свіжого ковтка повітря, але тепер ми точно знаємо, що це реально.

⠀

З любов'ю, твій син Кесіл"

⠀

Біля могили батька на яскраво-зеленому фон розквітали полум'яно-червоні квіти – символи життя