Обсидіанові серця України

— В ухилянта немає душі.

— Гм... (помовчав) Це тобі, націоналісту, який говорить про хрещення Русі, цікаво. Хоча... Дивні ви. Живете серед язичницького міфу — у ЗСУ і хімарі, серед міфу про літаки, які летять і всіх треба бамбіть, серед міфу вічних героїв Азову або інших. Ви язичники більше, ніж християни, але кожному чомусь треба капелан.

— Бо ми не пусті, друже. І війна — це не тільки про кров. Війна — це про дух. Десь тут, зараз, тобі, можливо, й здається, що такий підхід — релігійна шизофренія, але це тільки так здається. Армія — велике суспільство дуже різних людей. Їх об'єднує прапор, але ідеї можуть бути різними. Проте порожніх тут, зазвичай, немає.

— А я й не порожній. Я переповнений. І не треба мені про страх. Оце все ссикунство, не треба. Страх — це щось ірраціональне, а я не керуюся ірраціональним. Це не емоції кажуть мені почекати.

— Будеш довго чекати — вже не буде на що.

— Ну, вислухай ти. Не страх. Ти сам чудово знаєш, як відбувається це зараз. Бус — це не про гідність.

— До тебе?

— Ну, скажімо, я вирішив йти на ВЛК. Переміг себе у війні з собою. Але ж спіймають — і нікого це не буде цікавити. Куди я там йшов і що вирішив. Тут нікого не цікавить, хто ти, і вже давно. І герой, і не герой — це юніти. Маленькі гвінтіки.

— Ось це образливо.

— Не треба. Для красного слівця я. Зрозумій: коли ти кажеш, що воюєш за майбутнє і що потім прийдуть зміни — я в них вже не вірю. Чотири роки вони могли змінити Україну на краще: реформи статуту, відповідальність за втрати, прирівняти корупцію до держзради, позбавити верхівку нерухомості й активів за кордоном — щоб у них не було ані спокуси, ані можливості провалити проєкт "Україна". Але ні, нічого цього. Суцільний саботаж. А ти із твоїм духом намагаєшся забезпечити їм безпеку і вікно можливостей, щоб нажитися і уникнути відповідальності. Ти відповідальний, а ті, хто керує основами твого громадянського життя, — її не мають. Їм байдуже на тебе і на мене. То от тобі, не пустому, питання: чому мені не має бути байдуже на них?

— Так тікай. Тиса-валіза-Берлін. Будеш жити в суспільстві твоєї мрії — серед півтора мільйона росіян. Чудово бачу твою "не втрату ідентичності" і суцільну українізацію. Друже, немає де краще. Нам — немає. Але правильніше, саме правильніше — воїну на своїй землі, ніж втікачу на чужій.

— А я і не їду.

— Чому?

— От сам мені й скажи: чому не Тиса, але й не ЗСУ? В ухилянта немає душі? Порожній? Просто страх? Так тут всюди літає — і ніколи не було ніякого тилу. Це ще один міф. Тому на страх я б це все не списував. Ракєт і шахедів я достатньо послухав.

— А на що тоді?

— Так от ти мені й скажи. Ти ж розумний, у тебе всі полички зайняті чим треба. Давай, я чекаю.

— Добре... Ти... (замислився) Думаю, що ти сам собі виписав "бронь". Бо оті погані, там нагорі, так можуть, а ти — ні. І це твій вибір. Ти хочеш справедливості. Але скажи мені, будь ласка, чи можлива вона у світі, де є ракетні удари по пологовим будинкам? У світі, де є Оленівка, Буча? Де є Бахмут, Мар'їнка і Соледар? Якщо ми випалимо до попелу їхні міста — це буде справедливість? І чи не буде потім справедливим, що уцілілі Ванюшки і Свєтачки будуть жагати твоєї крові? Я скажу, на що ти чекаєш. Ти чекаєш, поки інші, ті, хто зняли з себе вигадану бронь, воюють за тебе. Ти чекаєш на їхню поразку або успіх, щоб зрозуміти, як будувати майбутнє, бо росія вкрала його в тебе. Але знаєш, не тільки в тебе. Бо у тебе є принаймні теперішнє, а в багатьох і його вже немає.

— А я й не кажу, що не ціную твій внесок. Я просто не хочу приймати в цьому участь. Я не вірю в кльове майбутнє. Ми обираємо через одного януковича. Ось нещодавній 12414, як приклад. Тож я не вірю, що цей уроборос може перестати кусати себе за хвіст. Але я й згоден, що Тиса-валіза-Берлін — це не вихід, і це не для мене. Чи є в ухилянта душа? Щось таке є, Саньочек, і там до біса протиріч.

— Вони тебе випалять.

— Знаю. (усміхаючись) А тебе — руснявий дрон.

— Ну, спробую таки я його.

— Ну, от і я — спробую випалити ці протиріччя.

— І що там народиться?

— У тебе — вільна Україна. (задумливо) Якщо таки ти його. В цьому я певен.

— А в тебе?

— Аби ж. Я. Знав.

— Може, таки обереш щось?

— Гм... Я от щойно подумав...

— Про що?

— А приклад гарний. Слухай.

Я типу вболівальник. Футбольний фанат. А в мене вимагають бігти на поле, бо в нашій команді не вистачає людей. І мені кажуть, що всьому навчать, але з усіх ЗМІ ллється, що тренер корумпований, і йому взагалі на навички гравців байдуже. Навіть вже половина останніх цілими днями постить в мережі, що він не бажає ніяких системних реформ, а тільки такими, як я, закриває діри. Хто талановитий від природи — або пощастило, ще на полі. А хто ні...

— Цікава аналогія. То бажаєш і далі вболівати?

— Мені не байдуже.

— Але на поле грати виходити не хочеш?

— Коли гравців інших не буде — зрозуміло, що вийду і я.

— Проти команди, яка зіграла майже два тайми й вже на фінішній? Які в тебе шанси, вболівальнику?

— (важко зітхає) Мізерні. Згоден.

— Але ти й далі будеш вболівати?

— А раптом Чорний лебідь?..

— Дуже раціонально на нього чекати. Гаразд. Не знаю... Думай, друже. Думай, як тобі подолати оті всі твої протиріччя. Подолати й не згоріти подорозі. Я не певен, що часу у нас не обмаль. Дуже і дуже не певен. Тож на чорну пташку я б ставити не став. Бозна, може, в неї інші плани.