Батько та син

— Ходи сюди, Андрію, тут тепліше,

Богдан притиснувся спиною до стіни бліндажа.

— Може краще ти ляжеш, батьку?…

— Не викаблучуйся, давай вже, поки є хвилина.

Андрій майже падав — тіло саме скручувалося, шукаючи хоч якоїсь опори.

Притулився до батька, як колись це робив хлопчиськом. Втомлені очі заплющувалися самі.

— Ти теж трохи поспи... — прошепотів вже крізь сон.

— Аякже. — Богдан притис сина ближче.

Навколо напівтемрява. Не так вже й далеко, як хотілося, бахкало. Якщо пощастить — годинка перепочинку. І знову до пекла.

На фронті було важко не лише фізично — психіка тріщала. Перші дні особливо. Кожен артилерійський удар як шокова терапія від божевільного лікаря. Коли побратимів не ставало — бракувало слів, аби втішити одне одного. Вони навчилися мовчати поруч, випалювати одну цигарку на двох. Майже не сварилися, та ніколи. не розходились.

Одного вечора, Богдан повернувся після важкого виїзду: розбита техніка, евакуація поранених. Син сидів у кутку бліндажа, тремтів.

— Хлопці з першої загинули… — видихнув. —Ми ж із ними лише вчора вечеряли…

Батько нічого не сказав. Просто сів поруч.

А зараз Андрію снилася їхня стара хата, вечір після дощу. Він і батько носили дрова, а пес — кудлатий Джек — крутився між ногами, скавчав і заважав. Андрій кинув палицю, собака стрибнув — і влетів прямісінько в відро з водою. Вискочив з нього, як біс, і обдав їх обох бризками. А мама стояла на ґанку, сміялася.

— Ну, ви й вар’яти! Джек.радісно підгавкував.

Богдан сидів нерухомо. Слухав, як дихає син.

Андрій у сні посміхнувся.

І це була єдина перемога, яку Богдан приймав зараз як справжню.

Поряд шепотіли бійці, брязчала зброя, стиха обговорювали подальші дії.

—:Ще не більше пів години. Потім штурм, — сказав хтось біля входу.

Богдан не ворухнувся. Його права рука стискала плечі сина — міцно, впевнено, так, як тоді, коли вчив тримати кермо на велосипеді.

Погладив по руці. Колись маленька долоня, що тяглася до нього, тепер з мозолями й чорною землю під нігтями.

Йому було важко дихати. Не через бронежилет, не через втому. Через страх. Не за себе.

"Ти не повинен тут бути. Такі молоді мають навчатися, любити... А що я? Не втримав. —картав себе вкотре, — Коли побачив, як збираєш рюкзак, все на що спромігся — піти за тобою."'

—Ще трохи, синку, ще трохи поспи, — шепотів.

І в цих словах не було нічого високого. Лише втома, любов і страх.

Ніхто з них не знав, що станеться через п'ять хвилин. Але зараз — вони разом. І це була найбільша розкіш.