Ті, хто творять ранок

Одного літнього ранку, коли тільки-но сонце виринає з-за ґанку, тьмяно-зелена трава вкрита краплями роси, що золотим відтінком відбиває промені ледь помітного сонця. Мряка, застигла в повітрі після нічної зливи, досі висить над садом — тихо, ледь чутно шепочеться з туманом, перегукуючись між деревами вишні та яблуні, оповитими краплями дощу.

Дивлячись на цю картину крізь вікно, розчинене навстіж, я поклала руки на дерев’яне підвіконня й опустила на них голову. Раптом почула два голоси, що відлунювали через увесь садок. Це була розмова — тиха й спокійна, як сам ранок. Спершу я не могла розібрати слів — лише звуки,

що так милозвучно й легко літали між дерев. Вони були подібні до колискової, що повільно заколисувала й навіювала сон — таку співала мені бабуся в дитинстві. Але навіть крізь сонну млу, заплющивши очі, я змогла розібрати слова.

Між собою вели розмову туман і роса.

— Тумане, чи навмисне ти з’являєшся, щоб люди не могли побачити красу вранішнього ранку? Ти похмурий і зовсім не привітний.

— О, росе, ти й справді ніжна сльоза світанку… Але навіщо навіюєш сон своїм тихим, милозвучним голосом? Невже не хочеш, аби люди бачили ці ранкові пейзажі?

— Ні, тумане. Я співаю примарну колискову людям, щоб самій насолодитися цим неземним ранком. Адже в цю мить усе живе завмирає. І навіть серце світу б’ється повільніше, розчиняючись у лагідних снах. Лише тоді я можу торкнутися пелюстків троянди, погладити листя вишні й зібрати в собі найтепліші відблиски сонця. Бо коли все живе спить, я хоча б на мить відчуваю: ця краса належить тільки мені.

— А я, — м’яко відповів туман, — огортаю все серпанком, щоб зберегти цю мить. Люди вважають мене найзагадковішим опадом, вбачають у мені не колискову, а поклик до роздумів і шлях, прихований від ока. Але ж я — той, про кого пишуть починаючі поети. Я не ховаю красу — я її бережу.

— Ми з тобою схожі, — ніжно прошепотіла роса.

— Так, ми лише здаємось різними. Але разом ми творимо цей літній ранок — такий, про який пишуть вірші. Хоча все живе його не усвідомлює, бо не завжди вбачає справжню красу.

Їхні голоси ще трохи літали вишневим гіллям, поки не розчинилися у променях світанкового сонця. Я злегка підняла повіки — на них вже лагідно спадали золотаві промені . Я провела поглядом увесь садок, і помітила дивовижну річ. Все здавалося більш яскравішим, барвистішим, живішим.

І відтепер я точно знала, хто робить ранок найпрекраснішим видовищем з усіх можливих.