Дощ, котрий змиє сліди

Літо, вечір, я збираюсь прощатися, з своїм шкільним життям, адже я вже випускниця.

Я не плачу, ні, бо знаю що в місті мене чекає Він, кохання всього мого життя. Я дуже жадала зустрічі з ним.

- Ні ні, що це я почала так близько - подумала я, треба згадати щось ще. На моєму обличчі, усмішка котра була найщирішою в усьому житті, змінилась на розпач й плач.

Це був холодний осінній вечір. Небо було затягнуте чорними хмарами, й пориви вітру були такі сильні, що я думала: " Аби він забрав мене далеко звідсти й я стала пташкою котра полетіла у вирій". Адже мені в той момент вже нічого не хотілося, бо мені зрадив мій коханий й такий жаданний молодий чоловік.

Почався дощ, а я йду босоніж по теплій землі, й не звертаючи увагу на капельки дощу, що так повільно стікають по моєму обличчю донизу, плачу, адже мій біль просто не передати словами.

Раптом дощ зупинився.

"Але я все одно чую як він капає на землю" - подумала я, й піднявши свої заплакані очі, побачила його. Одяг на ньому вже був також опплаканий дощем, але він не відчуває цього, й продовжує тримати свою парасольку над моїм обличчям.

- Хто ти? - злякано, з трепетом в голосі й на серці, запитала я.

- Чому така красива дівчина йде сама, в таку неприємну погоду? Куди ти прямуєш? - запитав він.

( В його голосі, відчувалась впевненість, мужність, але водночас тривожність й смуток)

Моє серце не витримало, я впала на коліна й почала плакати, каплі сліз падали на землю, могутнім струмком, й я не могла вимовити й слова.

- Що з тобою? - з трепетом в голосі, та явно діркою в серці промовив хлопець.

- Я…я…, я вже більше не можу так жити - дівчина не переставала плакати - постійні сварки, розчарування, мені це все набридло. Хочу стати невидимкою, непомітною для людей, й більше не відчувати болю та страждань.

Непомічаючи хлопця, котрий намагався її заспокоїти, вона з тремтінням руки дістала зі своєї сумочки, щось схоже на лезо, й почала підносити його до іншої руки, при цьому на її обличчі з'явилась посмішка, така легка, неначе краплинка ранкової роси, на зеленій траві, літнього ранку.

- Що ти робиш? - хлопець вихопив лезо з її рук, тим самим порізавши себе.

- Аааааа, хлопчино, що з тобою? - дівчина неначе прокинулась зі страшного сну.

Вона дістала з сумочки платок й чимшвидше перемотала руку хлопцеві, після чого викликала швидку.

Це були найдовші хвилини їхнього життя, й коли все таки лікарі прибули на місце, то були налякані картиною. Калюжі, в котрих змішались кров, вода та сльози чоловіка, й поруч лезо, котре він вихопив з моїх рук.

А я просто стояла зціпивши зуби, й нервово поглядаючи на годинник на правій руці.

Хлопця на моїх очах завели до машини, де почали надавати допомогу, людині, котра через мій віддчай та душевний біль, ледь не попрощалася з життям.

Й коли вийшов лікар з машини, моє серце захололо, він сказав, що молодий чоловік помер, від втрати крові.

Моє й так розбите серце, розлетілось на мільйони крихітних уламків, немов би воно було зі скла.

Я подякувала лікарям, назвавшись його нареченою, й мовчки пішла додому, не проронивши більше ні слова.

Прийшовши додому, я лише чула як крапельки дощу спускаються з даху на землю. Я заснула, в холодному ліжку, з думкою, що в котре, більше не прокинуся від обіймів свого коханого. Й лише одинока сльоза витекла з моїх очей й впала на підлогу.